Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Людина обов’язку і честі


Закінчення. Початок. у чч. 11, 12 “НН” за 2008 р. та чч. 1 – 5 за 2009 р. Минув тиждень. Старшини і козаки продовжували вимагати повернення свого улюбленого командира, якого без жодного пояснення було вирвано з їхніх лав. Отаман 2-ї Запорозької дивізії Осмоловський та командири полків подали державному інспектору Запорозької групи Миколі Гавришку заяву, в якій рішуче вимагали негайного повернення отамана Болбочана – “задля підняття військової бойової міці”. Заяву підписали командири Окремого кінного республіканського полку Петро Дяченко, 1-го Республіканського пішого полку Віктор Мальців (Малець), 2-го Мазепинського пішого полку Іван Дубовий, 2-го Запорозького ім. Яна Кармелюка полку Ігор Троцький, 3-го Наливайківського пішого полку Микола Пирогів, 4-го пішого Запорозького ім. Івана Богуна полку Дем’ян Цилюрик. Під тиском полковників полковник Микола Гавришко на підставі §1 Закону про Державну інспектуру (від 13.05.1919) 7 червня призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи. Того ж дня він подав рапорт на ім’я Головного отамана із проханням затвердити це призначення. Після зібрання старшин Запорозької групи, на якій Гавришко оголосив своє рішення, всі вийшли на вулицю. І тут “представилася радісна картина: широкими вулицями проходили запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин веселий і щасливий, як батько серед дітей”. Але не довго продовжувалося щастя полковника Болбочана. Рада Міністрів і Головний отаман, які весь час бачили в ньому кандидата на “нового гетьмана”, сприйняли повернення полковника до своїх частин як спробу державного перевороту. Петлюра одразу видав наказ арештувати колишнього командувача Лівобережного фронту Армії УНР і, не зволікаючи, провести суд. Член Директорії Опанас Андрієвський згадував пізніше: “Військовий суд у нас тоді складався зі справжніх правників... на чолі з членом суду Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба провести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді Наказний отаман Осецький вигнав суддів з вагону... Осецький призначив суд із галицьких жовнірів”. 10 червня, під час військово-польового суду, Болбочан, відповідаючи на одне із запитань, сказав, що мало розуміється на політиці. “Навіть не знаю, – продовжив він, – яка ріжниця між есерами й есдеками. Відчував лише, що вони вносять хаос у життя... Знав лише одно, що ці партії – то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили б Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати”. “Суд”, не зволікаючи, засудив Петра Болбочана до смерті. Подиву гідна оперативність! Особливо вражає вона на тлі так і не покараних злочинців, зокрема фаворита Симона Петлюри, майбутнього чекіста Омелька Волоха. Ні незаконне призначення себе командиром Запорозького корпусу, ні вбивство командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова, ні спроба роззброєння 1-го полку Січових стрільців, ні ігнорування наказів Петлюри – ніщо не могло стати підставою для суду над людиною, яка своїми діями руйнувала українське військо. Смертний вирок затвердили люди не безсторонні – Наказний отаман Осецький та начальник штабу Василь Тютюнник уже давно перебували в конфлікті з Болбочаном. Їхні підписи скоріше нагадували зведення старих порахунків, аніж справедливе рішення. Довідавшись про вирок, захвилювалися запорожці. 15 червня вони звернулися до уряду Бориса Мартоса з “Постановою”: “З біллю в серці та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну й досі продовжують цю руйнацію, ми... зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР... Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот, вояк-лицар і заплямованість його чести не доказана”. Симон Петлюра, який у той час перебував на фронті, заспокоював козаків, кажучи, що Болбочан розстріляний не буде. “Я до того не допущу”, – говорив він. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Напевно, очі в нього світилися щирістю і добром... Петлюра мав право помилувати Болбочана, але не збирався цього робити, бо вирішив навіки спекатися “конкурента”. На станції Дунаївці, стверджував Мартос, Головний отаман гостро поставив питання, "по якому праву я затримую розстріл Болбочана”. Командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко разом з іншими старшинами-запорожцями, зокрема Іваном Дубовим, мали намір зв’язатися із Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати уряд доти, доки не буде звільнено заслуженого вояка. Але Петро Болбочан категорично заборонив проведення операції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт. Та коли чорношличники довідалися, що полковника катують, Петро Дяченко все ж підготував ударну групу, яка мала зробити напад на станцію Балин, де тримали під вартою колишнього командира Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на ризикований крок. Тим часом в’язня вже двічі водили на розстріл. "Викопували яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами“. Нарешті злі ігри закінчилися: проти ночі на 29 червня 1919 р. на станції Балин, що неподалік Кам'янця-Подільського, фатальний вирок, який свого часу ухвалили Болбочану більшовики й білогвардійці, вийшла виконувати півчота охорони Головного отамана. “На команду “Вогонь!” стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося. Знову команда “Вогонь!” – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького корпусу, завойовника Криму! Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов... добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... вхопив агонізуючого за комір, і “поволік, копаючи ногами, до ями”. Коли козаки полку Чорних запорожців дізналися про розстріл Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”. Це твердження Петра Дяченка. Довідавшись про загибель Болбочана, В’ячеслав Липинський від розпачу розридався. “Факт розстрілу Отамана Болбочана, – згодом писав він, – котрий для мене став безпосередньо причиною моєї димісії, – се тільки вище, видніше полум’я того процесу самоспалення, в якому згоряє наша хата. Розстріл Отамана Болбочана – се не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників тих Українців, коті хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Від був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що, борючись з ворогом, пройшов всю Україну і... прагнув вернутись на фронт до своїх улюблених полків – цього одного з так рідких дійсних українських патріотів розстріляли... 3а що? “За намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами”, – прочитав я, очам своїм не вірячи, в урядовім “Огляді стратегічного і політичного становища на Україні” від 26 Червня с. р. Але ж тоді чому розстріляний тільки Болбочан, чому до суду не притягнуті всі самостійники і всі хлібороби-демократи, чому після того Ви... мене... члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної партії, запрошуєте від імені Уряду прибути для участи в розв'язанню важливих державних питань?.. Призначте ревізію процесу отамана Болбочана: реабілітуйте його добре, чесне ім'я... А поки що факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов- таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду – язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції”. Полковника Болбочана, творця “оружної міці і підстави нашої Держави”, досі офіційно не реабілітовано. Не засуджено і винуватців його вбивства. Більше того, їх прославляють, називають їхніми іменами вулиці та площі на Західній Україні, споруджують пам’ятники. Поки українцям ставитимуть за зразок проповідників класової та партійної нетерпимості, людей, які запалили “полум’я того процесу самоспалення“, в якому згоріла наша держава в 1917 – 1920-х роках, доти важко розраховувати на державну перспективу України. Час уже зрозуміти, хто Каїн, а хто Авель! Роман КОВАЛЬ


Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Людмила ПИСЬМЕННА (Київ) – 200 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Оріяна СОТНИК (Київ) – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