Зустріч з цією людиною в 1990 р. була дуже важливою для мене. Він доформував мене, допоміг усвідомити ясну мету життя – здобуття національної держави українського народу.
Я вважав і вважаю Зеновія Красівського своїм Учителем. Шкодую, що не маю змоги подарувати панові Зенкові своїх книг про героїв Визвольних змагань 1914 – 1920-х років, щоб він побачив, як проросли в мені ті зерна, що він посіяв.
Радію, що вдалося по його смерті видати з товаришами книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у житті українського народу” та два видання його “Невольницьких плачів”. Анатолій Сопільник, коштом якого 1996 року вийшли “Невольницькі плачі”, на презентації в Києві влучно висловився про поезію Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”. І все ж найбільше враження на мене справила його післямова до “Невольницьких плачів” – про те як він починав свій шлях служіння Батьківщині. Пропоную її сьогодні читачам “Незборимої нації”.
Пам’ятаймо про Зеновія Красівського.
Це взірцевий приклад, як треба жити для України.

Роман КОВАЛЬ

І ворог посів нашу землю І було його, як трави та листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, інших кидали в тюрми, ще інших ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель.
І не видко було просвітку. Трембітали трембіти над убієними, і вили пси, сповіщаючи смерть.
У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом із братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не було.
І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляли, нас убивали, а наші трупи звозили до районів і виставляли на глум по смітниках. І хто міг, той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів – такий був страх великий і жорстокий.
Так попав я під вибух і вже не тямлю, як опинився вдома. Так потрапив в оточення мій старший брат, “Крига”, і у відчайдушній сутичці пустив собі останнього набою в голосницю. Так схопили мого другого брата, “Негуса”, і, зв’язавши дротом руки й накинувши йому на шию його зброю, повели з гір попри наші вікна на двадцять років каторги. Так витягли третього брата, “Бігуна”, із криївки і забрали собі, а батьків, які ще недавно з надіями благословляли нас на бій за Україну, з неповнолітньою сестрою вивезли на Сибір. Страшною дорогою гнав ворог наш нарід на його Голготу.
Так почалося моє свідоме входження в життя, і саме тоді прошили мою свідомість смерті багатьох моїх рідних та односельчан і той безцеремонний морд, який здійснювала Росія над Україною.
На рідній загороді впритул застрілили Василя Способа, а його брата Михайла з другом Слабіною приперли збройною масою і тут, у селі під Мігівками, прошили автоматними чергами, а тіла знеславили багнетами. У Закутті застрілили Юрка Сміхуна, що переодягнувся був за жінку, аби вийти з облави. Оксані Зеленяковій, пораненій, у сільраді на допиті розпороли живіт і домучили страшною смертю. На Крушині застрілили неповнолітнього Василя Дорчиного, мого шкільного товариша. То ж тільки фрагменти моєї пам’яті, а вбито понад 50 чоловік! А вивезено скільки! А загублено душу села, яке й донині у страшному занепаді.
Тоді мені було п’ятнадцять. А в сімнадцять мене вивозили разом із батьками, то я викинувся з товарняка. І ще раз був поранений на облаві й зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління. Разом із боротьбою спливав кров’ю і тратив сили по бункерах та нетрях, аж доки мене не зловили і не посадили за ґрати. Це в той час я збагнув сувору істину, що людині постійно треба десь ночувати, десь бути, що треба щось їсти, у щось одягатися. І в агонії боротьби вже не добачалося ні перспектив на перемогу, ні сенсу.
На подвір’ї тюрми Лонцького вночі заводили трактор і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли крізь рев двигуна доносився розпачливий жіночий крик.
Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь – ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, непрофесійні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї! Аби не заплямувати чести учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після двадцяти однієї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і цілком “безперспективного”, викинули, як лантух, у машину, а з машини – в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження Особливою нарадою я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му, у 80-му. Я відбував у критках, дурдомах, таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в “Невольницьких плачах”!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні одної заяви!
Я був завжди й понині гордий із того, що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!  
Амінь!

Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Моршин, 1989 р.

