Книга битія кожного народу пишеться не чорнилом, а кров’ю. Такий, очевидно, закон вищої волі, від котрої залежить усе, що вкладається у зміст життя.
Людство снажиться, шукаючи найлегших шля­хів поступу. Людство вимріює ідеали, ставить їх перед зором своїм, як мету, як притягальну силу, як границю певного етапу історії, але всі заходи дії великого життєвого театру з якоюсь фаталь­ною послідовністю, з певною залізною логічністю зводяться до боротьби, боротьби і ще раз боротьби. І то боротьби в тому остаточному розумінню, коли то не зважається на засоби, на середники, а коли весь людський геній, той бог богів його неймовірно великої сили, скеровано виключно на те, щоб перемогти, подолати, зломити і знищити спротив ворожої сторони.
Чудесний, хоч незбагнений і, мабуть, ненаправимий закон. І нема для нього виїмків між мільярдами жи­вих істот, яких від протоплазми через інстинкт до розуму суворо підпорядковано йому й які то­му якраз творять величний космос вічного руху з назвою Всесвіт.
Хто скаже, що ми виїмок з того закону? Ми – як окремі людські одиниці і як народ?
Зламаний, спаралізований організм... Отрує­ний і приспаний дух... Триста років летаргії... І зненацька, ніби на заклик сурми архангела, твориться чудо! Встає мертвий, встав забутий, встає тричі перекреслений тут – на землі, і там – на небі!
І вже на перший день свого воскресіння по­силає кращих своїх синів на простори землі своєї, щоб оживити, щоб натхнути її чаром волі й по­класти на ній печать, яку не зірве ніхто, ніколи – печать духу, печать крові живої!
Це сталося на наших очах. Це сталося в неза­бутні дні революції. Це повстали з мертвих Чорні полки, Залізні дивізії, Січові й Запорозькі корпуси. Який геній надав їм ці чудові назви? Хто рухнув їх на одчайдушну боротьбу, натхненну вірою, що тільки в огні і крові куються скри­жалі заповітів визволення?
Геній народу! Його сильний невмирущий інстинкт, що наказав: встаньте! – і встали! Візьміть у руки меч і блискавку – оздобу сильних! – і взяли! Земля родила і жертовно дала на вівтар вічного огню батьківщини героїв, героїв у пов­ному розумінні слова, героїв, які створили Крути, написали довгу неймовірну легенду трирічного надлюдського змагу, світлим фрагментом якої є і цей, що згадуємо сьогодні, ім’я якому Зимовий похід.
П’ятнадцять років минуло з того часу (сказано у грудні 1934 р. – Ред.), коли то пошматоване чисельними ворожими ордами тіло нашої національної армії вирушило в цей шале­ний у своїм героїзмі похід. П’ятнадцять років, які започаткували вже біг нової історії, хоч між нами є ще живі і повні сил ті особистості, що своїм духом, волею створили цю велику легенду. По степах, селах і містах широкої нашої Батьківщини ще, напевно, не стерлися сліди тих, які перші після довгих століть неволі contra spem spero пішли і перемогли. Перемогли летаргію, пере­могли безпорадність паралітика. Перемогли, бо почали писати історію тривкою барвою – кров’ю кращих з найкращих.
Й я глибоко переконаний, що як би хто не дивився на історію наших перших визвольних намаг, але ніхто не сміє сказати, що наша армія не виявила усієї величі покладеного на неї в той час завдання. Я глибоко переконаний, що єдине військо пішло за здоровим інстинктом, природнім голосом натури народу і тому створило той міт героїки, ту легенду радості волі, ту сторінку ве­ликих днів, яку ми, молоде наступне ваше поко­ління, завжди читаємо з посвятною гордістю.
Всі ті чисельні юнаки, які й сьогодні без слова нарікань несуть за ім’я нашої волі кари тюрми, каторги, шибениць і розстрілів, заздрять вам, горді попередники. Бо ви мали те виняткове щастя йти в лавах рідного війська – хай через огонь і воду, хай через муки і страждання, але вільні між вільними, горді між гордими. Над вами не беззаконні судді вирікали присуди, а воля Того, Хто хотів зробити вас безсмертними.
Ми сьогодні побожно схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих невідомих лицарів, що жертовно дали своє повне сил життя за честь мер­твих, живих і ненароджених братів своїх. Слава їх пам’яті! Слава їх вождям! Слава лицарям Залізного Хреста! Слава вічна й незмінна великій нашій Землі – Україні!

Самчук У. 3 промови, виголошеної на ювілейному святі Зимового походу у Празі 18 грудня 1934 // Гуртуймося. Трьохмісячний журнал військово-громадської думки. – Софія, 1935. – Січень – лютий – березень. – Ч. I (XIII). – С. 15 – 16.

