 21 травня 2020 р. редакторові газети “Шлях перемоги” виповнилося 50 років. Ювілей красивий, але трошки сумний. З цієї нагоди вміщую слово про нього, написане ще 2003 року. Віктора Рога я знаю давно. Майже половину його життя.
Спочатку ми співпрацювали на відстані – він творив українське життя в Сумах, я щось пробував у Києві. Врешті наші стежки-дороги зійшлися. На київському асфальті.
І це добре. Адже юні провінційні таланти мусять стати талантами зрілими, вишколеними столичним творчим середовищем і столичним темпом життя.
Відомо ж бо життя твориться скрізь, історія ж – у столицях.
І здійснилося те, в що він не вірив: переїзд до Києва, де завдяки своїм талантам і наполегливості він став відомим громадським діячем, публіцистом, журналістом, виховником, політиком, істориком, видавцем, редактором.
Віктор за своє молоде життя зробив чимало – іншому і двох-трьох життів не стало б, щоб звершити те, що він зробив за якихось 15 років. Але я все ж ловлю себе на думці, що десь глибоко в душі незадоволений ним. Незадоволений, бо хочу від нього більшого... Бо, власне, від кого ще вимагати більшого? Адже нині радієш навіть дрібниці, яку зроблять інші. Така наша ситуація. Ситуація занепаду. Багаторічного вже відкочування національних хвиль.
Високі колись критерії і вимоги до соратників (тих, хто ще лишився) давно змаліли. Ну що візьмеш із людей, для яких найвищою точкою кипіння є солом’яний запал? У яких є сто пояснень, чому він не зміг... Тому й радієш малому, що кладеться у фундамент майбутніх... ні, не перемог, лише успіхів.
Максимальні вимоги залишилися тільки до себе. І кількох, на кого розраховуєш. Тому й невдоволений Віктором, бо ставлю до нього вимоги, може, й не максимальні, але ж високі. Бо поважаю його, вірю, що він здатний долати гори, не тільки горби. До речі, ці горби для багатьох лишаються нездоланними перешкодами впродовж усього життя...
Якось я жартома назвав Віктора ветераном Визвольних змагань. Справді, який ветеран у 32 роки? Але коли згадати, що Віктор увійшов у боротьбу в 17 років, та ще на кордоні з Росією, а не у філіжанково-колежанковому Львові чи затишно-мінеральному Моршині…
Уже майже половину свого життя Віктор Рог віддав справі української України. І це велике його щастя. І наше.
І хоч Україну своєї мрії ми ще не здобули, але упиваємося солодко-похмурими мріями про неї. І ця книга Віктора – де вміщено ранні й нинішні його твори – і є тією мрією, яка рано чи пізно перетвориться в сумну реальність для наших ворогів. Адже в них одна лише доля – з історичних наших супротивників перетворитися на літературних, навіть музейних.
Побачите, прийде час, коли наші онуки чи правнуки запитуватимуть: “А хто такі росіяни?” Так як зараз питають: “Хто такий Ленін?”
Час, коли український чобіт зупиниться на карку знахабнілого окупанта, настане. І книга українського подвижника Віктора Рога цей час наближує, адже її прочитають ті, хто вже примірює ці чоботи. Роман КОВАЛЬ
Київ, 2003 р.
На світлині – Роман Коваль і Віктор Рог. Суми, 20 червня 1996 р. 
|
