Цей матеріал про мого батька Василя Марковича Криворота (21.03.1925 – 16.02.1991), надрукований у “Приватній газеті” (м. Обухів) у травні 1994 року.
Кожне 9 травня для мене не байдужий день. У мене якась особлива причетність до нього. Він у мене викликає багато думок, асоціацій, висновків глибокого характеру. Корінь їхній – у батькових поглядах, з якими він ділився зі мною ще в моєму дитинстві. Мені це ускладнювало життя, бо батькові висновки про останню війну, солдатом якої він був, абсолютно протилежні тому, чого нас учили в школі. Мій дитячий розум відмовлявся вірити батьковим словам, протестував. Я його не розуміла, мені було боляче, що батько не такий, як усі. Інші фронтовики на свята вдягали піджаки з медалями, крокували у святкових колонах, виступали перед піонерами, сиділи в президіях. Мій батько – ніколи. Сприймав це з легкою іронією, більше відмовчувався, на паради не ходив, нагороди з прискринку не витягував, фронтовими подвигами не вихвалявся. Для мене, малої школярки, якось одного разу напередодні Дня Перемоги стало відкриттям, що татко “воював”. Мені дуже хотілось пишатись його геройським минулим, але в його спогадах, коли я попросила щось мені розповісти, не було й натяку на героїзм.
Найперше, що мене вразило, – ніякої ненависті до фашистів. Як?! У мені аж клекотіло обурення: жодного німця не встрелив? Може, у когось і попав, – була відповідь. “А зброя в тебе, татку, була?” – “Аякже, карабін, а ще важка котушка з дротом, бо забезпечував на передовій зв’язок”.
Це вже тепер я розумію, який небезпечний і відповідальний обов’язок він мав.
Батько розповідає, як одного разу в сутінках тягнув лінію і забрів аж на німецькі позиції – довелося відстрілюватись. А ще якось зустрівся в соснячку зі зв’язківцем противника, що так само сопів із котушкою. Не змовляючись, “колеги” обійшли один одного без зайвих звуків і потягли дріт кожен у свій бік. “Батьку, а чого ти його не вбив?!” – “Він же мене не зачепив”, – була відповідь.
З його довгих розповідей я, на відміну від своїх ровесників, знала, що війна – це страшна, брудна і несправедлива справа, тяжка праця. Переходи по п’ятдесят кілометрів з повною амуніцією, ночівля в снігу або в мокрому окопі, переправи в крижаній воді, по кілька днів без їжі і перепочинку. А ще знущання офіцерів. “Таких, – казав батько, – солдати терпіли до першого бою”.
Чого найбільше боявся на фронті? Не кулі, не смерті, а полону: перед кожним боєм політруки читали наказ Сталіна, що полонених не може бути. Пораненим бути теж біда, особливо в голову, груди чи живіт – санітари таких часто навіть не підбирали. А смерть, як не дивно, вибирала тих, хто її боявся і ховався за чужі спини. “За Родину, за Сталина!” бійці добровільно не кричали, це змушували робити політруки, вони ж перед важливими боями також змушували писати заяви про вступ у партію чи комсомол, щоб серед загиблих тоді був більший процент партійних. Мабуть, відтоді в батька і склалася думка про партійців – тих, що з портфелями, – як про бандитів і брехунів.
Себе і своїх побратимів вважав не визволителями чи переможцями, а жертвами кривавої бійні, влаштованої двома тиранами. Армію нашу незлостиво називав голодранцями. По-перше, тому що погано вдягнуті й постійно голодні, з двома патронами на п’ятьох, а по-друге, тому що завжди були готові грабувати і руйнувати. Набачився такого він у “визволених” Румунії, Угорщині, Австрії. У нього, дев’ятнадцятилітнього, тоді, напевне, відкрилися очі на зовсім інший, відмінний від радянського, уклад життя: добротний будинок господаря-селянина повен достатку, погріб і горище з харчовими запасами, упоряджені дороги з твердим покриттям – аж на поле, порядок і охайність, десятки діжок з вином. Солдатам цього всього вистачало на раз наїстись і напитись, решта трощилась.
