Підготовку рукопису “Отаман Орлик” практично завершено. У книжці планується низка додатків. Пропонуємо читачам “НН” ознайомитися з деякими оповідями про отамана Орлика та орликівців
“Таращанець” б’є комуну
Кузьма Кропивницький майже три роки прослужив у Красній армії, зокрема у 2-му Таращанському полку. Коли приїхав на батьківщину в довгождану відпустку, односельчани радості не виявили. Непривітно називали його “жидівським захисником”. Коли ж він видав червоним схований кулемет, отаман Орлик спалив його хату, дав 25 шомполів і забрав у матері коней. А отаман Яблучко, перестрівши Кузьму, коли той повертався з ярмарку в Макарові, хотів за той кулемет зарубати.
Щоб врятувати життя і жити у згоді із земляками, пішов Кузьма в партизани. Гріхи спокутував у боях. Кузьма Кропивницький невдовзі став одним із найзапекліших борців проти “московсько-жидівської комуни”. Особисто рубав полонених комісарів, комуністів та червоноармійців. От що значить громадська думка!
“Якщо комісар таке розповідає…”
Наприкінці серпня 1921 р. Гайовий разом з козаками відпочивав у рідному селі. Того дня гостював у нього отаман Голубенко зі своїми хлопцями. Голубенко вже не перший день думав про амністію, схиляючись до думки, що боротьба без шансів позбавлена сенсу. Мабуть, він і підбив Гайового написати листа до особливого відділу 45-ї дивізії, що стояла у Фастові.
У відповідь на лист у Дорогинці з’явився комісар, колишній робітник Путиловського заводу. Гайовий запросив спершу пообідати. Хто ж відмовиться, ще й коли чарку наливають…
Гайовий добре підпоїв гостя. І розв’язався у путиловця язик.
– Вот у вас житьйо, – щиро мовив він, – а у нас по учрєждєніям – жидова! Нєдєлькі чєрєз двє ми в Фастовє начньом колотіть жидов, а ви пріходітє к нам на помощь.
Козаки, що вже були готові здаватися, почувши таке, всі відмовились.
– Якщо комісар таке розповідає, то чого ж туди йти?
“Яке враження, я не помітив…”
У жовтні 1921 р. Орлик з товаришами заїхали погрітися в сільраду с. Забуяння. Приїхали якраз на збори. Комендант Рибка попередив селян, щоб не розходилися.
– Зараз прийде отаман і щось вам скаже…
Орлик прийшов за півгодини. Він сказав, що Петлюра йде на Україну, а більшовики відступають.
– Яке враження це викликало у селян? – поцікавився слідчий.
– Яке враження, я не помітив, – відповів Ларик “Плисака”, – але потім, коли він крикнув “Слава Головному отаману Петлюрі!”, всі кричали “Слава!”.
“А щоб не задавався!”
Українські селяни мусили годувати і партизанів, і тих, хто боровся проти них. У той день двадцятихатник Тихін Сербин із Плисецького приймав начальника кулеметної команди 45-ї дивізії Пилипа Гончаренка.
До господи Сербина зайшов й односельчанин Ларіон “Плисака” з товаришем Ялисеєм Бугаєм. Усі троє – і господар, і Ларик, і Ялисей – були “пов’язані з лісом”. Видно, про це знав і Пилип Гончаренко.
Чи випив він зайву чарку, чи був нерозсудливим чоловіком і на тверезу голову, але, побачивши гостей, вступив з ними в гостру дискусію, почав погрожувати і висловив впевненість, що його Красна армія “на голову розіб’є всі банди”. Лісовики дискусій не люблять – Ларик “Плисака” взяв та й застрелив хвалька, а потім разом з Федотом Медведем, Леонтієм Архипенком та Бугаєм закопав тіло.
Ліквідацію кулеметника не вдалося приховати. Невдовзі червоні арештували всіх учасників події. Потрапив до ЧК і Тихін Сербин. Йому висунули обвинувачення в “політичному бандитизмі”.
Тихін Іванович справді завинив перед соввладою – він не тільки годував лісовиків, а й інформував їх, постачав зброю та ще й підбадьорював, привозячи з Києва вістки, що совєтська влада валиться.
– Ще трохи, хлопці, продержіться…
Тихін Сербин загинув під час слідства. Було йому лише 24 роки, а може, ще й не виповнилося, бо в анкеті арештованого було зазначено лише рік народження – 1898-й.
Вічна пам’ять!
“Пажалуста…”
Отаман Голубенко вже не один тиждень виношував таємний план переходу на бік ворога, але боявся, що совєтська влада не пробачить йому гріхів перед нею, все ж таки він чимало червоної чортівні відправив до пекла. Якби ж була гарантія, що його не розстріляють, він би вже явився. Щоб якось вимолити майбутнє прощення, він полонених уже не вбивав. Забирав зброю та відпускав з дідьком.
Навіть жида-чекіста, таємного агента Банковського “з ОРТА чеки”, відпустив, що було повним нехтуванням партизанських заповідей – чекісти, комісари й таємні агенти мусили вмерти, і бажано мученицькою смертю. А Голубенко ще й питав поради в чекіста, як би перейти на бік совєтської влади. Банковський відповів:
– Пажалуста, я паґаварю с начальніком.
Роман КОВАЛЬ |
