 Віктор Лахно-“Лелека” у 18 років пішов на фронт, а у 19 став командиром відділення артилерії…
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до війська. У березні 2022-го останнім рейсом на гелікоптері полетів у вже заблокований Маріуполь. Дістав поранення у вуличних боях. Отримавши медичну допомогу в госпіталі “Азовсталі”, продовжив воювати. “Коли в нас вже був брак води, харчування, ліків, – розповів він, – ми думали, що настане момент і ми всі підемо на прорив у місто. Відіб’ємо якісь їхні позиції, заберемо техніку, здобудемо ресурс харчування і продовжимо боротьбу. Ми постійно сподівалися, що буде операція з деблокади. Вірили в те, що до нас проб’ються. Про полон ніхто не думав”.
Та все ж довелося вийти з “Азовсталі”… “В Оленівці нас зустріло п’ятеро, – продовжив Віктор, – і ти пів години кричиш... Далі нова «зустріч». І так сім чи вісім «зустрічей» з персоналом. Ти вже роздягнутий, повзеш, вже не відчуваєш болю, у тебе чорна спина… Там просто забивають. Це не 20 і не 30 ударів палицею. Я не можу порахувати скільки. Це дуже складно... Ти дуже пригнічений у цей момент. Коли у мене закінчувалася «прийомка», почув фразу, що мене потрібно взяти на особливий контроль. І кожен день «приділяли увагу»”.
У їхньому бараці, розповідав “Лелека”, жило 700 осіб. Хлопці спали один на одному, доводилось піджимати ноги, аби помістилася чиясь голова. На обід давали дуже гарячу їжу і до двох хвилин на її споживання. У полонених були страшні опіки. На обід нас могли підняти о 2-й годині ночі, а до цього люди не їли 15 годин.
“Найстрашніше було у Горлівці. З того, що можна розповідати: тебе зустрічає колонія, весь персонал. Ви виходите по одному, і вас забиває цей натовп – палицями, шокерами, на тебе цькують собак. Ти не піднімаєш голови, ти нічого не бачиш. Ти літаєш і кричиш декілька годин, доки це не закінчиться. Змушували голосно кричати гімн росії, «слава росії» та інше. Деякі хлопці хотіли накласти на себе руки”.
Один з полонених декілька днів помирав просто на їхніх очах – через загноєння рани, у яку напхали бинт. Його тіло не забирали дві доби…
“У день, коли нас обміняли, ми їхали поганою дорогою в камазі. Нас увесь час били. Ми повзали по камазу, а нас били. У мене було уявлення, що якби я їхав на обмін, то перед цим не били б... І тільки коли нас завезли в Бєлгород та сказали, що за декілька годин ми будемо вдома, я повірив. А остаточно повірив, тільки коли вже був в Україні. Після обміну ми боялися засинати. А раптом це сон? Три доби ми не спали взагалі. Нам давали якісь піґулки, ми засинали… І прокидалися в Україні!”
Після 13 місяців пекельного російського полону нескорений і мужній Віктор “Лелека” знову повернувся на війну. Людмила ОНІЩЕНКО 
|