1 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер полковник Андрій МЕЛЬНИК, начальник штабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1872 р. народився письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
4 листопада 1952 р. помер Володимир СВІДЕРСЬКИЙ, усусус, начальник медичної служби ІІІ корпусу УГА, командир курдського загону, який бився проти москалів та англійців, лицар Турецького півмісяця і німецького Залізного хреста, лікар ОУН і УПА.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
6 листопада 1883 р. народився Дмитро ФЕРЕНЧУК, сотник УСС.
7 листопада 1919 р. москалі повісили о. Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської Ради.
7 листопада 1924 р. загинув подільський отаман ХМАРА (Семен ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК).
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА, Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва м. Києва.
8 листопада 1895 р. народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу.
8 листопада 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби.
8 листопада 1926 р. помер переяславський отаман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА).
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії.
9 листопада 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, подільський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН.
11 листопада 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, командир чети УСС, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР, лицар Срібної медалі хоробрості та Військового хреста, науковець.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, Крайовий провідник ОУН.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1905 р. народився Ніл ХАСЕВИЧ, художник, учасник Визвольної боротьби у лавах УПА.
14 листопада 1925 р. постала Легія українських націоналістів.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир Легіону дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився Михайло ІВАНЧЕНКО, письменник і художник.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1883 р. народився богуславський отаман Григорій ПИРХАВКА.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
21 листопада 1921 р. москалі розстріляли Миколу ЛОЗОВИКА, голову Бойової управи 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників).
21 листопада 1942 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віктор КУЩ.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в м-ку Базар москалі розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
24 листопада 1890 р. народився Володимир БІЛОЗОР, лікар Коша УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медичного відділу Військової управи дивізії СС “Галичина”.
24 листопада 1937 р. москалі розстріляли кобзаря Івана КУЧЕРЕНКА-КУЧУГУРУ.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 1905 р. в Лубнах вийшла перша українська газета в царській Росії – “Хлібороб”.
26 листопада 1940 р. помер Анатоль БАЗИЛЕВИЧ, духівник Вишколу УСС, учасник “Листопадового зриву” 1918 року, священик І бригади УСС Галицької армії.
27 листопада 1863 р. народилася Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945).
28 листопада 1941 р. помер Осип СОРОХТЕЙ, художник, член “Артистичної горстки” УСС та Пресової кватири УСС.
28 листопада 1972 р. помер кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1879 р. народився Григорій ЧУПРИНКА, поет, козак Богданівського полку.
29 листопада 1899 р. народився Григорій КОСИНКА (СТРІЛЕЦЬ), поет, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.

На початку листопада 1919 р. загинув отаман ЗЕЛЕНИЙ (Данило ТЕРПИЛО).

Григорій – наш добрий приятель, він багато років виступає на вечорах Історичного клубу “Холодний Яр”, піднімаючи своїми чудовими піснями рівень вечорів. Він – добра і талановита українська людина, муж довір’я з теплою енергетикою, ясним поглядом, розпрямленим хребтом. Музика його серця йде в наші серця, його тепло переливається в наші душі.
Своє дитинство я провів у зросійщених містах, тож українська народна пісня на мене, на жаль, впливу не мала. Зате допомогла українська естрада, насамперед, пісні Назарія Яремчука, Володимира Івасюка, Дмитра Гнатюка, тріо Мареничів. Упродовж останніх двадцяти років таку місію для тисяч юних українців відіграють учасники гурту “Рутенія”, а серед них – Григорій Лук’яненко. Він спромігся на те, на що не спромігся жоден політик, жоден державний діяч, – він дарує нам радість українського буття.
Дякую тобі за це, мій дорогий друже!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

В агентстві “Укрінформ“ відбулася прес-конференція відомого вченого, одного з ідейних лідерів російської опозиції, професора Петра Хомякова. “Зовнішня агресія для Кремля – останній шанс втриматися при владі. Не тільки російська влада, але й сама Росія вкрай нестійкі, незважаючи на позірну стабільність. Росія близька до розпаду, і тільки тотальна брехня, блеф на зовнішній арені та промивання мізків населенню дозволяють не бачити цього і якось утримувати ситуацію під контролем“, – заявив Петро Хомяков.
Професор, відомий у Росії вчений і письменник, змушений шукати політичного притулку в Україні, бо на батьківщині проти Хомякова порушено кримінальну справу, співробітники ФСБ проводили облави й обшуки.
Як заявив Петро Хомяков, справжні причини гонінь на нього винятково політичні. Аналітичні роботи вченого вказують на нестабільність нинішнього кремлівського режиму. І не тільки соціально-політичну нестабільність. “Те, що Росія – енергетична наддержава, яка може нарощувати видобуток нафти й газу, – блеф, – заявив професор. – Видобуток падає. Родовища Ямалу, під освоєння яких взяті та уже витрачені величезні кредити, не освоюються через відсутність у Росії технологій, часу та засобів для освоєння цих родовищ”.
За словами професора, російське керівництво смертельно боїться оприлюднення будь-якої інформації про розвиток кризи в Росії,  де люди живуть гірше, ніж в Україні: у більшості російських регіонів люди одержують за українськими мірками по 700 гривень на місяць, а ціни в Росії вищі, ніж в Україні.
Без тотальної брехні Росія б зазнала краху вже зараз. Адже її життєзабезпечення більш ніж наполовину залежить від зовнішніх поставок. А вони тривають значною мірою завдяки цьому великому блефу про стабільність і гарні перспективи Росії. Насправді вже до серпня 2010 року Росія може опинитися на межі існування.
Професор вважає, що російському керівництву не лишається нічого іншого, окрім спробувати досягти національної єдності за рахунок вигаданих зовнішніх загроз – із боку Грузії та України. Але не ці країни загрожують суверенітету Росії, а Росія становить небезпеку для своїх сусідів. “Я не хочу жити у нинішній Росії, країні, в якій відновлюється тоталітаризм, яка заважає демократичному розвиткові сусідів, – сказав професор. – Звертаючись за політичним притулком до Президента України, я рятую власне життя”.

