Щира подяка Марії ЯРЕМЧУК-СЕНЧУК, українці з Чикаго, за пожертви,
які вона надала та зібрала серед своїх друзів для Історичного клубу “Холодний Яр”
для продовження праці з увічнення подвигу борців за волю України.

1 лютого 1815 р. народився композитор Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики Гімну “Ще не вмерла Україна”.
1 лютого 1897 р. народився Антін КУЩИНСЬКИЙ, командант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор журналу “Українське козацтво”.
2 лютого 1897 р. народився Євген МАЛАНЮК, сотник Армії УНР, поет.
2 лютого 1986 р. загинула Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 – 1980 рр.
3 лютого 1929 р. створено ОУН.
3 лютого 1953 р. народився кобзар Микола БУДНИК.
4 лютого 1972 р. помер полковник Армії УНР Микола ЧЕБОТАРІВ.
5 лютого 1879 р. народився Микола КАПУСТЯНСЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР.
5 лютого 1940 р. померла Софія РУСОВА, письменниця, член Центральної Ради.
5 лютого 1985 р. помер кубанський бандурист Іван ГАВРИШ.
5 лютого 2000 р. не стало поета Анатолія ЛУПИНОСА.
7 лютого 1933 р. помер актор і режисер Микола САДОВСЬКИЙ.
7 лютого 1971 р. помер Борис МОНКЕВИЧ, старшина 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, історик.
8 лютого 1872 р. народився Федір КОЛОДІЙ, отаман (генерал) Армії УНР.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
8 лютого 1960 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Кость СМОВСЬКИЙ.
9 лютого 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій ГРИГОРЬЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду, згідно з якою Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці м. Києва загинули отамани Ларіон ЗАГОРОДНІЙ, Юрій ДРОБОТКОВСЬКИЙ, Мефодій ГОЛИК-ЗАЛІЗНЯК, Денис ГУПАЛО, Сергій ЗАХАРОВ, Кость ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ, Іван ГАЙОВИЙ-ГРИСЮК, січові стрільці Микола ОПОКА, Михайло ТУРОК та інші діячі Визвольного руху (всього 38 осіб).
10 лютого 1894 р. народився Осип БАБ’ЮК, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
10 лютого 1895 р. народився Василь ВИШИВАНИЙ (Wilhelm Franz von HABSBURG-LOTHRINGEN), австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
10 лютого 1898 р. народився Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), отаман Степової дивізії (1920).
11 лютого 1670 р. народився Самійло ВЕЛИЧКО, український козацький літописець.
11 лютого 1900 р. народився Олексій СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій ВОВК; редактор журналу “Табор”, голова Українського воєнно-історичного товариства.
11 лютого 2003 р. трагічно загинув народний депутат України Анатолій ЄРМАК.
12 лютого 1882 р. народився Євген МЕШКІВСЬКИЙ, начальник штабу УГА, начальник штабу Дієвої Армії УНР.
12 лютого 1924 р. поляки закатували Ольгу БЕСАРАБ, члена УВО.
12 лютого 1945 р. загинув полковник Дмитро КЛЯЧКІВСЬКИЙ (Клим САВУР), командир УПА-Північ.
13 лютого 1849 р. народився Федір ЩЕРБИНА, історик Кубані, ректор Українського вільного університету.
14 лютого 1897 р. помер письменник Пантелеймон КУЛІШ.
15 лютого 1898 р. народився Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва м. Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
15 лютого 1930 р. загинув Степан БЛАЖЕВСЬКИЙ, черкаський отаман.
15 лютого 1965 р. помер Іван БАБ’ЮК, сотник УГА та освітній діяч.
15 лютого 1968 р. помер поет Євген МАЛАНЮК.
15 лютого 1979 р. помер Павло ШАНДРУК; комбриг 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач УНА (1945).
15 лютого 1992 р. помер Валентин СІМ’ЯНЦЕВ, козак полку Чорних запорожців, скульптор, автор спогадів.
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван БОГУН, полковник вінницький, наказний гетьман.
18 лютого 1856 р. народилася Софія РУСОВА, громадський діяч, педагог.
19 лютого 1891 р. народився Архип КМЕТА, командир 4-го полку Січових стрільців.
19 лютого 1894 р. народився Григорій ТРУХ, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
19 лютого 1900 р. Микола МІХНОВСЬКИЙ виголосив свій твір “Самостійна Україна”.
19 лютого 1929 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віталій ГУДИМА.
19 лютого 1969 р. помер генерал-поручник Армії УНР Микола КАПУСТЯНСЬКИЙ.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України затвердила Тризуб як малий герб нашої держави.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав МУДРИЙ.
20 лютого 1651 р. загинув полковник Данило НЕЧАЙ.
20 лютого 1887 р. народився Олександр УДОВИЧЕНКО, генерал-полковник Армії УНР.
21 лютого 1893 р. народився Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії.
21 лютого 1931 р. народився кобзар Віктор ЛІСОВОЛ.
22 лютого 1952 р. загинув Михайло ДЯЧЕНКО (Марко БОЄСЛАВ), повстанський поет, редактор підпільного журналу “Чорний ліс”.
23 лютого 1943 р. німці розстріляли Павла ГАРЯЧОГО, сотника Армії УНР.
23 лютого 1948 р. загинув Григорій ГАЙДЕЙ-“ЛЕВ”, районний провідник ОУН Заставнівщини на Буковині.
24 лютого 1865 р. народився Іван ЛИПА, засновник Братства тарасівців, письменник.
24 лютого 1873 р. народився Іван РОТАР, голова катеринодарської “Просвіти”.
24 лютого 1919 р. народився Петро ФЕДУН-ПОЛТАВА, публіцист, майор УПА.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій ГРАБ’ЯНКА.
25 лютого 1871 р. народилася Леся УКРАЇНКА (Лариса КОСАЧ).
25 лютого 1887 р. народився Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, старшина Армії УНР.
25 лютого 1936 р. упокоївся Микита ШАПОВАЛ, засновник Української господарської академії в Подєбрадах.
25 лютого 1942 р. помер Володимир СТАРОСОЛЬСЬКИЙ, голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і СВУ.
25 лютого 1946 р. загинув у бою полковник УПА ГРЕГІТ-РІЗУН (Василь АНДРУСЯК).
25 лютого 1973 р. помер Сава НИКИФОРАК, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
27 лютого 1942 р. ймовірно загинули Олена та Михайло ТЕЛІГИ.
28 лютого 1889 р. народився Павло ШАНДРУК, головнокомандувач Української національної армії (1945).
28 лютого 1890 р. народився Осип СОРОХТЕЙ, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 лютого 1896 р. народився Леонід БАЧИНСЬКИЙ, в. о. товариша військового міністра УНР, сотник Армії УНР, автор спогадів.

