Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


червень 2020

    > Відгук на фільм “Чорний Ворон”
    > 59-та ОМП бригада ім. Якова Гандзюка
    > Віктора Рога я знаю давно
    > Наші ювілеї
    > Вони зродилися великої години
    > Врятуймо меморіальний будинок Миколи Будника!
    > Війна і світ батьковими очима
    > Вельмишановне товариство!
    > Лицар Василина Демчинська
    > Щоби зрозуміти українську історію, її потрібно знати
    > Нові плани Юрія Лисогора
    > Чорний запорожець Ігор Хімічук
    > Газета за червень 2020 р. у форматі *.pdf
    > Вже два роки…

Відгук на фільм “Чорний Ворон”

Нещодавно на телеканалі “1+1” відбулася прем’єра фільму Тараса Ткаченка “Чорний Ворон” – за мотивами роману Василя Шкляра, який я готував до друку.
Насамперед хочеться привітати всіх нас, що тема повстансько-партизанського руху вийшла на широкий екран. Боротьба українців проти російських окупантів показана з правильними акцентами.
Сподіваюся, що це не останній фільм, дасть Бог, буде екранізований і документальний роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, який по справедливості мав бути екранізований перший, бо з нього й почалося наше проникнення в романтику гайдамаків ХХ століття.
Але своя сорочка ближче до тіла, тож Василь Шкляр багато років просував ідею створення фільму саме за мотивами свого роману, який розповідає нам про фінальні акорди Визвольної боротьби.
Гра акторів мені сподобалася, особливо Явдосі (Наталки Сумська) та “Вовкулаки” (Павло Москаль). Виявив свої таланти і режисер Тарас Ткаченко, хоч часами він виказував повне незнання психології партизанів, життя яких хотів відтворити. Так сталося, зокрема, у сцені бою в клубі в м. Кам’янці під час вистави з нагоди 5-ї річниці Жовтневої революції. Партизани непомітно – підземними ходами – пробралися за лаштунки сцени і раптово атакували ворогів, які зібралися на своє свято. Логіка партизанів завжди одна: завдати ворогові несподіваного удару у слабку точку і відразу зникнути. У фільмі ж партизани, виконавши завдання, не розчинилися в темряві підземних ходів так несподівано, як і з’явилися. Чому ж вони втягнулись у нерівний бій із броньовиком і червоною частиною, яка поспішила на допомогу своїм?! Це неприродно. Станіславський сказав би: “Не вірю”. Скажу це і я.
Щодо самих звуків бою, то вони були умовні. Вважаю роботу звукорежисера неякісною, бо в найдраматичніші моменти картини, а такими завжди є бої, рушничні та револьверні постріли нагадували звуки дитячих пукавок. Ці притишені звуки руйнували атмосферу завзятого бою, яку хотів відтворити режисер. Тож глядач відчував себе не у фільмі, не в бою, а в глядацькому залі. І напруга гострих моментів нівелювалася.
Ось ще один бій. Із засідки.
У засідці партизани лежать непорушно, затамувавши подих, чекають наказу стріляти. А тут колона червоних йде за 15 м лісовою дорогою, а партизани не лежать, а перебігають від дерева до дерева. Фактично на очах червоних, але ті “не бачать”. Не вірю!
Ось після бою отаман миє у воді закривавлену шаблю, а тоді кладе її поруч. Не вірю! Козак дбайливо ставиться до холодної зброї, він завжди протре її насухо шматою, а не митиме у воді.
Ось ще кілька антиісторичних деталей.
100 років тому невістка не цілувалась би з коханим на очах у свекра, з яким перший день як познайомилася.
Василь Шкляр за кадром сказав, що в Холодному Яру було “15 тисяч шабель”, тобто ствердив, що в Холодному Яру було кілька кінних дивізій. Це не відповідає історичній правді. У Холодному Яру вояки були переважно пішими, була лише одна кінна сотня.
Ось ще картина. У Кам’янці червоні ведуть під вартою полоненого партизана в новій шапці. У новій шапці! Та вони б уже давно ту шапку зняли з нього!
Узагалі впадало в око, що не тільки командири, а й червоноармійці одягнені в нові шинелі. Це не відповідає історичній правді. Червоноармійці завжди були одягнені бідно-убого, були схожі на голодранців, тому й роздягали полонених та убитих, щоб самим краще вбратися. От чекісти – то інша справа: це були франти у шкірянках!
Те саме і з прапорами. Прапор полку гайдамаків Холодного Яру був як новенький, не запилюжений, не потріпаний у боях, а ніби щойно куплений у магазині. До слова, партизани в бій із прапором не йдуть, їм головне – непомітно підібратися до ворога…

Двері в тюремній камері начальник закриває не за засув чи ключі, а на якусь легку защіпку. Сама камера простора, а бранців у ній небагато. Як правило, камери були так забиті в’язнями, що люди зомлівали від спеки та духоти.
Ось Вовкулака вбиває зрадника і йде, залишаючи ніж у рані. А чим же він собі сьогодні вріже сала?..
Василеві я не раз казав, що отаман собі псевда не обирає, це прерогатива козаків, а тут отаман сам вибирає собі псевдо “Чорний Ворон”.
Якщо робити історичний фільм, то він повинен бути історичним і в деталях, які творять епоху. Тож дивно бачити в заключних кадрах, як наш кінний загін узимку скаче дорогою під пісню Славка Вакарчука.
Партизани взимку роздають коней по хуторах людям, бо коні залишають глибокі сліди, за якими партизанів легко вирахувати і знищити. Взимку партизани не воюють, а переховуються під землею у схронах чи на далеких хуторах у надійних людей. Партизани чекають весни. І коли ліс викине листя, тоді лише вони здобувають коней…
Багато чого я розповів Василеві Шкляру, коли допомагав йому довести до кондиції його “Чорного Ворона”. Він багато що засвоїв, але, на жаль, не передав простих істин режисерові.
Можливо, невибагливий глядач всього цього не помітить, і фільм йому сподобається. Нехай так і буде! Бо фільм усе ж є здобутком, а не втратою. Але мені другий раз дивитися його не хочеться. А от “Хоробре серце” хочеться!
Сподіваюся, що творці мою критику сприйняли як дружню і конструктивну.
Бо такою вона і є.
Бажаю нових фільмів про Холодний Яр, у яких огріхів буде менше.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 18 травня 2020 р.

На фото – Павло Москаль у ролі “Вовкулаки”.

