Наприкінці 2025 року Український інститут воєнної історії випустив у світ дуже цінний “Збірник документів і матеріалів архівно-кримінальних справ амністованих повстанців Холодного Яру (1918 – 1922)”. Автор-упорядник – Дмитро Фурманчук, ад’юнкт навчально-наукового інституту воєнної історії, права та соціальних наук Національного університету оборони України, член Історичного клубу “Холодний Яр”, полковник.
Збірка унікальна з двох причин: Дмитро Фурманчук уперше увів в обіг 110 невідомих документів про історію боротьби в Холодному Яру, по-друге, наклад книги – лише 20 примірників...
Уперше збірку документів на цю тему Історичний клуб “Холодний Яр” видав 1996 року – “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Створив її колектив авторів – Григорій Гребенюк, Андрій Демартино, Роман Коваль, Володимир Коротенко, Валерій Ластовський (тепер доктор історичних наук) і Святослав Лук’яненко. Загальна редакція Романа Коваля. Наклад 2000 примірників.
Дмитро Фурманчук опублікував документи з 11 архівно-кримінальних позасудових справ (зберігаються у ЦДАГОУ) на керівників спротиву в Холодному Яру – Євлампія Спиридоновича Отаманенка (Атаманенка), Івана Тимофійовича Деркача, Івана Васильовича Петренка, Івана Хомича Діхтяря-Хоменка (Дехтяря-Фоменка), Логвина Сидоровича Панченка (члена Центральної Ради), Омеляна Олександровича Дзигаря, Олександра Федоровича Торопа (секретаря Холодноярського повстанкому), отамана Стодолі (Назара Фотійовича Пунька), Івана Трохимовича Котляревського-“Хмари” (командира куреня Мліївської Січі Трохима Голого), Василя Івановича Бойка (ад’ютанта командира 3-го гарматного полку Армії УНР), Сергія Михайловича Вихреста (ад’ютанта начальника штабу Холодноярського окружного повстанського комітету); протоколи допитів Семена Чучупака та Олексія Чучупака, автобіографію отамана Олександра Михайловича Рубана (Михайла Андрійовича Федька), висновки, вироки, інші цінні матеріали щодо учасників Визвольного руху.
Опубліковано анкети на кожного діяча – з цінними даними про місце і дату народження, склад родини, освіту, рід занять, військове звання, посаду в Холодноярській організації, особливі прикмети, дату і місце арешту тощо. Ось приклади…
ОТАМАНЕНКО Євлампій Спиридонович, 10 жовтня 1889 р., с. Бовтишка (тепер Кропивницького р-ну),  поручник російської армії, начальник штабу Холодноярського повстанського комітету.
ДЕРКАЧ Іван Тимофійович, 27 серпня 1895 р., с. Мельники Чигиринського пов. (тепер Черкаського р-ну), поручник російської армії, студент Черкаського інститут народної освіти, заступник Василя Чучупака, після його загибелі – командир Холодноярської бригади.
ПЕТРЕНКО Іван Васильович, 1897 (?) р. н., с. Пруси (тепер с. Михайлівка Кам’янського р-ну Черкаської обл.), учитель, офіцер російської армії, отаман 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, начальник Холодноярського окружного штабу, безпартійний.
ДІХТЯР-ХОМЕНКО Іван Хомич, 1 вересня 1896 р., с. Кримки Ставиднянської вол. Чигиринського пов. (тепер Кропивницького р-ну), до 1914 р. навчався в Київському університеті, прапорщик російської армії, потрапив у полон до “германців”, був у неволі до 1918 р., служив у Міністерстві внутрішніх справ УНР (чиновник з особливих доручень), студент 1-го курсу математично-природничого факультету Златопільського інституту народної освіти, особливі прикмети: права рука не діє; брати Семен і Олександр у Красній армії, голова Холодноярського окружного повстанського комітету (з 08.1920 р.), безпартійний.
ПАНЧЕНКО Логвин Сидорович, 16 жовтня 1891 р., с. Трушівці Чигиринського пов. (тепер Черкаського р-ну), голова Холодноярського повстанкому з 1919 р., безпартійний.
ДЗИГАР Омелян Олексійович, 20 липня 1884 р., с. Худяки Черкаського повіту, есер (з 1904), учасник революції 1905 року, ув’язнений на 2 р., потім висланий до Іркутської обл. (до 03.1917), голова Черкаської повітової земельної управи (з 1917), заступник голови Холодноярського повстанкому (Логвина Панченка), отаман.
Усі вони були заарештовані. Свідчення давали в Харкові, на Холодній горі. З їхніх відповідей видно, що існували стандартні запитання слідчого ВУЧК (у справах не збереглися). Тому розповіді за формою однотипні, але не за змістом.
Усі починають зі старої гайдамаччини, з Максима Залізняка. Тут усі арештанти щирі й велемовні… Ось як Іван Деркач починає “Короткий опис Холодноярського повстання”: “Під час польського панування в Україні, у другій половині XVIII століття, всі скривджені й обездолені шукали порятунку від польського насильства й знаходили його в лісах, болотах тощо. Природно, що Холодний Яр, як лісиста місцевість, був притулком для таких. Тут ці люди не обмежувалися лише переховуванням, а збиралися в загони, обирали отамана і йшли по Україні, щоб допомагати таким, як і вони самі, звільнятися від польського панування. Так у 1768 році було сильне повстання українського народу під проводом отамана Залізняка. Це повстання виникло в Холодному Яру. У цьому повстанні брали участь усі народні маси. Відтоді живе в пам’яті народу повстання Холодного Яру як визволителя від насильства й неправд. Треба додати, що це повстання мало, крім національного, і соціальний характер, оскільки було повстанням також проти поміщиків-гнобителів”.
Повторюю: свідчення борці давали в неволі. Це треба враховувати, оцінюючи їхні слова. Люди хотіли жити, тож про свою боротьбу проти російських окупантів не дуже хотіли говорити. А про Максима Залізняка – будь ласка.
Арештанти намагалися довести, що вони також революціонери, соціалісти, борці проти самодержавства, за бідних проти багатих. Так, до слова, й було. Іван Деркач писав, що гаслом Окружного холодноярського повстанкому було: “Проти неправди і за краще майбутнє найбіднішого народу!” Євлампій Отаманенко додавав, що головне гасло гайдамаків Максима Залізняка – “За віру! За волю!”.

