| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Червень 2009 |
> Лист до літераторів
> До зустрічі у Березовій Луці!
> Червень. Ювілеї і дати.
> Слово про земляка
> Ода кобзареві
> Публічне падіння міністра Луценка
> Людина обов’язку і честі
> Марія Тарасенко
> Доктор Микола Нездійминога
> “Ненавиджу москалів так, як тільки можна ненавидіти ворогів”
| Лист до літераторів |
Коли пишу до вас листа, бачу ваші лиця, що виринають із сутіні. Ось молодий старшина, що у вогкій комірчині при підсліпуватій лампі виписує те, що стало для нього справжнім життям і чого нема ні в бюровій, одноманітно постукуючій машині, ні у глухому для старшини і дзвінкому для них оточенню чужих. Ось сухітник, ветеран Армії УНР, котрому небагато зосталось жити, хоче утвердити себе (всупереч близькій смерті!) і свою епоху (всупереч чужій стихії!). Він поволі одвертає голову від записаного папера, побілені стіни бараку роблять його лице ще більш блідим, він розплющує широко втомлені очі і каже, зобгавши в костистій долоні невидимі ниті життя:
– Я хочу всю Україну, всю тут передати!
За його готичною постаттю випливає рум’яний з голосом, як труба, немрійник і кричить зі звуженими зіницями перед маревом Державної України:
– Не дамо ворогам землі!
Ось вони: Біловіжа, Каліш, Прага, Подєбради, Лондон і Париж, ось вони ті, що прислухаються до камертону власного серця і до темної, гей! якої темної ще, невиразної арени читачів української літератури...
І тут я мушу перетяти низку образів: якийсь тяжкий грім опановує мої образи. Одно-єдине бачу...
Се площа в Кам’янці – столиці Дев’ятнадцятого. Комісарська площа в передосіннім сутінковім дню. Так низько пропливають хмари. На площі перед сірим будинком, на дні площі, як у велетенській мушлі, купка піщинок – невеликий відділ кавалерії. Неспокійні коні. Це відсіч (остання!) Кам'янця проти ворогів, що близько. Чути слова промови "Для слави, для чести"... Се відповідає командир надтріснутим високим голосом і раптом – потім – тут, розпихаючи всі почуття, ввірвалася і з’єднала мелодія "Вже воскресла Україна". Як загравою злиті нею були всі. Гімн грано інакше, як звичайно, його грано на відсіч, гарячково, шалено, запановуючо, і одночасно говорив командир, вимахуючи руками. І одночасно говорили сурми, дерлися сурми, і торохкотів барабан. Їх, барабанів, певно, було кілька, але, здавалося, гримів один. Величезний звук, що ріс, жемчужився перлою в мушлі площі, що ріс і розпливався золотистою хмарою, золотим небом просторився над блакитною, цілою сталево блакитною Україною, мелодія страшна, барабан Відсічі...
З тою мелодією вийшла еміграція. У тій мелодії українська тихомирна і чавунна гордість. Дзвін сеї мелодії тяжко розлягається над усім принишклим (але як зовнішньо!) краєм...
То не мелодія, то кроки велетня розгніваного, що його посміли аж досі ошукувати. Мелодія страшного Суду України, гімн Чести і Державности – се тло, на котрому творить український письменник-емігрант. І тому він агресивний, незаспокоюючий, гнівний...
Не сміють маршу Державности забути Українці, – пропалені мають бути до глибини їх душі тим маршем.
Така є перша і найбільша заповідь сучасної української літератури. До стягу Благочестивої Віри поривала українська література свій край, потім до стягу Визволення Принижених, тепер палаючий стяг Державности розвиває над Українцями їх література.
Але се загальне твердження, сей імператив не вистачить. Творець – сам жива людина і творить для живих конкретних людей. І кожний письменник, пишучи, в кінці мимоволі запитає себе:
– Хто ж є той читач?
Насамперед – автор, то не як критично упоєний своїм твором (то задешевий крам!) чоловік, але яко утроєний читач, для котрого пишеться твір, той, якого хотів би бачити автор, той, що їх було зустріто, що їх зустріти повинно. Більше вичитується напівіснуючий, напіввимріяний читач, – тим краще для життєвости твору. Отже потрібен читач, що мав би сильні корні в самім артисті (тобто в митці. – Ред.). І потрібен читач, котрий мав би корні в життю чинів. Бо в нашу українську епоху туги за чином особливо виразно відчувається істина, що "слова-полова", що "слова є самиці, і самі по собі безсильні". Отже потреба брата, з котрим би творилося разом, читача, котрий би брав мистецьку очевидність, марево, закінчене саме в собі, і давав би його сповнення в чині.
Читач-брат – то значить читач, живий духом, що паралельно живе з письменником і котрого життя письменник завершує в пророчости, в красі, в повноті мрії, а він у свою чергу завершує мрію повнотою чину.
І ніде, як у Слов'ян, і ніде у Слов'ян, як в Українців, так міцне не було братання творців мрії і чину, бо остаточно про творчого читача говоримо.
Не диво, між іншим, що в нас військові відділи називалися "ім. Тараса Шевченка", "ім. Івана Франка"...
Зоставмо на боці риси особисті читачеві, котрі поодинокий письменник собі в нім уявив, – цікавіше є, який тип Українця виберемо для читача-брата. Певне стандартизування тут є потрібне.
Тільки люди життєві, люди чину, люди Державности, сього синтезу героїзму, господарности і волі! Дух здобування, віра в себе і в життя – то є той характер, котрий вибирає за свій Державницька література. Бо се є лише тимчасовий стиль український, хитре прикривання себе наріканням, бідканням (мовляв, захисний колір, – не зауважать до часу, що я є таки сильний і небезпечний!).
А фактично серед сучасних Українців переважає характер на диво завзятий, здібний і витривалий. Зрештою, тут, за кордоном, порівняймо себе до чужинців, – чи ж українські емігранти упали в суперництві із західними людьми?