З особливим болем він розповідав про необдуманість рішень совєтського військового командування. Про ставлення до солдатів як до гарматного м’яса, марні багатотисячні втрати, покинутих поранених. Наприклад, посилається на вірну загибель дивізія, з її складу після бою-м’ясорубки повертається п’ята частина – всім, кому пощастило вціліти, дають по ордену чи медалі, формують нову дивізію і знову в бій. Довелося йому спостерігати за рухом у наших тилах недобитків німецької частини. Кілька місяців вони брели нетрями з надією пробитись до своїх, поранених тягли за собою. Вже коли біля наших позицій німців відстріляли, всі бігали дивитись на поранених, що лежали на підводах: виснажені й страшні, а в ранах аж черви позаводились. Потім їх звезли до яру, поставили наших молоденьких дівчаток, дали їм пістолетики...
Про один батьків бій на кукурудзяному полі в Бессарабії я знаю в деталях: як солдати в окопчиках протистояли армаді німецьких танків, як ці танки “прасували” ці окопчики, як солдати намагались підірвати залізну махину гранатами, але мало кому це вдавалося, чулись лише передсмертні крики побратимів, заживо заритих в окопах. З цього жаху йому вдалося вирватись, але коли добрався до своїх – не радий був: “особисти” все тягали на допити, дізнавались, як це йому вдалося вціліти! І коли ми разом з ним у сільському клубі дивилися кіноепопею “Визволення”, у тому місці, де починався рев танків і вони сунули з екрана просто на глядачів, батько виходив із залу.
Від полону, якого він найбільше боявся, його Бог милував, а от поранення не уникнув, і саме того, з яким не підбирають, – у живіт. Сталося це у квітні 1945-го. “Нутрощі парують, – казав батько, – а проситись нема в кого”. Але, мабуть, ще не смерть йому була. Підібрали його зенітники, які переплутали його зі своїм. У госпіталі зашили рану на животі, але шви знову полізли – шкіри не вистачало, щоб стягнути рану. Врятувала медсестричка: вона щодня прикладала до рани шматки сирого м’яса. Незабаром рожева плівочка прикрила нутрощі, трохи стягла краї рани. Таким його й привезли додому.
Я про все це знала у п’ятому класі.
Мені інколи хотілось комусь пожалітись на батька, на його жахливі й “неправдиві” слова. Як не хотілось вірити і в 33-й рік, про який я від батька вже тоді знала. Казав він мені, що Радянський Союз – це світовий агресор, у якого 80 відсотків усього виробництва – це зброя. Що в партійцях ходять тільки ні на що не здатні недоумки і пристосуванці. Часто, слухаючи якусь ура-патріотичну інформацію по радіо, спересердя грюкав дверима і виходив з хати зі словами: “Ух, брехуни!” З цим тягарем інформації я вступала в комсомол, закінчувала школу, вступала до університету. Ці знання мене мучили, заважали бути безтурботною. Я нікому про них не признавалась. У мене ще жевріла надія, що батько мій перебільшує, що радянський лад гуманніший, що наша історія не така страшна, що в партії є й порядні керівники. Але батькова правда виявилась неспростовною і ще жахливішою за своїми масштабами.
Ставши журналісткою, про батька якось ні разу й ніде не писала, хоч моїми героями було багато ветеранів. Про нього теж було б що й тоді писати: кавалер двох орденів Слави – найвищої солдатської нагороди, багато подяк за участь у важливих воєнних операціях. А що вже майстер який був! З нічого міг зробити все. Знала, що писанина йому непотрібна. Фальші він не схвалив би, а правда тоді була неможлива. До тих часів, коли вже можна було вийти з такою правдою на люди, батько не дожив – помер за кілька місяців до незалежності України. Я так і не встигла подякувати батькові за цю правду – важку й гірку. Дивуюся його проникливості, його вмінню аналізувати, його зневазі до посад і фарисейства, непоказній сільській інтелігентності, яка не дозволяла брати участи в ганебних заходах, принижувати будь-кого. Не користувався пільгами ветерана, не їздив по санаторіях, нічого ні від кого не вимагав. Жив тихо і непомітно.
Мій начерк – запізніле каяття моє, що не діждався своєї держави, за яку в нього боліло серце, що помер раптово (в 66-річному віці), забравши із собою невисловлене, пережите, неоціненний досвід пройденого життєвого шляху. Пишу про це не з метою протиставити мого батька іншим ветеранам, а щоб відстояти і його право на свою правду, бо він сам цього так і не зробив. Світла йому пам’ять!
Олена АРТЮШЕНКО
Місто Обухів Київської обл.
|