  



59-та ОМП бригада ім. Якова Гандзюка

Друзі, приємна новина: у нашій армії продовжується процес українізації. Про це свідчить Указ Президента № 168/2020 “Про присвоєння почесних найменувань військовим частинам Сухопутних військ ЗСУ” від 6 травня 2020 року.
59-й Окремій мотопіхотній бригаді Сухопутних сил ЗСУ присвоєне почесне найменування “імені Якова Гандзюка”!
Генерал-майор Яків Гандзюк – командир 1-ї Української дивізії військ Центральної Ради – народився на Вінниччині. 9 лютого 1918 р. М. Муравйов запропонував йому перейти на бік червоних російських військ. Яків Гандзюк сказав: “Ви помилилися, бо ми українці”. І відмовився перейти на бік ворога. А товаришам, яких також узяли в полон, сказав: “Благати про пощаду у цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання всім нам – помремо героями!” Генерал попрощався з кожним, розцілувався: “Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!”
На тілі Якова Гандзюка виявлено 12 багнетних ран.
У Києві, на території Видубицького монастиря, є його могила.
Слава Якову Гандзюку!
Щиро вітаємо комбрига 59 Геннадія Шапошникова з такою пречудовою подією!
Слава 59-й Окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ ім. Якова Гандзюка!

Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”
Київ, 7 травня 2020 р.



Віктора Рога я знаю давно

21 травня 2020 р. редакторові газети “Шлях перемоги” виповнилося 50 років. Ювілей красивий, але трошки сумний. З цієї нагоди вміщую слово про нього, написане ще 2003 року.

 

Віктора Рога я знаю давно. Майже половину його життя.
Спочатку ми співпрацювали на відстані – він творив українське життя в Сумах, я щось пробував у Києві. Врешті наші стежки-дороги зійшлися. На київському асфальті.
І це добре. Адже юні провінційні таланти мусять стати талантами зрілими, вишколеними столичним творчим середовищем і столичним темпом життя.
Відомо ж бо життя твориться скрізь, історія ж – у столицях.
І здійснилося те, в що він не вірив: переїзд до Києва, де завдяки своїм талантам і наполегливості він став відомим громадським діячем, публіцистом, журналістом, виховником, політиком, істориком, видавцем, редактором.
Віктор за своє молоде життя зробив чимало – іншому і двох-трьох життів не стало б, щоб звершити те, що він зробив за якихось 15 років. Але я все ж ловлю себе на думці, що десь глибоко в душі незадоволений ним. Незадоволений, бо хочу від нього більшого... Бо, власне, від кого ще вимагати більшого? Адже нині радієш навіть дрібниці, яку зроблять інші. Така наша ситуація. Ситуація занепаду. Багаторічного вже відкочування національних хвиль.
Високі колись критерії і вимоги до соратників (тих, хто ще лишився) давно змаліли. Ну що візьмеш із людей, для яких найвищою точкою кипіння є солом’яний запал? У яких є сто пояснень, чому він не зміг... Тому й радієш малому, що кладеться у фундамент майбутніх... ні, не перемог, лише успіхів.
Максимальні вимоги залишилися тільки до себе. І кількох, на кого розраховуєш. Тому й невдоволений Віктором, бо ставлю до нього вимоги, може, й не максимальні, але ж високі. Бо поважаю його, вірю, що він здатний долати гори, не тільки горби. До речі, ці горби для багатьох лишаються нездоланними перешкодами впродовж усього життя...
Якось я жартома назвав Віктора ветераном Визвольних змагань. Справді, який ветеран у 32 роки? Але коли згадати, що Віктор увійшов у боротьбу в 17 років, та ще на кордоні з Росією, а не у філіжанково-колежанковому Львові чи затишно-мінеральному Моршині…
Уже майже половину свого життя Віктор Рог віддав справі української України. І це велике його щастя. І наше.
І хоч Україну своєї мрії ми ще не здобули, але упиваємося солодко-похмурими мріями про неї. І ця книга Віктора – де вміщено ранні й нинішні його твори – і є тією мрією, яка рано чи пізно перетвориться в сумну реальність для наших ворогів. Адже в них одна лише доля – з історичних наших супротивників перетворитися на літературних, навіть музейних.
Побачите, прийде час, коли наші онуки чи правнуки запитуватимуть: “А хто такі росіяни?” Так як зараз питають: “Хто такий Ленін?”
Час, коли український чобіт зупиниться на карку знахабнілого окупанта, настане. І книга українського подвижника Віктора Рога цей час наближує, адже її прочитають ті, хто вже примірює ці чоботи.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 2003 р.
На світлині – Роман Коваль і Віктор Рог. Суми, 20 червня 1996 р.

  



Наші ювілеї

7 червня 1930 р. у м. Стульно (тепер Польща) народився Іван КАНДИБА, член-засновник Української робітничо-селянської спілки та Української гельсінкської групи (1976), багатолітній політв’язень, голова ДСУ.
18 червня 1980 р. у Магаданській обл. народився Андрій КСЕНЧУК, вояк 74-го Окремого розвідувального батальйону ЗСУ. Лицар ордену “За мужність” 3-го ст. (посмертно).
21 червня 1890 р. в с. Нагуєвичі на Львівщині народився Петро ФРАНКО, співзасновник Пласту, військовий льотчик УГА, педагог, письменник, член НТШ, син Івана ФРАНКА.
22 червня 1990 р. в м. Мирополі Житомирської обл. народився Олександр АТАМАНЧУК, козак 13-го батальйону 95-ї Окремої аеромобільної бригади, лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).

На світлині – Іван Кандиба.



Вони зродилися великої години

Коваль Роман. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. Кн. 10).

