12 листопада Зеновію Красівському виповнилося би 80 років…
Зустріч з цією людиною в 1990 р. була дуже важливою для мене. Він доформував мене, допоміг усвідомити ясну мету життя – здобуття національної держави українського народу.
Я вважав і вважаю Зеновія Красівського своїм Учителем. Шкодую, що не маю змоги подарувати панові Зенкові своїх книг про героїв Визвольних змагань 1914 – 1920-х років, щоб він побачив, як проросли в мені ті зерна, що він посіяв.
Радію, що вдалося по його смерті видати з товаришами книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у житті українського народу” та два видання його “Невольницьких плачів”. Анатолій Сопільник, коштом якого 1996 року вийшли “Невольницькі плачі”, на презентації в Києві влучно висловився про поезію Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”. І все ж найбільше враження на мене справила його післямова до “Невольницьких плачів” – про те як він починав свій шлях служіння Батьківщині. Пропоную її сьогодні читачам “Незборимої нації”.
Пам’ятаймо про Зеновія Красівського.
Це взірцевий приклад, як треба жити для України.
Роман КОВАЛЬ
І ворог посів нашу землю І було його, як трави та листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, інших кидали в тюрми, ще інших ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель.
І не видко було просвітку. Трембітали трембіти над убієними, і вили пси, сповіщаючи смерть.
У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом із братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не було.
І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляли, нас убивали, а наші трупи звозили до районів і виставляли на глум по смітниках. І хто міг, той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів – такий був страх великий і жорстокий.
Так попав я під вибух і вже не тямлю, як опинився вдома. Так потрапив в оточення мій старший брат, “Крига”, і у відчайдушній сутичці пустив собі останнього набою в голосницю. Так схопили мого другого брата, “Негуса”, і, зв’язавши дротом руки й накинувши йому на шию його зброю, повели з гір попри наші вікна на двадцять років каторги. Так витягли третього брата, “Бігуна”, із криївки і забрали собі, а батьків, які ще недавно з надіями благословляли нас на бій за Україну, з неповнолітньою сестрою вивезли на Сибір. Страшною дорогою гнав ворог наш нарід на його Голготу.
Так почалося моє свідоме входження в життя, і саме тоді прошили мою свідомість смерті багатьох моїх рідних та односельчан і той безцеремонний морд, який здійснювала Росія над Україною.
На рідній загороді впритул застрілили Василя Способа, а його брата Михайла з другом Слабіною приперли збройною масою і тут, у селі під Мігівками, прошили автоматними чергами, а тіла знеславили багнетами. У Закутті застрілили Юрка Сміхуна, що переодягнувся був за жінку, аби вийти з облави. Оксані Зеленяковій, пораненій, у сільраді на допиті розпороли живіт і домучили страшною смертю. На Крушині застрілили неповнолітнього Василя Дорчиного, мого шкільного товариша. То ж тільки фрагменти моєї пам’яті, а вбито понад 50 чоловік! А вивезено скільки! А загублено душу села, яке й донині у страшному занепаді.
Тоді мені було п’ятнадцять. А в сімнадцять мене вивозили разом із батьками, то я викинувся з товарняка. І ще раз був поранений на облаві й зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління. Разом із боротьбою спливав кров’ю і тратив сили по бункерах та нетрях, аж доки мене не зловили і не посадили за ґрати. Це в той час я збагнув сувору істину, що людині постійно треба десь ночувати, десь бути, що треба щось їсти, у щось одягатися. І в агонії боротьби вже не добачалося ні перспектив на перемогу, ні сенсу.
На подвір’ї тюрми Лонцького вночі заводили трактор і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли крізь рев двигуна доносився розпачливий жіночий крик.
Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь – ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, непрофесійні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї! Аби не заплямувати чести учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після двадцяти однієї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і цілком “безперспективного”, викинули, як лантух, у машину, а з машини – в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження Особливою нарадою я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му, у 80-му. Я відбував у критках, дурдомах, таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в “Невольницьких плачах”!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні одної заяви!
Я був завжди й понині гордий із того, що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!
Амінь!
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Моршин, 1989 р. |