Щиро вітаємо наших товаришів – кобзарів Віктора Лісовола, Тараса Силенка, Тараса Компаніченка та Ігоря Рачка із присудженням високих звань Заслужених артистів України!
Приємно зазначити, що всі вони – учасники вечорів Історичного клубу “Холодний Яр”, а.двоє з нагороджених – Віктор Лісовол і Тарас Силенко – є ще членами Історичного клубу “Холодний Яр”.
Бажаємо нових творчих злетів!

Не забудьте передплатити “Незбориму націю” для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли. Переконайте своїх друзів і рідних передплатити “Незбоиму націю”. Обговорення теми Визвольної боротьби зріднить вас!

Під такою назвою влітку 2008 р. з’явилася нова книга Михайла Іванченка – письменника, поета, художника, краєзнавця, дослідника міфології та історії Вільного козацтва.
З Михайлом Григоровичем мені пощастило познайомитися у липні цього року. Тоді Роман Коваль, автор сценарію документального фільму про Вільне козацтво (незабаром має з’явитися на екранах), разом зі знімальною групою Першого національного каналу телебачення мандрували по Черкащині, “набираючи матеріал”. У селі Гусаковому Звенигородського району наша експедиція завітала до Михайла Іванченка – сина сотника Вільного козацтва України Григорія Іванченка. У холодку старої вишні пан Михайло розповідав нам про батька та його друзів-гусаківців, бідкався, що “не той тепер народ у Гусаковому”, шкодував, що не знає, де батько сховав свою козацьку шаблю. З гіркою посмішкою згадував про “рідні” (сталінські) та “двоюрідні” (гітлерівські) табори. “Хоча, якби не пройшов школу “двоюрідних”, – лукавинкою світилися очі, – у “рідних” би не вижив”.
І ось я тримаю в руках подарунок – збірку новел про знівечену юність і каторжну молодість хлопця з України, – одного із сотень тисяч, що потрапили у нищівні жорна воєнних 40-х і повоєнних 50-х. Спочатку – остарбайтерське “гартування” та концтабір, а потім – “будівництво комунізму” на безмежних просторах країни “Есесерії”.
Не можна без душевного щему читати пронизливу повість (“Осколки”) про коротку весняну зустріч двох невільників: “Кохання не вибирає обставин. Воно, як розрив гарматного набою. Застає зненацька будь-коли і будь-де... Десь на дні мого серця болить щастя”. Боляче від безвиході, що віє від трагічної історії наївної і щирої Марійки (“Поклик любови”). А скільки ж їх було (!) таких Марійок і Максимів, тіло й душу яких розіп’яли на перехрестях “історичного шляху”.
Але вражає не лише зміст книги – перший шок від правди про архіпелаг ГУЛАГ ми вже пережили у 1980-х роках. Вражає також і стиль написання – безжально-правдивий репортаж про “Дантове коло” зеківських буднів, фотографічно точні портрети “лаґєрного” начальства, “соціально блізкіх” (злодіїв і вбивць) та “ізмєнніков родіни” (усіх, хто відбував строк за жменю колосків, за перебування на окупованій території, за вірші та за інші, подібні “смертні гріхи”).
Художник Михайло Іванченко виписав новели, ніби картини, накладаючи на полотно точні короткі мазки. Вони то яскраві й веселі (“Ніжно-рожево квітне небокрай”). То бліді й мінорні (“Над нами полярна ніч. У роботяг сірі лиця. Пригаслі погляди”). Але завжди дивовижно чіткі й кінематографічні (“Жовтогарячий захід вмирає. У синьому попелі хмар згасають жарини обрію”). Такі зримі пейзажі й ситуації! Така лаконічна та водночас яскрава й емоційна мова! Читаєш, і перед очима постають епізоди полярної зими, а в ній – чорні, виснажені, перемерзлі постаті, що з останніх сил трощать кам’яні скелі, кладуть залізницю у вічній мерзлоті, волочать ноги у черзі за баландою… Як у таких умовах можна було не втратити людського обличчя?! Не змізерніти душею?! Не зневіритися у святій любові до рідної землі, – до Материзни?!
Думаю, що відповідь одна – це під силу лише таким світлим і сильним духом людям, як Михайло Іванченко. Його нескорена воля не погоджується з роллю плакальників: “Чому ми з діда-прадіда плачемо піснею? – запитує письменник. – Чи ми у вічних наймах?” Від імені замордованих він намагається розбудити і застерегти нас, сьогоднішніх: “Ми подосі напівзрячі. Порційки риб’ячого жиру замалі. Одвічно доля нас карає сліпотою. Не навчилися відрізняти добра від зла. Друзів від ворогів. Знедолених від катів. Шляху від манівців”.
Знову повертаюся до думки про кінематографічність новел. Переконана, що книга є збіркою готових сценаріїв до серії телевізійних фільмів. Коли проти всього українського, патріотичного, правдивого, ведеться інформаційна війна телеканалами, які вбивають мораль своїми програмами, зокрема безглуздими, а часом відверто збоченими ток-шоу, екранізація “Новел неволі” конче необхідна.
18 листопада Михайлу Григоровичу Іванченку виповнилося 85 років. “Мрійник, що шукає собі подібних”, – так автор назвав себе. Бажаю Вам, шановний ювіляре, щоб Ваша висока мрія здобувала все більше сердець українців і щоб наступний Ваш ювілей ми святкували у справді незалежній і багатій Державі. Нехай не полишає Вас натхнення і працездатність, а для цього – будьте здорові й сильні. Нехай світлі промені Вашого оптимізму і душевної щедрості освітлюють шлях українців у щасливе майбутнє.
А нам усім бажаю щасливої подорожі сторінками нових Ваших книг.

