Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Війна і світ батьковими очима


Цей матеріал про мого батька Василя Марковича Криворота (21.03.1925 – 16.02.1991), надрукований у “Приватній газеті” (м. Обухів) у травні 1994 року.
Кожне 9 травня для мене не байдужий день. У мене якась особлива причетність до нього. Він у мене викликає багато думок, асоціацій, висновків глибокого характеру. Корінь їхній – у батькових поглядах, з якими він ділився зі мною ще в моєму дитинстві. Мені це ускладнювало життя, бо батькові висновки про останню війну, солдатом якої він був, абсолютно протилежні тому, чого нас учили в школі. Мій дитячий розум відмовлявся вірити батьковим словам, протестував. Я його не розуміла, мені було боляче, що батько не такий, як усі. Інші фронтовики на свята вдягали піджаки з медалями, крокували у святкових колонах, виступали перед піонерами, сиділи в президіях. Мій батько – ніколи. Сприймав це з легкою іронією, більше відмовчувався, на паради не ходив, нагороди з прискринку не витягував, фронтовими подвигами не вихвалявся. Для мене, малої школярки, якось одного разу напередодні Дня Перемоги стало відкриттям, що татко “воював”. Мені дуже хотілось пишатись його геройським минулим, але в його спогадах, коли я попросила щось мені розповісти, не було й натяку на героїзм.
Найперше, що мене вразило, – ніякої ненависті до фашистів. Як?! У мені аж клекотіло обурення: жодного німця не встрелив? Може, у когось і попав, – була відповідь. “А зброя в тебе, татку, була?” – “Аякже, карабін, а ще важка котушка з дротом, бо забезпечував на передовій зв’язок”.
Це вже тепер я розумію, який небезпечний і відповідальний обов’язок він мав.
Батько розповідає, як одного разу в сутінках тягнув лінію і забрів аж на німецькі позиції – довелося відстрілюватись. А ще якось зустрівся в соснячку зі зв’язківцем противника, що так само сопів із котушкою. Не змовляючись, “колеги” обійшли один одного без зайвих звуків і потягли дріт кожен у свій бік. “Батьку, а чого ти його не вбив?!” – “Він же мене не зачепив”, – була відповідь.
З його довгих розповідей я, на відміну від своїх ровесників, знала, що війна – це страшна, брудна і несправедлива справа, тяжка праця. Переходи по п’ятдесят кілометрів з повною амуніцією, ночівля в снігу або в мокрому окопі, переправи в крижаній воді, по кілька днів без їжі і перепочинку. А ще знущання офіцерів. “Таких, – казав батько, – солдати терпіли до першого бою”.
Чого найбільше боявся на фронті? Не кулі, не смерті, а полону: перед кожним боєм політруки читали наказ Сталіна, що полонених не може бути. Пораненим бути теж біда, особливо в голову, груди чи живіт – санітари таких часто навіть не підбирали. А смерть, як не дивно, вибирала тих, хто її боявся і ховався за чужі спини. “За Родину, за Сталина!” бійці добровільно не кричали, це змушували робити політруки, вони ж перед важливими боями також змушували писати заяви про вступ у партію чи комсомол, щоб серед загиблих тоді був більший процент партійних. Мабуть, відтоді в батька і склалася думка про партійців – тих, що з портфелями, – як про бандитів і брехунів.
Себе і своїх побратимів вважав не визволителями чи переможцями, а жертвами кривавої бійні, влаштованої двома тиранами. Армію нашу незлостиво називав голодранцями. По-перше, тому що погано вдягнуті й постійно голодні, з двома патронами на п’ятьох, а по-друге, тому що завжди були готові грабувати і руйнувати. Набачився такого він у “визволених” Румунії, Угорщині, Австрії. У нього, дев’ятнадцятилітнього, тоді, напевне, відкрилися очі на зовсім інший, відмінний від радянського, уклад життя: добротний будинок господаря-селянина повен достатку, погріб і горище з харчовими запасами, упоряджені дороги з твердим покриттям – аж на поле, порядок і охайність, десятки діжок з вином. Солдатам цього всього вистачало на раз наїстись і напитись, решта трощилась.