А ось початок “Короткого нарису Холодного Яру в історії повстання або відповіді на тезиси В.У.Ч.К” Івана Петренка: “Під час страшного польського панування на Правобережній Україні, то в одному місці, то в іншому спалахували повстання як вияв народного гніву й протесту проти польського тиранства й несправедливості польської влади. Одним із таких повстань було повстання Залізняка, який зібрав біля себе всіх незадоволених поміщицькою тиранією та прожерливістю. Незабаром повстання поширилося на більшу частину Правобережної України і навіть на частину Лівобережної. Причиною того, що повстання прийняло так швидко й такі розміри, було то, що воно мало визвольний характер – не лише національного, а й соціального – від польських поміщиків. За переказами, це було повстання «голоти». Видно, головною ідеєю було відібрати землю в поміщиків і звільнитися від польської неволі. Повстання, щоправда, було придушене. Більшість учасників було знищено, але частина вціліла і переховувалася в нетрях Холодного Яру. З них і утворилися села в Холодному Яру”.
Це твердження цінне! Нинішні мешканці холодноярських сіл не мають забувати, що вони нащадки гайдамаків Максима Залізняка та інших гайдамацьких провідників!
У роботі Дмитра Фурманчука опубліковано й “Коротенькі історичні нариси Холодного Яру” Логвина Панченка. Ось перше речення: “Повстання, підняте М. Залізняком в 1768 році, носило характер соціально-національного визволення українського народу від польського гніту…”
Тепер послухаймо розповідь Омеляна Дзигаря: “Холодний Яр − це місце святе, там наших батьків і взагалі предків багато пролито крові (…), що полягли за волю, за християнську віру − так говорять старожили. З Холодним Яром зв’язано багато всіляких легенд, імен – Залізняка, (…) гетьмана Дорошенка, подарунки якого майже до цих пір зберігаються з його підписами в монастирі (…) та інші. Холодний Яр − це щось святе, свого роду, так би мовити, культ для місцевого населення (Чигиринщини). (…)
Історичне значення Холодного Яру величезне, (…) він воскресив пам’ять про минуле [прагнення] до волі, [проти] гніту поляків і захисту від татарщини і т. д. (…) Холодний Яр завжди революціонував, не дивлячись на його консерватизм традицій і педантичність із постійним прагненням до волі, землі і зову християнської віри. Ніде я не зустрічав, щоб релігійність і революційні настрої так могли поєднуватися, як у холодноярського населення. В 1905 році ні один повіт на Київщині так революційно себе не проявив як Чигиринський, а особливо Лебединський і Златопольський [його] райони”.
І ось – Лютнева революція 1917-го, відродження Вільного козацтва на Звенигородщині (сусідній з Чигиринським повіт), створення перших полків Українського війська навесні 1917-го Миколою Міхновським у Києві, виступ самостійників-полуботківців у столиці в липні, 1-й з’їзд Вільного козацтва на Покрову 1917 року в Чигирині, проголошення Третім універсалом Української Народної Республіки в листопаді 1917-го, а вже в грудні – боротьба з москалями, що посунули в Україну за здобиччю… Вже наступного року почали творитися повстанські загони…
З розповідей борців з’ясовуємо, що в Холодному Яру спершу було створено козацькі загони, а вони вже створили повстанком. Засвідчив цей факт Логвин Панченко, голова Холодноярського повстанкому з 1919 року. “Повстанські загони утворились самі по собі, – зазначив він, – а потім обрали окружний повстанком”. Отож і “повстання не починалося стихійно”, – засвідчив і Євлампій Отаманенко, начальник штабу Холодноярського повстанкому. Й осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрій Городянин (Горліс-Горський) це підтвердив у спогадах “Холодний Яр”.
“Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізня­лася від боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням широкими масами своєї мети – визволення України, – писав він. – (…) Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Тарасом Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин монастир...”
Філософію боротьби козацтва Холодного Яру висвітлено в їхніх листівках.
Збереглося звернення повстанкому “Народе український!”, ухвалене в Чигирині 8 вересня 1920 р. (вперше я його опублікував у книзі “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” (1999). Головна теза:  “Однині совітська грабіжницька влада касується”. І далі заклик до волосних земельних управ узяти безпосердню участь у “розпреділенні вільних земель між малоземельними і безземельними селянами”.
Земельне питання – головне питання в аграрній країні. Його, до слова, не вирішила Центральна Рада. А холодноярці прагнули його вирішити на користь бідних селян. Тому “розпреділення вільних земель між малоземельними і безземельними селянами” – провідна ідея звернення повстанкому.
 Важливо, що у зверненні є прізвища членів повстанського комітету, людей відомих на Чигиринщині. Голова комітету Діхтяр-Хоменко, заступники Юхим Ільченко, члени Семен Чучупак, Гриценко, Кваша, Деркач, Залізняк, Шевченко, Отаманенко. Всі ці прізвища не раз зустрічаємо в дослідженні Дмитра Фурманчука, з важливими даними про їхнє життя і боротьбу.