Людмила ШУЛЬГІНА,
доктор економічних наук
м. Київ

Першу свою статтю про родину отаманів Соколовських я закінчив словами: “Де, ви, Соколовські?! Відгукніться!!!”
І вони відгукнулися. Допомогла нам відшукати один одного землячка отаманів Антоніна Вербовецька, багатолітня співачка хору “Гомін”. За її сприяння було встановлено телефонний і листовний контакт із родиною отамана Василя Соколовського, його сином Євгеном та онучкою Лізою. А невдовзі разом з добродієм Олександром Ткачуком та кобзарем Віктором Лісоволом ми відвідали Горбулів – родинне гніздо отаманів Соколовських. Зустріч була тепла!
Віктор Лісовол, проспівавши кілька пісень Євгену Васильовичу Соколовському (1917 року народження!), поцікавився:
– А була колись пісня про Соколовських?
– Була.
І проспівав:

Роман жовтий, цвіт ружовський,
Десь поїхав Соколовський,
Десь поїхав, та й немає.
З козаками п’є-гуляє.

Роман – тобто ромен (ромашка), а жовтий його колір – то колір печалі. А “цвіт ружовський” – то колір крові. Отож не про гульню і забаву йшлося в пісні. “Десь поїхав” – інакше кажучи, пропав, згинув...
На жаль, більше слів Євген Васильович не пам’ятав, але він дав імпульс, і Віктор Лісовол довершив пісню (повний її текст із нотами опубліковано у книзі “50 пісень Віктора Лісовола”).
Потім Ліза Євгенівна повезла нас у сусіднє село Корчівку до могили Дмитра Соколовського. І Віктор Лісовол грав отаманові. Згодом отаманові співав і кобзар з Переяслава Микола Товкайло, з яким ми торік приїхали у Горбулів, щоб взяти участь у вечорі пам’яті шістнадцятилітньої отаманши Марусі Соколовської.
Ліза Євгенівна стверджувала, що в їхньому роду не тільки Маруся мала дар (чи чар) підкоряти чоловіків. Підпорядковувались хлопці також сестрі Лізи Ніні, яка, до слова, була як дві краплі води схожа на свою бабусю Олександру (отаманшу Марусю). Підкорялись парубки і чоловіки й самій Лізі та її дочці Вікторії...
І ось 13 жовтня Лізі Соколовській виповнилося 55 років. Як не привітати дорогу людину! І побажати не тільки здоров’я та особистого щастя, але й визнання заслуг її родини перед нашою державою!
Пригадую, як світилася щастям Ліза Євгенівна 3 грудня 2007 р. у Київському будинку вчителя під час вечора пам’яті Марусі Соколовської, який організував Історичний клуб “Холодний Яр”! Це був, напевно, один із найщасливіших днів у її гіркому житті – ми ж то знаємо як за російської окупації жилося родинам борців за Українську державу, а тут нарешті було вшановано її рід-родину.
У Соколовських – характери вигартовані, тверді. І за привітністю та добросердечністю Лізи Соколовської вгадується залізо. Тільки до своїх воно тепле і не гостре... До інших же воно шпичакувате, або й розпечене. Так і має бути. Доброта до всіх – це злочин. Адже серед цих “всіх” є й кати нашого народу та їхні нащадки, вигодовані на живодайному хлібі, відібраному у наших дідів...
Полковник КҐБ, що вивчав свого часу творчу біографію отаманши Марусі, якось сказав Лізі, що вона – точна копія отаманші за характером. А як же ще має бути!
Ліза Соколовська, як і її бабуся Олександра, знає, що щастя маємо кувати собі самі. Знає і про наш обов’язок гідно вшанувати козацтво, яке, за влучним висловом Уласа Самчука, писало історію нашого народу “тривкою барвою – кров’ю кращих з найкращих”. Слава Їм та Їхнім славним нащадкам!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Познайомилися ми з Павлом Гавриловичем ще під час роботи над збіркою “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Мені порекомендував звернутися до нього лісничий Креселецького лісництва Олександр Найда. Павло Гаврилович охоче відгукнувся на мою пропозицію й написав до нашої книги одну з передмов, а саме: “Історико-географічний опис Холодного Яру”. Написав натхненно, лірично і... документально. Було видно, що він закоханий у ліс. І людей, які оберігали його і для яких він століттями був хатою. Мова не тільки про лісничих, але і про козаків та гайдамаків, які століттями гніздилися в українських лісах.