Отже, братаймося з читачем, діяльним, розумним, енергійним державником! Гаслом є: ідім у народ чину, вгадуймо окремі енергійні групи, одиниці, що мають своє будівниче "я", свою консеквентну дорогу в життю.
На всіх фронтах Державности зустрінете їх: український крамар, український старшина, український інженер, український політик і керманич ждуть свого синтезу в літературі. І від нього вчитися і його провадити!
Нація недавно розпружила плечі, – чи ж маємо бути нудними гніздами ремінісценцій або бавитися в естетичне задирання голови. Покиньмо сі середньовічні жаботи і напівсередньо-вічні високі ковнірці. Вбираймо светер і ставаймо до роботи разом з іншими робітниками Державности.
Як писати і про що писати? Тісні й темні є шляхи нашої літератури останнього століття. Даймо розмаху діяльности, пригод, здобувань, поразок і витривалости серед найгіршого. Лишень даймо се, і за се одно придбаємо читача-брата. Бо не штука вагатися і розпитуватися дороги, штука – йти і вести. Нехай роз'їдені сумнівами люди скажуть, що сього замало, що се наївне і т. п. Не зважаймо на сих нащадків віку безволля і зневіри – виховуймо і творім Державність. Пишім цікаво, віддаймо себе з цілою енергією і оптимізмом. Нехай нас відвідає творчий дух літератури націй пануючих: Англії, Америки, Німеччини і інших.
Не розмазуймо на папері на зразок російських письменників, оцих Єсєніних, Андреєвих, Пільняків, Поліщуків, бруду, стерва, слини і крови: література є не для свинства.
Чи блискучий журналіст, чи захоплюючий драматург, чи граційний оповідач, чи кунштовний листар або поет, – нехай одно пам'ятає письменник – скрізь оптимізм, розгін, міцна сучасність, славна будучність!
Тепер ще одно, колего!
Ви хочете, певне, мати назву цього літературного світогляду, хотіли би його занумерувати і вкласти до скриньки з "ізмами"?
Отже, слухайте: розплющте очі... наставте вуха... присуньтеся до мене... ще ближче... ще... отже, слухайте і затямте добре... се... чи Ви слухаєте?.. се... затямте... се...
Хай живе Українська Державність!
Хай живуть люди творчости, праці, енергії!
Хай живе Життя!
Юрій ЛИПА
Липа Ю. Статті про "Tank". – Варшава. – MCMXXIX. – С. 8 – 11.
|
| До зустрічі у Березовій Луці! |
28 червня 2009 р. в с. Березова Лука Гадяцького району Полтавської області біля родинної хати Дяченків буде встановлено пропам’ятну дошку на пошану легендарному командиру 1-го Кінного полку Чорних запорожців, генерал-поручнику Армії УНР Петру Гавриловичу Дяченку.
Усіх небайдужих до відродження українських військових традицій запрошуємо взяти участь у цьому святі. У програмі заплановано посвячення в козаки, святковий концерт і козацькі розваги.
З Києва їхати Харківською трасою, в Пирятині повернути на Лохвицю, а далі у с. Петрівка-Роменська повернути праворуч – на Березову Луку.
З Полтави їхати на Гадяч, а далі на с. Петрівка-Роменська, де повернути на Березову Луку.
З Черкас їхати через Золотоношу, Драбів і на Харківській трасі повернути на Пирятин.
Олександр СТЕЦЬ, поручник Товариства чорних запорожців
м. Перемишль
|
| Червень. Ювілеї і дати. |
1 червня 1890 р. народився Осип БУКШОВАНИЙ, командант Легіону УСС, командир I бригади УСС Галицької армії, журналіст.
1 – 2 червня 1652 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ на річці Бог в урочищі Батіг розбив війська польного гетьмана Мартина Калиновського.
3 червня 1863 р. народився Євген ПЕТРУШЕВИЧ, президент Західноукраїнської Народної Республіки.
4 червня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розгромив польське військо на чолі з Конецпольським.
4 червня 1775 р. москалі зруйнували Запорозьку Січ.
4 червня 1941 р. народився кобзар Василь ЛИТВИН.
5 червня 1708 р. Іван МАЗЕПА підписав угоду зі шведським королем КАРЛОМ XII.
5 – 10 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський військовий з'їзд, на якому 2308 делегатів представляли 1,5 млн. вояків-українців.
6 червня 1224 р. монголи розбили княже військо над Калкою.
7 червня 1845 р. народився Іван КАРПЕНКО-КАРИЙ, драматург і артист.
7 червня 1938 р. москалі розстріляли Миколу ВОРОНОГО, поета, члена Центральної Ради.
7 червня 1966 р. помер Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
8 червня 1668 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну.
10 червня 1907 р. народився бандурист Олексій ЧУПРИНА.
10 червня 1944 р. німці закатували Олега ОЛЬЖИЧА, поета, археолога, члена ПУН.
11 червня 1973 р. помер Осип ЛЕВИЦЬКИЙ, сотник УГА, начальник Пресової квартири, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині.
13 червня 1891 р. помер кубанський письменник Василь МОВА.
14 червня 1809 р. помер ігумен Мотриного монастиря, ідеолог Коліївщини Мельхіседек ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ.
14 червня 1891 р. народився Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. москалі вбили Миколу РЯБОВОЛА, голову Кубанської законодавчої ради.
15 червня 1888 р. народився Гнат КОЛЦУНЯК, старшина УГА, диригент духового оркестру УГА, художник-етнограф.
15 червня 1899 р. народився Онуфрій МАНЧУК, січовий стрілець, письменник.
16 червня 1578 р. поляки стратили Івана ПІДКОВУ.
18 червня 1637 р. запорожці разом із донцями здобули турецьку фортецю Азов.
18 червня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
18 червня 1869 р. народився Сергій КУЛЬЖИНСЬКИЙ, командир 1-ї Окремої кінної бригади, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 червня 1939 р. відкрито пам'ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ на його могилі в Каневі.
19 червня 1657 р. українсько-угорські війська під проводом Олексія ЖДАНОВИЧА і князя РАКОЦІЯ здобули Варшаву.
19 червня 1926 р. вбито Володимира ОСКІЛКА, командувача Північно-Західного фронту Армії Української Народної Республіки.