Наприкінці лютого 1922 р. в московській катівні загинув (отаман ОРЛИК (Федір АРТЕМЕНКО).

“Цитата дня”

Хто побиває Юлю, той простеляє дорогу донецькому криміналітету.
Проголосуй проти Януковича – віддай голос Юлії.
Навіть, якщо вона не така, як ти хочеш.

“Чорний Ворон”… Такої книжки я не тримав у своїх руках від 1947 року. Саме тоді мені трапилася трилогія Богдана Лепкого “Мазепа”. Читаючи її, я не міг відірватися, щоб поїсти. І ось так само, взявши до рук “Чорного Ворона” Василя Шкляра, я прочитав роман одним духом. Ця книжка відкриває всю історичну трагедію нашої Визвольної боротьби першої половини ХХ сторіччя і ту основу, на якій наступні покоління продовжили цей змаг аж до 1991 року, завершивши його осягненням Самостійної Держави.
Як добре, що роман “Чорний Ворон” написаний дохідливо – зрозуміло і для того, хто пройшов університети, і для того, хто читає по складах. Усім є над чим замислитися. Ех, якби таких авторів було більше! Щоб отак промовляли гаряче і натхненно до нашого замученого, затурканого московською блекотою народу. Ця книжка повинна бути в кожній українській хаті. Автор прийшов до українців з Біблією, коли знову вирішується доля народу – бути чи не бути Українській державі.

Мирослав СИМЧИЧ-“КРИВОНІС”, сотенний УПА
м. Коломия Івано-Франківської обл.

Вадим Шмирьов народився в Донбасі, закінчив тут школу, тут могили його батьків. Так склалося, що він уже понад 50 років живе в Росії.
Найбільше засмучує пана Вадима відсутність добрих вістей з Батьківщини. І ось нарешті надійшла гарна вістка: Донецькому державному університету присвоїли ім’я Василя Стуса. Та радість була недовгою – знайшлись сили, які скасували це рішення. Професор Шмирьов активно включився в дискусію з цього приводу в Інтернеті. “Сумно бачити такий войовничий запал моїх земляків проти високих ідеалів лише тому, що носіями їх були українці, – писав він. – Василь Стус підняв свій голос на захист людської гідності і за це віддав життя. Єдиною його виною було бажання говорити рідною мовою. Уявіть собі: хтось вилає вашу мову матірними словами та накаже, щоб ви говорили, наприклад, англійською, а якщо не погодитесь, вас кинуть до в’язниці. І коли вас приїде провідати сестра і дружина (один раз на рік!), вам поставлять умову – спілкуватися англійською у присутності працівника тюрми. Уявили? Ну як? Саме таке знущання й пережив Василь Стус. Він відмовився від такої зустрічі, а через два місяці загинув у карцері. Василь Стус віддав своє життя за те, що дороге всім людям, усім народам. І він не має права на повагу? Соромно за мій Донецький край. Колись тут жили горді та сміливі козаки, які знали, що таке людська гідність. А нині? Подумайте добре, земляки. Високе треба берегти і шанувати, незалежно від національності”.
Але донецька влада не схотіла, щоб Донецький державний університет мав горде ім’я Василя Стуса. Зокрема, рішуче виступив проти цього голова Донецької обласної ради А. Близнюк. “До яких пір ви знущатиметеся (над нами)?!” – саме так він поставив питання. І почався тиск на студентів, які виступили з ініціативою присвоїти ім’я Стуса своєму університету. Слідчі взялися за “профілактичні” розмови, пояснюючи студентам, чим для них може закінчитися їхня ініціатива...
Тоді професор Новосибірського університету Вадим Шмирьов у газеті “День” опублікував Відкритий лист до професури Донецького національного університету. “Василь Стус став для українців уособленням непоборності людського духу в боротьбі за людське щастя, в боротьбі з українофобією, – писав він. – Не можуть не хвилювати архівні відеозаписи перепоховання його праху в Києві – скільки людей прийшло проститися з ним!
“Не поступимося українцям!” – така позиція українофобів. Якось близько все це до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Поділили народ на дві частини і підстьобують людей до протиборства. Чому в “западенському” Дрогобичі є вулиця російського поета Миколи Некрасова (на цій вулиці живе мій товариш), хоча Некрасов ніколи не був у цьому місті, а Донецький університет не може мати ім’я українського поета, який закінчив цей університет, жив і працював у Донецьку? Це аморальна позиція! Інакше як оскаженілим мракобіссям це не назвати!”
Професор Шмирьов засудив позицію донецьких політиканів і закликав викладачів Донецького університету виявити громадську позицію і не дозволити “войовничому невігластву продовжувати вливати отруту в молоді душі”.
Додамо, що Вадим Шмирьов є другом нашої газети і не раз щедро підтримував її видання. Допомагає він також фінансово сотникові УПА “Кривоносу” (Мирославу Симчичу), якому нелегко вижити на мізерну пенсію в Самостійній Україні.
А на вулиці Некрасова у Дрогобичі живе член Історичного клубу “Холодний Яр” Любомир Хамуляк, який торік організував Вадиму Шмирьову щасливу поїздку на Гуцульщину.
Довгих років Вам, дорогий пане Вадиме!