Про ліс Павло Вакулюк написав чимало – самих лише статтей кілька сотень, а ще і 33 монографії – “Ліс і людина”, “Посади дерево”, “Оповіді про дерева”, “Зелені скарби Фастівщини”, “Лісовідновлення та лісорозведення в Україні” (спільно з Валерієм Самоплавським), “Технологія лісокультурних робіт” та інші.
Свою палку любов до лісу Павло Вакулюк не тільки продемонстрував на сторінках книг, а й уже життя натхненно збільшував лісові масиви нашої Батьківщини. Перелік посад, які він посідав, промовистий – лічничий, інженер лісового господарства, головний лісничий, директор лісгоспу, начальник управління лісорозведення Міністерства лісового господарства, завідувач кафедри нової техніки, передової технології і комплексного ведення лісового господарства.
Для кого ж відновлював лісові масиви Павло Вакулюк? Для нових гайдамаків? Хто зна, може, й така думка була захована глибоко у серці...
Переймався Павло Гаврилович і трагічною долею працівників лісового господарства, яких особливо ретельно винищували під час Великих московських репресій. Цю болючу тему він осмислив у книгах “Лисенківщина”, “Реабілітовані історією”, “Нариси з історії лісів України”, “Історія українців”, “Важке прозріння”.
А ще Павло Вакулюк – палкий ентузіаст перетворення екскурсій на процес національного виховання. Ще в часи СССР він проводив екскурсії лісівникам на Аскольдову могилу, розповідав про трагедію крутянців, метаморфози Павла Тичини... А біля пам’ятника катам нашого народу у Трипіллі розповідав про отамана Зеленого і нашу правду. Звичайно, мав через це проблеми з КҐБ... Випустив Павло Вакулюк і “Путівник по історичних об’єктах Києва” та дуже цінну брошуру “Боярська вузькоколійка як дзеркало більшовицької пропаганди”, в якій аргументовано і спокійно розвінчав ще один брехливий московський міф – про П. Корчагіна і засліплених корчагінців...
Нещодавно відомий кінорежисер Леонід Мужук зняв документальний фільм із двох частин – “33-й. Материнський спогад” і “33-й. Материнський заповіт”. Головним оповідачем фільму став Павло Вакулюк. 22 листопада картину показав Перший національний. Її, до слова, перекладено на 6 мов і розіслано в 103 країни світу.
Павло Вакулюк прожив велике, наповнене добрими справами, життя. Але чи був він щасливою людиною? “Ні, не був і не міг бути...” – відповідає він у книзі “Верхівня на скрижалях історії”. Не міг бути, бо став свідком страшної трагедії свого народу. Загибель мільйонів (серед них і батька в 1933-му) і продовження жахливої трагедії тих, хто вижив під час Голодомору. Як можна бути щасливим, коли скалічено мільйони доль?! Болить серце і сьогодні, коли бачить духовних калік чи їхніх нащадків, які клянуть не Москву, а Україну, не ката, а жертву...
А прийшов у світ Павло Вакулюк 28 серпня 1928 р. у с. Верхівня Ружинського району Житомирської області в родині Гаврила та Насті Вакулюків. Пом’янемо незлим тихим словом і батьків добродія Павла! Вічна Їм пам’ять, а Павлові Вакулюку, до речі, членові-засновнику Історичного клубу “Холодний Яр”, – слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Допоможіть пізнати історію Визвольної боротьби своїм рідним, які живуть далеко від вас. Передплатіть їм “Незбориму націю”!

