(Спомин)
Ще й досі із закритими очима бачу її як живу, такою, якою вона була тоді, в ті пропам’ятні дні нашої слави і страждань, на визвольному фронті нашого війська, сорок років тому.
Світлана Харченко. Молода дівчина, років 22 – 23, невисокого зросту, але стрункої будови, з рожевим, миловидним, постійно усміхненим, наче хлоп’ячим, обличчям і веселими ясноблакитними очима. На голові – вояцький кашкет, з-під якого вибивалося буйне волосся золотистої барви, в короткій сірій спідничці й такого ж кольору жупані до колін, на ногах – мініатюрні чобітки. За плечима – невеличка рушниця кулеметника; на ремінному поясі із правого боку – револьвер. Під час походу – на коні, під час боїв – на перев’язочному пункті. Була подібна радше на молоденького козака, ніж на дівчину, й тим більше на полкового лікаря.
Під час вибуху революції була студенткою останнього курсу медичного факультету Київського університету. Мала нареченого, пізніше підполковника Армії УНР Івана Ремболовича, якому пощастило було врятуватися під Базаром, але якому доля судила згинути в бою під Бродами в рядах української дивізії “Галичина” (насправді розстріляний москалями 15 травня 1950 р. – Ред.). Обоє походили з Чернігівщини.
Українська національна революція захоплює й пориває молоду Світлану Харченківну. Вона ще студіює, вже в Українському університеті, але душа її рветься до активного визвольного чину. Їй уже не до студій і не до нареченого. Вона хоче бути на дієвому фронті. Адже там так потрібний медичний персонал!
У грудні 1918 р., за часів Директорії, молода ентузіастка Української визвольної боротьби зголошується до наново формованого в Києві 1-го полку Синьої дивізії. Світлана щаслива: її зараховано до складу полку другим помічником полкового лікаря.
Вирушивши з Києва 5 лютого 1919 р. разом із полком, що його пізніше перейменовано на 7-й Синій полк 3-ї п. Стрілецької дивізії, Світлана Харченко незмінно ділила його долю й недолю аж до самої смерти, спочатку як другий, потім як перший помічник полкового лікаря й нарешті як полковий лікар. Хоч лікарського диплома не мала, виявила небуденні фахові знання й здібності. Але найбільш імпонувала вона всім своєю надзвичайною відвагою, нервовим опануванням і сердечністю. Під час боїв була завжди там, де ранені найбільше потребували її опіки; коли полк наступав, все була зараз за передовою лавою. Кермувала санітарним відділом і особисто робила перев’язки тяжче раненим, не звертаючи уваги на вибухи ворожих гарматних стрілен, кулеметний та рушничний вогонь.
Козаки її дуже любили й поза очі називали не інакше як “наша Світланка”. Зі всією полковою старшиною була в добрих приятельських стосунках, але вона так поводилась, що ніхто навіть не подумав дивитися на неї, як на жінку. Для всіх у полку була тільки добрим лікарем і щирим приятелем.
15 серпня 1919 р. я був ранений у бою під м. Піщанкою. Перше враження — наче б хто вдарив тебе різкою по нозі. Спочатку я навіть не звернув був на це уваги. Одначе згодом я раптом почув, що в мойому правому чоботі щось “хлюпає”. Чобіт був повний крови, що вже не могла в ньому вміститися й стікала вниз по халяві. Водночас я відчув якусь незвичайну для мене в ті часи слабість, у голові закрутилося і я, напевно, впав би, якби мене були не підхопили. Велика втрата крови зробила своє. Командування полком перейняв мій заступник сл. п. полковник Борис Магеровський, а мене після перев’язки перенесено до штабу дивізії. Рана сама по собі не була з тяжких, бо куля кости не зачепила й я сподівався за пару днів повернутися до полку.
Тим часом Синій полк вибив ворога з м. Піщанки й рушив далі, а штаб дивізії перенісся до цього містечка. Довідавшись, що я в Піщанці, Світлана Харченко приїхала, щоб провірити стан моєї рани, й це стало причиною її трагічного кінця. У той самий день, як вона виїхала, мене перевезли під опіку одної прихильної душі в с. Вербове, бо я вперто відмовлявся їхати до шпиталю, хоч не був здібний рухатися. За кілька днів мого перебування у Вербовім, стан мій дуже погіршився: температура значно піднеслася, а нога спухла від коліна до п’яти й потемніла. Під загрозою гангрени й ампутації я дав себе переконати дивізійному лікареві й мене перевезено до шпиталю в м. Винниці. Щойно через яких два місяці я довідався подробиці трагічної смерти незабутньої нашої Світланки.
Фатальним збігом обставин в тому самому часі, коли Світлана була в м. Піщанці, червоним пощастило врізатися клином між частинами 3-ї п. Залізної дивізії й змусити 7-й полк до спішного відступу в напрямку Дністра. Ще заки полк встиг повідомити про це штаб дивізії, Світлана разом із козаком-ординарцем вирушили назад до полку, не здаючи собі справи, що шлях їхнього повороту відрізаний большевиками. По дорозі в лісі їх несподівано оточили червоні. В цей вирішний момент буття чи небуття Світлана не розгубилася. Швидким рухом стрілом із револьвера забила найближчого червоноармійця, що загороджував їй дорогу, дала коневі остроги й намагалася врятувати своє життя кар’єром. Але дарма. Цілий град куль звалив її і коня. Озвірілі червоноармійці у варварський спосіб добили її прикладами рушниць.
Наша Світланка – герой на полі бою – вмерла трагічно, але геройською смертю, не піддавшись ворогові.
Щодо козака-ординарця, то побачивши довкола себе червоних, підніс руки догори й крикнув, що він “мусово мобілізований” і хоче служити в Червоній армії. Червоноармійці повірили йому, й це врятувало йому життя. Скориставши з першої нагоди, він утік, дістався до штабу 3-ї Залізної дивізії і оповів про трагедію нашої Світланки.
Олександр ВИШНІВСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР
Голос Комбатанта (Нью-Йорк). Журнал Об’єднаня бувших Вояків-Українців в Америці (ОбВУА). – 1959. – Осінь – Зима. – Ч. 4 (10). – С. 5 – 6.
|