Редакція “Незборимої нації”

На світлині:
Віктор Ющенко, Любомир Хамуляк і Вадим Шмирьов. Гуцульщина. Свято проводів на полонину. Липень 2009 р.

Вітаючи Тамару Здоровецьку з 80-літтям, зичимо в праці на добро Батьківщини дожити до 100 років та стати свідком ствердження нашої держави у світі, як того й хотів її Батько, козак Армії УНР Олексій Здоровецький. З роси і води, дорога пані Тамаро!

Про те, що батько був козаком Армії УНР, я довідалася випадково. В березні 2002 р. придбала книжку Романа Коваля “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. Розгорнула її. На одній із світлин побачила двох козаків, а під нею підпис: “Повстанець отамана Андрія Гулого-Гуленка Мефодій Мацковий. 1919 р.”
Поруч з Мефодієм сидів мій батько.
Мені перехопило подих.
Пригадала його сиву шапку та мамину розповідь про їхнє знайомство.
Було то, очевидно, на початку 1920-х років. Батькової мами рідний брат Мусій Андрієнко в 1912 – 1917 рр. старостував у м. Ольвіополі (тепер друга частина міста Первомайська). Дбав про місто: вибрукував декілька вулиць, побудував містки через балки (їх у місті три), а також школу, нині найкращу серед учбових закладів Первомайська. Мусій Матвійович здобув повагу серед жителів міста. Хтось із них і повідомив Мусія, що ЧК планує арештувати його небожа Олексія.
Мусій Матвійович послав доньку Ольгу до сестри Марії сповістити про загрозу її синові. Ольга взяла із собою двоюрідну сестру, п’ятнадцятилітню Марусю. Олекса, побачивши Марусю, сказав: “Хай ця дівчинка підросте, через 5 р. я на ній оженюсь”.
Так і сталося: через 5 років, у лютому 1926 р. вони побралися. Пустили у світ четверо дітей – Фелікса, Тамару, Юрка та Інну. В родині панували злагода і повага, діти любили один одного та батьків. Ці стосунки збереглися впродовж усього життя.
Про своє козакування в Армії УНР батько ніколи не розповідав. Але якось прохопився як їхній кінний загін переслідували “біляки”. Може, то і не “біляки” були, а червоні, але в ті часи про боротьбу проти червоних наші батьки з відомих причин замовчували.

Люди та коні були голодні і знесилені. Села обминали, вогнища, щоб не видати себе, не розводили. Зупинилися в невеличкому лісочку біля с. Тишківка, тепер очевидно, Добровеличківського району Кіровоградської області. Була весна, на деревах гніздилось вороння. Тож здобиччю повстанців стали ґавенята та яйця. Ті, що випили яйця, почувалися добре, серед них і батько. Хто ж з’їв ґавенят, тяжко занедужав. Їм потрібна була термінова допомога і відпочинок.
Отаман вирішив розпустити загін. Через якийсь час батько повернувся в Ольвіопіль. Тоді хтось і доніс соввладі, що додому повернувся “петлюрівець”. І тим самим посприяв знайомству Олексія і Марусі…
У жовтні 1968 р. батько вже не підводився з ліжка. Якраз тоді я приїхала додому з Києва. Зайшла до хати. Біля батька сидів чоловік.
Звернулась до мами:
– Хто це?
– Якийсь Мефодій, – відповіла вона.
Помітивши на тумбочці книжку Всеволода Іванова “Бронепоїзд №14.69”, гість запитав:
– Про що вона?
– Про бій за Вознесенськ, – почула батькову відповідь. – Я брав участь у тому бою. Але в книзі висвітлено все навпаки.
Тепер я розумію, що батько був учасником Першого зимового походу Армії УНР…
Чоловік підвівся. Середнього зросту, кремезний, він видався мені молодшим за батька. Обличчя – світле, відкрите.
І тільки тоді, коли у книжці “Повернення отаманів…” я побачила фотографію, згадала того Мефодія, який провідував мого батька. Зрозуміла, що то була остання зустріч товаришів по зброї.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА

Тарас Компаніченко вітає Тамару Здоровецьку піснею.
Світлина Ігоря Петренка

Винуватці національної катастрофи – керівники УНР – облаштовувалися за кордоном, народ же продовжував стогнати під жорстокою окупацією. Поразка у Визвольній війні спричинилася до життєвого краху мільйонів українців. Зламана доля Федота Медведя із Плисецького підтверджує цей висновок.
Хоч Федот закінчив лише церковнопарафіяльну школу, був чоловіком “політично розвиненим”. Може, в Сибіру набрався досвіду, а може, на фронтах Першої світової. Так чи так, а світами він помандрував.
До війська його призвали із сибірського міста Миколаївська 1915 року. Завдяки мобілізації повернувся на Батьківщину – його 168-й Миргородський полк дислокувався в Києві. Де воював – невідомо, але завдяки хоробрості та ініціативності вибився в молодші унтер-офіцери. Коли фронти розвалилися, повернувся в рідне село. І взявся шевцювати.
Повагу серед земляків здобув швидко. “Його особливо любили селяни”. Вони й обрали колишнього унтер-офіцера начальником сільської самооборони Плисецького, а 1920 року – начмілом.
Федот Васильович як міг захищав інтереси односельців. У серпні 1920 р. під час “мобілізації коней”, яку оголосила соввлада, він виступив із промовою і “побудил население к отказу от выдачи лошадей властям”.
Соввлада хотіла не тільки коней, а ще й рекрутів, або мовою протоколу – “громадян до 25-літнього віку”. Начміл Медвідь постановив: односельчан до розбійного війська не віддавати. Нехай воює без них! Але більшовики завжди пильно стежили за виконанням своїх наказів. Це вам не Центральна Рада…
Коли чекісти приїхали арештовувати непокірного начміла, той закликав на віче селян. Сход арешту не допустив. Москалі розцінили такі дії як повстання проти “соввласті” й вислали каральний загін. Федот мусив іти до лісу. Лише тут діяли закони Української Народної Республіки. Впроваджували їх у життя отамани Орлик і Гайовий. До них і пристав. З рушницею в руках колишній начміл узяв участь у багатьох боях. А ще воював словом – писав вірші, в яких закликав до боротьби проти кривавої “московсько-жидівської комуни”.
Під час арешту партизанів чекісти не раз вилучали в них поезії невідомого автора. Напевно, їх написав Федір Медвідь. Ось одна з них.

Ми всі маєм шаблі гострі, коні вороні,
Добуваємо собі слави – слави Україні.
Доберемось і до вас ми, катів-недолюдків,
І покажем свою славу – славу Запоріжців.
Гей ви, хлопці, всі на коні,
Бути наготові,
Зараз підем на бенкет ми
В жидівські хороми.

Федот Васильович умів промовляти до селянського серця. Особливо пам’ятним став його виступ у переповненому молоддю залі Дмитрівського театру. Вже ніхто не згадає, з якої причини вони зібралися у театрі. Напевно, на якусь виставу. І раптом – лісовики!
Від них виступив Федот Медвідь – закликав іти в партизанські загони, сказав, що ніякі вони не бандити, а “партизани, які борються з більшовиками за “вільність” України”.
Недарма червоні визначили колишнього начміла як “активного петлюрівського агітатора”. Партизани між собою називали його “політичною людиною”. А у Плисецькому на Медведя казали коротко: “Руль”.
Зірвав “Руль” “мобілізацію” коней і 1921 року. Він “всіляко підбурював бандитів не з’являтися на амністію, оскільки Совєтська влада всіх розстрілює”. Закликав не піддаватися на обіцянки окупантів…
Але доля насміялася над ним – 10 грудня Федот, виснажений голодом і морозами, з’явився на пост 45-ї дивізії і віддався в руки катів у надії на їхню ласку. Видно, особісти використали його в оперативній роботі, бо офіційно Федота арештували тільки 30 січня 1922 р. в Білій Церкві у приміщенні ОВ 45-ї дивізії. Звинувачення припечатали стандартне: “політичний бандитизм”.
У попередньому обвинуваченні слідчий Борис Кержнер постановив, що Медвідь зі зброєю в руках, як і інші арештовані, виступав “проти Совєтської влади, для того щоб повалити [її] і відновити на Україні Самостійну Республіку”, а в обвинувальному висновку Кержнер так охарактеризував партизана: “Політично розвинений, партійним себе не вважає, за поглядами належить до “боротьбистів”.
Під час арешту вчителя Калістрата Миколаєнка, помічника отаманів Орлика та Гайового, чекісти вилучили вірш невідомого автора. Є там і такі рядки:

А де ж та правда? Я не знаю,
Не питаю, не шукаю,
Її у нас давно нема;
А тільки кривдонька одна…

Хоча лежачого не бьють,
Но і жити не дають…
Тепер, бачте, такий світ, –
Як не дужий, неси гніт…

Думки ці, можливо, заримував Федір Медвідь. Так чи ні, але вони стали пророчими і для нього самого.
В ув’язненні Медвідь заспівав інших пісень. Ось вірш, який засвідчив новий етап у його творчості:

Не блуди, бандіт, по лісі,
Являйсь туди, куди товариш твій явився,
Признайся й ти, як він признався,
Що й ти із шляху правди збився,
Бо нимає шляху правди в лісі,
Й повік не знайдеш ти його,
А злий ти знайдеш завсігди.
Не бійся, бандіт, являйсь до влади.

