“Це сталось просто…”
28 вересня 2008 р. я отримав листа. Автор писав: “Десь у 1957 – 1958 рр. я два роки підряд відпочивав у туристичному таборі с. Українка. Школа знаходилась у сосновому лісі, поряд – р. Стугна з малесенькими човниками-довбанками. Біля пам’ятника нам розказали історію виникнення однієї комсомольської пісні. Запам’ятав такі слова:
Це сталось просто,
До болю просто,
Розкажи товаришу, всім…
Їх було дев’яносто,
Лишилось в живих лише сім…
Серед них був і Володя Фастовський. Про роль євреїв тоді ніхто не говорив”.
Ця жаліслива пісня про т. зв. трипільську трагедію, насправді же – трипільську розплату. І було “козомольців” не дев’яносто, а значно більше: 3 липня 1919 р. отаман Зелений полонив їх цілу отару – близько 400 овечих душ. “Казали люди, – згадувала стара трипільчанка, – що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”
“Київських будемо бити!”
16 травня 2008 р. в Києві на станції Видубичі дядько з Витачева, усміхаючись, наспівав мені пісню часів Визвольних змагань:
Вставайте, Халеп’я й Трипілля,
Ржищів, Стайки, Витачів,
Беріть гвинтівки, кулемети,
Йдемо на Київ бить жидів.
До слова, у Трипіллі “своїх” жидів було більше, ніж досить, але їх не чіпали.
“Київських будемо бити!”
Трипільських жидів отаман Зелений заборонив зачіпати.
“Це і в кіно показували”
Вістку про те, що вийшла книга “Отаман Зелений” трипільці зустріли неоднозначно. Хтось радів, що нарешті сказано правду про Зеленого як про борця за Українську державу, а хтось висловлював обурення, навіть не читаючи її.
Коротка дискусія влітку 2008 р. відбулася і між Раїсою Іванівною Браславець, онучкою Григорія Терпила, старшого брата отамана, із сусідкою Надією, в минулому вчителькою. Трипільчанка Надія не могла погодитися, що Зеленого у книзі висвітлено не як бандита.
– Моя мати розповідала, що Зелений був дуже жорстокий, – казала вона, – що він змушував односельців силою вступати у свою “банду”, а хто не хотів, того особисто топив в ополонці на Дніпрі.
– Я цьому не вірю, – коротко відповіла двоюрідна онучка отамана.
– Мені мати це казали…
– А вона це бачила?
– Це і в кіно показували.
Отак. “В кіно показували”… Напередодні нового витка репресій, у середині 1930-х років, у трипільських селах наполегливо крутили цинічно-брехливий фільм “Трипільська трагедія”, в якому захисників української землі зображували жорстокими бандитами, а окупантів – романтичними героями, жертвами “озвірілих бандитів”. Формувалася громадська думка, що цих “недобитків” треба добити…
Совєтський Союз готувався до нової імперіалістичної війни, і тому було вирішено ліквідувати весь “непевний елемент”, усіх, хто міг встромити ножа “у спину совєтської влади”. Так село Трипілля перетворилося на село вдів і сиріт.
Роман КОВАЛЬ
На світлині
Мешканці с. Трипілля. 1920-ті рр. |