Іван Петренко зазначив: “Оскільки повстання виникло через утиски і неправду, то лозунгом боротьби було: «За правду і кращу долю люду!» Щоб дати своєму населенню право користуватися повністю здобутками від своєї роботи. Звідси і пішла орієнтація на УНР”. Про орієнтацію Холодного Яру на УНР і Директорію у документах збірника Дмитра Фурманчука читаємо не раз.
І ще важливо: “Комітет і населення протягом усього свого існування мали тісний зв’язок”. Це  свідчення Євлампія Отаманенка.
Наприкінці цієї (першої!) рецензії на збірник полковника Фурманчука згадуємо слова заступника голови Холодноярського повстанкому Омеляна Дзигаря: “Холодний Яр − це місце святе, там наших батьків і взагалі предків багато пролито крові (...) Історичне значення Холодного Яру величезне…”
Радію, що з моєї ініціативи Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” та Історичний клуб “Холодний Яр” ще в середині 1990-х підняли прапор слави Холодного Яру. Не помилилося й командування 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, взявши на свої бойові знамена оспівану Тарасом Шевченком козацьку місцевість, де люди люто боронили своє право на національне буття, на право володіти рідною землею і здобутками своєї праці.
Радіємо, що й сьогодні, на російсько-українській війні, нинішнє покоління борців іде під прапором полку гайдамаків Холодного Яру і з його гаслом “Воля України або смерть!”.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Нарешті це сталося!
Ми всі знали, що Олег Куцин – Герой України.
Тепер це визнано на державному рівні.
24 лютого 2026 р. Президент України Володимир Зеленський підписав Указ № 141/2026 “Про присвоєння Олегові Куцину звання Герой України”. Ось його текст: “За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові постановляю: присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» Куцину Олегу Івановичу – лейтенанту (посмертно). Президент України В. Зеленський”.
Щира подяка командувачу Сухопутних військ Геннадію Шаповалову за сприяння у відновленні історичної справедливості.
Книга “Хоробре серце Олега Куцина” тут: http://otamania.in.ua
Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр” продовжує святу справу – вшанування пам’яті українських героїв різних часів та епох.
Цього року, під час 32-х вшанувань героїв Холодного Яру, 23 – 24 травня, на Пантеоні Героїв біля Мотриного монастиря (на найвищій точці Холодного Яру) плануємо спорудити пам’ятник загиблим воякам “Карпатської Січ” та горельєфи героям російсько-української війни.
Ось імена цих лицарів: Віктор Панасенко-“Іранець”, Андрій Кізімов-“Лугань”, Олексій Старіков-“Албан”, Петро Хижняк-“Дід”,  Олександр Грачов-“Граф”, Андрій Приймаченко-“Архангел”, Микола Соляр, Мирослав Мисла-“Мисливець”, Ігор Дяченко-“Гопри”, Ігор Климович-“Африка”, Іван Савка-“Майор”, Володимир Кімлик-“Вагнер”, Валерій Кінжерський, Олександр Воробйов.
Оголошуємо збір на встановлення пам’ятника полеглим воякам “Карпатської Січі” на Пантеоні Героїв у Холодному Яру. Ось наш рахунок:
ПриватБанк, 26008005024514, IСТОРИЧНИЙ КЛУБ ХОЛОДНИЙ ЯР ГО, ЄДРПОУ/ДРФО 41265356, Столичне ГРУ 5, МФО 305299. 
Рахунок № UA983052990000026008005024514 (гривня).
Призначення – благодійний внесок.

З повагою
Оргкомітет

21 лютого, у Міжнародний день рідної мови, сторінка Рух “За мову” і спільнота Рух “За мову” у Facebook відзначили перший ювілей.
Понад 298 тисяч користувачів, 20 тисяч дописів, мільйони переглядів, коментарів та поширень дописів свідчать про важливість рідної мови для українців, про те, що ми всі стоїмо в обороні нашої мови від агресора і наближаємо час, коли вона утвердиться назавжди й остаточно, об’єднає громадян України та употужнить державу.
Різноманітний контент (таблиці “Правильно – неправильно”, “Антисуржик”, афоризми про значення мови, мотиватори, відео та ін.) приваблює читачів.
На ресурсі Рух “За мову” завжди є анонси про нові числа газети “Незборима нація”, про культурні події, які відбулися або відбудуться, зокрема про творчі зустрічі учасників Історичного клубу “Холодний Яр”.
Радісно бачити читачів, які реагують на заклики українізувати свої акаунти. За результатами статистики Facebook, люди, яким подобаються наші дописи, розумніші, красивіші і щасливіші, ніж ті, хто їх не вподобує, не коментує і не поширює.
Засновник сторінки Рух “За мову” Микола Владзімірський закликає тих, кому не байдужа доля нашої мови й України, заходити на сторінку Рух “За мову” і ставати учасниками боротьби за Українську Україну:
https://www.facebook.com/ZaMovuUa

На світлині Микола Владзімірський.

Чарльз Мур, журналіст британської “The Telegraph”, вважає, що Росія вдалася до енергетичного терору, бо не реалізувала стратегічних планів. Україна ж довела ефективність сучасної оборонної стратегії.
Автор зазначає принизливий для Росії результат: вона  змогла окупувати лише близько 20 % території України, а втратила понад 325 тисяч військових убитими. Росія фактично стала “молодшим партнером” Китаю через залежність від нього.
Мир для Путіна означатиме неминучий крах і питання про доцільність величезних жертв та санкційної ізоляції. Водночас, за словами Чарльза Мура, Україна демонструє сучасну ефективність на полі бою. Україна виявилася однією з найвинахідливіших військових сил сучасності.
Отже, сподіватися на мир завдяки переговорам, коментує “Незборима нація”, не варто. Війна триватиме, поки не переможе одна зі сторін.

Із хвилюванням узяв до рук книгу “Хоробре серце Олега Куцина”. Стало сумно і радісно. Сумно, бо Олег Іванович уже не з нами, а радісно, що його так гідно вшановано. Скільки праці достойних людей у цьому виданні! Скільки трильйонів нейронних зв’язків задіяно, щоб вона побачила світ! Скільки енергії та духовного ресурсу в кожному примірнику!
NB! – давно я не бачив такого якісного друку.
Як радісно було зустріти на День Соборності в Києві (на першій презентації цієї книги) старих, пошрамованих душею і тілом, друзів! Вони відчутно подорослішали, стали мудрішими та зрілими. У кожному вбачався слід нашого комбата – я наче побачив його поряд з нами...
Спогади ожили приємним дотиком душі. Олег Іванович запалив романтикою національної ідеї безліч сердець, серед них і моє.
“Хоробре серце Олега Куцина” стане джерелом натхнення для молоді. Тож купуйте цю книгу на подарунок своїм друзям, рідним, керівникам та всім, хто хоче зрозуміти суть жертовності українського націоналіста, дізнатися (не теоретично!) про шлях та боротьбу бойового українства.
Без таких, як Олег, ми не відбулися б як нація.
Радію, що і мій спогад є в цій книзі – про створення ОДЧ “Карпатська Січ” улітку 2014-го. “Скеля українського націоналізму” – так я визначив роль Олега Куцина.
Щира подяка Романові Ковалю та Ірині Гармасій за якісну працю. Особлива вдячність Василині Наконечній. Вона завжди допомагала Олегу – навіть після його відходу в засвіти.
Радий був у вирі військової служби зупинитись і поспілкуватися з давніми друзями. Також вдячний всім, хто читатиме цю книгу, зробить репост чи згадає в молитві про славної пам’яті комбата “Кума”.
Нехай Господь благословить вас на всі добрії справи!