З особливим болем він розповідав про необдуманість рішень совєтського військового командування. Про ставлення до солдатів як до гарматного м’яса, марні багатотисячні втрати, покинутих поранених. Наприклад, посилається на вірну загибель дивізія, з її складу після бою-м’ясорубки повертається п’ята частина – всім, кому пощастило вціліти, дають по ордену чи медалі, формують нову дивізію і знову в бій. Довелося йому спостерігати за рухом у наших тилах недобитків німецької частини. Кілька місяців вони брели нетрями з надією пробитись до своїх, поранених тягли за собою. Вже коли біля наших позицій німців відстріляли, всі бігали дивитись на поранених, що лежали на підводах: виснажені й страшні, а в ранах аж черви позаводились. Потім їх звезли до яру, поставили наших молоденьких дівчаток, дали їм пістолетики...
Про один батьків бій на кукурудзяному полі в Бессарабії я знаю в деталях: як солдати в окопчиках протистояли армаді німецьких танків, як ці танки “прасували” ці окопчики, як солдати намагались підірвати залізну махину гранатами, але мало кому це вдавалося, чулись лише передсмертні крики побратимів, заживо заритих в окопах. З цього жаху йому вдалося вирватись, але коли добрався до своїх – не радий був: “особисти” все тягали на допити, дізнавались, як це йому вдалося вціліти! І коли ми разом з ним у сільському клубі дивилися кіноепопею “Визволення”, у тому місці, де починався рев танків і вони сунули з екрана просто на глядачів, батько виходив із залу.
Від полону, якого він найбільше боявся, його Бог милував, а от поранення не уникнув, і саме того, з яким не підбирають, – у живіт. Сталося це у квітні 1945-го. “Нутрощі парують, – казав батько, – а проситись нема в кого”. Але, мабуть, ще не смерть йому була. Підібрали його зенітники, які переплутали його зі своїм. У госпіталі зашили рану на животі, але шви знову полізли – шкіри не вистачало, щоб стягнути рану. Врятувала медсестричка: вона щодня прикладала до рани шматки сирого м’яса. Незабаром рожева плівочка прикрила нутрощі, трохи стягла краї рани. Таким його й привезли додому.
Я про все це знала у п’ятому класі.
Мені інколи хотілось комусь пожалітись на батька, на його жахливі й “неправдиві” слова. Як не хотілось вірити і в 33-й рік, про який я від батька вже тоді знала. Казав він мені, що Радянський Союз – це світовий агресор, у якого 80 відсотків усього виробництва – це зброя. Що в партійцях ходять тільки ні на що не здатні недоумки і пристосуванці. Часто, слухаючи якусь ура-патріотичну інформацію по радіо, спересердя грюкав дверима і виходив з хати зі словами: “Ух, брехуни!” З цим тягарем інформації я вступала в комсомол, закінчувала школу, вступала до університету. Ці знання мене мучили, заважали бути безтурботною. Я нікому про них не признавалась. У мене ще жевріла надія, що батько мій перебільшує, що радянський лад гуманніший, що наша історія не така страшна, що в партії є й порядні керівники. Але батькова правда виявилась неспростовною і ще жахливішою за своїми масштабами.
Ставши журналісткою, про батька якось ні разу й ніде не писала, хоч моїми героями було багато ветеранів. Про нього теж було б що й тоді писати: кавалер двох орденів Слави – найвищої солдатської нагороди, багато подяк за участь у важливих воєнних операціях. А що вже майстер який був! З нічого міг зробити все. Знала, що писанина йому непотрібна. Фальші він не схвалив би, а правда тоді була неможлива. До тих часів, коли вже можна було вийти з такою правдою на люди, батько не дожив – помер за кілька місяців до незалежності України. Я так і не встигла подякувати батькові за цю правду – важку й гірку. Дивуюся його проникливості, його вмінню аналізувати, його зневазі до посад і фарисейства, непоказній сільській інтелігентності, яка не дозволяла брати участи в ганебних заходах, принижувати будь-кого. Не користувався пільгами ветерана, не їздив по санаторіях, нічого ні від кого не вимагав. Жив тихо і непомітно.
Мій начерк – запізніле каяття моє, що не діждався своєї держави, за яку в нього боліло серце, що помер раптово (в 66-річному віці), забравши із собою невисловлене, пережите, неоціненний досвід пройденого життєвого шляху. Пишу про це не з метою протиставити мого батька іншим ветеранам, а щоб відстояти і його право на свою правду, бо він сам цього так і не зробив. Світла йому пам’ять!

Олена АРТЮШЕНКО
Місто Обухів Київської обл.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