Довідка
Хомяков Петро Михайлович. Доктор технічних наук, професор. Народився в 1950 році в Москві. Закінчив Географічний і механіко-математичний факультети МГУ. З 1981 р. працював у системі АН СССР,Держплану СССР, РАН. Автор понад 80 наукових публікацій, 12 монографій та багатьох книг. Був заступником голови Конгресу російських громад, аналітиком і оглядачем РІА “Новини” й ІТАР-ТАРС. Колишній провідний науковий співробітник Інституту системного аналізу РАН.
Голова міжнародного руху “Русские за УПА”.

“Таращанець” б’є комуну

Кузьма Кропивницький майже три роки прослужив у Красній армії, зокрема у 2-му Таращанському полку. Коли приїхав на батьківщину в довгождану відпустку, односельчани радості не виявили. Непривітно називали його “жидівським захисником”. Коли ж він видав червоним схований кулемет, отаман Орлик спалив його хату, дав 25 шомполів і забрав у матері коней. А отаман Яблучко, перестрівши Кузьму, коли той повертався з ярмарку в Макарові, хотів за той кулемет зарубати.
Щоб врятувати життя і жити у згоді із земляками, пішов Кузьма в партизани. Гріхи спокутував у боях. Кузьма Кропивницький невдовзі став одним із найзапекліших борців проти “московсько-жидівської комуни”. Особисто рубав полонених комісарів, комуністів та червоноармійців. От що значить громадська думка!

“Якщо комісар таке розповідає…”

Наприкінці серпня 1921 р. Гайовий разом з козаками відпочивав у рідному селі. Того дня гостював у нього отаман Голубенко зі своїми хлопцями. Голубенко вже не перший день думав про амністію, схиляючись до думки, що боротьба без шансів позбавлена сенсу. Мабуть, він і підбив Гайового написати листа до особливого відділу 45-ї дивізії, що стояла у Фастові.
У відповідь на лист у Дорогинці з’явився комісар, колишній робітник Путиловського заводу. Гайовий запросив спершу пообідати. Хто ж відмовиться, ще й коли чарку наливають…
Гайовий добре підпоїв гостя. І розв’язався у путиловця язик.
– Вот у вас житьйо, – щиро мовив він, – а у нас по учрєждєніям – жидова! Нєдєлькі чєрєз двє ми в Фастовє начньом колотіть жидов, а ви пріходітє к нам на помощь.
Козаки, що вже були готові здаватися, почувши таке, всі відмовились.
– Якщо комісар таке розповідає, то чого ж туди йти?

“Яке враження, я не помітив…”

У жовтні 1921 р. Орлик з товаришами заїхали погрітися в сільраду с. Забуяння. Приїхали якраз на збори. Комендант Рибка попередив селян, щоб не розходилися.
– Зараз прийде отаман і щось вам скаже…
Орлик прийшов за півгодини. Він сказав, що Петлюра йде на Україну, а більшовики відступають.
– Яке враження це викликало у селян? – поцікавився слідчий.
– Яке враження, я не помітив, – відповів Ларик “Плисака”, – але потім, коли він крикнув “Слава Головному отаману Петлюрі!”, всі кричали “Слава!”.

“А щоб не задавався!”