А ось ще один вірш колишнього борця за волю України:

Лісні бандити, Вам треба радіти,
Що Вас влада совітська до себе приймає,
За всі Ваші помилки вона Вам прощає…
Годі терпіти лісні тяжкі муки.

Просидів у тюрмі Медвідь до 27 квітня 1923 р., коли комуна, засудивши його до трьох років ув’язнення, вирішила, що до нього можна застосувати амністію та звільнити, бо він “пролетарського походження” та й добровільно явився. А може, новий напрям у поезії Федота Васильовича припав до серця катам нашого народу?

Перший день Різдва X Гарматний полк УГA провів у селі Війтівці біля Тульчина. В заступстві (заступаючи. – Ред.) команданта полку отамана Кирила Карася, який саме захорів на тиф, я виїхав до команди Першого корпусу УГА, який мав уже бути в той час у Тульчині. Там я мав домагатися хоч кількаденного відпочинку для полку, представити стан хорих та наскілько можливо дізнатися, яке наше положення, куди ми йдемо, щоби роз’яснити справу гармашам, які підозрівають стар¬шин в укриванні якихось таємниць.
Ранком 25 грудня ст. ст. ми вибралися вер¬хом у Тульчин. Зі мною їхав мій вістовий Кра¬вець. Цікава це була людина. Австрійський кавалерист, гарного росту, мав найкращі коні в першім корпусі. Під час моєї недуги на тиф він був моїм санітарем і набрався недуги від мене. Під час наших боїв під Миклашевом він ночами пересиджував у піхотних окопах, бо, як казав пізніше, боявся, що піхота відступить несподівано і ворог міг би забрати його коні. В часі найбільших боїв: чи то на Чортівській скалі, Kaм’яній горі, Олієвом, Тернополем та на Великій Україні, коли я пересиджував на обсерваційнім пункті, він усе при найбільшім обстрілі приносив їжу для всієї командної обслуги. У часі відступу, коли наша батерія прикривала відворот, він кроком не відступав від останньої гармати, сповняючи службу кінного розвідчика. Я пово¬дився з ним більше як із братом, а не вістовим. Не тямлю одного випадку, щоби він не поздоровив старшини, або чим-небудь провинився су¬проти військової дисципліни. Був це вояк із крови і кости.
Часи тоді були досить непевні й тому ми виїхали в повній зброї, взявши в додатку малі кавалерійські кріси-“штуци” та по 80 набоїв. По дорозі я думав, як команда корпуса прийме мій звіт, а зокрема, як прийме мене командант корпуса полковник Шаманек. Останній раз стрічався я з ним з початком грудня 1919 р., коли Перший корпус мав наступати на Берди¬чів. До цього завдання були призначені шеста, дев’ята та десята бригада піхоти та по одній батерії з кожного гарматного полку. З десятого полку була друга батерія. Перед наступом пол¬ковник Шаманек скликав воєнну нараду, в якій взяли участь командант шестої бригади сотник Головінський, командант десятої бригади сотник Кондратський, командант десятої бригади та представники гарматників. Я заступав 10-й Гарматний полк. На цих нарадах полковник Шаманек вказав на приказ заняття Бердичева та питав кожного зокрема, який дух у частинах. Ще до нарад я мав змогу говорити з командантами бригад, і всі вони висказували думку про безцільність наступу. Всі представляли просто катастрофальне положення частин: брак обуви, білля, а навіть примітивних санітарних засобів. Одначе коли полк. Шаманек став питати їх офіціально, всі вони заявили, що їх частини готові до бою, а, здається мені, командант дев’ятої бригади (не пам’ятаю його імени) аж переборщив, заявляючи, що Його бригада аж “горить” до бою.
Від 10-го Гарматного полку я зложив заяву, що ми вважаємо потрібним за всяку ціну берегти людський матеріял і не допускати непо¬трібних жертв. Отже, коли Перший корпус не мусить наступати на Бердичів, але робить це добровільно, я проти наступу, бо нема вигляду на його успіх. Відступ чи розбиття здеморалізує армію до краю. Коли ж прийде приказ до наступу, моя батерія сповнить вложене на неї боєве завдання.
На це полковник Шаманек звернувся до мене і сказав: “Звертаю Вашу увагу, що Ви є старшиною”. На це я відповів йому: “Пане полковнику, дякую слухняно за Вашу заввагу. Одначе я дозволю собі сказати, що я є українським старшиною і моїм обов’язком дбати про батерію не тільки як її командант, але як українець.
Полковник Шаменек зрозумів мій натяк, почервонів і негайно замкнув збори. Ми перейшли дo начальника штабу (мабуть отамана Ціха) за оперативними приказами до наступу. Як ми передбачували, наступ на Бердичів не вдався, а бригада, яка по словам її команданта аж “горіла” до наступу, зовсім не пішла. Друга батерія десятого полку, якої іменем я склав заяву полковникові Шаманекові, сама, без піхоти, в страшнім cнігу і морозі прикривала по-геройськи відступ і очевидно в цей день збільшила число хорих і ранених. Після цього я стрічав команду корпусу у Винниці, саме в часі “налету” отамана Шепеля, а тепер я мав відвідати їх як комендант 10-го полку. В Тульчині корпус примістився в гарнім будинку (мабуть, школа) і там були вже всі його відділи.
Полковник Шаманек прийняв мене дуже ввічливо та доручив скласти звіт полку начальникові штабу. З ним ми засіли до довшої балачки. Koли я скінчив звіт про хорих, ранених, некуті коні, розбиті вози, брак уніформ, білля, мила, а навіть мазі до возів і гармат, він сказав мені, що X гарматний полк у теперішню пору це найкраща боєва частина УГА. В цій хвилині надійшло повідомлення, що кіннота X бригади, яка прикривала відворот, перейшла до більшовиків. Це очевидно збентежило всіх, одначе вістка виявилась пізніше неправдивою. Щодо наших майбутніх плянів він заявив, що нашим бажанням є відорвати армію від ворога скорим походом на південь у район Балти, там відпочити, переорганізуватися, перевести бранку новобранців та доповнити наші частини поворотцями з Італії. Уряд диктатора перейде в Одесу. Денікінці майже розбиті й до наших справ зовсім не мішаються. Тому наш полк мусить негайно рушити вперед і на Йордан бути вже в Чечельнику.
Була це думка, яку леліяла Галицька армія зараз після перемир’я з Денікіном. Наші обчислення були такі: стан Галицької армії можна піднести до бойового стану 60000, полонені з Італії, яких начислювали на 100000, частини Дієвої армії (Петлюри), які можна було втягнути в склад Галицької армії 20000. Разом 180000 правильної, дисциплінованої армії. Ця армія розложена на Правобережній Україні з прихильним населенням могла пере¬вести правильну бранку не менш як 200000, що дало б нову, зреорґанізовану, модерно вишколену українську армію в силі 380000 – 400000, якої в тих часах зовсім вистарчило би на обезпечення кордонів держави.