Андрій СУСОЛ, доброволець
ОДЧ “Карпатської Січ”, капелан ЗСУ

 У вінницькому видавництві “Меркьюрі-Поділля” побачило світ нове дослідження про людину вояцької честі і доблесті, яка виборювала незалежність України в лавах Армії УНР, “Карпатської Січі”, Української національної армії, а на схилі літ – мовою фактів та історичної правди, Миколу Битинського.
Ось інформація про книгу: Микола Битинський у документах епохи / упорядники: К. В. Завальнюк, Р. М. Зелінський, О. М. Кравчук, Ю. В. Легун, В. П. Рекрут; автори вступної статті: О. М. Кравчук, К. В. Завальнюк. – 2025. – 684 с.
 Це збірник документів та матеріалів з фондів ЦДАВО України та Державного архіву Вінницької області (ДАВіО), а також публікацій з емігрантських часописів, які дають змогу уточнити та розширити відомості про життя та діяльність геральдиста, графіка, поета, прозаїка, громадського діяча, підполковника Армії УНР, уродженця м. Літина Миколу Оверковича Битинського (1893 – 1972).
У книзі приділяється увага і творчій спадщині М. Битинського, людині неабиякого літературного, мистецького та наукового дарування. Представлено його відомі та маловідомі поетичні твори, наукові та науково-популярні розвідки з військової історії України, геральдики, фалеристики, вексилології, історії мистецтва тощо. Окремі з цих творів могли б увійти до золотого фонду української історіографічної думки (як-от стаття “Заповіт московського царя Петра I”, с. 336 – 350), яка звучить сьогодні як попередження людству про постійну екзистенційну загрозу світової експансії з боку Москви).
Значне місце у книзі займає листування М. Битинського з друзями, колегами, знайомими та різними установами (загалом 140 різних листів). У колі його адресатів такі історичні постаті, як В. Филонович, М. Крат, І. Рудичів, В. Гарба (Гарбер), О. Рішай, Р. Климкевич, В. Сенютович-Бережний, Я. Рудницький, П. Йосипишин, З. Івасишин, В. Жук-Гришкевич, М. Кравчук та ін.
Зацікавлення у читачів викличе й підбірка світлин, чимало з яких публікується  вперше. Видання розраховане на істориків, архівістів, краєзнавців, викладачів та студентів, а також усіх, кому небайдужа історія України. Іменний покажчик до збірника уклав кандидат історичних наук, Почесний краєзнавець України Валерій Рекрут.
Науковими редакторами дослідження стали президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль та доктори історичних наук Сергій Гальчак і Юрій Степанчук.
 Своїм виходом книга завдячує насамперед фінансовій підтримці родини одного з її упорядників – добродія Валерія Рекрута. На окрему подяку заслуговує також праця працівників видавництва “Меркьюрі-Поділля” (до речі, чи не всі місцеві краєзнавці та науковці друкуються саме в цьому видавництві), очолюваного краєзнавцем Ігорем Балюком.
Через обмежений наклад книга вже стала бібліографічною рідкістю.
Слава Миколі Битинському!

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, архівіст 1-ї категорії відділу інформації Державного архіву Вінницької обл., Історичний клуб “Холодний Яр”

Марина Соченко написала портрет Михайла Палія-Сидорянського для Білоцерківського краєзнавчого музею.
Хто він?
Один із керівників Другого зимового походу (10 – 11.1921). Подільська група УПА, яку очолював М. Палій-Сидорянський, мала 374 козаки і старшини 4-ї Київської дивізії Армії УНР. 25 жовтня вона перейшла польсько-радянський кордон, швидко здобула коней, перетворившись на кінну частину. В успішних боях Подільська група пройшла Проскурівський та Летичівський повіти. Зі спогадів учасника Другого зимового походу, поручника Дмитра Зоренка “На партизанці” дізнаємося, що Михайло Палій-Сидорянський під час боїв кінця жовтня – початку листопада 1921 р. “неодноразово виявляв героїзм, перебуваючи весь час у передніх лавах”.
Спогад Якова Нестеренка, який брав участь у цьому поході, яскраво характеризує, яким командиром був М. Палій-Сидорянський. “Момент трагічний, – згадував Яків Нестеренко. – Здається, що все пропало. Ніхто з нас живим не вийде з цієї людської каші. Нараз із натовпу виривається полковник [Михайло] Палій-Сидорянський верхи із шаблею в руці й кидається один у бік червоних. Момент... і з нелюдським криком «Слава!» натовп, що завмер було на хвилю, кидається за ним, розгортаючись у лаву. Червоні згубили кілька дорогоцінних для них хвилин. Здається, лава вмить досягла краю вигону. Червоні збиті... Частина їх, що була вже на конях, тікає лісовою просікою, якою вони підібралися до вигону; решта тікає просто лісом. Кидають списи, рушниці, шапки. Відкриваємо вбивчий рушничний вогонь. Ворог швидко зникає. Ззаду наші тачанки з кулеметами б’ють по селу. Здається, що пройшла тільки коротенька хвилина – хвилина, що могла бути для всіх нас останньою. Ворога відбито”.
На початку листопада під м-ком Улановом Палія-Сидорянського тяжко поранено в ногу (розривною кулею розбите праве коліно). Під охороною відділу з 20 козаків його відправляють назад до Польщі, а Подільська група на чолі вже з підполковником Сергієм Чорним попрямувала на північ у Житомирський та Коростенський повіти.