Українські селяни мусили годувати і партизанів, і тих, хто боровся проти них. У той день двадцятихатник Тихін Сербин із Плисецького приймав начальника кулеметної команди 45-ї дивізії Пилипа Гончаренка.
До господи Сербина зайшов й односельчанин Ларіон “Плисака” з товаришем Ялисеєм Бугаєм. Усі троє – і господар, і Ларик, і Ялисей – були “пов’язані з лісом”. Видно, про це знав і Пилип Гончаренко.
Чи випив він зайву чарку, чи був нерозсудливим чоловіком і на тверезу голову, але, побачивши гостей, вступив з ними в гостру дискусію, почав погрожувати і висловив впевненість, що його Красна армія “на голову розіб’є всі банди”. Лісовики дискусій не люблять – Ларик “Плисака” взяв та й застрелив хвалька, а потім разом з Федотом Медведем, Леонтієм Архипенком та Бугаєм закопав тіло.
Ліквідацію кулеметника не вдалося приховати. Невдовзі червоні арештували всіх учасників події. Потрапив до ЧК і Тихін Сербин. Йому висунули обвинувачення в “політичному бандитизмі”.
Тихін Іванович справді завинив перед соввладою – він не тільки годував лісовиків, а й інформував їх, постачав зброю та ще й підбадьорював, привозячи з Києва вістки, що совєтська влада валиться.
– Ще трохи, хлопці, продержіться…
Тихін Сербин загинув під час слідства. Було йому лише 24 роки, а може, ще й не виповнилося, бо в анкеті арештованого було зазначено лише рік народження – 1898-й.
Вічна пам’ять!

“Пажалуста…”

Отаман Голубенко вже не один тиждень виношував таємний план переходу на бік ворога, але боявся, що совєтська влада не пробачить йому гріхів перед нею, все ж таки він чимало червоної чортівні відправив до пекла. Якби ж була гарантія, що його не розстріляють, він би вже явився. Щоб якось вимолити майбутнє прощення, він полонених уже не вбивав. Забирав зброю та відпускав з дідьком.
Навіть жида-чекіста, таємного агента Банковського “з ОРТА чеки”, відпустив, що було повним нехтуванням партизанських заповідей – чекісти, комісари й таємні агенти мусили вмерти, і бажано мученицькою смертю. А Голубенко ще й питав поради в чекіста, як би перейти на бік совєтської влади. Банковський відповів:
– Пажалуста, я паґаварю с начальніком.

Роман КОВАЛЬ

За московсько-більшовицького режиму влада знищувала нашу національну інтелігенцію та наполегливо виховувала з української молоді свою, московську, комуністичну. Заохочуючи до прислужництва, підгодовувала її в закритих розподільниках, надавала різні привілеї. Багато з них щиро служили окупаційній владі, допомагали викривати “українських буржуазних націоналістів”, були сексотами. Після розвалу російської імперії вихована Москвою інтелігенція швидко пристосувалася до нової ситуації, зберегла привілейоване положення і, живучи в ситій благодаті, продовжує протидіяти національному самоусвідомленню народу.
Іван Франко століття тому писав: “Народе мій, змучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом вкритий!” Що змінилося за сто років?
Знову народ безпорадно терпить окупантів.
Чому ми так занепали духом?
Та тому, що не знає себе, не знаємо своєї історії, зокрема, боротьби проти московського нашестя 1917 – 1920-х років.
Високопосадовець Турчинов навіть звинуватив український народ, що той, мовляв, не чинив ніякого опору, “по-скотськи тупо подихав” в часи Голодомору. Звинувачення Турчинова є наслідком незнання історії народу, від імені якого він виступає. Ця людина не знає про широкі селянські повстання напередодні Голодомору. За даними ҐПУ, наприклад, у 1930 р. в повстаннях проти совєтської влади взяло участь 4 млн. українців!
Може, Турчинов ще засуджуватиме військовополонених, які “по-скотськи тупо” йшли на смерть, коли їх, як худобу, гнали фашисти? І євреї, до слова, йшли в Бабин Яр та газові камери без опору, паралізовані страхом. Може, і їх Турчинов звинуватить? А в’язні ГУЛАГу? Вони теж “по-скотськи тупо” плелися під окриком: “Шаг влево, шаг вправо – расстрєл!”.
Коли перший віце-прем’єр Турчинов не знає історії нашого народу, це погано, коли ж народ забув свою трагічну історію – це небезпечно.
Треба позбутися рабської залежності від стереотипів імперської пропаганди. А сьогодні навіть дехто з творців культури  шанобливо озирається на росіян, називає їх братами.  Рішуче виступити проти них не вистачає духу.
На превеликий жаль, у свідомості багатьох українців досі бандити російської окупації є “героями громадянської війни”, а борці проти окупантів – бандити, або й викреслені із свідомості. А це моральний злочин перед захисниками Вітчизни, які поклали свої життя за нашу свободу!