До виконання цього пляну треба було 3 – 4 місяці відпочинку та просто надлюдської праці всього старшинського корпусу, а зокрема На¬чальної команди. Ми не сподівалися ніяких перепон від денікінців, бо вони знали нашу силу і це була при¬чина їх великої поміркованості! Сам факт, що уряди з Кам’янця розлетілися, армія прийняла байдуже. До деякої міри вважали це додатним, бo армія мала тепер розв’язані руки і могла при¬ступити до дійсної організаційної праці та кла¬сти основи державного будівництва без інтриг, демагогії і глупоти безлічі безглуздих отаманів (мова про міністрів та високих урядовців уряду УНР. – Ред.).
Як дивилась армія на уряди в Кам’янці доказом може бути такий епізод: після відвороту з Київа, десята бригада і X Гарматний полк мали змінити дня 20 верес¬ня 7 бригаду підполковника Бізанца, яка занимала боєві позиції біля шосе Бердичів – Житомир, коло с. Дворець. З огляду на терен ми мусіли ждати до ночі і тимчасово розтаборилися в полі, в долині. До нас приїхав підполковник Бізанц та по¬чав розказувати про вражіння з поїздки до Kaм’янця. Він передбачував повну загибіль армії, якщо не прийде до зміни. Великим ділом було би, якби яка бригада поїхала в Кам’янець, порозганяла всю наволоч та встановила військову диктатуру.
Своїх виводів не докінчив, бо прийшла звістка про новий наступ на Його бригаду і він негайно від’їхав. Тепер цей плян можна було перевести, на¬віть без революційного виступу.
Мене прохали залишитися в корпусі на обід, та знаючи, що на мене ждуть у полку, я рушив негайно назад. І ми не помилялися. Старшини гармаші ждали на новини з корпуса, бо це в тодішніх часах було одиноке джерело всяких відомостей. Ніяких часописів чи злуки зі світом ми не мали. Отаман Карась лежав уже в ліжку в страшній горячці і балакати з ним було неможливо. Пояснивши наше положення, я дав негайно приказ до відходу полку в Чечельник, а на найближчу ніч опорожнити (звільнити. – Ред.) половину села для П’ятої бригади піхоти під командою сотника Коссара.
Тому, що команда корпуса мала лишитись кілька днів у Тульчині, ми рішили залишити отамана Карася у Війтівцях у священика, бо везти його в час тифозної крізи це очевидна смерть. З ним ми лишили дві підводи і кількох гармашів, з наказом негайно після крізи від’їхати за полком у Чечельник. Інших хорих ми брали з собою.
Не вважаючи на свято Різдва, батерійні ко¬валі, столярі та римарі взялися кувати коні, направляти вози та упряж. Всі ми вірили у кращу долю та весело брались до тяжкої праці.
Дня 26 грудня ст. ст. 1919 р. рушив X гарматний полк у дорогу на Чечельник. З огляду на тодішні обставини ми йшли боєвим по¬рядком. Вперед ішла сильна кінна старшинська стежа. Чоло похідної кольони творили одна чета (дві гармати) похідної батерії з машиновим крісом, відтак друга чета похідної батерії, друга батерія, полкові і батерійні обози, хорі, третя і четверта батерія. Замикала кoльону сильна кінна старшинська стежа теж із машиновим крісом.
При такій боєвій силі наш похід проходив спокійно, із села до села, з такими виїмками: в одному селі (не пам’ятаю імени) вночі вивів хтось гарматні коні в ліс, в другому селі якийсь бандит застрілив гармаша другої батерії. Бандитів зловили і розстріляли перед відходом полку. Напередодні нового року ми прибули до м. Ободівки, а на самий новий рік ми рушили далі в похід, хоч гармаші вважали це злим зна¬ком для полка (сім літ скитання).
У Чечельнику полк мав залишитися на довше, хоч нам було це дуже невигідно. Місто для гармаша – це найгірше місце постою, бо нема де примістити коней. А Чечельник це властиво ні містечко, ні село. Містечко хіба тому, бо мало чи не п’ять горалень, великий двір та якусь фабрику цегли чи дахівки. Цe все було розграблене, а зокрема горільчані фабрики. Натомість по домах (і в мого господаря) були цілі бочки горілки, правдивої “Миколаївки”. Команда корпусу примістилася в фабриці і там улаштували шпиталь.
Населення було до нас прихильне, одначе ходили вістки, що на передмістях за річкою Савранкою (доплив Буга) вештаються якісь людці та намовляють до повстання проти галичан. Для зближення населення і війська команда корпусу дала розпорядок узяти участь у свяченню води на ріці, а як військову одиницю – з браку піхоти – призначено другу батерію. Згідно з програмою мала відбутися польова Служба Божа на подвір’ї у дворі, а відтак похід над ріку і сальва батерії.
На Йордан в год. 10 рано друга батерія в повній зброї станула на подвір’ю двірської палати, яка стоїть зараз над ставом і так заслонювала батерію від холодного вітру. Незадовго із села понеслася страшна крісова пальба і понад наші голови зачали дзвеніти крісові кулі, наче бджоли з улия (вулика. – Ред.).
Пальба прибирала чимраз більші розміри, наче наближалася до нас. Гармаші кинулись до крісів, обсадили вікна, наставили машиновий кріс до стрілу, а гармаші при гарматах спокійно відпинали гармати з ляфет та закочували їх на позицію. Стрівожені коні запихали голови під рамена їздових та інстинктовно шукали захисту під муром. Для них це була стара історія. Я видав наказ заалярмувати інші батерії та, оскільки це мав би бути якийсь повстанчий наступ, виїхати за місто на призначені позиції .
Однак у тій хвилині прибіг гармаш зі звісткою, що це так святять воду в Чечельнику і на знак приязни до Галицького війська витають нас по військовому
І дійсно, за хвилину пальба втихла і, стоячи, ми вислухали богослужения. Відтак команда корпуса, а за нею друга батерія рушила похо¬дом на ріку, де вже зібралось багато місцевого населення. Батерія станула над самою річкою і на знак сурмача віддала сальву, від якої затряскотів лід і задзвеніли шиби в чечельницьких хатах. Своїм голосним військовим привітом мешканці Чечельника дали нам відчути і свою силу. Та коли почули наш привіт, ще сильніший і голосніший, вони набрали і до нас пошани.
Так святили воду в Чечельнику галичани Х гарматного полку У.?.?. р??у 1920.

