Подаємо розділ з книги Романа Коваля “Отаман Орлик”
Винуватці національної катастрофи – керівники УНР – облаштовувалися за кордоном, народ же продовжував стогнати під жорстокою окупацією. Поразка у Визвольній війні спричинилася до життєвого краху мільйонів українців. Зламана доля Федота Медведя із Плисецького підтверджує цей висновок.
Хоч Федот закінчив лише церковнопарафіяльну школу, був чоловіком “політично розвиненим”. Може, в Сибіру набрався досвіду, а може, на фронтах Першої світової. Так чи так, а світами він помандрував.
До війська його призвали із сибірського міста Миколаївська 1915 року. Завдяки мобілізації повернувся на Батьківщину – його 168-й Миргородський полк дислокувався в Києві. Де воював – невідомо, але завдяки хоробрості та ініціативності вибився в молодші унтер-офіцери. Коли фронти розвалилися, повернувся в рідне село. І взявся шевцювати.
Повагу серед земляків здобув швидко. “Його особливо любили селяни”. Вони й обрали колишнього унтер-офіцера начальником сільської самооборони Плисецького, а 1920 року – начмілом.
Федот Васильович як міг захищав інтереси односельців. У серпні 1920 р. під час “мобілізації коней”, яку оголосила соввлада, він виступив із промовою і “побудил население к отказу от выдачи лошадей властям”.
Соввлада хотіла не тільки коней, а ще й рекрутів, або мовою протоколу – “громадян до 25-літнього віку”. Начміл Медвідь постановив: односельчан до розбійного війська не віддавати. Нехай воює без них! Але більшовики завжди пильно стежили за виконанням своїх наказів. Це вам не Центральна Рада…
Коли чекісти приїхали арештовувати непокірного начміла, той закликав на віче селян. Сход арешту не допустив. Москалі розцінили такі дії як повстання проти “соввласті” й вислали каральний загін. Федот мусив іти до лісу. Лише тут діяли закони Української Народної Республіки. Впроваджували їх у життя отамани Орлик і Гайовий. До них і пристав. З рушницею в руках колишній начміл узяв участь у багатьох боях. А ще воював словом – писав вірші, в яких закликав до боротьби проти кривавої “московсько-жидівської комуни”.
Під час арешту партизанів чекісти не раз вилучали в них поезії невідомого автора. Напевно, їх написав Федір Медвідь. Ось одна з них.
Ми всі маєм шаблі гострі, коні вороні,
Добуваємо собі слави – слави Україні.
Доберемось і до вас ми, катів-недолюдків,
І покажем свою славу – славу Запоріжців.
Гей ви, хлопці, всі на коні,
Бути наготові,
Зараз підем на бенкет ми
В жидівські хороми.
Федот Васильович умів промовляти до селянського серця. Особливо пам’ятним став його виступ у переповненому молоддю залі Дмитрівського театру. Вже ніхто не згадає, з якої причини вони зібралися у театрі. Напевно, на якусь виставу. І раптом – лісовики!
Від них виступив Федот Медвідь – закликав іти в партизанські загони, сказав, що ніякі вони не бандити, а “партизани, які борються з більшовиками за “вільність” України”.
Недарма червоні визначили колишнього начміла як “активного петлюрівського агітатора”. Партизани між собою називали його “політичною людиною”. А у Плисецькому на Медведя казали коротко: “Руль”.
Зірвав “Руль” “мобілізацію” коней і 1921 року. Він “всіляко підбурював бандитів не з’являтися на амністію, оскільки Совєтська влада всіх розстрілює”. Закликав не піддаватися на обіцянки окупантів…
Але доля насміялася над ним – 10 грудня Федот, виснажений голодом і морозами, з’явився на пост 45-ї дивізії і віддався в руки катів у надії на їхню ласку. Видно, особісти використали його в оперативній роботі, бо офіційно Федота арештували тільки 30 січня 1922 р. в Білій Церкві у приміщенні ОВ 45-ї дивізії. Звинувачення припечатали стандартне: “політичний бандитизм”.
У попередньому обвинуваченні слідчий Борис Кержнер постановив, що Медвідь зі зброєю в руках, як і інші арештовані, виступав “проти Совєтської влади, для того щоб повалити [її] і відновити на Україні Самостійну Республіку”, а в обвинувальному висновку Кержнер так охарактеризував партизана: “Політично розвинений, партійним себе не вважає, за поглядами належить до “боротьбистів”.
Під час арешту вчителя Калістрата Миколаєнка, помічника отаманів Орлика та Гайового, чекісти вилучили вірш невідомого автора. Є там і такі рядки:
А де ж та правда? Я не знаю,
Не питаю, не шукаю,
Її у нас давно нема;
А тільки кривдонька одна…
Хоча лежачого не бьють,
Но і жити не дають…
Тепер, бачте, такий світ, –
Як не дужий, неси гніт…
Думки ці, можливо, заримував Федір Медвідь. Так чи ні, але вони стали пророчими і для нього самого.
В ув’язненні Медвідь заспівав інших пісень. Ось вірш, який засвідчив новий етап у його творчості:
Не блуди, бандіт, по лісі,
Являйсь туди, куди товариш твій явився,
Признайся й ти, як він признався,
Що й ти із шляху правди збився,
Бо нимає шляху правди в лісі,
Й повік не знайдеш ти його,
А злий ти знайдеш завсігди.
Не бійся, бандіт, являйсь до влади.
А ось ще один вірш колишнього борця за волю України:
Лісні бандити, Вам треба радіти,
Що Вас влада совітська до себе приймає,
За всі Ваші помилки вона Вам прощає…
Годі терпіти лісні тяжкі муки.
Просидів у тюрмі Медвідь до 27 квітня 1923 р., коли комуна, засудивши його до трьох років ув’язнення, вирішила, що до нього можна застосувати амністію та звільнити, бо він “пролетарського походження” та й добровільно явився. А може, новий напрям у поезії Федота Васильовича припав до серця катам нашого народу?
|
