Під такою назвою влітку 2008 р. з’явилася нова книга Михайла Іванченка – письменника, поета, художника, краєзнавця, дослідника міфології та історії Вільного козацтва.
З Михайлом Григоровичем мені пощастило познайомитися у липні цього року. Тоді Роман Коваль, автор сценарію документального фільму про Вільне козацтво (незабаром має з’явитися на екранах), разом зі знімальною групою Першого національного каналу телебачення мандрували по Черкащині, “набираючи матеріал”. У селі Гусаковому Звенигородського району наша експедиція завітала до Михайла Іванченка – сина сотника Вільного козацтва України Григорія Іванченка. У холодку старої вишні пан Михайло розповідав нам про батька та його друзів-гусаківців, бідкався, що “не той тепер народ у Гусаковому”, шкодував, що не знає, де батько сховав свою козацьку шаблю. З гіркою посмішкою згадував про “рідні” (сталінські) та “двоюрідні” (гітлерівські) табори. “Хоча, якби не пройшов школу “двоюрідних”, – лукавинкою світилися очі, – у “рідних” би не вижив”.
І ось я тримаю в руках подарунок – збірку новел про знівечену юність і каторжну молодість хлопця з України, – одного із сотень тисяч, що потрапили у нищівні жорна воєнних 40-х і повоєнних 50-х. Спочатку – остарбайтерське “гартування” та концтабір, а потім – “будівництво комунізму” на безмежних просторах країни “Есесерії”.
Не можна без душевного щему читати пронизливу повість (“Осколки”) про коротку весняну зустріч двох невільників: “Кохання не вибирає обставин. Воно, як розрив гарматного набою. Застає зненацька будь-коли і будь-де... Десь на дні мого серця болить щастя”. Боляче від безвиході, що віє від трагічної історії наївної і щирої Марійки (“Поклик любови”). А скільки ж їх було (!) таких Марійок і Максимів, тіло й душу яких розіп’яли на перехрестях “історичного шляху”.
Але вражає не лише зміст книги – перший шок від правди про архіпелаг ГУЛАГ ми вже пережили у 1980-х роках. Вражає також і стиль написання – безжально-правдивий репортаж про “Дантове коло” зеківських буднів, фотографічно точні портрети “лаґєрного” начальства, “соціально блізкіх” (злодіїв і вбивць) та “ізмєнніков родіни” (усіх, хто відбував строк за жменю колосків, за перебування на окупованій території, за вірші та за інші, подібні “смертні гріхи”).
Художник Михайло Іванченко виписав новели, ніби картини, накладаючи на полотно точні короткі мазки. Вони то яскраві й веселі (“Ніжно-рожево квітне небокрай”). То бліді й мінорні (“Над нами полярна ніч. У роботяг сірі лиця. Пригаслі погляди”). Але завжди дивовижно чіткі й кінематографічні (“Жовтогарячий захід вмирає. У синьому попелі хмар згасають жарини обрію”). Такі зримі пейзажі й ситуації! Така лаконічна та водночас яскрава й емоційна мова! Читаєш, і перед очима постають епізоди полярної зими, а в ній – чорні, виснажені, перемерзлі постаті, що з останніх сил трощать кам’яні скелі, кладуть залізницю у вічній мерзлоті, волочать ноги у черзі за баландою… Як у таких умовах можна було не втратити людського обличчя?! Не змізерніти душею?! Не зневіритися у святій любові до рідної землі, – до Материзни?!
Думаю, що відповідь одна – це під силу лише таким світлим і сильним духом людям, як Михайло Іванченко. Його нескорена воля не погоджується з роллю плакальників: “Чому ми з діда-прадіда плачемо піснею? – запитує письменник. – Чи ми у вічних наймах?” Від імені замордованих він намагається розбудити і застерегти нас, сьогоднішніх: “Ми подосі напівзрячі. Порційки риб’ячого жиру замалі. Одвічно доля нас карає сліпотою. Не навчилися відрізняти добра від зла. Друзів від ворогів. Знедолених від катів. Шляху від манівців”.
Знову повертаюся до думки про кінематографічність новел. Переконана, що книга є збіркою готових сценаріїв до серії телевізійних фільмів. Коли проти всього українського, патріотичного, правдивого, ведеться інформаційна війна телеканалами, які вбивають мораль своїми програмами, зокрема безглуздими, а часом відверто збоченими ток-шоу, екранізація “Новел неволі” конче необхідна.
18 листопада Михайлу Григоровичу Іванченку виповнилося 85 років. “Мрійник, що шукає собі подібних”, – так автор назвав себе. Бажаю Вам, шановний ювіляре, щоб Ваша висока мрія здобувала все більше сердець українців і щоб наступний Ваш ювілей ми святкували у справді незалежній і багатій Державі. Нехай не полишає Вас натхнення і працездатність, а для цього – будьте здорові й сильні. Нехай світлі промені Вашого оптимізму і душевної щедрості освітлюють шлях українців у щасливе майбутнє.
А нам усім бажаю щасливої подорожі сторінками нових Ваших книг.
Людмила ШУЛЬГІНА,
доктор економічних наук
м. Київ |