До 125-ліття від дня народження Петра Болбочана

Задумався Генеральний секретаріат, кого призначити на місце “царського генерала, явного реакціонера“ Прісовського. Зупинилися на кандидатурі штабс-капітана Шинкаря. Розраховували, що саме він вижене із Запорозької дивізії всіх “реакційних і контрреволюційних духів”. Але Шинкареві запорожці передали, що коли він з’явиться в їхній частині, “то буде розстріляний”. Тоді уряд запропонував підполковника Капкана, а за ним і Петлюру. Але, запорожці і їх, як людей непевних, не захотіли.
Вихід знайшов Болбочан. Він порадив генералові Прісовському офіційно запропонувати на свого наступника інспектора артилерії Запорозького загону полковника Зураба Натієва, грузина за національністю. Оскільки він був “громадянству цілком невідомий”, Генеральний секретаріат одразу погодився. Тим більше це був такий гарний приклад інтернаціональної співпраці, що підтверджував високі розмови про братерство народів!
“Натієв був гідним старшиною. Кришталево чесний, бездоганної хоробрости, він швидко став любленим командиром. Співчуваючи українському національному рухові, він, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині не за страх, а за совість. Одночасно з призначенням Натієва, Болбочан був призначений його помішником з виконанням обов’язків командира 2-го Запоріжського полку...”.
Вже на початку березня Запорозька дивізія виступила навздогін так званому “рабочє-крєстьянскому правітєльству”, яке втекло до Полтави. На шляху до неї запорожці звільнили Яготин, Гребінку, Лубни, інші населені пункти.
Незважаючи на значну чисельну та вогневу перевагу більшовиків, після впертих чотириденних боїв запорожці Болбочана здобули стратегічну станцію Ромодан. Тепер шлях стелився на Миргород і Полтаву. Німці, що підійшли наприкінці боїв, офіційно привітали Петра Болбочана із блискучою перемогою.
27 березня козаки Запорозького полку імені Костя Гордієнка підняли український прапор над Полтавою. Здійснилася мрія багатьох поколінь українців – росіяни під Полтавою були биті.
Більшовики тепер огризалися лише в пресі. Тікаючи з України, вони з люттю писали про “небезпечного противника”, “реакціонера, старорежимного генерала Болбочана”. За його голову обіцяли 50 тисяч рублів.
Наступ запорожців стримати було вже неможливо. 6 квітня вони піднімають український прапор над Харковом. Історичний визвольний похід від Сарн – через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву – до Харкова було здійснено за півтора місяці. Всіма військовими операціями керував Петро Болбочан...
Ось яку оцінку дав своєму командирові старшина запорожців Борис Монкевич: “У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем... [У найскладніших обставинах ніколи] не тратив здібності орієнтуватися... Був надзвичайно хоробрим. У більшости керував боєм особисто і завсіди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підєм духу в Запоріжців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він саме (є) зразком чесности й порядку. В життю був скромний, без тіні манії величности... Завсіди додержував свого слова й обітниці. Всі ці прикмети викликати в людини безмежне довір’я й очарування його особою. Запоріжці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання”.
2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорозької дивізії, а згодом і Запорозького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку, довкола тризубу, був напис “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Була й своя, полкова, присяга:

Тобі, мій краю дорогий,

10 квітня до штабу Запорозької дивізії, яка розгорталася вже в корпус, офіційний представник військового міністерства приніс секретний документ за підписом військового міністра Олександра Жуківського, який наказував, випередивши німців, захопити Севастополь, Чорноморський флот та величезне майно у кримських портах.
Чому наказ був секретним? Тому, що офіційно Крим не входив до складу УНР, адже про нього не було жодної згадки в 4-му Універсалі, а на Берестейських переговорах у лютому 1918 р. українська делегація офіційно від нього відмовилася, мовляв, нехай там татари будують свою державу, нам до Криму діла немає. Німці довго не могли повірити і все перепитували, чи правильно вони зрозуміли. До слова, українці у Бересті відмовилися і від Одеси. Тільки завдяки німцям Одесу було згодом проголошено українським містом...
Вже 11 квітня Болбочан на чолі миттєво сформованої Кримської групи, вирушив у новий похід. Їхали через Мерефу – Лозову – Павлоград. Захопивши після бою вузлову станцію Синельникове, направилися на південь. Під Олександрівськом (тепер Запоріжжя) більшовики гарматним вогнем розбили один з ешелонів Кримської групи. Всеж 16 квітня запорожці зайняли станцію Олександрівськ, де перехрещувалися стратегічні шляхи: Крим – Москва, Одеса – Донбас. Окрім того, станція знаходилася над самим Дніпром, відтак гарматні частини групи перекрили цю важливу водну магістраль.
В Олександрівську несподівано для всіх відбулася хвилююча зустріч двох збройних українських формацій – січових стрільців, які воювали у складі австрійського війська, і запорожців Болбочана. Здивуванню і радості не було меж. У цьому братерському акті злуки на берегах Дніпра, неподалік Запорозької Січі, взяли участь й духовенство та величезна кількість мешканців міста. “Дивилися одні на других брати з Підкарпатської країни і з широких степів Великої України, пишалися собою і перед очима великотисячного народу і своїх командирів проходили з високо піднесеними головами, з очима, в котрих горів вогонь великої самопосвяти і віри. Одні за другими проходили ряди військ, відбиваючи ногами так музики. Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітерець шелестів прапорцями на списах запоріжської кінноти, басували коні й тяжко гуркотіла артилерія.
Не вірили Січовики своїм очам, що вони побачать на Україні так добре вишколене військо... В одному тільки 2-му запоріжському полкові було 1200 самих старшин. Вражіння від паради було велике і ніколи не забудеться.
Архикнязь Вільгельм поцілувався з полковником Болбочаном, а Січові Стрільці і Запоріжці клялись самі собі і оден одному на вічну згоду в боротьбі за щастя народу, за Державність Українську”.

