Цю книжку українська патріотична громадськість чекала давно. Адже йдеться в ній про одну з найбільш замовчуваних сторінок нашої минувшини – самовіддану й відчайдушну боротьбу новітніх українських гайдамаків проти московсько-більшовицьких загарбників. Козаки-повстанці продовжували воювати навіть тоді, коли вже не було й надії на визволення. І ми, нині в Україні сущі, не маємо права забувати про них. Берегти й шанувати імена завзятців – наш святий обов’язок. Чи не першим після відновлення незалежності звернув увагу на цю, тоді ще не опрацьовану, ділянку Роман Коваль. Саме він започаткував дослідження Національно-визвольних змагань українського народу в 1917 – 1920-х роках. Чоловік зрушив цілі пласти, перетряс десятки заведених окупантами карних справ, що припадали пилом у скарбівнях, розкопав там надзвичайно багато цікавого, притаєного гнобителями. Пропустив через себе тисячі документів і спогадів, переплавивши їх у живописання. Невтомне перо породило силу-силенну праць, повернуло з небуття сотні життєписів людей чину. Саме Роман Коваль спонукав, заохотив і Василя Шкляра долучитися, докласти руки до орання повстанської ниви. Тепер бачимо, яким дітищем завершилося творче переосмислення оповідей та розвідок і втілення їх у художні образи.
Ті, хто живе долею Батьківщини, шукають відповіді на питання, чому наша держава не відбулася на початку ХХ століття, чому її не вдалося відстояти? І виринає з пам’яті помисел Наполеона Бонапарта: “Країна, яку захищає народ, непереможна”. Ця думка звучить ніби докір для нас – програли, бо не весь народ став на захист своєї незалежності.
Тому новий твір Василя Шкляра – ще й наука всім нам: хочемо мати свою державу, сильну, яка пробуджуватиме в душі гордість, що ми її громадяни, – берімо приклад з Чорного Ворона. Прагнемо бути непереможними – будьмо готові йти до кінця, будьмо готові віддати українській справі себе до останку. Будьмо готові віддати життя за Вітчизну, за її свободу. Інакше воно, те життя, нічого не варте, як і наділений ним, що нидіє в рабстві...
Звичайно ж, мистецтва викладу нашому повістяреві не позичати. Про це свідчили здобуті в попередні роки премії “Золоте перо” і “Коронація слова”. Тож усе вказувало на те, що так має бути й цього разу. Є визнання – має бути й ушанування.
І нагорода не забарилася, та ще й яка! 10 лютого Василеві Шкляру присудили Шевченківську премію з літератури! За “Чорного Ворона”!
Радість переповнила серця багатьох українців. Проте закрадалася думка, що цим не закінчиться – ми ж то знаємо, хто нині владарює в Україні. Наївно було би сподіватися, що нащадки заброд-поневолювачів та їхніх посіпак, усі ті, хто досі ненавидить українських повстанців, котрі воювали проти московських займанців у 1940 – 1950-х, раптом запалають любов’ю до борців, які вийшли на кривавий бій з московсько-більшовицькими полчищами в 1917 – 1920-х.
І подумалося: на “Чорного Ворона” ще чекають випробування.
І налетіло вороння на “Чорного Ворона”! Розпочалось цькування – немов за помахом чиєїсь руки. Хоча чому “немов”? Видно було неозброєним оком: діють узгоджено. І “кар”, і “гав” – наче з одного рота.
Роман, бачте, став “творчою енциклопедією русофобії та антисемітизму”, книжка “принижує росіян і євреїв”, дає “зневажливі характеристики росіянам і євреям”. “Неполіткоректно через сторінку вживати слова “москаль”, “кацап” і “жид”. Одне слово, суцільна ксенофобія. Зчинився галас: “Україну може бути втягнуто в міжнародний скандал”; “Від нас відвернеться вся Європа”. Тим часом україноненависники, їхні прислужники та підголоски почали навіть битись об заклад: викреслить влада твір зі списку нагороджених чи ні? 
Віктор РАДІОНОВ А одна недоторканна й водночас осоружна особа, що представляє Партію регіонів, закликала своїх зверхників ужити заходів: “Усіх членів Шевченківського комітету невідкладно відправити у відставку. Люди з такою позицією не мають права ухвалювати рішення від імені країни”. Видно, пані почувається мало не виразником волі народу. Яка удача – стільки скалок знайшла в чужих очах, а власного убозтва не помітила.
Це якесь непорозуміння – “державна людина, яка не володіє мовою цієї держави”, “народний повпред, який не знає мови народу”, живе втілення безглуздя береться судити, хто наділений правом, а хто ні, силкується визначати, чи має твір Шкляра художню цінність.
А тепер щодо “ксенофобії” Василя Шкляра. Це слово з грецької означає неприязнь до чужинців, нетерпимість, упередженість у ставленні або огиду до них. Що ж поганого у ксенофобії, якщо чужинці – завойовники? Може, ми їх повинні любити? Ксенофілії захотілось завойовникам?
Можна гніватися, тупотіти ногами, але якщо комуна в Україні справді була “московсько-жидівська”, то що тут удієш? Це ж правда життя.
Не українці знищили державність російського та єврейського народів. Навпаки, росіяни, євреї та на той час їхні підпомагачі – китайці й латиші – потопили в крові самостійність України на початку ХХ ст., на багнетах принесли нам криваву комуну. А потім вона тричі пройшлася по нашій землі Голодомором. Тому не росіянам і євреям обурюватися. Краще покаятися.
Але де там!
Скажемо прямо: трясе від люті тих, чиї батьки і діди нищили нашу незалежність.
Деякі марнодуми поспішили зарахувати до недоліків “Чорного Ворона” “надмірну карикатурність образів ворога”. Рішуче не погоджуюсь. Загарбник завжди мерзенний – особливо в очах поневолених. Ненависть до насильників та вбивць – щире і світле почуття. І адекватне!
Доречно звернути увагу на твори радянських часів. Ось як у романі “Молода гвардія” Олександр Фадєєв описав німецького старшину: “Худий, як глист… гучно випускав погані гази з кишечника”. Досі ніхто з російських та єврейських критиків мистецтва не оцінив це як ксенофобію, лише як вияв благородної зневаги до окупанта.
І Василя Яна ніхто не звинуватив у ксенофобії, хоча він у романі “Батий” змалював монголо-татар як “дикунів у закоптілих овчинах”, які “голосно й брутально лаються”, “напівп’яні”, “кривоногі”, “приземкуваті”, “з вузькими, скошеними очима”.
Чому ж Василя Шкляра звинувачують у ксенофобії, коли він зображує нащадків Батия – знавіснілих “кацап’юг”, які налітали з “матючнею”, – “дрібними, кривоногими, але дуже мордатими, з пласкими, налитими кров’ю мармизами”?
Хоч Ян писав, що “татари різали всіх без милості”, “накидалися” на жінок, “а наситившись, відрізали їм груди, розпорювали животи”, йому ніхто не дорікнув, мовляв, навіщо розпалюєш міжнаціональну ворожнечу? Чому? Тому, що всі були впевнені: так воно й було. Але так само було і в Україні в 1918 – 1920-х роках. Саме так діяли нащадки Золотої Орди. Так що не про ксенофобію варто говорити, а про кіріофобію – ненависть гостей до господарів.
Вдячні ж читачі чекають нових творів Василя Шкляра про Визвольну боротьбу українського народу.
Віктор РАДІОНОВ |