“Любов до Матірнього Краю – Найперша це моя Любов: / За нього радо я страждаю, / За нього й смерть прийнять готов, / Готов за Рідний Край вмирати, – Бо тут мене зродила мати!..” Ці слова з автобіографічної поеми “На Голготі” видатного українця, одного з очільників УНР, уродженця Брусилова Івана Огієнка (митрополита Іларіона) якнайкраще пасують на епіграф до нової книжки дослідника історії Визвольної боротьби українського народу 1-ї половини XX ст. Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі”. У ній автор повертає із забуття імена синів і дочок нашого славного козацького краю, представляючи їх національним ідеалом українства, тому що саме вони своєю жертовною боротьбою проти московсько-більшовицького агресора не тільки відстоювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність своєї Батьківщини, а й передавали наступним поколінням незгасимий вогонь сили людського духу і військової звитяги. Завдяки тому в “енергійному і талановитому організаторові” отаманові Дмитрові Соколовському автор відкриває ще й просвітителя, який безкорисливо опікувався шкільництвом і щиросердно переймався проблемами української культури і літератури. Образ Олександри Солоколовської для нього, з одного боку, є світлим, чистим і непорочним, як дитя, таким собі уособленням жіночої краси, благородства, шляхетності, а з другого – по-чоловічому сильним, вольовим, хоробрим, безжалісним до ворогів. При освяченні в отаманшу Маруся, дівча-гімназистка, набрала в кубанку жорстви і на Дівич-горі вигукнула: “Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам!” Олесь Козир-Зірка постає в його оповіді як справжній український козак: чорнявий красень зі смаглявим обличчям і блискучими очима, від якого мліють жінки; освічений чоловік і полум’яний оратор; поборник української мови, а ще й людина з неабиякою харизмою, через що навіть євреї вітали повстанського ватажка словами: “Слава отаману, слава Україні!” Загартований фронтами Першої світової молодший старшина Дикої дивізії Петро-Євстафій Филоненко бачиться авторові досвідченим військовим і глибоко ідейною людиною з високими духовними пориваннями віддати всього себе на службу Україні. Він один із небагатьох знакових учасників Української революції 1917 – 1921 рр. із Житомирщини, хто вцілів у страшній “совєтській м’ясорубці” і продовжив боротьбу з ворогом під час Другої світової.
Я розпочав огляд книжки з побіжного ознайомлення читача з кількома дійовими особами, щоб показати – геройство цих непересічних особистостей мало не декларативний і популістський характер, а було обумовлено їхньою свідомою громадянською позицією і щирою любов’ю до рідної землі.
Прикметно, що саме Житомирська область одна з перших серед країв України отримала ґрунтовне історико-публіцистичне видання про героїв Української революції 19171920-х рр., адже наш край вважаєтьсяколискою Визвольних змагань. З огляду на це хочеться дорікнути значній частині поліських істориків і краєзнавців, які свідомо чи несвідомо намагаються уникати цієї болісної теми, посилаючись на суперечливість джерельної бази та побоювання образити почуття людей з іншими поглядами, а тому не включають цей драматичний період українського минулого у свої твори або ж просто перецитовують радянських істориків.
Одним із перших, хто звернув увагу на проблематику Визвольних змагань 1917 – 1920-х рр. у контексті регіональної історіографії, був відомий житомирський історик Геннадій Махорін. У 2017 р. вийшла друком його розвідка “Українська національна революція 1917 – 1922 рр. та її перебіг на Житомирщині”. У ній автор на основі численних архівних документів відстежує перебіг Української національної революції на теренах нашого краю. Книжка Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” не тільки значно розширює грані пізнання подій тієї бурхливо плинної доби, а й, що найголовніше, близько знайомить нас із її безпосередніми учасниками.
Мені дуже приємно, що меценатами цього знакового для Житомирщини видання стали мої земляки – голова Брусилівської об’єднаної територіальної громади Володимир Габенець та Громадська організація “Рідний дім – Брусилівщина” (голова Олександр Нікітчин). Завдяки цим людям до нас повертаються імена борців за національне визволення Рідного Краю. Серед великої кількості прізвищ, походженням майже з кожного куточка сучасної льоноцвітної Житомирщини, читачі мають змогу відшукати своїх рідних, про долю яких чи їхній героїчний чин вони досі нічого не відали. Так, наприклад, трапилося з моїм добрим товаришем, редактором брусилівської районки Сергієм Мазуренком. Саме з цієї книжки він дізнався, що його двоюрідний дід Антін Павлович Мазуренко “після навчання в Житомирській юнацькій школі служив поручником 4-ї Сірої бригади, а затим 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. У бою під Малими Міньками був поранений в обидві ноги. 15 грудня 1921 р. засуджений до двох років виправно-трудових робіт”.
Тепер зупинюся трохи детальніше на змістово-структурній моделі книжки Р. Коваля “Житомирщина в боротьбі”, а також її сюжетності та жанрових особливостях, позаяк саме ці літературні фокуси (звичайно разом з іменем автора) вибирають зі споживчого ринку книголюбів цільовий сегмент читачів.
Це видання складається із дванадцяти головних частин, кожна з яких має свій предметно-логічний зміст. Скажімо, у розділі “Біографії” представлені відомості про знакових отаманів Житомирського краю. В “Історичних новелах про боротьбу на Житомирщині” розповідається про ключові епізоди війни з ворогом. Зокрема, читач знайде тут розлогі описи боїв за Овруч (“Звільнення Овруча”), оборони Бердичева (“Бої за Бердичів”), відступу із Житомира (“Кривава драма в Житомирі”), визволення Брусилова (“Звільнення Брусилова”) тощо.
У розділі “Учасники Визвольної боротьби із Житомирщини, які навчалися в Українській господарській академії в Подєбрадах” досить ґрунтовно представлені біографії наших земляків, які волею долі опинилися в цій академії. Тут зустрічаємо вихідців ледь не з усіх куточків області: Олексу Бакала зі Звягельщини, Йосипа Барцала з Малинщини, Миколу Білошицького із Житомира, Григорія Гришка з Хорошівщини, Петра Іванченка та Юлія Мордалевича з Радомишльщини, Лавра Панасенка з Базара, Дмитра Солов’я з Коростишева, Марка Тарасуна з Брусилова та багатьох інших.
Звичайно, я не переповідатиму кожний розділ, як і не акцентуватиму увагу на його текстовому наповнені. Проте хотів би сказати кілька слів про матеріал, який викликав у мене найбільшу хвилю щемкого трепету і почуття гордості за своїх земляків. Мова йде про рейд розвідчого відділу сотника Василя Падалки під час Другого зимового походу, нарис про який автор помістив у розділі “Спогади, щоденники, свідчення”. Це вперше представлений у сучасній українській історичній літературі деталізований опис маршруту чоти Волинської повстанської групи в більшовицькому запіллі. Окрім того, ці спогади переконливо демонструють настрій населення нашого краю: вороже і ненависне ставлення до більшовиків та гостинність і повагу до вояків Армії УНР.
Видавець Марко Мельник зазначає, що за літературною формою книжка “Житомирщина в боротьбі” є науково-популярним виданням, хоча, на моє глибоке переконання, вона належить до творива науково-художнього. Розуміючи важливість живого слова у формуванні питомо національного світогляду, автор залучає до своєї об’ємистої наукової розвідки з численними архівними справами, історико-біографічними нарисами і документальними свідченнями ще й оповідки, образки, новели, спогади, щоденники, вірші, пісні, а також використовує повний арсенал літературних засобів. Наведу кілька прикладів: “Мерзли в очікуванні боїв гармати”, “засніжене поле знову захвилювалося” (алегорії); “ніч розгорнула чорні крила”, “червона анархія” (епітети); “ми живемо, як птиці небесні”, “дівчата були гарненькі, як квіточки”, “розплакався, як мала дитина” (порівняння); “вся сіль була в нетвердій владі”, “ще будуть ламати історики наші в дискусіях гострі списи”, “накрили нападників рясним свинцевим дощем” (метафори); “Бач, гаспидові душі, а ще прикриваються гаслом усіх свобод” (іронія); “О Жанна Д’Арк!” (метонімія).
Таке поєднання красного письменства з документалістикою надає читачеві творчий імпульс до пізнання, спонукає його до роздумів, впливає на формування власної життєвої позиції і, нарешті, дає змогу легко засвоювати непросту фактологічну історичну інформацію. Отже, книжка “Житомирщина в боротьбі” має не лише історичну, а й художню цінність.
Провідна сюжетна лінія цього великого за розмірами твору випливає з його назви – це боротьба за національне визволення України на території Житомирщини, що закладено в історичному контексті подій з великим колом дійових осіб. Автор хоч і представляє своїх героїв у певному ідеологічному образі, але кожного вимальовує по-різному, з притаманним лише йому характером, життєвим досвідом, рівнем грамотності тощо. Ось кілька цитат із книжки:
“«Козак Сичук, старий вояка, зморений, нездібний до дальшого походу, кулею з власної рушниці розчерепив собі голову на очах селян. Не хотів попадати до полону, а рушати за своїми не стало сили», – засвідчив трагедію полковник Роман Сушко” (“І хліб, і біль”).
“Найбільше вражали в ньому якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим людям. Його зосередженість і задуманість часом не подобалися приятелям – хоч Щербак і не цурався товариства, а іноді й сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил у гуморі” (“Вічний повстанець Степан Щербак”).
“Дуже цікаву групу людей уявляв собою штаб отамана, тай сам він був дуже цікавий! Високого зросту, в якомусь темно-синьому жупані, в чорній киреї, наопаш надітій, у величезній шапці з сернячого хутра, він здавався справжнім забутком якогось 17 століття, коли стояв перед нами на ґанку господи. Тепер же, сидячи у кімнаті на стільці, спершись руками на стіл і лагідно дивлячись на нас своїми сірими очима, з кучерявим довгим волоссям, що спускалося йому на чоло, він робив вражіння хорошого парубка-студента чи навіть гімназиста старшого класу, що на світ ще дивиться як на щось ясне, хороше, який до всього іде з щирою душею, без жадної захованої думки” (очевидно, йдеться про отаманшу Марусю Соколовську; дія відбувається в колишньому панському маєтку Синельникова в Брусилові; Л. Чикаленко, “Осінь 1919 року. Уривок із споминів”).
Ці уривки наочно свідчать, що автор не хоче, аби його герої вмерли (в прямому і переносному значенні цього слова), тому для кращого збереження образів описує їхню зовнішність, поведінку, манери спілкування. Але, з другого боку, він розуміє, що тільки героїчна образність, яка випливає із драматичної жертовності лицарів Визвольних змагань, зможе відобразити їхнє справжнє призначення боротися за щасливе майбутнє України до останнього подиху. Такі почуття власної гідності героїв книжки мотивують на вчинки, що виходять за межі звичайного, загальноприйнятого, і викликають у читачів щире захоплення, подив і бажання наслідувати.
Напевно, було б неправильно, якби я обмежився розповіддю про книгу “Житомирщина в боротьбі” й окремо не згадав її творця. І хоч він є добре знаним письменником, істориком, громадським діячем, який не потребує представлення широкому читацькому загалу, мені все ж хотілося б відзначити деякі професійні й особистісні якості автора.
Письменник Роман Коваль має свій унікальний і неповторний стиль мовлення, що, за висловом Гете, вважається найвищим ступенем художньої довершеності, якого можуть досягати лише найталановитіші митці. Він пише легкоперо, але водночас емоційно-виразно й оклично-ритмічно, а мелодика його письма відлунює передзвоном козацьких шабель, віддає порохом отаманських наганів, променіє світлими, навіть інтимними, почуттями до своїх героїв і горить лютою ненавистю до ворогів. Слова його текстів ніби само собою сплітаються в гарну сув’язь рядків, що промовляють голосами славних українських патріотів минулого; у них вчуваються сповнена трагічними подіями журба і пройнята вірою в краще життя сила і велич.
Автор “Житомирщини в боротьбі” як вправний садівник ретельно виполює шкідливі бур’яни ідеологічних спотворень, брехні та містифікації радянської історичної “науки”, дбайливо обрізає сухі гілочки вигадок і нав’язливих штампів сучасних дослідників, щоб український вишневий садок пишно заквітував історичною справедливістю. Тільки в такому садку вродить багатий урожай національних, духовних та художньо-естетичних цінностей, витворених нашим народом упродовж складного періоду його історії. Завдяки творам Прометея Духу Української визвольної боротьби початку XX ст. буде дозрівати світоглядна свідомість наших сучасників і прийдешніх поколінь українців. Тож побажаємо славному Романові Ковалю і його товаришам Владиславові Карпенку та Юрію Юзичу, які разом з ними творили цю книгу, безмежжя цікавих історичних відкриттів і нових книжок.