Ще й досі із закритими очима бачу її як живу, такою, якою вона була тоді, в ті пропам’ятні дні нашої слави і страждань, на визвольному фронті нашого війська, сорок років тому.
Світлана Харченко. Молода дівчина, років 22 – 23, невисокого зросту, але стрункої будови, з рожевим, миловидним, постійно усміхненим, наче хлоп’ячим, обличчям і веселими ясноблакитними очима. На голові – вояцький кашкет, з-під якого вибивалося буйне волосся золотистої барви, в короткій сірій спідничці й такого ж кольору жупані до колін, на ногах – мініатюрні чобітки. За плечима – невеличка рушниця кулеметника; на ремінному поясі із правого боку – револьвер. Під час походу – на коні, під час боїв – на перев’язочному пункті. Була подібна радше на молоденького козака, ніж на дівчину, й тим більше на полкового лікаря.
Під час вибуху революції була студенткою останнього курсу медичного факультету Київського університету. Мала нареченого, пізніше підполковника Армії УНР Івана Ремболовича, якому пощастило було врятуватися під Базаром, але якому доля судила згинути в бою під Бродами в рядах української дивізії “Галичина” (насправді розстріляний москалями 15 травня 1950 р. – Ред.). Обоє походили з Чернігівщини.
Українська національна революція захоплює й пориває молоду Світлану Харченківну. Вона ще студіює, вже в Українському університеті, але душа її рветься до активного визвольного чину. Їй уже не до студій і не до нареченого. Вона хоче бути на дієвому фронті. Адже там так потрібний медичний персонал!
У грудні 1918 р., за часів Директорії, молода ентузіастка Української визвольної боротьби зголошується до наново формованого в Києві 1-го полку Синьої дивізії. Світлана щаслива: її зараховано до складу полку другим помічником полкового лікаря.
Вирушивши з Києва 5 лютого 1919 р. разом із полком, що його пізніше перейменовано на 7-й Синій полк 3-ї п. Стрілецької дивізії, Світлана Харченко незмінно ділила його долю й недолю аж до самої смерти, спочатку як другий, потім як перший помічник полкового лікаря й нарешті як полковий лікар. Хоч лікарського диплома не мала, виявила небуденні фахові знання й здібності. Але найбільш імпонувала вона всім своєю надзвичайною відвагою, нервовим опануванням і сердечністю. Під час боїв була завжди там, де ранені найбільше потребували її опіки; коли полк наступав, все була зараз за передовою лавою. Кермувала санітарним відділом і особисто робила перев’язки тяжче раненим, не звертаючи уваги на вибухи ворожих гарматних стрілен, кулеметний та рушничний вогонь.
Козаки її дуже любили й поза очі називали не інакше як “наша Світланка”. Зі всією полковою старшиною була в добрих приятельських стосунках, але вона так поводилась, що ніхто навіть не подумав дивитися на неї, як на жінку. Для всіх у полку була тільки добрим лікарем і щирим приятелем.
15 серпня 1919 р. я був ранений у бою під м. Піщанкою. Перше враження — наче б хто вдарив тебе різкою по нозі. Спочатку я навіть не звернув був на це уваги. Одначе згодом я раптом почув, що в мойому правому чоботі щось “хлюпає”. Чобіт був повний крови, що вже не могла в ньому вміститися й стікала вниз по халяві. Водночас я відчув якусь незвичайну для мене в ті часи слабість, у голові закрутилося і я, напевно, впав би, якби мене були не підхопили. Велика втрата крови зробила своє. Командування полком перейняв мій заступник сл. п. полковник Борис Магеровський, а мене після перев’язки перенесено до штабу дивізії. Рана сама по собі не була з тяжких, бо куля кости не зачепила й я сподівався за пару днів повернутися до полку.
Тим часом Синій полк вибив ворога з м. Піщанки й рушив далі, а штаб дивізії перенісся до цього містечка. Довідавшись, що я в Піщанці, Світлана Харченко приїхала, щоб провірити стан моєї рани, й це стало причиною її трагічного кінця. У той самий день, як вона виїхала, мене перевезли під опіку одної прихильної душі в с. Вербове, бо я вперто відмовлявся їхати до шпиталю, хоч не був здібний рухатися. За кілька днів мого перебування у Вербовім, стан мій дуже погіршився: температура значно піднеслася, а нога спухла від коліна до п’яти й потемніла. Під загрозою гангрени й ампутації я дав себе переконати дивізійному лікареві й мене перевезено до шпиталю в м. Винниці. Щойно через яких два місяці я довідався подробиці трагічної смерти незабутньої нашої Світланки.
Фатальним збігом обставин в тому самому часі, коли Світлана була в м. Піщанці, червоним пощастило врізатися клином між частинами 3-ї п. Залізної дивізії й змусити 7-й полк до спішного відступу в напрямку Дністра. Ще заки полк встиг повідомити про це штаб дивізії, Світлана разом із козаком-ординарцем вирушили назад до полку, не здаючи собі справи, що шлях їхнього повороту відрізаний большевиками. По дорозі в лісі їх несподівано оточили червоні. В цей вирішний момент буття чи небуття Світлана не розгубилася. Швидким рухом стрілом із револьвера забила найближчого червоноармійця, що загороджував їй дорогу, дала коневі остроги й намагалася врятувати своє життя кар’єром. Але дарма. Цілий град куль звалив її і коня. Озвірілі червоноармійці у варварський спосіб добили її прикладами рушниць.
Наша Світланка – герой на полі бою – вмерла трагічно, але геройською смертю, не піддавшись ворогові.
Щодо козака-ординарця, то побачивши довкола себе червоних, підніс руки догори й крикнув, що він “мусово мобілізований” і хоче служити в Червоній армії. Червоноармійці повірили йому, й це врятувало йому життя. Скориставши з першої нагоди, він утік, дістався до штабу 3-ї Залізної дивізії і оповів про трагедію нашої Світланки.