Роман КОВАЛЬ

Масові виступи селян почалися в Київській, Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій і Волинській округах. У квітні 1929 р. Запорізький окружний відділ ҐПУ повідомив про масові заворушення в м. Гуляйполі, у яких узяли участь 800 осіб. 28 квітня подібне сталося в Новомосковську. У травні 1929 р. вибухнули заворушення в с. Володіївці Могилів-Подільської округи, у с. Тернівці Шевченківської округи та с. Ротмістрівці.
У Березівці Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву. На початку травня 1929 р. сутички відбулися в с. Нова Прага Зінов’ївської округи. 16 травня відбувся масовий виступ селян у Старобільську на Донеччині, а на початку червня – у с. Риковому Артемівської округи під час закриття церков.
На початку 1930 р. селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: “Геть СССР!”, “Геть соввладу!”, “Геть комуністів!”, “Хай живе вільна Україна, геть СОЗи й комуни!”, “Колгосп – це стара панщина. Найкраще – це зробити повстання, знищити совєтську владу”, “Звільнимо Україну від московської влади. Хай живе Україна! Хай живуть захисники ваші!”, “Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо…”
Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ҐПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнецівському та Петропавлівському районах зорганізувалися близько 80 повстанців, “озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками”. Гасло було: “Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!” Повстанці громили колгоспи, убивали комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Мар’ївка, Путятине, Тернівка, Богданівка, хутори Осадчий, Нова Дача). Подібний повстанський загін організувався на початку квітня на межі Лубенської та Прилуцької округ.
Виступили селяни на Вінниччині – у с. Корделівці Калинівського району, у Шаргороді (до 1500 осіб), у селах Слобода, Травна, Клекотина, Заячівка, Копистирин та Михайлівка Мурафського району, у самій Мурафі.
Придушенням селянських повстань керував особисто голова ҐПУ УСРР Всеволод Балицький. У спецзведенні від 13 березня 1930 р. він зазначав, що “становище в Тульчинській окрузі, де останніми днями відзначалося безперервне загострення масових виступів, характеризується погіршенням обстановки. В цілому ряді пунктів констатується розвиток повстанських тенденцій. Масові виступи носять гострий характер і проходять під яскраво вираженими контрреволюційними гаслами”.
У Тульчинській окрузі навесні 1930 р. чекісти зафіксували 147 селянських виступів. Було розгромлено десятки сільрад. Найбільше поширився повстанський рух у Бершадському, Джуринському та Ободівському районах. Гасла повстання: “Геть совєтську владу!”, “Хай живе самостійна Україна!”
У Грабівцях селяни організували кінний загін у 15 козаків… У с. Козинцях Тростянецького району під натиском селян розбігся комуністичний актив села. Озброєні повстанці вчинили напад на комуністичний загін.
Аналогічною ситуація була у Брацлавському районі, де повстали села Чуків, Зятківці, Мачуха, Скрицьке, Самчинці… “Особливо гостре становище склалося в с. Баланівці та Поташній Бершадського району, де місцеві органи влади були ліквідовані, члени рад та організацій КНС утекли, партійці та комсомольці перебували у лісі. За даними окружного відділу ҐПУ, все населення озброєне вилами, лопатами, сокирами й іншими знаряддями. На околицях виставлено стежі. Натовпи селян у декілька сот осіб співають “Ще не вмерла Україна”.
За агентурними даними ҐПУ, у цьому районі велася підготовка до повстання, зокрема наступу на районний центр Бершадь. У зведенні зазначалося, що учасники заворушень об’єднуються, посилають гінців до сусідніх сіл. Гострий характер мав виступ у с. Гарячківці М’ястківського району, де “натовп у 1000 – 2000 осіб чинить опір прибулому до села загону, якому доводиться відступати з такої причини: попереду натовпу йдуть жінки і діти, які кидаються під ноги коням”.
19 березня 1930 р. секретар Тульчинського окружного партійного комітету М. Оскерко доповідав у ЦК про тривожний стан Тульчинської округи: повстанці розгромили й ліквідували 62 сільради, з них переобрано 12, у восьми селах обрано старшин… Зафіксовано 8 випадків збройних сутичок (Гарячківка, Вільшанка, Баланівка та ін.). Було зареєстровано дві “банди” повстанців. Один із загонів, який діяв у Гарячківці, вів бої проти військового підрозділу, але змушений був відступити… Показовими були гасла повстанців: “Геть совєтську владу!”, “Дайте другу державу!”, “Самостійну Україну!”
Не стояв осторонь і Чечельницький район… В околицях с. Метанівки діяв повстанський загін у 40 – 45 осіб… Збройні сутички з окупантами були в с. Верхівці Ободівського району… Довкола повстанських сіл рилися окопи… Збройний опір військовим загонам було вчинено в М’ястківському районі біля сіл Гарячківки та Вільшанки… З с. Баланівки Бершадського району до лісу “пішло 500 чоловік, озброєних вилами й сокирами”. У с. Конаші Ободівського району відслужено панахиду по “соввласті”.
Повстанські загони діяли в Бердичівській, Харківській, Роменській, Тульчинській і Шепетівській округах – усього не менше 18 збройних відділів (Зінченко А. Весна 1930 року. Українське селянство: “Геть комуністів! Дайте нам волю!” // Українське слово. – Київ, 2000. – Ч. 13).
Нова хвиля Національно-визвольної боротьби на початку 1930-х років на Наддніпрянщині продемонструвала, що українське село не лише не здалося, а й, поповнивши свої сили новим поколінням, перейшло у відчайдушний наступ на споконвічного ворога. Тому голод 1932 – 1933 років не був випадковим: саме апокаліптичним терором Голодомору чужинець намірився навіки упокорити, а точніше – всуціль знищити українське село, а з ним – і наш народ.

Роман КОВАЛЬ
З книги “Ренесанс напередодні трагедії”

24 лютого виповнюється 89 років поетові Олексі Різникові, невтомному творцю української культури. А ще він добрий і веселий козак, а як побачить дівчат, то й грайливий. Історичний клуб “Холодний Яр” і газета “Незборима нація” сердечно вітають козака з Єнакієва, який уже понад пів століття пробуджує до національного життя Одесу. Ось один факт буття козака Олекси. Зафіксував його письменник Іван Малюта.

В одеській школі Різників презентував свій “Словник омонімів та схожословів” – про лексеми, однакові за вимовою та написанням, але різні за значенням. Схожослови проілюстрував мінівіршами з омонімічними римами із творів українських поетів.

Скажи, гіркий полину,
Куди ж тепер полину?
(Яр Славутич)

Кіт вночі ходив на гульки
І набив на лобі гульки.
(Анатолій Качан)

Виступи Різниківа завжди дотепні, тож на автограф вилаштувався гурт дівчат.
– Як тебе звати? – запитав першу в черзі, готовий підписати книгу.
– Єлизавета. Але мама називає Лізою.

Як побачу Лізу –
Цілуватись лізу, –
видав Олекса експромт.
– Як шкода, що я – не Ліза! – усміхнулася звіддалік гарненька десятикласниця.
– Нема проблеми, – покрутив вусом гість. – Можу зробити виняток і також… поцілувати в щічку.
– Справді? Навіть без черги?
– Хто бажає отримати книгу з поцілунком – матиме автограф без черги, – заохотив поет. – Але це тільки для дівчат.

Іван МАЛЮТА, член Національної спілки письменників України

Пропонуємо вашій увазі початок розповіді про українського героя з майбутньої книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-ті”. Як жаль, що про бойові пригоди Теофіла Ольшанського ще не знято фільм!