Володимир СВЯТНЕНКО

У виданні 512 сторінок. Ціна 270 грн. (без вартості пересилки. Замовляти можна на сайті Історичного клубу “Холодний Яр”: https://otamania.in.ua або на сторінках автора у ФБ: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval, також за адресою: kovalroman1@gmail.com  Замовляйте книгу для себе, своїх друзів та рідних!



Врятуймо меморіальний будинок Миколи Будника!

У м. Ірпені за адресою вул. Українська, 56/1 розташована меморіальна садиба Миколи Петровича Будника – бандуриста і лірника, одного із засновників творчої організації “Київський кобзарський цех”, художника, поета і майстра музичних інструментів.
Микола Будник відновив 17 різновидів традиційних народних інструментів. Він є автором підручника з виготовлення старосвітської бандури, вчителем і наставником багатьох нині відомих кобзарів – Тараса Компаніченкa, Тараса Силенка, Едуарда Драча, Павла Зубченка, Ждана Безвербного, режисера і лірника Олеся Саніна та багатьох інших творців української культури.
Третина будинку по вул. Українській, 56/1 була куплена в 1991 р. на спонсорські кошти для Київського кобзарського цеху і спочатку належала трьом його засновникам, серед яких був і Микола Будник. Помешкання Миколи Будника стало одним із центрів відродження кобзарства в Україні. Сюди з’їжджалася творча молодь, яка відроджувала українські народні музичні традиції.
Будинок М. Будника було занесено до Переліку об’єктів культурної спадщини, який затверджено рішенням сесій Ірпінської міськради від 22.07.2015 р. № 5260-76-VI та від 18.06.2019 р. №5301-69-VII). Пам’ятка являє собою одну третину будинку, який є спільною сумісною власністю трьох сусідів, із прилеглою частиною земельної ділянки.
Після смерті Миколи Будника у 2001 р. частину будинку-садиби, яка належала Миколі Буднику, успадкувала його сестра Галина Петрівна Рудницька. Іншу частину, у якій мешкали інші сусіди, було продано забудовнику у 2017 р. без згоди Галини Петрівни Рудницької.
 Перед затвердженням Генерального плану міста до відділу архітектури м. Ірпеня було подано Перелік об’єктів культурної спадщини із зазначенням їхньої адреси – з метою недопущення руйнування пам’яток історії та культури при плануванні та зведенні багатоповерхової забудови. Але обмежень, які передбачає пам’яткоохоронна зона, враховано не було. Територія, де розташована меморіальна пам’ятка будинок Миколи Будника, є ключовою в проєкті зведення багатоповерхової новобудови.
Невідомі особи вже тривалий час тероризують і погрожують фізичною розправою жителям меморіальної садиби Миколи Будника, змушуючи їх не мешкати в будинку.
 На цей час будинок Миколи Будника під загрозою знесення. У будинку відключено газ і воду. На 21 травня 2020 р., незважаючи на карантинні заходи, вже зруйновано дах, стелю і частину стін лівого крила будинку.
Громадські організації, серед них Ірпінська МО УТОПІК та Історичний клуб “Холодний Яр”, звернулися до Генеральної прокуратури України з проханням вжити термінових заходів для врятування меморіального будинку від знесення.

