З перших вражінь на фронті бригади У.С.С.
Паровози бригади У.С.С задержалися на малій станції. Ми вийшли з вагонів розглянутися по світі і відітхнути свіжим повітрям. Станція тонула вся в густих лісах, мов немовля в повивалах. Тихо-тихесенько довкола. На небо зійшов круглолиций місяць і котився понад вершками дерев.
Все здавалося якесь казкове, загадкове. Ліс зі своєю непроглядною тьмою, в якій чатувала непевність, станція зі своїм, на око мирним і безжурним, життям. Все те дивно настроює. Здається тобі, що тут або не знають нічого про війну, або вдають перед тобою, що не знають. І ждуть нагоди, щоб кинутися на тебе.
Переконуєшся, що ні одне, ні друге.
Се тільки байдужність до всего, що навкруги діється, робить життя таким, як його видиш. Здається, що й ліс збайдужів також. Далеко десь чути глухий рев гармат, а ліс немов лінується передати його як слід, як давніше передавав чутким відгомоном. А тепер здержує в собі гамір далекої боротьби.
Збайдужнів і урядовець станції. Він навіть не цікавиться тим, хто приїхав: большевики, українці чи денікінці. Робить службу нам так солідно і справно, як робив тому два дні большевикам, як, може, буде робити за якийсь час добровольцям. Погодився з обставинами і в той спосіб живе.
Збайдужнів і той лісовий сторож, який крутиться коло нас, підслухуючи розмову, до якої і сам втручається. З очей його читаєш, що не вірить у жадну силу. Нарікає на большевиків, але оглядається, чи хто не підслухує. Уважаючи нас за реакціонерів, згадує добрі часи поміщицького панування. А зміркувавши, що не тягнемо за поміщиками, показується гарячим прихильником аграрної реформи. Я, навчений досвідом, знаю, що аж третя гадка, якої він не скаже, правдива. При своїм оповіданню не забуває шарити своїми хитрими очима довкола. Видить, як все в порядку, вигружається і каже:
– У вас єсть дисципліна.
Зачинає хвалити галичан. По його думці вони запровадять порядок.
Оглядаємо станцію. Гарна, як усі в бувшій Росії. Росія – країна контрастів. До азійських порядків доліпила європейську (в повнім значінню слова!) залізницю. Знаходимо на станції вільну кімнатку і там розкладаємося на ніч. Під вікнами затупотіли копита коней. Хтось під’їхав...
– Большевики! – мигає думка, але сама себе стидається і втікає від тебе чим скорійше.
У коридорі брязкають остроги. В хату входить четар (Лев) Лепкий, комендант сотні кінноти УСС. Він приїхав попереднім паровозом: їздив тепер на розвідку. Сам у дуже добрім настрою. Цікаво! Щось незвичайного мусіло статися, бо він з уродження песиміст.
Розпитуємо його. Розказує нам про свою розвідку.
– Я дістав приказ поїхати зі своєю сотнею до села С. і відтам робити розвідки наперед, наліво і направо. Рівночасно мав я тримати лучбу між двома нашими куренями. Саме заходило сонце, як виїхав я з отсеї станції до села С. Ми в’їхали в ліс, їдучи лісом, маєш все вражіння якоїсь незглибимої тайни, що криється за кождим пнем дерева, за кождим корчем, у кождій тіні. Ми посувалися обезпеченим маршем і так доїхали до краю ліса. Нараз той, що держав лучбу між передньою стежею і рештою сотні, завернув і причвалав до мене:
– Пане четар, доношу слухняно, що на полі за лісом якісь люде обступили око передньої стежі і, здається, розоружили!
– Трухцем! – скомандував я до сотні, і ми скоро виїхали на початок ліса.