Теофіл Ольшанський-“Філько”. Це ім’я нічого не говорить українцям. Хоча він –слава української нації.
Син отця-крилошанина. У 13 років (разом з батьком Іваном) пішов до Галицької армії боронити рідний край – від поляків і російських окупантів. Став щасливим учасником визволення Києва – в останній день літа 1919-го. Вперше в житті побачив бані Золотоверхого Києва.
1922 року, маючи 17 років, став бойовиком Української військової організації. 1924-го здійснив замах на 2-го президента Польщі Станіслава Войцеховського – за нелюдську політику асиміляції українців на рідних землях, завойованих поляками.
Виїхавши до Берліна, “Філько” зробив публічне зізнання про намір убити президента Речі Посполитої. Самовикриття здійснив, щоб врятувати життя єврейському юнакові, якого поляки заарештували, безпідставно обвинувативши в атентаті. В історію ця подія увійшла як “скандальний процес Штайгера”. Інтерв’ю передруковували провідні газети Берліна і Відня. І Теофіл, щоб уникнути надмірної уваги польських спецслужб, махнув на Кубу, де на нього чекав старший брат Андрій, учасник замаху УВО на маршалка Юзефа Пілсудського.
Потім – гарячий Гондурас, де Теофіл Ольшанський узяв участь у боях проти лівих повстанців, а 27 червня 1931 р. розгромив їх, убивши на березі річки Чамелекон їхнього провідника – генерала Ферера (Gregorio Ferrera). Теофіл став командиром полку, “складеного з індіян”. “Військовий хист та відвага молодого командувача-українця приводила гондурасців у велике здивування і подив”. Президент Гондурасу д-р Вісенте Мехія Коліндрес урочисто вручив українському козакові золоту медаль заслуги та призначив шефом “слідчого департаменту столиці”, а пізніше “шефом розвідки” країни.
У США “Філько” закінчив танцювальну школу сотника Армії УНР Василя Авраменка, став одним з найкращих українських танцюристів Нью-Йорка. Теофіла називали “професором українських танців”. Він казав, що “балетним способом” розповість історію українського народу та представить його “переживання”.
Але найбільше в біографії романтика з м-ка Хирова, що на Львівщині, вразила його мама. Довідавшись, що її син скоїв замах на президента Польщі, вона, народжена в м. Кам’янці-Подільському, з тихою радістю видихнула: “Він же козацького роду…”

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ

Як агітатор Революційної української партії, Михайло Гаврилко 1902 року поширював прокламації, зокрема відкритий лист Миколи Міхновського міністру внутрішніх справ Російської імперії Дмитру Сіпяґіну, викликаний забороною міністра зробити напис українською мовою на пам’ятнику родоначальникові української літератури Іванові Котляревському.
“Пане Міністер! – звертався Микола Міхновський. – Ви заборонили зробити нашою мовою напис на пам’ятнику нашо­му першому національному поетові Котляревському!  Того обу­рення, що обхопило нас, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого Ви так бажали, те сталось: ми учули усю гіркість тієї наруги, тієї зне­ваги, що Ви завдали нашій нації. А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягла на душу нації, на її моральне «Я».  Уряд супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й колишній польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пі­шли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.
Кров пролилася вже 2 квітня 1902 року: слова Міхновського завершилися пострілами студента Київського політехнічного інституту Степана Балмашева прямо у груди міністра.
І де?!
В Маріїнському палаці!
Слово Революційної української партії таки мало силу.

Роман КОВАЛЬ
З книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”

На світлині – Михайло Гаврилко. 1916 р.

Віктор Лахно-“Лелека” у 18 років пішов на фронт, а у 19 став командиром відділення артилерії…
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до війська. У березні 2022-го останнім рейсом на гелікоптері полетів у вже заблокований Маріуполь. Дістав поранення у вуличних боях. Отримавши медичну допомогу в госпіталі “Азовсталі”, продовжив воювати. “Коли в нас вже був брак води, харчування, ліків, – розповів він, – ми думали, що настане момент і ми всі підемо на прорив у місто. Відіб’ємо якісь їхні позиції, заберемо техніку, здобудемо ресурс харчування і продовжимо боротьбу. Ми постійно сподівалися, що буде операція з деблокади. Вірили в те, що до нас проб’ються. Про полон ніхто не думав”.
Та все ж довелося вийти з “Азовсталі”… “В Оленівці нас зустріло п’ятеро, – продовжив Віктор, – і ти пів години кричиш... Далі нова «зустріч». І так сім чи вісім «зустрічей» з персоналом. Ти вже роздягнутий, повзеш, вже не відчуваєш болю, у тебе чорна спина… Там просто забивають. Це не 20 і не 30 ударів палицею. Я не можу порахувати скільки. Це дуже складно... Ти дуже пригнічений у цей момент. Коли у мене закінчувалася «прийомка», почув фразу, що мене потрібно взяти на особливий контроль. І кожен день «приділяли увагу»”.
У їхньому бараці, розповідав “Лелека”, жило 700 осіб. Хлопці спали один на одному, доводилось піджимати ноги, аби помістилася чиясь голова. На обід давали дуже гарячу їжу і до двох хвилин на її споживання. У полонених були страшні опіки. На обід нас могли підняти о 2-й годині ночі, а до цього люди не їли 15 годин.
“Найстрашніше було у Горлівці. З того, що можна розповідати: тебе зустрічає колонія, весь персонал. Ви виходите по одному, і вас забиває цей натовп – палицями, шокерами, на тебе цькують собак. Ти не піднімаєш голови, ти нічого не бачиш. Ти літаєш і кричиш декілька годин, доки це не закінчиться. Змушували голосно кричати гімн росії, «слава росії» та інше. Деякі хлопці хотіли накласти на себе руки”.
Один з полонених декілька днів помирав просто на їхніх очах – через загноєння рани, у яку напхали бинт. Його тіло не забирали дві доби…
“У день, коли нас обміняли, ми їхали поганою дорогою в камазі. Нас увесь час били. Ми повзали по камазу, а нас били. У мене було уявлення, що якби я їхав на обмін, то перед цим не били б... І тільки коли нас завезли в Бєлгород та сказали, що за декілька годин ми будемо вдома, я повірив. А остаточно повірив, тільки коли вже був в Україні. Після обміну ми боялися засинати. А раптом це сон? Три доби ми не спали взагалі. Нам давали якісь піґулки, ми засинали… І прокидалися в Україні!”
Після 13 місяців пекельного російського полону нескорений і мужній Віктор “Лелека” знову повернувся на війну.