20 червня 1768 р. Максим ЗАЛІЗНЯК та Іван ҐОНТА здобули Умань.
21 червня 1949 р. помер Гнат СТЕФАНІВ, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 червня 1657 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, плануючи поділ Польщі, уклав союз зі Швецією та Семигородом.
22 – 24 червня 1941 р. москалі вчинили масові розстріли українців Галичини та Волині в тюрмах НКВД.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
24 червня 1897 р. народився Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО (ҐОНТА), звенигородський отаман.
25 червня 1205 р. загинув галицький князь Роман МСТИСЛАВИЧ.
25 червня 1886 р. народився історик Іван КРИП’ЯКЕВИЧ.
26 червня 1941 р. москалі розстріляли Онуфрія МАНЧУКА, січового стрільця, письменника.
26 червня 1958 р. помер Святослав ШРАМЧЕНКО, ад'ютант морського міністра Української Держави та УНР.
27 червня 1941 р. москалі стратили Івана ЧМОЛУ, командира 2-ї сотні Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, командира 3-го полку СС, начальника Коша СС, полковника Армії УНР.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
28 червня 1910 р. митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ вперше в австрійському парламенті виголосив промову українською мовою.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг “Соколів” і “Січей”.
29 червня 1919 р. розстріляно полковника Петра БОЛБОЧАНА, командувача Запорозького корпусу.
29 червня 1886 р. народився Петро ДЕРЕЩУК, голова Уманського повстанкому.
29 червня 1902 р. народився Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
30 червня 1651 р. кримські татари в битві під Берестечком зрадили і захопили в полон Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
30 червня 1896 р. народився Юрій ДРОБОТКІВСЬКИЙ (холодноярський отаман Андрій ЧОРНОТА).
30 червня 1907 р. народився Роман ШУХЕВИЧ, головнокомандувач УПА.
30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення самостійності України.
У червні 1895 р. народився Іван САВЧЕНКО (отаман НАГІРНИЙ).
СЛУХАЙТЕ ЩОСУБОТИ О 11.05 НА "ПРОМЕНІ" ПЕРЕДАЧУ "НАЦІЯ"(АВТОР АНДРІЙ ЧЕРНЯК)
|
| Слово про земляка |
22 травня виповнюється 55 років Миколі Івановичу Владзімірському – натхненному українізатору Криму, Севастополя та всієї України,
а також континентів, де є українці та Інтернет.
Працювати на Україну в Галичині і в Криму – це дві великі різниці. В Галичині творити Українську державу комфортно і безпечно. Ще й похвалять добрі люди, допоможуть.
Творити Українську державу в Криму, зокрема в Севастополі, і некомфортно, і небезпечно. Тут мало хто допоможе, швидше навпаки. Тому багато українців у Криму не виявляє публічно своїх симпатій до України, бо це може бути боляче.
Коли ж людина відважно б'ється за Україну в Севастополі, це викликає радісне здивування і велику повагу.
За Україну в Севастополі вже який рік б'ється, як лев, Микола Владзімірський. За кулю він обрав слово, за поле битви – Інтернет. У час високих технологій саме тут вирує гостра боротьба за волю України. Наша держава на інформаційному полі програє битву за битвою. Але є люди, які з цим не змирились. Вони не тільки активно творять міцні редути на шляху інформаційної агресії Росії, а ще й атакують її, викриваючи підступні плани, відвойовуючи інтернет-простір, який мусить стати для нас рідним.
Мотивацією своєї діяльності Микола називає загострене бажання правди і справедливості, в тому числі й забезпечення відкритого і рівного доступу до знань та інтелектуальних досягнень рідною мовою. Це бажання в нього виплекали його мама Ольга Данилівна, вчителька за фахом, та Шевченків "Кобзар", який Микола читав ще в дитинстві на рідній Донеччині, у Мар'їнці…
1975 року Микола Владзімірський закінчив Донецький інститут радянської торгівлі, працював здебільшого за фахом.
Його долю різко змінило проголошення незалежної України – він стає на шлях служіння Батьківщині, спочатку в лавах севастопольського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, згодом як координатор Громадського комітету "Український Севастополь" та член Історичного клубу "Холодний Яр".
Десятки заяв і звернень організації прозвучали в ефірі, пресі та Інтернеті голосно і твердо: Українська держава мусить не формально, а фактично володіти містом. Розголос від заяви Громадського комітету "Український Севастополь" про наміри влади 2004 року перевести український флот із Севастополя в Донузлав змусив президента Кучму вже на третій день скасувати злочинні плани. Значною мірою завдяки Миколі Владзімірському було зірвано й дві спроби встановити пам'ятник Катерині II в Севастополі 1997 року та 2002-го. Його численні статті та кілька акцій привернули увагу тодішньої влади та громадськості – провокація не пройшла.
1999 року Микола Владзімірський закінчує курси журналістики Всесвітньої служби Бі-бі-сі. Уже 2000 року за підтримки мецената з Торонто Марії Фішер-Слиж створює портал "Українське життя в Севастополі" (http://ukrlife.org), середньодобове відвідування сайтів якого сьогодні сягає восьми тисяч користувачів. Одночасно Микола є адміністратором сайтів газет "Кримська світлиця", "Флот України", "Незборима нація", "Наша Віра", журналів "Морська Держава", "Воєнна історія", "Вітчизна", мегаресурсу української мудрості "Афоризми", музею Лесі Українки в Ялті та інших.
Одним із найвдаліших своїх проектів ювіляр уважає сайт "Весела Абетка" (http://abetka.ukrlife.org) – перший і найбільший українськомовний сайт для дітей. Він став притулком для української дитини, затишним куточком у безмежному океані чужомовної мережі. Одна лише колекція українських віршованих абеток на веб-сторінці сягає восьми десятків. А крім того, народні та авторські казки, казки в мр3, які можна слухати вдома на комп'ютері, тисячі загадок і приказок, сотні скоромовок, лічилки, дитячі народні ігри, колисанки, усмішки, величезний і повний різних цікавинок розділ "Читанка".