Д-р Володимир ГАЛАН, комендант батерії У.Г.А.
Філядельфія. Січень 1933.
Діло. – 1933. – 19 – 20 січня.
Публікація Володимира Семеніва.

У лютому 1660 р. помер шведський король Карл-Ґустав Пфальц-Цвейбрюккенський, союзник Богдана Хмельницького і дід Карла XII, що в спілці з Іваном Мазепою боровся проти розширення Московщини. Зі смертю Карла-Ґустава урвалися зв’язки між Шведським королівством та Українською державою, яка по смерті Хмельницького так і не спромоглася надати йому допомоги у війні проти Речі Посполитої. Військовий союз, скріплений угодою, підписаною в жовтні 1657 р. в Корсуні, через внутрішні негаразди в Україні, спровоковані московською агентурою, так і не став політичною реалією. Швеція зазнала поразки, і тепер усі свої сили Річ Посполита могла знову обернути проти України.
Вже в середині лютого 1660 р. 18-тисячне військо на чолі з великим коронним гетьманом Станіславом Потоцьким виступило з Бара. 19 лютого воно облягло Могилів на Дністрі. Туди ж прибув полк Івана Виговського, на той час київського воєводи і сенатора Речі Посполитої. Могилів обороняла залога на чолі з полковниками Остапом Гоголем, Іваном Богуном та Кирилом Канівцем. Генеральний штурм Могилева 20 лютого оборонці відбили. Втративши три тисячі осіб, Потоцький відступив.
До полону потрапив один з найближчих соратників Богдана Хмельницького Антін Жданович. 1657 року як наказний гетьман він воював проти поляків. Допомагали йому війська шведського короля Карла-Ґустава та семигородського князя Юрія Ракочого.
За Переяславською угодою 1659 року українська сторона мала видати цареві найближчих співробітників Івана Виговського з часів його гетьманства, серед них і Жданович. Тож згадка про цей полон була останньою звісткою про нього. Москва, попри своє нехлюйство, завжди виявляла виняткову чіткість та оперативність в знищенні своїх недругів.
А перед цим, у січні 1660 р., помер від ран семигородський князь Юрій Ракочий. Отже, за короткий час не стало трьох головних учасників славного походу на Польщу 1657 р., організованого Богданом Хмельницьким: протягом січня-лютого 1660 р. пішли з життя Антін Жданович, Карл-Ґустав Пфальц-Цвейбрюккенський та Юрій Ракочий.
Небагато часу минуло, а як усе перемінилося! 1657 року Українська держава, керована Богданом Хмельницьким за малим не добила Речі Посполитої, а з Москвою й говорити не бажала. Не Україна, а Московське царство слало посла за послом, щоб домовлятися. А вже в лютому 1660 р. українське посольство на чолі з черкаським полковником Андрієм Одинцем, котре намагалося пом’якшити невигідні умови Переяславської угоди 1659 року, повернулося з Москви ні з чим.