Людмила ОНІЩЕНКО

Мій син Павло мріяв про міцне, розумне українське суспільство, яке знає своє минуле, а отже, може будувати своє майбутнє. До Холодного Яру (і так само до української історії) в нього почалася любов із книжки Юрія Горліс-Горського “Холодний Яр”. Мені її дав друг. Прочитавши, передав синові. Йому тоді було 12 років. Він захопився цією історією, був у захваті від цієї книги.
Павло завжди хотів прив’язатися до Холодного Яру. Це було історичне місце, і він мене просив: давай будемо шукати там хату. Так і зробили.
24 лютого Павло вирішив, що йде захищати Україну. Він якраз тоді був у Холодному Яру. Телефоную йому вранці, кажу:
– Чув, війна?
– Чув! 
– Що ти робиш?
– Буду їхати на війну.
– А ти?
– І я теж.
У нього була армійська аптечка: турнікети, все таке. Приїхавши в Черкаси, розділив все між нами. І поїхав на Київ, а я – у ТрО.
Павло служив у Силах спеціальних операцій. Вони займалися диверсійною роботою. У тилу ворога виконували якусь роботу і поверталися. Я його запитав:
– Що найстрашніше?
Він каже:
– Найстрашніше – перебувати в тилу, де (ти знаєш) самі вороги навколо.
До Холодного Яру (додому, як казав Павло) він зміг приїхати з передової напередодні дня народження та річниці створення “Поклику Яру”. Тоді записав відео. А за місяць, 18 червня 2022 р., загинув на Миколаївщині.
Перед цим його група успішно виконала завдання.
Не знаю, як описати свої почуття. Немає таких слів. Я жив ним і досі продовжую ним жити, він був усе моє життя. Жадоба помсти в мене не зникла – це однозначно. Чекаю, коли знову зустрінемося з ворогом, – щоб відомстити за свого сина.
Павло заповів: не робіть мені могил, щоб не було в Холодному Яру трагічних місць. Хай буде більше звитяги. Тому його прах розвіяли над цим святим місцем. Ти приїжджаєш сюди та розумієш, що не оця купка землі мій син, а розумієш, що оце все, весь цей простір – це мій син.
Мій син запалив не одну сотню дитячих сердець. Тож його цінності житимуть у багатьох поколіннях.

Юрій НАКОНЕЧНИЙ

Павло народився 16 грудня 2004 року. У травні 2023-го, у 18 років, добровільно підписав контракт із ЗСУ. У вересні того ж року під час виконання завдання в складі штурмової групи на Бахмутщині дістав важке поранення голови.
Попри можливість звільнитися, продовжив боротьбу. Опанував професію пілота БПЛА. Брав участь у бoях за Авдіївку. Через півтора року праці пілотом БПЛА, повернувся в піхоту. Проти ночі на 14 березня 2025 р. знову вирушив на завдання. Під час евакуації пораненого побратима дістав смертельне поранення в голову. А побратим вижив.
Вічна слава козакові Павлу!

Олександр Іванович Грачов народився 13 липня 1972 р. в м. Дмитрові Московської області в родині військових… У 2012-му його родина оселилася в с. Мельниках, колишній столиці Холодного Яру. З початком повномасштабного вторгнення Олександр, колишній військовий розвідник, одразу пішов до військкомату. Але отримав відмову – бракувало документів. Тоді він долучився до загону тероборони, який формувався в Мельниках. І 19-річний син Сава пішов за батьком.
Після курсів перепідготовки при Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові Олександра зарахували до ЗСУ. З 15 липня 2022 р. він – командир 3-ї стрілецької роти 9-го Окремого стрілецького батальйону, який узяв участь у визволенні Херсонщини восени 2022 року. За героїзм здобув звання капітана.
На початку березня 2023-го його батальйон боронив Бахмут Донецької області. Олександр завжди був поруч з побратимами. 25 березня під час вуличних боїв росіяни прорвали наші позиції. Рота потрапила в оточення. Командування запропонувало йому особисту евакуацію, але він відмовився. Повідомив, що прориватиметься з оточення разом зі своїми бійцями. Але… Олександр Грачов і його побратими зникли безвісти. А їхні позиції опинилися під окупацією… Аж 27 листопада 2024 р. родина отримала підтвердження загибелі найдорожчої людини.
Для увічнення пам’яті про капітана Олександра Грачова, лицаря ордена “За мужність” ІІІ ст., цього року на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Яру буде встановлено горельєф.
Так Олександр Грачов назавжди поріднився з Холодним Яром.

Віта МАКАРЮК, завідувачка філіалу “Холодний Яр”
НІКЗ “Чигирин”

“Підірвався на міні, спіймав дві кулі, пережив обстріл із гранатомета і скид із дрона. П’ять поранень. Чотири рази повертався на фронт”, – написав “Телеграф”.
Його звати Руслан Книш. Сьогодні він без кінцівок. “Я розумів, що не чекатиму, поки ворог прийде виганяти мене з мого дому, – розповів Руслан. – І вирішив узяти долю у свої руки”.
Більшість українців дізналися про нього після скандалу у Приватбанку, коли ветеранові з ампутаціями відмовили у відкритті рахунку, бо він фізично не зміг зробити фото з карткою.
Русланові 20. Він із м. Селидового на Донеччині. Перші три роки життя провів у дитячому будинку, потім його всиновили. У підлітковому віці свідомо перейшов на українську мову. Сказав, що, прочитавши про Валуєвський циркуляр і Емський указ, фізично відчув біль, що його українську ідентичність Москва десятиліттями забороняла.
У 18 років узяв академвідпустку, бо вирішив іти на війну. Мати була проти. Наприкінці 2023-го Руслан зібрав речі, взяв документи і втік з дому. Але в Покровському військкоматі йому відмовили через юний вік.
У Добропіллі мобілізувався до 109-ї бригади ТрО, пройшов БЗВП і підписав трирічний контракт. Командири ще два тижні не відправляли його на фронт – через молодість.
Воював на Донеччині мінометником, потім кулеметником. Перше поранення дістав під м. Покровськом. Друге – після обстрілу з гранатомета. Третє (опіки обличчя і кисті) – після скиду з дрона поблизу містечка Нью-Йорка.
Потім наступив на міну. П’яте поранення дістав 27 жовтня 2024 р. на Харківщині – FPV-дрон влучив у ногу під час засідки. Наслідок пресумний – ампутації усіх кінцівок.
“Я повертався на фронт, – казав Руслан, – бо в Декалозі українського націоналіста є слова: «Помсти смерть великих лицарів». Їхня жертва не має бути забута”.
Після ампутацій зізнався: “Я кілька днів запитував, чому мені не дали померти. Найстрашнішою була невизначеність – що далі?”
Сьогодні він у лікарні. Попереду реабілітація і, ймовірно, остеоінтеграція. Про історію з банком Руслан сказав, що суспільство має змінюватися, бо ветеранів з ампутаціями буде більше.
Чому ми маємо перемогти в цій війні? “Бо ніхто не хоче для своїх рідних долі Бучі, Ізюма, Маріуполя, Херсона, – відповів Руслан. –  Нам потрібна спільна національна ідея – знищення зовнішнього і внутрішнього ворога”. Головне – втриматися!
Донецькому козакові Руслану слава!