Сотні зворушливих відгуків вдячних читачів у гостьових книгах та надісланих електронною поштою переконливо засвідчують необхідність роботи, яку здійснює Микола Владзімірський, до речі, на громадських засадах.
Державні мужі мусили би звернути увагу на натхненного трудоголіка, на плечах якого тримається нелегка українська справа у Криму і Севастополі, і допомогти йому. Але їм, як видно, не до Криму, в них є важливіші справи.
Якщо взяти до уваги, що Микола Владзімірський провадить цю неоціненну працю у Криму, стає зрозумілою вагомість його особистого внеску в нашу перемогу, смак якої рано чи пізно відчують й українці Криму.
Щасти Вам, Друже! Даруйте і далі людям радість!
Від імені Історичного клубу "Холодний Яр" та редакції газети "Незборима нація"
Роман КОВАЛЬ
м. Київ
|
| Ода кобзареві |
Віктор Лісовол кожну пісню пише як народну.
Микола Шудря
Де б не відбувалися заняття Історичного клубу "Холодний Яр", починаються вони з бандури. Співають молоді й старші бандуристи, навіваючи в серця слухачів то ліричний настрій, то сум. Серед таких будителів національної свідомості є заслужений працівник культури Віктор Лісовол. Скільки разів він виступав на зібраннях "Холодного Яру"! Скільки доріг здолав з бандурою!
Варто сказати, що у 2007 р. стараннями Романа Коваля вийшла книга "50 пісень Віктора Лісовола", а до 75-ліття кобзаря залунали його пісні з комп'ютерного диска. В анотації до першого пісенного диска кобзаря було зазначено: "Запис – заслуженого діяча мистецтв України Володимира Горбатюка, шифрування – заслуженого артиста України Андрія Козачка, набір тексту – Олесі Коваль, художнє оформлення і дизайн – Євгена Коваля, редактори – Ярослав Чорногуз і Роман Коваль".
А тепер маємо художньо-публіцистичну книгу – "Кобзар Віктор Лісовол – співець козацької долі". У передмові до неї Віктор Женченко зазначив: "Ця книга написала щирим серцем".
І це щире серце – письменниці Ольги Страшенко. Згадала вона добрим словом і побратимів, і попередників Лісовола – кобзарів Андрія Бобиря, Федора Жарка, Михайла Полотая, Семена Гнилокваса, Остапа Вересая, Гната Гончаренка, Терешка Пархоменка, Івана Кучугуру-Кучеренка.
Ольга Страшенко часом веде оповідь через діалоги з Віктором Лісоволом, який згадує свої виступи в багатьох куточках України та за її кордонами в Литві, Польщі, Росії, на Кубані й далеко за полярним колом...
У книзі читач знайде музичний додаток з текстами і нотами чудових пісень: "Нащо мені женитися" (слова Тараса Шевченка), "Кину пером, лину орлом" (слова Миколи Костомарова) та "Наливаймо браття!.." (слова Вадима Крищенка).
Поруч із Лісоволом – його друзі-побратими, родина, дружина-муза пані Зоя. Удвох вони опанували розлогий репертуар чудових українських пісень. Як не згадати тут Івана Котляревського:
Де згода в сімействі,
де мир і тишина,
Щасливі там люди,
блаженна сторона...
Їх Бог благословляє,
Добро їм посилає,
І з ними вік живе!..
Ольга Страшенко зібрала чимало відгуків про творчість Лісовола. Щирі слова сказали кобзарі Василь Литвин, Володимир Єсипок, Тарас Силенко, Павло Супрун, хореограф Леопольд Ященко, композитор Галина Ольховська, письменники Володимир Коломієць, Віктор Гаман, Сергій Плачинда та Олександр Дробаха і, звичайно ж, Роман Коваль, який стільки творчих вечорів та подорожей провів з Лісоволом!
А поетеса Антоніна Гармаш-Литвин промовисто сказала: "Не кожний козак кобзар, але кожний кобзар – козак!" У книзі є вірш Бориса Списаренка та уривок із книги Рената Польового "Кобзарі в моєму житті", де йдеться про Лісовола.
Письменник Леонід Череватенко наче закарбував: "Лісовол співав, будив, надихав розгублених українців, він створив маршову пісню, під яку сучасне українське військо крокує в майбуття... Не всім судилося і далеко не кожному так щастить".
У книзі вміщено 108 світлин, у них художній літопис творчого життя Лісовола в оточенні його побратимів. Книга вийшла завдяки сприянню мецената Анатолія Петровича Козачка, який промовисто зазначив: "Любіть свою неньку-Україну, любіть свою мову солов'їну, свої чарівні пісні, свою єдину батьківщину – і Вас поважатимуть усі народи світу, і Ви будете справді гордитися тим, що Ви – Українці!"
Нещодавно відбулися презентації книги в Києві та Вишгороді. Один із промовців сказав, що козак і бандура – нерозлучні побратими на всі часи. І книга Ольги Страшенко закликає писати про наших кобзарів – будителів національного духу. Завершує книгу "Ода бандурі":
Живеш, мелодій нанизавши,
В тобі небесна благодать,
Закриєш книгу, дочитавши,
А струни у душі звучать.
Нехай струни бандури звучать над Україною, відновлюючи історичну пам'ять нашого народу і даруючи натхнення для добра Вітчизни.
Михайло КОНОНЧУК, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
|
| Публічне падіння міністра Луценка |
З нагоди 90-ліття створення карного розшуку УСРР у Києві було відкрито бронзовий пам'ятник. Не річницю створення карного розшуку УНР чи Української Держави гетьмана Павла Скоропадського відзначив міністр Юрій Луценко, під проводом якого відбулося це дійство, святкували ювілей каральних органів "жидо-московської комуни". Тому в бронзі постали й відповідні герої – "знаменитые сыщики романа Аркадия и Георгия Вайнеров Глеб Жеглов и Владимир Шарапов", тобто московські менти, створені уявою письменників-євреїв. Слід визнати: певний сенс у цьому є, адже 1919 року саме "московскіє рабочіє" та наші містечкові "друзі" формували каральні органи, які завзято винюшували і винищували оборонців української землі. Чи не тому щиро радів відкриттю пам'ятника заступник міністра Володимир Євдокимов? "Мы еще не успели открыть композицию, – мрійливо мовив він, – как уже появилась примета – коснуться плеча наших героев и прошептать им на ухо все самое сокровенное, и оно обязательно сбудется, поскольку на плече опера всегда находится удача". Зворушеність заступника міністра мене здивувала. Виникло питання: а цей В. Євдокимов, часом, не нащадок повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Юхима Євдокимова, який у 1922 – 1923 рр. розробляв операції зі знищення українських повстанців?..