Ганна ЧОВНИК, козачка Ірпінської МО УТОПІК
Місто Ірпінь, Київщина

  



Війна і світ батьковими очима

Цей матеріал про мого батька Василя Марковича Криворота (21.03.1925 – 16.02.1991), надрукований у “Приватній газеті” (м. Обухів) у травні 1994 року.
Кожне 9 травня для мене не байдужий день. У мене якась особлива причетність до нього. Він у мене викликає багато думок, асоціацій, висновків глибокого характеру. Корінь їхній – у батькових поглядах, з якими він ділився зі мною ще в моєму дитинстві. Мені це ускладнювало життя, бо батькові висновки про останню війну, солдатом якої він був, абсолютно протилежні тому, чого нас учили в школі. Мій дитячий розум відмовлявся вірити батьковим словам, протестував. Я його не розуміла, мені було боляче, що батько не такий, як усі. Інші фронтовики на свята вдягали піджаки з медалями, крокували у святкових колонах, виступали перед піонерами, сиділи в президіях. Мій батько – ніколи. Сприймав це з легкою іронією, більше відмовчувався, на паради не ходив, нагороди з прискринку не витягував, фронтовими подвигами не вихвалявся. Для мене, малої школярки, якось одного разу напередодні Дня Перемоги стало відкриттям, що татко “воював”. Мені дуже хотілось пишатись його геройським минулим, але в його спогадах, коли я попросила щось мені розповісти, не було й натяку на героїзм.
Найперше, що мене вразило, – ніякої ненависті до фашистів. Як?! У мені аж клекотіло обурення: жодного німця не встрелив? Може, у когось і попав, – була відповідь. “А зброя в тебе, татку, була?” – “Аякже, карабін, а ще важка котушка з дротом, бо забезпечував на передовій зв’язок”.
Це вже тепер я розумію, який небезпечний і відповідальний обов’язок він мав.
Батько розповідає, як одного разу в сутінках тягнув лінію і забрів аж на німецькі позиції – довелося відстрілюватись. А ще якось зустрівся в соснячку зі зв’язківцем противника, що так само сопів із котушкою. Не змовляючись, “колеги” обійшли один одного без зайвих звуків і потягли дріт кожен у свій бік. “Батьку, а чого ти його не вбив?!” – “Він же мене не зачепив”, – була відповідь.
З його довгих розповідей я, на відміну від своїх ровесників, знала, що війна – це страшна, брудна і несправедлива справа, тяжка праця. Переходи по п’ятдесят кілометрів з повною амуніцією, ночівля в снігу або в мокрому окопі, переправи в крижаній воді, по кілька днів без їжі і перепочинку. А ще знущання офіцерів. “Таких, – казав батько, – солдати терпіли до першого бою”.
Чого найбільше боявся на фронті? Не кулі, не смерті, а полону: перед кожним боєм політруки читали наказ Сталіна, що полонених не може бути. Пораненим бути теж біда, особливо в голову, груди чи живіт – санітари таких часто навіть не підбирали. А смерть, як не дивно, вибирала тих, хто її боявся і ховався за чужі спини. “За Родину, за Сталина!” бійці добровільно не кричали, це змушували робити політруки, вони ж перед важливими боями також змушували писати заяви про вступ у партію чи комсомол, щоб серед загиблих тоді був більший процент партійних. Мабуть, відтоді в батька і склалася думка про партійців – тих, що з портфелями, – як про бандитів і брехунів.
Себе і своїх побратимів вважав не визволителями чи переможцями, а жертвами кривавої бійні, влаштованої двома тиранами. Армію нашу незлостиво називав голодранцями. По-перше, тому що погано вдягнуті й постійно голодні, з двома патронами на п’ятьох, а по-друге, тому що завжди були готові грабувати і руйнувати. Набачився такого він у “визволених” Румунії, Угорщині, Австрії. У нього, дев’ятнадцятилітнього, тоді, напевне, відкрилися очі на зовсім інший, відмінний від радянського, уклад життя: добротний будинок господаря-селянина повен достатку, погріб і горище з харчовими запасами, упоряджені дороги з твердим покриттям – аж на поле, порядок і охайність, десятки діжок з вином. Солдатам цього всього вистачало на раз наїстись і напитись, решта трощилась.
З особливим болем він розповідав про необдуманість рішень совєтського військового командування. Про ставлення до солдатів як до гарматного м’яса, марні багатотисячні втрати, покинутих поранених. Наприклад, посилається на вірну загибель дивізія, з її складу після бою-м’ясорубки повертається п’ята частина – всім, кому пощастило вціліти, дають по ордену чи медалі, формують нову дивізію і знову в бій. Довелося йому спостерігати за рухом у наших тилах недобитків німецької частини. Кілька місяців вони брели нетрями з надією пробитись до своїх, поранених тягли за собою. Вже коли біля наших позицій німців відстріляли, всі бігали дивитись на поранених, що лежали на підводах: виснажені й страшні, а в ранах аж черви позаводились. Потім їх звезли до яру, поставили наших молоденьких дівчаток, дали їм пістолетики...
Про один батьків бій на кукурудзяному полі в Бессарабії я знаю в деталях: як солдати в окопчиках протистояли армаді німецьких танків, як ці танки “прасували” ці окопчики, як солдати намагались підірвати залізну махину гранатами, але мало кому це вдавалося, чулись лише передсмертні крики побратимів, заживо заритих в окопах. З цього жаху йому вдалося вирватись, але коли добрався до своїх – не радий був: “особисти” все тягали на допити, дізнавались, як це йому вдалося вціліти! І коли ми разом з ним у сільському клубі дивилися кіноепопею “Визволення”, у тому місці, де починався рев танків і вони сунули з екрана просто на глядачів, батько виходив із залу.
Від полону, якого він найбільше боявся, його Бог милував, а от поранення не уникнув, і саме того, з яким не підбирають, – у живіт. Сталося це у квітні 1945-го. “Нутрощі парують, – казав батько, – а проситись нема в кого”. Але, мабуть, ще не смерть йому була. Підібрали його зенітники, які переплутали його зі своїм. У госпіталі зашили рану на животі, але шви знову полізли – шкіри не вистачало, щоб стягнути рану. Врятувала медсестричка: вона щодня прикладала до рани шматки сирого м’яса. Незабаром рожева плівочка прикрила нутрощі, трохи стягла краї рани. Таким його й привезли додому.
Я про все це знала у п’ятому класі.
Мені інколи хотілось комусь пожалітись на батька, на його жахливі й “неправдиві” слова. Як не хотілось вірити і в 33-й рік, про який я від батька вже тоді знала. Казав він мені, що Радянський Союз – це світовий агресор, у якого 80 відсотків усього виробництва – це зброя. Що в партійцях ходять тільки ні на що не здатні недоумки і пристосуванці. Часто, слухаючи якусь ура-патріотичну інформацію по радіо, спересердя грюкав дверима і виходив з хати зі словами: “Ух, брехуни!” З цим тягарем інформації я вступала в комсомол, закінчувала школу, вступала до університету. Ці знання мене мучили, заважали бути безтурботною. Я нікому про них не признавалась. У мене ще жевріла надія, що батько мій перебільшує, що радянський лад гуманніший, що наша історія не така страшна, що в партії є й порядні керівники. Але батькова правда виявилась неспростовною і ще жахливішою за своїми масштабами.
Ставши журналісткою, про батька якось ні разу й ніде не писала, хоч моїми героями було багато ветеранів. Про нього теж було б що й тоді писати: кавалер двох орденів Слави – найвищої солдатської нагороди, багато подяк за участь у важливих воєнних операціях. А що вже майстер який був! З нічого міг зробити все. Знала, що писанина йому непотрібна. Фальші він не схвалив би, а правда тоді була неможлива. До тих часів, коли вже можна було вийти з такою правдою на люди, батько не дожив – помер за кілька місяців до незалежності України. Я так і не встигла подякувати батькові за цю правду – важку й гірку. Дивуюся його проникливості, його вмінню аналізувати, його зневазі до посад і фарисейства, непоказній сільській інтелігентності, яка не дозволяла брати участи в ганебних заходах, принижувати будь-кого. Не користувався пільгами ветерана, не їздив по санаторіях, нічого ні від кого не вимагав. Жив тихо і непомітно.
Мій начерк – запізніле каяття моє, що не діждався своєї держави, за яку в нього боліло серце, що помер раптово (в 66-річному віці), забравши із собою невисловлене, пережите, неоціненний досвід пройденого життєвого шляху. Пишу про це не з метою протиставити мого батька іншим ветеранам, а щоб відстояти і його право на свою правду, бо він сам цього так і не зробив. Світла йому пам’ять!