Максим ЛОБОДЗІНСЬКИЙ, майор патрульної поліції,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Поки не закінчилася моя відпустка, прийняла запрошення від Українського інституту та Аліма Алієва на один день (після Німеччини та Ірландії) відвідати Туреччину.
І потрапила на унікальний захід в підтримку України (до 4 річниці вторгнення), організований посольством Франції у Туреччині та пані Послом Франції Ізабель Дюмон, Українським інститутом та Послом України в Туреччині Наріманом Джеляловим, який провів майже чотири роки в російському полоні й позаторік повернувся.
Ізабель Дюмон добре розмовляє українською, має власну бандуру, вчиться на ній грати, грає чудово на віолончелі.
Це була розмова про митців на війні. Нас із Тарасом Компаніченком запросили саме в цій ролі – як військових і митців. Фольклор, старосвітська культура і сучасна мілітарна поезія. Нас, єдиних військових бойових підрозділів ЗСУ, попросили бути у формі.
Не можу передати відчуття, коли Тарас співав “Забудь мене” на слова Василя Пачовського, а йому акомпанувала на віолончелі пані Посол Франції Ізабель Дюмон! Акомпанувала настільки майстерно, що всім перехопило подих, я сама ледь стримувала сльози. У пісні йдеться про чоловіка, який вирушає на війну і просить жінку забути його.
Раджу всім послухати її.
А я перед тим бачила їхню репетицію в кабінеті пані посла. Вони репетирували не більше години – і зіграли досконало в дуеті.
Ми з Тарасом розповідали про свій досвід на війні. Казали, що не можна забувати втрати, допускати забуття... Наприкінці я прочитала вірш англійською.
Публіка була вишукана. З нами було понад 140 осіб зі спільноти дипломатів.
Тарас із лютнею і в мультикамі на тлі 500-річних велетенських гобеленів, що прикрашають французьке посольство в Анкарі, виглядав ніби музика-воїн із середньовічного полотна.
Подяка організаторові Олексію Чернишеву за унікальний дипломатичний захід на підтримку України в Туреччині!

Ярина ЧОРНОГУЗ

1. Відкриття нових істин починається з викриття старих.
2. Розчарування живить розум.
3. Серед людей з лихими серцями я не зустрічав щасливих.
4. Краще маленький успіх сьогодні, ніж величезні плани на завтра.
5. Відкидаючи зайве і забуваючи непотрібне, глибше осягаєш необхідне.
6. Порожній шлунок повний голодом, порожнє серце – спрагою наживи.
7. Шляхетність людини визначається шляхетними вчинками, а не шляхетним походженням.
8. Красиве в ореолі таємничого стає істинно прекрасним.
9. Чи багато тобі користі в знанні світу, якщо ти не знаєш самого себе.
10. До першоджерел істини пливуть проти течії часу.
11. Менше проповідуй істину, більше показуй, як жити згідно з нею.
12. Хай краще я буду помилятися у пошуках істини, ніж припиню пошук, побоюючись помилок.
13. Відсутність характеру – найгірший характер.
14. Всі передчасні істини стають жертвами свого часу.
15. Вчення, викладене в афоризмах, – неспростовне.
16. Найгірше бачить той, хто не хоче бачити; найгірше чує той, хто не хоче чути.
17. Відчуття життя без почуття гумору неповноцінне.
18. В житті все буває, а за останнє тисячоліття – постійно.
19. Свої помилки потрібно визнавати, але необов’язково вголос.
20. Розум розширює рамки можливого, воля – руйнує їх.
21. Велике завжди неоднозначне, великі завжди неодномірні.
22. Жодними молитвами не змінити ходи необхідності, бо необхідність – невмолима.
23. Розчарування і сумніви розвивають розум, віра – загострює, воля – посилює.
24. Краще плідні розчарування, ніж безплідні сподівання.
25. Іноді блиск розуму затьмарює світло істини, але втрачає цього розум, а не істина.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

22 лютого 1994 р. – день відкриття посольства України в Республіці Куба. Там-таки, на Кубі, маючи щоденну шалену усну й письмову практику іспанською, я вперше наважився перекладати віршовані тексти з української. Спонукала до цього співачка Зіта Смолякова, яка, вийшовши заміж за кубинця, опинилася в Гавані й працювала в трупі сарсуели (оперети) театру імені Гарсії Лорки.
Дізнавшись, що я не тільки аташе з питань культури, а й літературний перекладач, Зіта поділилася, що час від часу виконує для кубинців українські пісні, але ж ті не розуміють змісту. От якби перекласти...
Дебют відбувся на 5-ту річницю нашої Незалежності в медіа-центрі МЗС Куби – за присутності кубинських офіційних осіб, дипломатів, журналістів. Зіта вперше виконала іспанською кілька українських пісень, розпочавши виступ із “Зеленеє жито, зелене”. Вона й стала першою виконавицею “Двох кольорів” іспанською. Треба було бачити, як наливався люттю й буряковів тимчасовий повірений у справах Росії...
Після повернення у 1997 р. до Києва на моєму творчому вечорі в Спілці письменників “Два кольори” іспанською заспівав Маркіян Свято, а в 2014-му двічі славетну пісню в перекладі відтворив Вадим Солодкий. Обидва рази її слухав Дмитро Павличко.
І ось днями для іспаномовних (колумбійських) побратимів з Окремого штурмового полку “Арей” Української добровольчої армії “Два кольори“ іспанською чудово виконав військовослужбовець, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк.
Дякую за співпрацю, тезко!

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“Хоробре серце Олега Куцина” Романа Коваля та Ірини Гармасій – 500 грн.
“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 250 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.