Андрій МАРТИНЕНКО, полковник у відставці,
учасник бойових дій Другої світової війни

“Нова книга”

Праця вийшла в Південно-Східному науковому інституті в Перемишлі польською мовою. Автор дослідив життєвий шлях ста п’ятдесяти двох генералів і адміралів Армії УНР. Серед них є вихідці зі Слобожанщини, Сумщини, Донеччини, Кубані, Волині, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини (з Лемківщини, наприклад, походить генерал-хорунжий Осип Михайло Вітошинський-Доброволя), Чернігівщини, Криму, Херсонщини, Буковини, Київщини, Поділля, а також з Білорусі, Польщі, Узбекистану, Азербайджану, Грузії, Росії. Кілька генералів були польського, російського і німецького походження.
На жаль, керівники УНР не використали великого військового багатства, розпустивши майже півторамільйонну українізовану армію, що довело до поразки Визвольних змагань.
Після Ризького Трактату між Польщею і Совєтською Росією 1921 року більша частина Армії УНР опинилась на території Польщі, була роззброєна та інтернована в 24 таборах. Долю інтернованих генералів і досліджує Олександр Колянчук.
На жаль, книжка вийшла накладом всього 500 примірників.
Хочу висловити вдячність доктору Колянчуку за те, що він повертає Україні імена її синів, які жили, творили і гинули, щоб постала незалежна Українська держава.

Степан СЕМЕНЮК

Ми всі думали, що Українські січові стрільці – це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, це не зовсім так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-“самохітників” з гуцульських сіл: Брустурів, Річки, Яворова, Космача, Прокурави, Кобаків, Красноїля, Криворівні, Жабйого, чотирьох Березовів... А ще з гуцульських сіл Буковини і Закарпаття. Верховинців розподілили в кожну з восьми сотень новоствореного Легіону.
Михайло Горбовий стверджував, що 60% усусусів складали гуцули, наші войовничі горці. Але ж це не прозвучало у воєнній мемуаристиці.
Ось як зображує мешканців гуцульського села Голови дослідник Михайло Ломацький: “Головці, люди горді... дуже гоноровиті. Не дай Боже комусь із них “нарушити гонір” чи чим небуть, яким нерозважним словом “омразити” й понизити. Зараз ішли “в рух” бартки. Головці не “шпасували”, боронили свій “гонір”, а за його “нарушенє” платили барткою куди попало, пласом, а то і вістрям по голові”.
Не дивно, що саме з гуцулів творили пробоєві сотні та пробоєві курені в австрійській та галицькій арміях!
Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.
Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок автор спогадів Михайло Горбовий.
Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами. І вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Іґнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі. Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.
Перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.
Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту.
Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть “першою” у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.
Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Важливо те, що німці визнавали гуцулів  українцями, не раз кричали їм “hoch!” (“слава!”) та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, “мусять добути вільну Україну”. Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів “Ще не вмерла Україна” та “Меіn Faterland” – стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!
Гуцули не раз знаходили “щирих приятелів між чужинцями-Німцями”, бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. “Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пі­знав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів”.
Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що “таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...
Щоб віддячити гуцулам, сот­ник Ерле роздобув полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково укра­їнські пісні – “Ми гайдамаки”, “Не пора”, “Не миритись” та інші, “чим до решти вхопив нас за серце” (вислів М. Горбового). Так гуцули знайшли “рідних братів... між чужинцями-Німцями. “Відтепер, – зазначав Горбовий, – творили ми з Німцями одно: наче б вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини”.
Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. “З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле й Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця), – свідчив Горбовий. – А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих стар­шин. Вони хотіли остати при У.С.С.”.
Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову пов’язати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу I корпусу УГА. Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбурґ-Лотрінґен, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Шобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!
Німці в добу Першої світової війни (і 1941 року теж!) були нашими природними союзниками. І якщо ми вболіваємо за УСС і УГА, бажаємо їм – як читачі – перемоги в боях, що вже давно закінчилися, то мали б уболівати і за німців – побратимів січових стрільців та вояків Галицької армії.

Далі буде.