Олена АРТЮШЕНКО
Місто Обухів Київської обл.



Вельмишановне товариство!

Історичний клуб “Холодний Яр” підготував книжку “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Добу українсько-російської війни представлено через жіночі долі, а саме хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Марії Волосевич, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козак Марко”), Ганни Осадчої, отаманші Марусі Соколовської, легендарних підпільниць Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Марії Бесарабенко-Трейко, Насті Гудимович, Марії Тарасенко, Віри Матвіїв, Марусі Гальчевської, лікарок Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Марини Нестеренко, Ніни Янової, Марії Волосевич (Теріди), письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, Платониди Щуровської-Россіневич та багатьох інших.
Епіграфом до книги стали слова легендарної Тіни Пекарчук: “Якби моя молодість та здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української армії, повернутися на свою колишню стійку”.
У розділі “Біографії, історії” – 20 розділів, написаних Романом Ковалем, Владиславом Карпенком, Юрієм Юзичем, Віктором Моренцем та Віталієм Манзуренком. Ось назви деяких з них: “Ярина Гризло, дружина кошового”, “Подвиг Євгени Вовкової”, “Розповідь Марії Побережної, дружини повстанця”, “Настя Терпило і спогади про Зеленого”, “Подєбради і Прага в житті Олени й Михайла Теліг”, “Марія Болбочан”.
У розділі “Спогади, щоденники, свідчення” – 75 розділів таких авторів:  Харитя Кононенко, Тамара Петрів, Софія Тобілевич, Олександр Вишнівський, Лідія Горбачева, Євдокія Крат, Іван Цапко, Микола Вороний, Варфоломій Євтимович, Іван Липовецький, Юрій Магалевський, Ігор Лоський, Олександр Луговий, Юрій Горліс-Горський, Леонід Бачинський, Мілена Рудницька. Павло Лимаренко та ін. Ось назви деяких спогадів: “Весна 1917 року у Києві”, “Ніна Крагавицька і Соня Ярошинська”, “Рідні гості”, “Дівчина в окопах”, “«Знаємо, за що воюємо: за Україну!» (Дівоча чота в Дієвій Армії УНР)”, “Наша Світланка (спомин)”, “Жінки в нашій армії”, “Отаман Маруся”, “З Кагарлика в Кам’янець улітку 1919-го з листом отамана Зеленого до Симона Петлюри”, “Медична сестра Віра”, “Д-р Христина Сушко”, “Ґізеля Шморгунівна та Віра Пшеничко”, “Надя Ковальчук”, “Тихі герої [Віра Бабенко, Віра Матвіїв, повстанка Віра]”, “Марія Тарасенко”, “Дія, варта, щоб її пригадати (в 44-ті роковини трагічної смерти сл. пам. Насті Гудимович і Марії Тарасенко)”, “Замість вінка на могилу Ганні Іванченко”, “Домініка Огієнкова”, “Стефанія Сіяк, стрілець Дівочої сотні Залізного загону”, “Донька Петлюри”, “Пам’яті Хариті”, “Олександра Сперанська-Рибачук”, “Марія Скубова, медична сестра УГА”, “Роля жіноцтва у Визвольній боротьбі УГА”, “Ніна Янова”, “Марія Урбан-Вовк”.
55 біографій жінок-борців можна прочитати в розділі “Жінки, учасники Визвольної боротьби, які навчались в УГА в Подєбрадах”, а ще 350 біографій у “Неповному списку жінок, учасниць Визвольної боротьби (1917 – 1930)” та 20 біографій у розділі “Нащадки діячів доби УНР та Української Держави”. Опубліковано також і поезії про діячок доби УНР.
Книга не тільки стане пам’ятником славним нашим жінкам – борцям за волю України, а й спонукає нове покоління дівчат і жінок бути схожими на своїх прекрасних попередниць. Це правильний орієнтир.
Звертаємося до приватних осіб, керівників громадських організацій, партій та підприємств із пропозицією стати нашими партнерами у видавництві цієї унікальної книги. Кошти просимо пересилати на рахунок автора (Приватбанк, 5168 7554 4667 0339, Роман Коваль) або на картку Романа Коваля в Приватбанку 26000056209461 (якщо пересилатимете з Приват-24).
Якщо пересилатимете не через Приват-24, тоді ось ширша інформація для переказу гривень: Коваль Роман Миколайович, фізична особа-підприємець, ЄДРПОУ/ДРФО 2164918550  в ПАТ КБ “ПРИВАТБАНК” (ЄДРПОУ 14360570, код банку 380269) IBAN UA383802690000026000056209461 (поточний рахунок), 03049, Київ, Повітрофлотський, 11/15.
Хто хоче допомогти Історичному клубу “Холодний Яр” у його діяльності, подаємо його рахунок: р/р: 26003052681886, МФО: 320649, ЄДРПОУ: 41265356, ПАТ КБ “Приватбанк”. При сплаті вказувати призначення платежу: “безповоротна фінансова допомога”. Наперед дякую добродіям і добродійкам!