Додав оптимізму й святково налаштований міністр Луценко. Він висловив переконання, що пам'ятник біля стін Міністерства внутрішніх справ стане одним з улюблених місць молодят. Тобто не до Тараса Шевченка належить іти молодятам із квітами, а до МВС. Напевно, таку ж сонцесяйну думку висловить велемудрий міністр невдовзі й у Вінниці, де біля міського відділу міліції має ось-ось з'явитися новий пам'ятник московським ментам.
На жаль, московський дух не вивітрився з Луценка і на 18-му році незалежності нашої держави. Що поробиш, комуністичне виховання дається взнаки – батько ж Юрія був головою Рівненського обкому КПУ. Уявляєте, які якості треба мати, щоб очолювати компартію на батьківщині УПА! І згадується пісня сталінської доби: "Мы дети тех, кто шел на бой с Центральной Радой".
Допоки ж українську міліцію очолюватимуть діти тих, хто боровся з ОУН і УПА, діти тих, хто палив стріхи, діти тих, хто виселяв українців у сибіри, насаджував комуноросійську владу в Україні?!
Не здивуюсь, якщо Юрій Луценко, у минулому сержант КҐБ, до річниці створення ВЧК поставить ще й пам'ятник чекістам. До речі, під час відкриття пам'ятника московським ментам "чорний воронок" урочисто підкотив до МВС. Хтось вже був готовий і заплескати в долоні. Світився радістю й чувак у формі енкаведиста.
Уявляю, який би зчинився рейвах, якби в нашому славному Києві якийсь меценат-гуморист спорудив пам'ятник з нагоди якоїсь річниці створення карного розшуку III Рейху і запросив до участі в урочистому відкритті блондинів у есесівській формі. Такого гумору ніхто б не зрозумів, Україну звинуватили б антисемітизмі, у вшануванні злочинців… Чому ж ми повинні терпіти "гумор" Луценка і, врешті, його самого?
Юрка треба було б випороти за козацьким звичаєм, та він особа недоторканна… Тож залишається оголосити йому суспільний бойкот, зокрема й на виборах – не голосувати за список, в якому фігуруватиме Юрій Луценко.
Що ж до "місця зустрічі", то ми не тільки змінимо його, а й змінимо героїв. Поміняємо чекістів у синіх мундирах на козаків із синіми шликами. Поміняємо й "гумориста" Луценка на людину, яка вшановуватиме справжніх героїв України, а не літературних героїв комуністичної Москви.
Роман КОВАЛЬ
|
| Людина обов’язку і честі |
Закінчення. Початок. у чч. 11, 12 “НН” за 2008 р. та чч. 1 – 5 за 2009 р.
Минув тиждень. Старшини і козаки продовжували вимагати повернення свого улюбленого командира, якого без жодного пояснення було вирвано з їхніх лав. Отаман 2-ї Запорозької дивізії Осмоловський та командири полків подали державному інспектору Запорозької групи Миколі Гавришку заяву, в якій рішуче вимагали негайного повернення отамана Болбочана – “задля підняття військової бойової міці”. Заяву підписали командири Окремого кінного республіканського полку Петро Дяченко, 1-го Республіканського пішого полку Віктор Мальців (Малець), 2-го Мазепинського пішого полку Іван Дубовий, 2-го Запорозького ім. Яна Кармелюка полку Ігор Троцький, 3-го Наливайківського пішого полку Микола Пирогів, 4-го пішого Запорозького ім. Івана Богуна полку Дем’ян Цилюрик.
Під тиском полковників полковник Микола Гавришко на підставі §1 Закону про Державну інспектуру (від 13.05.1919) 7 червня призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи. Того ж дня він подав рапорт на ім’я Головного отамана із проханням затвердити це призначення. Після зібрання старшин Запорозької групи, на якій Гавришко оголосив своє рішення, всі вийшли на вулицю. І тут “представилася радісна картина: широкими вулицями проходили запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин веселий і щасливий, як батько серед дітей”.
Але не довго продовжувалося щастя полковника Болбочана. Рада Міністрів і Головний отаман, які весь час бачили в ньому кандидата на “нового гетьмана”, сприйняли повернення полковника до своїх частин як спробу державного перевороту. Петлюра одразу видав наказ арештувати колишнього командувача Лівобережного фронту Армії УНР і, не зволікаючи, провести суд. Член Директорії Опанас Андрієвський згадував пізніше: “Військовий суд у нас тоді складався зі справжніх правників... на чолі з членом суду Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба провести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді Наказний отаман Осецький вигнав суддів з вагону... Осецький призначив суд із галицьких жовнірів”.
10 червня, під час військово-польового суду, Болбочан, відповідаючи на одне із запитань, сказав, що мало розуміється на політиці. “Навіть не знаю, – продовжив він, – яка ріжниця між есерами й есдеками. Відчував лише, що вони вносять хаос у життя... Знав лише одно, що ці партії – то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили б Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати”.
“Суд”, не зволікаючи, засудив Петра Болбочана до смерті. Подиву гідна оперативність! Особливо вражає вона на тлі так і не покараних злочинців, зокрема фаворита Симона Петлюри, майбутнього чекіста Омелька Волоха. Ні незаконне призначення себе командиром Запорозького корпусу, ні вбивство командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова, ні спроба роззброєння 1-го полку Січових стрільців, ні ігнорування наказів Петлюри – ніщо не могло стати підставою для суду над людиною, яка своїми діями руйнувала українське військо.