Не пригадую собі добре якого числа, знаю лише, що наприкінці літа 1924 року я мандрував селами Кременецького повіту, далеко не без успіху скуповуючи мед. Хтось із кременчан, очевидячки тільки з бажання розважитися невинним жартом, справив мене в село Млинівці, за чотири кілометри від міста, де мала бути “зразкова пасіка” п. Ярчука. Прийшовши у Млинівці, я переконався, що жадної пасіки там не має, й, побажавши “щирому дорадникові” скрутити собі в’язи, вирішив цей день прогуляти, як молоде телятко, на лоні матері-природи.
Мушу признати, що день провів чудово: скупався у срібноводій Ікві, смачно пообідав і мав змогу кілька годин віддаватися лестощам сонця і слухати тихий шум дерев запущеного саду дрібного дідича. Блукаючи серед високої трави краєм глибокого рову, який був за часів Світової війни грізним окопом, окутаним димками вибухів, помітив на самому дні рову невелику могилу без хреста, вкриту травою й польовими квітами. Ця самотня, забута могила зацікавила мене й я вирішив довідатися про її історію.
Щасливий випадок допоміг мені, бо, зиркнувши довкола, помітив я на другому боці рову за огорожею з колючого дроту дядька, що на зелених горбках при дорозі пас пару невеликих сільських конят. Перебравшись через ту огорожу, я познайомився з дядьком, який охоче мені розповів коротеньку історію забутої могили, яку й передаю без зміни.
“Весною, п’ять літ тому, переходили через наше село петлюрці, – говорив він. – Багато їх ішло... З обозами, гарматами і штабами переходили кудись у бік Вишнівця й Шумська. У нас казали просто: “тікали”. Казали петлюрці, що за нас б’ються, але ми не дуже йняли їм віри – всі нам те саме казали. З нашого села теж п’ять хлопців були десь у них. Правда, говорили петлюрці по нашому й нікого не кривдили.
Одного дня прийшли їхні війська до нас одягнені в такі сірі свитки, як і ми. Всі були дуже потомлені й спинилися спочивати; казали, що з тиждень, або й більше простоять. На нашому кінці розташувалися самі кулеметчики, а он там – о, у третій звідци хаті, у вдови Ганни, поставили одного, що був родом звідкись із-над Дніпра. Був тихий та лагідний. Удень бавився з дітьми або чистив свого кулемета, якого пильнував як ока, а інколи читав якусь чималу засмальцьовану книжку.
Як надходив вечір і ми вертали з роботи, він збирав нас на вулиці й розповідав про Україну, про козаків та про ті порядки, що кацапи покасували. Раз у свято читав нам з тої книжки про козаків та про наймичку та про ще щось, чого я якось не спам’ятаю. Добре читав, таку правду читав, аж мені чогось жаль стало.
Потому казав нам, що як ми всі підемо за ними, то Україна буде й нам добре буде. Ми тоді запитали, звідки він і чого прийшов. Він нам назвав те місто, де він жив, учився і служив. Казав, що покинув там жінку і двоє маленьких діточок. Хвалив свою жінку й розповідав довго про дітей, видно було, що журився за ними. Тоді Гнат Терницький сказав йому: “А я таки, коли б мені добре жилося, не пішов би нікуди, та й вас може б не зачепили большевики, пересиділи б у нас та й вернулися”. Петлюрець лише всміхнувся на те, а потому почав казати, що він тому пішов воювати, щоб дітям своїм і нашим і тим усім Українцям, що після нас житимуть, здобути долю веселу. Багато праведних і гapних слів казав нам. Казав, що большевики чужу нам власть кацапську несуть і що мусив з кацапами битися, бо, не бивши їх, не визволимося, казав, що не петлюрці вони, а Українці, наше військо. Багато казав, тоді ми вірили й не вірили... Тільки потім, як уже пізно було, побачили ми, що він правду казав. Але його ми любили, він добрий був і тихий. Oт тільки кацапів тих дуже не любив, аж очі горіли як говорив про них, і все біг потому оглядати свого кулемета.
Одного дня пронеслася чутка, що большевики близько, і другого дня, ввечері, почало відходити військо. Ганнин петлюрець (не пригадую вже як його звали) лишився до ранку. Казав, що йому й ще кільком козакам наказано задержати трохи большевиків.
Уранці ми побачили на горбку за селом кавалерію та й якось зразу рознеслася чутка, що то большевики. Кинулися ми мерщій по хатах людей попереджати, коли той петлюрець вибіг сам на вулицю й питає, чи не бачив хто козаків. Ми кричали, щоб утікав, бо вже большевики осьдечки, тa що вже давно нікого з їхніх нeма, а він замісць того вернувся до хати, схопив кулемета, добіг до свого закопу тa став лаштуватися (такий був затятий). А большевиків показалося вже на дорозі, може, із сотня, а може й більше. Ми поховалися, хто куди. Я заховався аж у ту клуню, що там над дорогою. Звідти я бачив, як той петлюрець відстрілювався довго з ними, аж поки не забракло йому куль, і тоді його обскочили, як собаки вовка, повідрубували руки, довго знущалися, порубали шаблями, потому роздягли й покинули так понівечене його тіло.
Побачивши, що в околиці більше нікого нема, большевики розташувалися в селі й кілька день брали, що тільки де нагляділи, гуляли й пили, а проспавшись, починали спочатку.
Обдерте тіло того вбитого петлюрця два дні лежало в рові, бо вони не давали ховати, аж третього дня вночі наші селяне тихесенько поховали його, й лише потому висипали могилку, яку ви ось тепер бачите. Нема ще на ній і хреста, але ми знаємо, хто тут лежить: то не петлюрець був, а Українець, що за нас він згинув, осиротивши жінку і діток маленьких, ми молимося Богу за душу його. От і все, ну, а за тим, бувайте здорові, треба ще коней напоїти”.