З повагою Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, академік Академії наук вищої освіти України, 067-726-30-36, 066-211-41-85, (044)-242-47-38. Сторінки у ФБ: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval



Лицар Василина Демчинська

Комендант УЧХ Луцької округи Василина Демчинська мала багато псевд – “Мотря”, “Надя”, “Уляна”, “Циганка”, “Чорна”, а добрих справ узагалі не злічити…
12 травня 1943 р. німці атакували с. Колки на Рівненщині, де містилися 5 повстанських шпиталів (80 поранених). Підпільниця Василина Демчинська зуміла евакуювати шпиталі в сусідній ліс. Того року вона самовіддано лікувала повстанців у “Колківській республіці”, у якій було 8 маленьких шпиталів. Під час наступу німецьких військ їй вдалося вберегти всіх своїх поранених: на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир.
У серпні 1945 р. чекісти оточили старшин УПА, які проводили нараду. Командири розсіялися в лісі, а Василина разом з Іваном Циплюком залишилася прикривати товаришів. Клуню, з якої вона вела оборону, червоні підпалили.
Василина вийшла у вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти отетеріли.
– Красавица, сдавайся, мы тебе подарим жизнь, – загукали.
А вона гордо їм:
– Українські патріоти живими в руки ворога не здаються.
Відстрілявши всю обойму, кинула автомат і повернулася в палаючу клуню.
Згорів у вогні, але не здався й Іван Циплюк.
Героїні було 25 років.
Народилася вона 1920 р. в с. Піддубцях Луцького району. З 1940 р. належала до юнацької ланки ОУН. Батька Василини чекісти розстріляли 23 червня 1941 р. в Луцькій в’язниці. Матір з малими дітьми радянська влада депортувала 15 травня 1941 р. до Красноярського краю. Василина з 1942 р. очолювала жіночу ланку Теремнівського районного проводу ОУН, із 1943 р. була господаркою Теремнівського районного проводу ОУН. З початку 1945 р. стала членом Рівненського окружного проводу ОУН.
Рішенням командування Василина Демчинська посмертно стала Лицарем срібного хреста заслуги УПА (1945). Нагородили її й відзнакою УПА “За боротьбу в особливо важких умовах”. Вічна Їй слава!

Сергій ГОРОБЕЦЬ



Щоби зрозуміти українську історію, її потрібно знати

19 травня 1938 р. мого діда Леонтія Никифоровича Голуба, 1894 р. н., господаря та хлібороба з діда-прадіда, червона Москва позбавила життя.
Ось коротенький опис його життя… На початку 1915 р. двадцятирічного Леонтія забрали до царської армії. Поїхав у чужі краї, залишивши вдома маленьку донечку та вагітну дружину. Через тяжку контузію потрапив до австрійського полону. Пробув у ньому майже чотири роки, працюючи на “казенних роботах в Альпійських горах”. В Австро-Угорщині Леонтій побачив високий рівень європейського життя…
Повернувшись на початку 1919 р. в рідну Зелену Діброву Козачанської волості Звенигородського повіту (пізніше Вільшанського р-ну Київської обл.), він із жадібністю взявся хазяйнувати на своїй земельці, яка йому дісталась у спадок від батька. Через 10 р. хазяйнування на своїх 5 га орної землі Леонтій мав пару коней та пару корівчин, кінну молотарку, жатку-самоскидку, крупорушку та невелику бакалійну крамничку. Роботи було багато, тож наймав односельців.
За роки важкої праці поставив нову хату в центрі села, покрив її цинковим залізом, збудував сарай, комору, клуню. Хату спорудив велику – щоб не тісно було великій родині, адже за 5 р. після повернення з полону в сім’ї Леонтія та Ївги народилося ще четверо діток. Здавалося, жити б тепер та діток ростити.
Але не пощастило нашому дідусеві, як і мільйонам інших українців. У 1931 р. його господарство “розкуркулили”, забрали нову хату, вигнавши без жалю на вулицю хазяїв та їхніх шестеро малолітніх дітей. Для уникнення висилки до Сибіру Леонтій втік з родиною у Воронезьку область до далекої рідні. А вдома якраз розпочинався страшний голод 1932 – 1933 років. Хоч і вижили, але сьорбнули лиха на Воронежчині мої рідні...
Не прижилися вони в нових краях. 1935-го Леонтія із сім’єю примусово виселили назад, у напівпусте після Голодомору село. Поселився в нічийній уже хатині на в’їзді в село з боку с. Товста, бо у власноруч збудованому будинку розмістилася місцева сільрада.
Щоб хоч якось годувати сім’ю, пішов працювати в колгосп ім. Петровського. Працював три роки на рядових роботах, аж поки соввласть не згадала йому “куркульського минулого”.
25 лютого 1938 р. його заарештували за ст. 54-10 та 54-11 КК УРСР (участь у “воєнно-націоналістичній організації” і “контрреволюційну агітацію”). Згадали йому і брата дружини, Андрія Пилиповича Цьопу (1897 р. н.) , який “вчаствував у банді Гризло”. “Доброзичливці” засвідчували, що Андрій Цьопа часто з козаками навідувався на подвір’я сестри Ївги та Леонтія Голуба та отримував від них продуктову допомогу.
Сільські активісти Зосим Завгородній та Максим Заболотний у доносах стверджували, що Леонтій постійно наголошував перед односельцями: “Я чотири роки перебував у німецькому полоні, але до мене там у сто раз було краще ставлення, як зараз при совітах, я не голодував так, як зараз голодують мої шестеро діток! У мене відібрали все господарство і тепер же мене й звинувачують у всіх гріхах та неприхильності до радвлади”.
Цинізму Москви справді не було меж! Забрали в людини все нажите нелегкою працею, викинули разом з дітьми на вулицю та ще й звинуватили у “бродячому житті”! А ще став він “ворогом народу”!
В’язнів зі Звенигородщини доправляли до Уманського райвідділу НКВД, яким керував Соломон Ісайович Борисов-Лендерман. У кімнаті № 21 у нижній частині приміщення Уманського райвідділу НКВС здійснювали масові допити із застосуванням погроз та катувань. Для розстрілів пристосували підвал на території господарського двору Уманського райвідділу НКВС, який складався з трьох приміщень. Убивали й у приміщенні колишньої взуттєвої майстерні.
З метою обманути арештантів перед розстрілом їм видавали 10 крб, мовляв, вони відбувають на етап і ці гроші в дорозі знадобляться. Після цього приречених по одному заводили в підвал і безжально розстрілювали. Тіла вивозили на трьох автомобілях на старий Міщанський цвинтар, скидали у великі ями і закопували без сліду.
Леонтія Никифоровича Голуба розстріляли в уманській тюрмі 19 травня 1938 року.
Лиш цього року завдяки нашим із сестрою зусиллям дідусь має свою, хоч і символічну, могилку в м. Ватутіному, біля своєї дружини Ївги, яка так і не дочекалась господаря додому. До самої смерті вона нічого не знала про долю чоловіка та сама ростила діток… Дві пригорщі землі, набрані мною біля напівзруйнованої  хатини, де понад два століття в мальовничому селі Зелена Діброва проживали хлібороби-українці з мирним  прізвищем Голуб, нехай принесуть остаточний спочинок стражденній душі діда Леонтія.