Олександр ВИШНІВСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР

Голос Комбатанта (Нью-Йорк). Журнал Об’єднаня бувших Вояків-Українців в Америці (ОбВУА). – 1959. – Осінь – Зима. – Ч. 4 (10). – С. 5 – 6.

Було це в Україні, на леваді, під селом НН (мабуть, Ситківцями), між Гайсином і Вінницею, весною 1920 року. Після того, як поляки розбили під Бердичевом І бригаду УСС, рештки розбитків під командою сотника Б. Білинкевича опинилися під Гайсином. Становище було безвихідне, й тому команда вирішила вислати делегатів до поляків з капітуляцією, тим більше, що Головний отаман С. Петлюра прибув зі своїм штабом у Вінницю.
Чергового дня вернулися наші делегати з точними наказами для нас від польської команди відтинку – вимаршувати в напрямі Вінниці до села НН і там скласти зброю. Ми в порядку, згідно з наказом, вимаршували слідуючого дня ранком.
Була з нами стрілецька оркестра, якою диригував тоді О. Кухтин. Біля полудня, наблизившись до села, ми побачили польські відділи, які стояли на леваді в чотирикутнику з отвореним для нас входом. Коли ми, сотня за сотнею, разом з обозами, ввійшли в середину того чотирикутника, поляки замкнули за нами вхід.
Потім упав наказ: “Скласти зброю і все майно, включно з інструментами оркестри”. Ми стали мовчки виконувати наказ. Один Кухтин чомусь отягався з його виконанням. Він уставив оркестру в півколо, посередині чотирикутника, перед нею поставив пульт, вбрав білі рукавички й батутою дав знак оркестрі. В цій хвилині понеслися звуки стрілецької похоронної пісні “Видиш, брате мій…”
Ми всі, як зачаровані, в один момент станули на “Позір!” і так переслухали цілу пісню. Коли оркестра перестала грати, Кухтин склав батуту й рукавички на пульт, оркестранти свої інструменти – на землю і відступили.
Довгий час ми ще стояли мовчки й тоді щойно прийшли до повної свідомості, що сталося. І тоді не з одного ока загартованих у боях УСС-ів потекла гаряча сльоза.
Навіть поляки не посміли перешкодити нам у хвилині нашого болю, а мовчки стояли довгий час.
Найтяжчі переходи на нашому стрілецькому воєнному шляху не залишили в мене такого потрясаючого враження.

Володимир ГІРНЯК

Голос Комбатанта (Нью-Йорк). Журнал Об’єднання бувших Вояків-Українців в Америці (ОбВУА). – 1958. – Листопад – Грудень. – Ч. 1 (7). – С. 23

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

У жовтневому числі “Незборимої нації” повідомлялося, що напередодні Дня незалежності голові Обухівської районної адміністрації Вікторові Остринському не вдалося зняти пам’ятник Леніну з центральної площі Обухова через опір розлюченого мера міста Володимира Мельника.
Минув тиждень і міський голова провів через сесію Обухівської міської ради хитромудре рішення не про демонтаж, а про перенесення пам’ятника у сквер через дорогу. Депутати проголосували майже одностайно. Лише голова комісії зі зв’язків із громадськістю, редактор міської газети Олена Артюшенко та голова регламентної комісії Любов Криворот голосували за демонтаж пам’ятника і його утилізацію. Виступили вони і проти виділення 340 тисяч (!) гривень бюджетних коштів на перенесення і облаштування нового місця для більшовицького монстра. За неприпустиме марнотратство обома руками були “за” і запрошені мерією на сесію голова районної організації компартії та голова ветеранської організації.
І гроші виділили.
Виконуючи завдання обухівського мера, на початку жовтня робітники будівельно-монтажної організації підігнали кран і ваговоз до осоружного боввана, відкрутили масивні металеві болти на його підошвах, ніжно обв’язали попід руки і ноги міцною линвою, обережно поклали на вантажівку і перевезли пам’ятник за приміщення бібліотеки і районного музею. Там на місці колишнього танцювального майданчика для “дорогого Ілліча” обладнали так званий ветеранський сквер, звели постамент і  прикрутили до нього ленінські підошви. Отак виконали в Обухові Указ Президента про демонтаж знаків і пам’ятників особам тоталітарного режиму...
Проти ночі на 7 листопада добрі люди висловити протест проти дій мера, написавши на постаменті криваво-червоною фарбою слова “Ні – комуні!”, “Кат!!!” А коли напис відмили комунальники, підлітки всунули Леніну в ліву руку пляшку.
Оптимісти переконані, що недовго Леніну ховатися в кущах: тут його легше, ніж на відкритій площі, демонтувати “народним способом” та виконати нарешті президентський указ.