Сонце червоним золотом прикрашувало дерева, кармазинами обгортало стовбури, а забуту могилу в закопі тихенько заливала густа фіялкова тінь, наче для того, щоб навік затерти сліпучий мент останньої борні, шалену солодку свідомість дорого відданого життя.
Ця могила, одна з тисяч розкиданих на наших “диких полях”, рівним, глухим, але могутнім голосом бере участь у грізному хорі голосів наших предків – героїв, що кличуть крізь віки й тисячоліття до борні, до пімсти, бо ж це їх поклик підслухав Тарас Шевченко, їх волю передав отим коротким: “Вставайте, кайдани порвіте”!
І тому, кожна така могила більше серцю говорить, ніж розкішні пам’ятники, ніж славні промовці, а тому, що це лише одна з багатьох тисяч, тому недовго вони будуть тихо поринати у фіялкову фарбу вечірніх тіней...
I я від цієї забутої могили вертався до міста з новими думками, з новим вогнем у серці, що знов ожило.

ХАРАКТЕРНИК
Новий час. – 1927. – 19 вересня.
Публікація Володимира Семеніва.

У Києві в Палаці ветеранів зібрались українці висловити обурення розпорядженням управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації не допускати їх до палацу.
Учасники зборів подолали спротив комуністів, які стали на дорозі українських ветеранів, і провели збір, гаряче вітаючи сміливців під проводом Миколи Коханівського, які намагались демонтувати пам’ятники Леніну і Петровському.
Збори висловили вимогу демонтувати більшовицькі пам’ятники та припинити переслідування групи Коханівського, яка намагалась виконати Указ Президента України. “Ми пишаємося тим, що є такі козаки як Микола Коханівський, Андрій Тарасенко, Олександр Задорожний, Іван Срібний та Богдан Франт! – говориться в резолюції учасників зборів. – Але чому президент, у якого вистачило сміливості підписати укази, не стане на захист його виконавців?”
Учасники зборів вимагають розслідувати антидержавні дії керівництва управління соціального захисту КМДА і Палацу ветеранів.
А поки Палац ветеранів залишається комуністичним заповідником районного масштабу – тут досі можна побачити портрет Сталіна та більшовицьку символіку.
Ось така Самостійна Україна!

З архівів ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ-СБУ. Публікується вперше.

Доповідь таємних співробітників Київської губернської ЧК про поїздку екскурсійної групи в Канів з нагоди  60-ліття смерті Тараса Шевченка у Каневі.