Олег ГОЛУБ
Село Козацьке, Звенигородщина
На світлині – Ївга та Леонтій Голуб з дочкою Тетяною, 1914 р. нар.

  



Нові плани Юрія Лисогора

Побував я на гостинах у земляка, справжнього господаря та патріота нашого краю Юрія Лисогора. Мав честь зустрічатись у справах з ним і раніше, але останнім часом відкрив для себе ще й нові риси Юрія Васильовича – любов до історії рідного краю та шана до наших славних пращурів – вільних козаків Звенигородщини. Адже саме він взяв та й встановив на центральному цвинтарі міста меморіальну стелу нашому славному кошовому отаману Вільного козацтва Семенові Гризлу. Зробив роботу, яку так довго “хотіли” всі зробити, але ні в кого руки не доходили. А може, просто не мали  бажання.
І ось Семен Гризло повернувся в рідну Звенигородку! На жаль, подія ця тихо і непомітно пройшла повз увагу наших земляків...
– Звенигородка мовчить, але багато хто знає про ваш вчинок, – сказав я і показав свіженьку газету “Незборима нація” з публікацією про цю добру справу. – А Роман Коваль на знак вдячності ще й передав вам свою книгу “Батькам скажеш, що був чесний” з розширеним нарисом про Семена Гризла.
“Вчинок – гідний наслідування” – так шанобливо написав Роман Коваль у травневому числі газеті “Незборима нація”.
 Юрій Лисогор відповів:
– Думав, як встановлю меморіальну дошку, то люди місцеві збіжаться та вшанують отамана, а на подяку й особливо не розраховував. А виявилося, що владі та землякам байдуже. Не вміє наш люд цінувати подвиги пращурів, все про матеріальні цінності піклується, забуваючи про духовні.
А ще пан Юрій з радістю підтримав ідею Романа Коваля про вшанування Никодима Смоктія – засновника Вільного козацтва в 1917 році. Юрій Лисогор згоден, щоб цю справу ми зробили разом – Історичний клуб “Холодний Яр” та він як спонсор. Каже:
– Давайте текст і фото й разом подумаємо, як краще зробити! Тоді разом і достойно  відкриємо дошку Никодимові Смоктію, щоб люд місцевий бачив, як треба шанувати пам’ять своїх славних пращурів.
Пане Юрію, довгих літ Вам, наповнених добрими справами!
Вільним козакам слава!

Олег ГОЛУБ
Звенигородщина



Чорний запорожець Ігор Хімічук

Воякові 72-ї Окремої механізованої бригади ім. Чорних запорожців Ігореві Хімічуку 7 червня виповнилося б 30 років… Але 16 січня 2020 р. на Луганщині поблизу с. Новозванівки Попаснянського району він загинув від кулі снайпера.
Ігор народився 7 червня 1990 року. Спершу служив у 81-й Окремій аеромобільній бригаді ЗСУ. Потім став до лав легендарних Чорних запорожців. Серед них і залишився навічно. У смутку залишив матір, сестер, дружину та малого сина.
Вічна слава українським лицарям!



Газета за червень 2020 р. у форматі *.pdf

Газета за червень 2020 р. у форматі *.pdf

1 сторінка
2 сторінка
3 сторінка
4 сторінка



Вже два роки…

18 червня 2018 р. відійшла в засвіти козачка Надія Зубенко (в дівоцтві Паровишник). Народжена в краю териконів, вихована на спогадах та стражданнях українського села Мілерова (що на Донщині), прожила життя на Холодноярщині. Закінчивши з відзнакою Ворошиловградський педагогічний університет, вона могла сама вибирати, де починати професійну діяльність як вчителька української мови та літератури. І поїхала. У край її мрій. Край, який описував Тарас Шевченко. “Де гайдамаки ножі святили”.
Знайшла свою долю – механіка колгоспу Юрія Зубенка. Народила та виховала двох синів. Старший, Михайло, міряє морські милі. Менший, Григорій, намотує кілометри на колеса вантажівки.
Довший час працювала вчителькою у Світловодську та Черкасах, у денних та вечірніх школах. Не у всіх учнів була можливість закінчити 10 класів – у селах часто були лише 8-річні школи. Тоді й виявила, що радянська влада нещадно винищувала всі спогади про волелюбних українців. Про Холодний Яр.
Слухала розповіді місцевих жителів та згадувала розповіді своєї мами…. Її мама колись дописала дочці в метрику 3 роки (бо працювати на шахту брали з 18-ти), щоб врятувати від голодної смерті менших сестер, які проживали в селі. Тим, хто працював на шахті, давали пайку: 100 грамів хліба та 50 грамів ковбаси. Надійчина мама ковбаси не їла, а вимінювала в місцевих на хліб. Сушила сухарі і раз на тиждень відносила в село…
У Холодному Яру Надія прочитала Юрія Горліса-Горського…
Російсько-українська війна внесла суттєві корективи в спілкування з її родичами та знайомими з Донбасу… Бойові дії відбувалися в тих місцях, де вона народилася та закінчувала школу. Це Часів Яр під Бахмутом (раніше Артемівськ). Рідний брат, який живе в Росії, сказав, що українська мова “надумана”.
Надія Зубенко підтримувала обидва Майдани. Брала участь у патріотичних заходах. Допомагала воякам АТО. Багато років передплачувала “Незбориму націю”. Складала на неї і на вшанування героїв Холодного Яру пожертви. Подарувала Романові Ковалю декілька цінних вишивок із Мельників. Дарувала добрим людям мед, зокрема і сотенному Мирославові Симчичу-“Кривоносу”, який із Романом Ковалем завітав до неї на подвір’я. Була привітною і світлою.
Надію поважали всі. Вічна Їй пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

На світлині – Надійка і Юрій Зубенки. Село Мельники.

  





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