Сергій КОВАЛЕНКО

З нагоди сторіччя від дня народження Провідника ОУН Степана Бандери та 80-ліття створення ОУН Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи видала збірку “Антологія українського націоналізму”. Видала в Києві, а не у Львові, як подали деякі ЗМІ.
До антології увійшли тексти, що з’явилися в різний час і за різних обставин.
Передвісником організованого революційного руху слід вважати "Самостійну Україну" Миколи Міхновського, а обґрунтуванням необхідності націоналістичного руху – Дмитра Донцова "Націоналізм". Перша книга написана до початку Української революції 1917 – 1920-х рр., друга – по її поразці.
Добірка творів Юліана Вассияна та Дмитра Андрієвського – це початки творення Організації українських націоналістів. Зенон Коссак, Дмитро Мирон, Олег Ольжич, Олена Теліга, Ярослав Стецько, Микола Сціборський, Юрій Липа творили в 1930-х – 1940-х років, до початку нападу Німеччини на СССР. Петро Полтава, Василь Галаса і Осип Горновий пропонували свої ідеї в часи збройної боротьби УПА, а статті Степана Бандери, Романа Бжеського, Володимира Яніва та Степана Ленкавського написано в умовах вимушеної еміграції наприкінці трагічних 1940-х. Ці обставини наклали відбиток на стиль, тематику і тональність текстів.
До другого тому збірника увійдуть матеріали Великих Зборів та конференцій ОУН і авторські публікації другої половини ХХ століття.
Щиро дякуємо всім, хто долучився до підготовки, видання та популяризації книги.

Віктор РОГ, упорядник видання

Придбати книгу можна за адресою: 01034, Київ, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. (044) 234-70-20, 246-47-83.

“Це сталось просто…”

28 вересня 2008 р. я отримав листа. Автор писав: “Десь у 1957 – 1958 рр. я два роки підряд відпочивав у туристичному таборі с. Українка. Школа знаходилась у сосновому лісі, поряд – р. Стугна з малесенькими човниками-довбанками. Біля пам’ятника нам розказали історію виникнення однієї комсомольської пісні. Запам’ятав такі слова:

Це сталось просто,
До болю просто,
Розкажи товаришу, всім…
Їх було дев’яносто,
Лишилось в живих лише сім…

Серед них був і Володя Фастовський. Про роль євреїв тоді ніхто не говорив”.
Ця жаліслива пісня про т. зв. трипільську трагедію, насправді же – трипільську розплату. І було “козомольців” не дев’яносто, а значно більше: 3 липня 1919 р. отаман Зелений полонив їх цілу отару – близько 400 овечих душ. “Казали люди, – згадувала стара трипільчанка, – що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

“Київських будемо бити!”

16 травня 2008 р. в Києві на станції Видубичі дядько з Витачева, усміхаючись, наспівав мені пісню часів Визвольних змагань:

Вставайте, Халеп’я й Трипілля,
Ржищів, Стайки, Витачів,
Беріть гвинтівки, кулемети,
Йдемо на Київ бить жидів.

До слова, у Трипіллі “своїх” жидів було більше, ніж досить, але їх не чіпали.
“Київських будемо бити!”
Трипільських жидів отаман Зелений заборонив зачіпати.

“Це і в кіно показували”

Вістку про те, що вийшла книга “Отаман Зелений” трипільці зустріли неоднозначно. Хтось радів, що нарешті сказано правду про Зеленого як про борця за Українську державу, а хтось висловлював обурення, навіть не читаючи її.
Коротка дискусія влітку 2008 р. відбулася і між Раїсою Іванівною Браславець, онучкою Григорія Терпила, старшого брата отамана, із сусідкою Надією, в минулому вчителькою. Трипільчанка Надія не могла погодитися, що Зеленого у книзі висвітлено не як бандита.
– Моя мати розповідала, що Зелений був дуже жорстокий, – казала вона, – що він змушував односельців силою вступати у свою “банду”, а хто не хотів, того особисто топив в ополонці на Дніпрі.
– Я цьому не вірю, – коротко відповіла двоюрідна онучка отамана.
– Мені мати це казали…
– А вона це бачила?
– Це і в кіно показували.
Отак. “В кіно показували”… Напередодні нового витка репресій, у середині 1930-х років, у трипільських селах наполегливо крутили цинічно-брехливий фільм “Трипільська трагедія”, в якому захисників української землі зображували жорстокими бандитами, а окупантів – романтичними героями, жертвами “озвірілих бандитів”. Формувалася громадська думка, що цих “недобитків” треба добити…
Совєтський Союз готувався до нової імперіалістичної війни, і тому було вирішено ліквідувати весь “непевний елемент”, усіх, хто міг встромити ножа “у спину совєтської влади”. Так село Трипілля перетворилося на село вдів і сиріт.

Роман КОВАЛЬ

На світлині
Мешканці с. Трипілля. 1920-ті рр.