Д О К Л А Д по делу г. К А Н Е В А

Сообщаем, что 9 июня 1921 года мы с С. и Б. отправились в 11 часов на пароходе “Интернационал” вместе с украинской экскурсией, отправлявшейся праздновать 60-летие со дня смерти Т. Г. Шевченко в гор. КАНЕВ.
В экскурсии принимало участие больше 5.000 человек. Всю дорогу они пели украинские песни, в разговорах открыто говорили, что Украина должна быть самостийной, а “МОСКАЛИ” должны быть отдельно. В 6 часов вечера 9/6, мы прибыли в гор. КАНЕВ и, простояв на пристани около часу, оправились на могилу Тараса ШЕВЧЕНКО. Прибыв на могилу, голова экскурсии предложил пропеть интернационал. После того, как спели интернационал и отдохнули, часть экскурсантов осталось ночевать на могиле, а часть отправилась в гор. КАНЕВ. Та часть, которая отправилась в город, хотела устроить спектакль, но им почему то не разрешили, заявив, что возле КАНЕВА оперирует банда.
Мы остались ночевать на могиле. Вся ночь прошла спокойно. Утомленные экскурсанты спали до 10 часов утра 10/6-21 года. В 12 часов дня все экскурсанты снова собрались возле могилы и открыли митинг. Первым выступил голова Киевского университета, он же голова экскурсии, который говорил на тему “Тарас ШЕВЧЕНКО и МАРКС”, обрисовав подробно историю этих двух революционеров, он сказал, что заветы пролетарских вождей будут доведены пролетариатом до победоносного конца.
В толпе в это время начался шум и шепот самостийников Украины, сейчас же против головы выступили два студента. 1/ ГОНЧАРУК, который сказал, что теперь не время проводить коммуну, что должна быть самостийная Украина, а коммуну можно будет лишь проводить, может бать, через сто лет. Все время ГОНЧАРУК агитировал против Соввласти; вторым выступил студент НЕДБАЙ, который говорил, что мы Соввласти симпатизируем, но только, чтобы Украина была самостийна, тоже отдельно от Украины и др. нации. За ними выступили студенты: 3/ СУББОТЕНКО и 4/ ПРИЩЕПА, которые тоже поддерживали НЕДБАЯ. Пятым выступил известный нам профессор ОСТАПЕНКО. который говорил, что на Украине не может быть другой власти, кроме Советской, он говорил, что ШЕВЧЕНКО стоит выше МАРКСА. 6/ выступил НАЗАРЕНКО (НАЗАРИК) Максим, галичанин, который проживает в Киеве. НАЗАРЕНКО открыто начал говорить, что украинцы находились и находятся под игом МОСКАЛИВ, он говорил: “Роскумойся вид москалив”, и хотел даже продолжать, но голова экскурсии ему запретил говорить.
Между толпой началось волнение, раздавались крики: “правильно, правда”, но благодаря стараниям головы, волнение было улажено. Толпа симпатизировала НАЗАРЕНКУ, но голова категорически запретил выступления и закрыл митинг. Голова предложил пропеть интернационал. Потом фотограф сфотографировал нас, и мы стали грузиться на пароход. Толпа сильно волновалась и возмущалась, что голова запретил говорить хулигану НАЗАРЕНКО.
В 8 часов вчера 10/6-21 года пароход отправился в КИЕВ. На пароходе все время говорили о происшедшем инциденте с НАЗАРЕНКО. Сам НАЗАРЕНКО даже так высказался: “Раньше не давали нам москали говорить, а теперь наши братья украинцы не пускают”.
11 мая (червня. – Ред.) в 10 часов утра мы под‘ехали к пристани гор. РЖИЩЕВА. Под‘ехав к пристани, все сошли с парохода и направились в местный монастырь, который находится в 4-х верстах от пристани. В монастыре выступил профессор ЭРНСТ, прожив(ающий) в КИЕВЕ, он говорил о древности монастырей и церквей старой Украины. “Монастыри и церкви, – говорил он, – украшали нашу неньку Украину, булы и гордостью, святынею, а прокляти москали разрушили все церкви, монастыри и поставили все на свой москальский лад. “Мы должны этого не допустить”.
Когда ЭРНСТ окончил речь, все отправились обратно на пароход. Из РЖИЩЕВА пароход отправился в 4 часа вечера. Когда пароход под‘ехал к Триполи (Трипілля. – Ред.), ЭРНСТ тоже начал говорить о древности Трипольской церкви, то же, что и в РЖИЩЕВЕ. По дороге в КИЕВ пели: “Ще не вмерла Украина” и др. украинские песни.
В 9 часов вечера 11/6-21 года мы прибыли на Киевскую пристань. Прибыв на пристань, нами был взят под наблюдение НАЗАРЕНКО, который на пароходе переоделся и, выйдя из парохода, направился по Александровской, Крещатику и зашел в дом № 5 по Мало-Житомирской ул. Простояв около дома до 12-ти часов ночи и не видя выходящим наблюдаемого, пост нами был оставлен.
Экскурсия носила характер чевствования тов. ШЕВЧЕНКО не как украинца, а пролетарского вождя.
12/6.-21 года. Сотрудники ІІ-ой группы и ІІІ-ей группы С. и Б.
На распоряжение тов. Капустянского копия Информчасти.
УПОЛНОМОЧЕННЫЙ по РАЗВЕДКЕ КГЧК. СЕКРЕТАРЬ.

ГДА СБУ. – Ф. 5. – Спр. 66646. – Т. 15. – Арк. 189.

Запорізька організація “НЕБО” запланувала провести на Покрову в рідному місті “Марш УПА”, але окружний адмінсуд заборонив вшанувати борців за волю. Тоді організація вирішила провести альтернативні заходи...
18 жовтня червоні, біло-блакитні й трикольорові ненависники України заповнили площу Поляка – місце старту маршу. Коли кілька авто з організаційним та червоно-чорним прапорами проїжджали через площу навіжені фанатики скоїли напад на машину з банером “Смерть ворогам!” та “Слава Україні!”, в результаті якого три дівчини зазнали моральної і тілесної шкоди. Постраждала і машина. Але це не зменшило козацького завзяття. Зібравшись під пам’ятником жертвам Голодомору та сталінських репресій, члени та прихильники організації “НЕБО” спалили комуністичні прапори із намальованою свастикою, а також портрети Сталіна і Гітлера. Це символізувало ідею боротьби УПА проти ворогів української нації.
Контакти: е-mail – nebo.zp@gmail.com, тел. 8(068) 448-37-02