Смертний вирок затвердили люди не безсторонні – Наказний отаман Осецький та начальник штабу Василь Тютюнник уже давно перебували в конфлікті з Болбочаном. Їхні підписи скоріше нагадували зведення старих порахунків, аніж справедливе рішення.
Довідавшись про вирок, захвилювалися запорожці. 15 червня вони звернулися до уряду Бориса Мартоса з “Постановою”: “З біллю в серці та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну й досі продовжують цю руйнацію, ми... зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР... Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот, вояк-лицар і заплямованість його чести не доказана”.
Симон Петлюра, який у той час перебував на фронті, заспокоював козаків, кажучи, що Болбочан розстріляний не буде. “Я до того не допущу”, – говорив він. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Напевно, очі в нього світилися щирістю і добром... Петлюра мав право помилувати Болбочана, але не збирався цього робити, бо вирішив навіки спекатися “конкурента”. На станції Дунаївці, стверджував Мартос, Головний отаман гостро поставив питання, "по якому праву я затримую розстріл Болбочана”.
Командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко разом з іншими старшинами-запорожцями, зокрема Іваном Дубовим, мали намір зв’язатися із Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати уряд доти, доки не буде звільнено заслуженого вояка. Але Петро Болбочан категорично заборонив проведення операції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт. Та коли чорношличники довідалися, що полковника катують, Петро Дяченко все ж підготував ударну групу, яка мала зробити напад на станцію Балин, де тримали під вартою колишнього командира Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на ризикований крок.
Тим часом в’язня вже двічі водили на розстріл. "Викопували яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами“. Нарешті злі ігри закінчилися: проти ночі на 29 червня 1919 р. на станції Балин, що неподалік Кам'янця-Подільського, фатальний вирок, який свого часу ухвалили Болбочану більшовики й білогвардійці, вийшла виконувати півчота охорони Головного отамана. “На команду “Вогонь!” стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося. Знову команда “Вогонь!” – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького корпусу, завойовника Криму! Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов... добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... вхопив агонізуючого за комір, і “поволік, копаючи ногами, до ями”.
Коли козаки полку Чорних запорожців дізналися про розстріл Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”. Це твердження Петра Дяченка.
Довідавшись про загибель Болбочана, В’ячеслав Липинський від розпачу розридався. “Факт розстрілу Отамана Болбочана, – згодом писав він, – котрий для мене став безпосередньо причиною моєї димісії, – се тільки вище, видніше полум’я того процесу самоспалення, в якому згоряє наша хата. Розстріл Отамана Болбочана – се не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників тих Українців, коті хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Від був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави.
І цього лицаря, що, борючись з ворогом, пройшов всю Україну і... прагнув вернутись на фронт до своїх улюблених полків – цього одного з так рідких дійсних українських патріотів розстріляли... 3а що? “За намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами”, – прочитав я, очам своїм не вірячи, в урядовім “Огляді стратегічного і політичного становища на Україні” від 26 Червня с. р. Але ж тоді чому розстріляний тільки Болбочан, чому до суду не притягнуті всі самостійники і всі хлібороби-демократи, чому після того Ви... мене... члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної партії, запрошуєте від імені Уряду прибути для участи в розв'язанню важливих державних питань?..
Призначте ревізію процесу отамана Болбочана: реабілітуйте його добре, чесне ім'я... А поки що факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов- таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду – язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції”.
Полковника Болбочана, творця “оружної міці і підстави нашої Держави”, досі офіційно не реабілітовано. Не засуджено і винуватців його вбивства. Більше того, їх прославляють, називають їхніми іменами вулиці та площі на Західній Україні, споруджують пам’ятники.
Поки українцям ставитимуть за зразок проповідників класової та партійної нетерпимості, людей, які запалили “полум’я того процесу самоспалення“, в якому згоріла наша держава в 1917 – 1920-х роках, доти важко розраховувати на державну перспективу України.
Час уже зрозуміти, хто Каїн, а хто Авель!
Роман КОВАЛЬ
|
| Марія Тарасенко |
“Долі жіночі”
Рішуче замало знаємо ми про участь українського жіноцтва по обох берегах Збруча в недавній боротьбі України за своє визволення. Щоправда, чули ми всі про героїчних жінок-стрільців – Олену Степанівну, Софію Галєчко та інших. Але натомість цілком не знаємо про ті сотні і тисячі скромних жінок, що чи то в білій хустинці сестер-жалібниць чи в розвідчій службі, чи, зрештою, у військовім однострою із крісом у руках боронили, а часто й гинули за волю Рідної Землі.
Про одну з таких невідомих героїнь, що своєю смертю засвідчили любов до Батьківщини, хочу сказати кілька слів. Звичайно, це не є біографія, на яку, без сумніву, заслужила Маруся Тарасенко, лише жмуток особистих спогадів.
З Марусею зустрілися ми вперше в 2-й українській гімназії ім. Кирило-Методіївського братства, яку відкрито восени 1917 р., в повнім складі восьми клясів. З огляду на те що серед учнів, особливо старших клясів, небагато було таких, що ризикували вже перед самим закінченням міняти школу, гімназію зроблено коедукаційною (мішаною. – Ред.).
Маруся Тарасенко була донька відомого українського громадянина. Її батько був обраний у 1905 р. до складу 1-ї Державної думи, де він належав до української фракції. Сам звичайний селянин, Тарасенко дбав про те, щоб дати дітям повну освіту, а зокрема, зумів подбати, аби вони виховувались в українськім дусі.
Вже в гімназії прийняла Маруся якнайживішу участь у громадськім життю. Жадний організаційний почин не переходив без її участи. Всі київські середньошкільники були тоді зорганізовані в так званім Осередку українців-середньошкільників Київа. В ньому через своїх представників були заступлені українські громади учнів при окремих школах. Більшість дівчат, що належали до Осередку, звичайно обмежували свою працю до мовчазної участи в засіданнях і оживлялись лише, коли на порядок денний приходили справи вечірок, вистав і т. ін. Маруся Тарасенко була одним з дуже нечисленних винятків серед дівчат, яка брала більш активну участь в організаційній і культурно-освітній роботі.
