Не пригадую собі добре якого числа, знаю лише, що наприкінці літа 1924 року я мандрував селами Кременецького повіту, далеко не без успіху скуповуючи мед. Хтось із кременчан, очевидячки тільки з бажання розважитися невинним жартом, справив мене в село Млинівці, за чотири кілометри від міста, де мала бути “зразкова пасіка” п. Ярчука. Прийшовши у Млинівці, я переконався, що жадної пасіки там не має, й, побажавши “щирому дорадникові” скрутити собі в’язи, вирішив цей день прогуляти, як молоде телятко, на лоні матері-природи.
Мушу признати, що день провів чудово: скупався у срібноводій Ікві, смачно пообідав і мав змогу кілька годин віддаватися лестощам сонця і слухати тихий шум дерев запущеного саду дрібного дідича. Блукаючи серед високої трави краєм глибокого рову, який був за часів Світової війни грізним окопом, окутаним димками вибухів, помітив на самому дні рову невелику могилу без хреста, вкриту травою й польовими квітами. Ця самотня, забута могила зацікавила мене й я вирішив довідатися про її історію.
Щасливий випадок допоміг мені, бо, зиркнувши довкола, помітив я на другому боці рову за огорожею з колючого дроту дядька, що на зелених горбках при дорозі пас пару невеликих сільських конят. Перебравшись через ту огорожу, я познайомився з дядьком, який охоче мені розповів коротеньку історію забутої могили, яку й передаю без зміни.
“Весною, п’ять літ тому, переходили через наше село петлюрці, – говорив він. – Багато їх ішло... З обозами, гарматами і штабами переходили кудись у бік Вишнівця й Шумська. У нас казали просто: “тікали”. Казали петлюрці, що за нас б’ються, але ми не дуже йняли їм віри – всі нам те саме казали. З нашого села теж п’ять хлопців були десь у них. Правда, говорили петлюрці по нашому й нікого не кривдили.
Одного дня прийшли їхні війська до нас одягнені в такі сірі свитки, як і ми. Всі були дуже потомлені й спинилися спочивати; казали, що з тиждень, або й більше простоять. На нашому кінці розташувалися самі кулеметчики, а он там – о, у третій звідци хаті, у вдови Ганни, поставили одного, що був родом звідкись із-над Дніпра. Був тихий та лагідний. Удень бавився з дітьми або чистив свого кулемета, якого пильнував як ока, а інколи читав якусь чималу засмальцьовану книжку.
Як надходив вечір і ми вертали з роботи, він збирав нас на вулиці й розповідав про Україну, про козаків та про ті порядки, що кацапи покасували. Раз у свято читав нам з тої книжки про козаків та про наймичку та про ще щось, чого я якось не спам’ятаю. Добре читав, таку правду читав, аж мені чогось жаль стало.
Потому казав нам, що як ми всі підемо за ними, то Україна буде й нам добре буде. Ми тоді запитали, звідки він і чого прийшов. Він нам назвав те місто, де він жив, учився і служив. Казав, що покинув там жінку і двоє маленьких діточок. Хвалив свою жінку й розповідав довго про дітей, видно було, що журився за ними. Тоді Гнат Терницький сказав йому: “А я таки, коли б мені добре жилося, не пішов би нікуди, та й вас може б не зачепили большевики, пересиділи б у нас та й вернулися”. Петлюрець лише всміхнувся на те, а потому почав казати, що він тому пішов воювати, щоб дітям своїм і нашим і тим усім Українцям, що після нас житимуть, здобути долю веселу. Багато праведних і гapних слів казав нам. Казав, що большевики чужу нам власть кацапську несуть і що мусив з кацапами битися, бо, не бивши їх, не визволимося, казав, що не петлюрці вони, а Українці, наше військо. Багато казав, тоді ми вірили й не вірили... Тільки потім, як уже пізно було, побачили ми, що він правду казав. Але його ми любили, він добрий був і тихий. Oт тільки кацапів тих дуже не любив, аж очі горіли як говорив про них, і все біг потому оглядати свого кулемета.
Одного дня пронеслася чутка, що большевики близько, і другого дня, ввечері, почало відходити військо. Ганнин петлюрець (не пригадую вже як його звали) лишився до ранку. Казав, що йому й ще кільком козакам наказано задержати трохи большевиків.
Уранці ми побачили на горбку за селом кавалерію та й якось зразу рознеслася чутка, що то большевики. Кинулися ми мерщій по хатах людей попереджати, коли той петлюрець вибіг сам на вулицю й питає, чи не бачив хто козаків. Ми кричали, щоб утікав, бо вже большевики осьдечки, тa що вже давно нікого з їхніх нeма, а він замісць того вернувся до хати, схопив кулемета, добіг до свого закопу тa став лаштуватися (такий був затятий). А большевиків показалося вже на дорозі, може, із сотня, а може й більше. Ми поховалися, хто куди. Я заховався аж у ту клуню, що там над дорогою. Звідти я бачив, як той петлюрець відстрілювався довго з ними, аж поки не забракло йому куль, і тоді його обскочили, як собаки вовка, повідрубували руки, довго знущалися, порубали шаблями, потому роздягли й покинули так понівечене його тіло.
Побачивши, що в околиці більше нікого нема, большевики розташувалися в селі й кілька день брали, що тільки де нагляділи, гуляли й пили, а проспавшись, починали спочатку.
Обдерте тіло того вбитого петлюрця два дні лежало в рові, бо вони не давали ховати, аж третього дня вночі наші селяне тихесенько поховали його, й лише потому висипали могилку, яку ви ось тепер бачите. Нема ще на ній і хреста, але ми знаємо, хто тут лежить: то не петлюрець був, а Українець, що за нас він згинув, осиротивши жінку і діток маленьких, ми молимося Богу за душу його. От і все, ну, а за тим, бувайте здорові, треба ще коней напоїти”.
Сонце червоним золотом прикрашувало дерева, кармазинами обгортало стовбури, а забуту могилу в закопі тихенько заливала густа фіялкова тінь, наче для того, щоб навік затерти сліпучий мент останньої борні, шалену солодку свідомість дорого відданого життя.
Ця могила, одна з тисяч розкиданих на наших “диких полях”, рівним, глухим, але могутнім голосом бере участь у грізному хорі голосів наших предків – героїв, що кличуть крізь віки й тисячоліття до борні, до пімсти, бо ж це їх поклик підслухав Тарас Шевченко, їх волю передав отим коротким: “Вставайте, кайдани порвіте”!
І тому, кожна така могила більше серцю говорить, ніж розкішні пам’ятники, ніж славні промовці, а тому, що це лише одна з багатьох тисяч, тому недовго вони будуть тихо поринати у фіялкову фарбу вечірніх тіней...
I я від цієї забутої могили вертався до міста з новими думками, з новим вогнем у серці, що знов ожило.
ХАРАКТЕРНИК
Новий час. – 1927. – 19 вересня.
Публікація Володимира Семеніва. |