Я був певний, що маю до діла з большевицькими розбитками, які крутяться по сих лісах. На краю ліса побачив таке: коло сорок людей у всіляких костюмах обступили мою передню стежу і щось балакають. Але ні сліду неприязні. Під’їжджаємо до них. Показується, що це партизани (Юрка) Тютюнника. Ми побалакали хвилину і поїхали дальше. По дорозі щойно довідався, як відбулася перша стріча між моєю передньою стежею і партизанами. Оден з моїх кавалеристів, що їхав як око, побачив за лісом стадо овець і чабана коло них, спертого на палицю. Нічого не прочуваючи, під’їхав до нього спитати про дорогу. Чабан, здавалося, не звертав на нього уваги. Щойно на віддаль п’ятьох кроків викинув до кавалериста мниму палицю (це був кріс) і крикнув:
– Руки в гору!
Не було ради. Решта стежі була багато ззаду. Оставало сповнити приказ підступного чабана. В тій хвилі вискочило з-за кіп кілька десять уоружених, які в мить роззброїли козака.
– Що ти за один ? – спитав їх ватажок чи командант.
– Я козак Галицької армії, – відповів козак.
А на се пішов в гурті оклик здивовання і радости!
– А-а та-ак!.. Ми – партизани, воюємо проти большевиків!
– На, козаче, назад зброю і їдь своєю дорогою! – сказав їхній ватажок.
Саме на те над’їхала передня стежа, а за нею ціла сотня.
Так я стрінувся з нерегулярними військами України. Хто бачив їх, то мусить шанувати тих людей. Се справдешні герої. Без убрання, без обуви, без грошей, голодні, ідуть крутими дорогами слідом за большевиками і нищать їх немилосердно.
Минувши партизанів, поїхали ми доріжиною попід ліс. Сонце спустилося над ліс, і ми спішилися, щоб ще перед ніччю стати.
В’їздимо в якесь сільце. Люде здалека побачили нас, тікають і ховаються по хатах. Видко, що такий тут звичай. Пристаємо на хвилю спочити.
Помалу починають цікавійші підходити до нас.
– Галичане! – це слово стягає до нас в одну мить ціле село.
Розпитують, оглядають, хвалять. Наборзі розказуємо їм про всячину. Потім на коні – і в дорогу.
Ще сім верств до С. їдемо трухцем. Село велике і гарне. Мріє в останніх лучах сонця. Під’їздимо до нього, люде на вулицях крутяться і не ховаються по хатах. Видно, вже знають галичан. В’їздимо в село. Гарна церква, коло неї біла хатка з написом “Просвіта”. Здається тобі, що ти в Галичині. Якось так любо робиться на душі. На майдані “волосна управа” – теж по-українські (написано). Довкола нас збирається гурма селян. Всі якісь такі привітні, усміхнені. Починаються балачки. Мої хлопці зараз поміж людей – сюди туди. Той несе вже ковш оброку, той несе сіно. До мене підходять батюшка й учитель. Просять до волосної управи. Там починаємо балакати. Я кажу:
– Перепрашаю на хвильку, але маю виставити ще заставу на краях села.
А вони кажуть:
– Нащо трудити ваших козаків? Вони помучені. От наші хлопці виручать!
Учитель вийшов і за 10 мінут перед волосну управу зійшлося зо двісті хлопців із крісами, вилами, ціпами і мотиками. Вистроїлися в ряд, а учитель доніс мені, що відділ жде на прикази. Я здурів! Чогось подібного був би ніколи не сподівався. Розділив селян на три части і дав їм на комендантів моїх підстаршин.
Галицька сотня могла спокійно спати! Її виручили такі ж вірні сини України. Як нас там приймали, як доглядали коней, не потребую розказувати. Як так далі піде, то мої коні будуть як грім здорові, а козаки ще поженяться в С. і тим подібних (селах).
Четар Лепкий скінчив оповідання, потім доказав мені, що я зашироко постелив собі, й тому зайняв половину місця для себе. Всі ми, помучені дорогою, віддалися одинокій дешевій тепер (хоч мимо сього, тяжко її дістати) розривці – сну.
Роман КУПЧИНСЬКИЙ
Громадська думка (Львів). – 1920. – 11 березня.
Публікація Володимира Семеніва. |