Справи бібліотеки, в якій, між іншим, разом з автором цих рядків Маруся ходила до першого українського міністра (тоді генерального секретаря народної освіти) бл. п. Івана Стешенка, справа видання власного часопису – все це знаходило відгук у неї. Завше заклопотана, з оберемком книжок під пахвою, Маруся ні трохи не користала з "революційної свободи", яка настала по усіх школах… Невелика на зріст, русява, з досить гострими рисами, її не можна було назвати гарною, якби не ясні блакитні очі, що прикрашали обличчя. До того ж вона свідомо якнайменше думала про свою зовнішність. Немовби демонстративно продовжувала вона носити замість модних капелюшків, які, користаючи зі "свободи", почали носити всі учениці, – старий, зненавиджений усіма ученицями т. зв. пиріжок. Це був дійсно обридливий, з піднятими крисами, фільцовий капелюшок, який був офіційною уніформою для учениць у старій Росії.
Недовго довелось нововідкритій українській гімназії провадити нормальне навчання – відразу по різдвяних феріях наука у старших класах була перервана, бо учні 7-ї і 8-ї кляс вступили до т. зв. Студентського куреня Січових стрільців і вирушили на протимосковський фронт під Крути. Ті, що лишились живими після бою під Крутами, вступили до інших військових частин, так що лише десь у березні, коли українсько-німецька армія (частини німецької та української армій. – Ред.) зайняла Київ, розпочалася наука у старших клясах. Маруся Тарасенко, що була тоді ученицею VII кляси, весь той час жила життям товаришів, які були у війську, турбувалася їхньою долею, відвідувала ранених і хорих по лікарнях.
Другий раз довелось нам зустрінутися з Марусею літом 1919 року в Кам'янці-Подільськім. Вона, як виявилось, утекла з Київа і перейшла большевицький фронт, аби дістатись до Кам'янця, де її прийняли на службу до місцевої “Просвіти”.
У "Просвіті" вона разом з іншою київською товаришкою провадила бібліотеку. Я був щиро здивований, коли одного дня, зайшовши провідати старих знайомих у "Просвіті", довідався, що Маруся раптово покинула Кам'янець і виїхала на фронт. Це була остання наша зустріч.
Сім років пізніше довелось мені, вже на еміграції, зустрінути нашого спільного товариша зі шкільної лавки, від якого довідався я про долю Марії Тарасенко. Як виявилось, вже після того, як українські війська остаточно залишили у 1920 р. Київ, Маруся весь час брала участь у конспіративних українських організаціях і в 1922 році мала в них якусь досить поважну функцію.
Взимку 1922 р. з'явився раптом у помешканні Тарасенків якийсь хлопець і розповів, що він прийшов "звідтам", з-за кордону. "Прийшов він до них зимою в поганенькій шинелі, – розповідала пізніше мати Марусі, – а Маруся каже: "Дамо йому, мамо, кожушок – такий мороз. Він подякував, узяв і потім часто приходив у тому кожусі й чай пив, а Маруся тішилася, що допомогла товаришеві з-за кордону". Цей "товариш з-за кордону", як виявилось, був підісланий провокатор. Наслідків його частих відвідин не довелося довго чекати. Десь у кінці зими Марусю заарештували разом з іншими і посадили в Чека.
Багато мороки мали чекісти з арештованою. Все хотіли довідатись ближчі подробиці. Справу провадив якийсь слідчий, як звичайно, жид-кокаїніст і садист. Всіма способами домагався він вирвати з Марусі хоч слово. Але даремно. Кілька місяців тяглися ці муки, аж 27 серпня раптом в газетах з'явилося повідомлення, що 50 учасників "петлюрівської змови", в тому числі і Марусю Тарасенко, засуджено до найвищої кари, а на другий день всіх розстріляли.
Ігор ЛОСЬКИЙ
Примітка
Марія Тарасенко була учасницею української підпільної організації "Козацька Рада", ліквідованої чекістами 1922 року.
Про автора
ЛОСЬКИЙ Ігор Костьович (12.1900 – 27.05.1936, Львів). Козак Студентського куреня Січових стрільців, історик, учитель. Син Костя Лоського, українського науковця і дипломата. Учасник бою під Крутами. Закінчив 1-шу Українську гімназію в Києві та університетські студії в Празі. Тема його досліджень – світлі постаті доби старої Гетьманщини, культурні зв'язки України і Німеччини в XVII – XVIII століттях, участь українців у декабристському русі на ін. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Могила збережена.
|
| Доктор Микола Нездійминога |
“Лікарі Визвольних змагань”
(посмертна згадка)
26 серпня 1963 р. несподівано захворів й по кількох годинах, внаслідок виливу крови до мозку, помер на 68 році життя д-р медицини Микола Павлович Нездійминога.
Спочилий належав до тих, яким доля судила не лише жити в бурхливих, переломових часах, багатої на події доби, але й бути активним їхнім учасником.
Народжений в українській старокозацькій родині дня 14 грудня 1895 року в Кобеляках на Полтавщині, тут ходив до школи. Надзвичайно здібний і працьовитий, встигав ще, крім науки, брати активну участь у таємних самоосвітних гуртках, попри переслідування за національні переконання.
Підпомагав, крім того, слабшим у науці своїм товаришам по школі. У розпалі 1-ї Світової війни 1915 року закінчує гімназію з найвищим відзначенням – золотою медаллю. Полишає рідну Полтавщину, прямує до Золотоверхого Києва, де вписується на медичний факультет Університету св. Володимира.