Ольга НЕБУВАЙЛО
м. Обухів Київської обл.

Від редакції
А в Черкасах живуть люди більш рішучі, ніж в Обухові. Проти ночі на 28 листопада вони розтрощили величезний пам’ятник Леніну. Спочатку, щоправда, хотіли вчинити більш делікатно. Підігнали потужний кран, та і йому виявилося не під силу підняти семиметрового, двадцятишеститонного монстра. Тож рішення було прийняте революційне – “сєвєрному братіку” переломили хребта, і гранітний гігант капітулював. Щоправда, історичну місію “вождя пролетаріату” залишилися виконувати ноги. Вони так і залишилися стояти на “величному” постаменті. Комуністи, що зібралися рятувати свого вождя, були в розпачі. Вони називали черкаських козаків фашистами, ті ж скандували: “Комуняку – на гілляку!” та співали “Лента за лентою набої подавай”. Весело було тієї ночі у Черкасах. Черкаси знову стали столицею козацького краю! Про все це редакції розповів наш кореспондент на Холодноярщині Лідія Титаренко.

Перебуваючи в політичних таборах Мордовії в середині 1970-х років, я “перетрубив” “Історію Росії” Соловйова, Ключевського, Покровського. Але вся та історія, виявляється, вміщається на одній сторінці, та ще й великими літерами.
СОБИРАНИЕ РУССКИХ ЗЕМЕЛЬ. –  ОСВОЕНИЕ. – ПРИСОЕДИНЕНИЕ. ВОССОЕДИНЕНИЕ. – ТЕРРИТОРИАЛЬНЫЕ ПРИОБРЕТЕНИЯ И ПРИРАЩЕНИЯ. –  ДОБРОВОЛЬНОЕ ВХОЖДЕНИЕ (ВСТУПЛЕНИЕ). – УМИРОТВОРЕНИЕ. – ОСВОБОЖДЕНИЕ. – ОБРУСЕНИЕ КРАЯ. – ПРИОБЩЕНИЕ К ВЕЛИКОЙ РУССКОЙ КУЛЬТУРЕ. –  ПРАВОСЛАВИЕ, САМОДЕРЖАВИЕ И НАРОДНОСТЬ. –  ЕДИНАЯ И НЕДЕЛИМАЯ. – ПРОЛЕТАРСКИЙ ИНТЕРНАЦИОНАЛИЗМ. –МИРОВАЯ РЕВОЛЮЦИЯ. – ВЫРАВНИВАНИЕ ГРАНИЦ. – ТОРЖЕСТВО ИСТОРИЧЕСКОЙ СПРАВЕДЛИВОСТИ. – ПОДДЕРЖКА МИРОВОГО КОММУНИСТИЧЕСКОГО И РАБОЧЕГО ДВИЖЕНИЯ. ЗАЩИТА ЗАВОЕВАНИЙ СОЦИАЛИЗМА. – БОРЬБА ЗА МИР. – ДРУЖБА НАРОДОВ. – БРАТСКАЯ ПОМОЩЬ. ВВЕДЕНИЕ ОГРАНИЧЕННОГО КОНТИНГЕНТА. –ВЫПОЛНЕНИЕ ИНТЕРНАЦИОНАЛЬНОГО ДОЛГА. – ЕДИНСТВО СЛАВЯНСКИХ НАРОДОВ. – ЗАЩИТА РУССКОЯЗЫЧНОГО НАСЕЛЕНИЯ И ГРАЖДАН РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ. –МОЧИТЬ В СОРТИРЕ. – ПРИНУЖДЕНИЕ К МИРУ.  Далі буде...
Вичитав я в Соловйова, що Москва стоїть на Кучковому болоті. Тоді я склав найкоротшу програму майбутньої Партії Зелених: “Відновити Кучкове болото”.
Або ж Москва трястиме світом ще кілька століть.

Василь ОВСІЄНКО