З вибухом революції 1917 р. відкриваються широкі обрії для досягнення мети, якою вже з юнацьких років жив і для якої працював молодий студент. Палкий патріот-революціонер вступає до бойової формації Українського студентського куреня в Києві, де поруч з вояцькими обов'язками виконує службу лікарського помічника. Звертає на себе увагу шефа Санітарної управи Армії УНР (пізніше Головної управи Червоного Хреста) лікаря Василя Совачева, який покликує Його до складу управи. Далі служить у Синьому полку 3-ї Залізної дивізії. З відходом Армії УНР у листопаді 1920 р. дістається до табору Вадовиці в Польщі, звідки в 1922 році на т. зв. "зелену візу" (себто нелегально) приходить до Чехо-Словаччини, щоб продовжувати, перервані війною, студії. Вписується на медичний факультет Карлового університету в Празі, який успішно закінчує і промується 28 квітня 1929 року на доктора медицини.
За часів перебування у Празі брав чинну участь в організованому житті чисельного там на той час українського студентства, був активним членом Українського комітету в Празі, а пізніше й членом Спілки українських лікарів у Чехії, заснованої 10 грудня 1922 року.
Лікарську практику відбував у шпиталях Праги, будучи рівночасно асистентом у академічного професора д-ра Івана Горбачевського при катедрі хемії Українського вільного університету в Празі. Вільні хвилини присвячував пильному вивченню чужих мов та всебічному поповнюванню своїх знань.
У 1932 р. полишає Прагу і разом із дружиною, п. Софією з дому Миськів, родом з Карпатської України, переїжджає на Словаччину, де працює спочатку як шеф санаторію для хворих на туберкульоз у м. Модра, а від 1934-го й до 1945 р. – у Шведлярі окружним лікарем. У його праці вірним і відданим помічником була дружина, яка в міжчасі здобула диплом зубного техніка.
Одначе буревій 2-ї Світової війни примушує йти в дальшу мандрівку, шлях якої провадить на Захід – до Німеччини. І в цій важкій мандрівці, повній пригод і небезпек, д-р Нездійминога лишився вірним своїм обов'язкам, помагаючи безкорисно як лікар всім, хто на Його поміч потребував, а рівно ж у ситуаціях, повних неясностей і непорозумінь, особливо після закінчення війни, виступав захисником усіх тих, яким загрожувала небезпека примусового повороту, в чому Йому дуже придалися Його мовні знання.
Опинившись нарешті в Баварії, в м. Інґольштадті, працює як таборовий лікар для переміщених осіб (Ді-Пі). У тому ж часі в недалекому Реґензбурґу опинився Український технічно-господарський інститут з Подєбрад, який відновив тут авдиторне навчання, і біля 13 соток академічної молоді засіло на його лавах. Треба було й тут допомогти. Доктор Нездійминога радо приймає запрошення на лектора англійської мови і доповнює шістку лекторів англійської мови інституту. Крім того, стає асистентом професора Сергія Комарицького при катедрі органічної хемії інженерного факультету, а рівночасно керує вправами з аналітичної хемії студентів агрономічно-лісового факультету у професора інженера М. Зайцева. Працює в несприятливих, а іноді і злиденних умовах аж до виїзду до Америки в 1949 p., де затримується в Нью-Йорку, і працює спочатку шпиталі Вікаршем, а потім у шпиталі Овю. Якраз у 25-тиліття від своєї промоції у Празі здає знову іспити, на цей раз приписані, для одержання права практики у стейтах Нью-Йорк і Нью-Джерзі. Щоб це осягнути, дружина д-ра Нездійминоги мусіла важко працювати, уможливлюючи тим підготовку чоловікові до іспитів.
Після складення іспитів працює спочатку в стейті Огайо, у шпиталі в Моллі Старк, у 1955 р. переїжджає до Філядельфії і працює у шпиталі Кенсінгтон. Тут Він і помер.
Д-р Микола Павлович Нездійминога був із природи людиною лагідної вдачі, щирого серця, надзвичайно демократичний і скромний. Може й тому, володіючи глибокими енциклопедичними знаннями, присвятив себе все ж службі ближньому своєму – хворій людині, а не стислий науковій праці.
На його похорон у церкві Покрови у Філядельфії прийшли попрощати Його не лише колеги і персонал шпиталю, де він працював, представники різних організацій, друзі і знайомі, а головно його пацієнти, для яких він жив і працював аж до самого свого несподіваного захворювання.
В останню путь спочилого відпровадив і попрощав на Православному цвинтарі в Бавнд-Бруку Високопреосвященішій Владика Мстислав, у сослуженні о. Кудановича та Всечесного духовенства. Над гробом промовляли представники від комбатантів, співучнів Кобеляцької гімназії, Товариства прихильників УНР, Срібної Землі – Карпатської України, Вільної громади, УТГІ і УТІ.
Присвячуючи цю скромну посмертну згадку світлій і вічній пам'яті лікаря, вояка і громадянина, щиро співчуваємо Дружині спочилого над болючою втратою.
ІВК
Лікарський Вісник. – 1964. – Ч. 1 (32). – С. 62 – 63.
Особливості мови збережено.
Публікація Вол. Семеніва.
|
| “Ненавиджу москалів так, як тільки можна ненавидіти ворогів” |
Мого батька, Степана Васильовича Кочеркевича, 1941 року призвали до армії. Мені було лише три тижні, коли з нього зробили "ворога народа". За що? За те, що дав здачі офіцерові. Того обурило, що новобранець задрімав на привалі. "Падимітє етава бандіта! – закричав офіцер. – Пусть он павтаріт то, что я сказал". І вдарив мого батька в обличчя… Батько не стримався і відповів. І потрапив до в'язниці.
У тюрмі він заступився за хлопця із Західної України, якого люто били енкаведисти. Тоді катюги вивели батька з бараку, роздягли і почали обливати водою. А було мінус 25°… Батько втратив свідомість. Його ледве відтерли в'язні. Але здоров'я було втрачене.
Бачила батька всього двічі – коли мені було тринадцять років, і у 33. Невдовзі він помер. Ненавиджу москалів так, як тільки можна ненавидіти ворогів.
Ольга ГРИЦИНО
Львівська обл.
|
|
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Людмила АНДРУСИШИН – 300 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 340 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Михайло КОВАЛЬ (Черкащина) – 2000 грн
Сергій ТЕЛЯТНИК (м. Первомайськ) – 2000 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
