До 125-ліття від дня народження Петра Болбочана
(поч. у ч. 11 “НН”)
Задумався Генеральний секретаріат, кого призначити на місце “царського генерала, явного реакціонера“ Прісовського. Зупинилися на кандидатурі штабс-капітана Шинкаря. Розраховували, що саме він вижене із Запорозької дивізії всіх “реакційних і контрреволюційних духів”. Але Шинкареві запорожці передали, що коли він з’явиться в їхній частині, “то буде розстріляний”. Тоді уряд запропонував підполковника Капкана, а за ним і Петлюру. Але, запорожці і їх, як людей непевних, не захотіли.
Вихід знайшов Болбочан. Він порадив генералові Прісовському офіційно запропонувати на свого наступника інспектора артилерії Запорозького загону полковника Зураба Натієва, грузина за національністю. Оскільки він був “громадянству цілком невідомий”, Генеральний секретаріат одразу погодився. Тим більше це був такий гарний приклад інтернаціональної співпраці, що підтверджував високі розмови про братерство народів!
“Натієв був гідним старшиною. Кришталево чесний, бездоганної хоробрости, він швидко став любленим командиром. Співчуваючи українському національному рухові, він, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині не за страх, а за совість. Одночасно з призначенням Натієва, Болбочан був призначений його помішником з виконанням обов’язків командира 2-го Запоріжського полку...”.
Вже на початку березня Запорозька дивізія виступила навздогін так званому “рабочє-крєстьянскому правітєльству”, яке втекло до Полтави. На шляху до неї запорожці звільнили Яготин, Гребінку, Лубни, інші населені пункти.
Незважаючи на значну чисельну та вогневу перевагу більшовиків, після впертих чотириденних боїв запорожці Болбочана здобули стратегічну станцію Ромодан. Тепер шлях стелився на Миргород і Полтаву. Німці, що підійшли наприкінці боїв, офіційно привітали Петра Болбочана із блискучою перемогою.
27 березня козаки Запорозького полку імені Костя Гордієнка підняли український прапор над Полтавою. Здійснилася мрія багатьох поколінь українців – росіяни під Полтавою були биті.
Більшовики тепер огризалися лише в пресі. Тікаючи з України, вони з люттю писали про “небезпечного противника”, “реакціонера, старорежимного генерала Болбочана”. За його голову обіцяли 50 тисяч рублів.
Наступ запорожців стримати було вже неможливо. 6 квітня вони піднімають український прапор над Харковом. Історичний визвольний похід від Сарн – через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву – до Харкова було здійснено за півтора місяці. Всіма військовими операціями керував Петро Болбочан...
Ось яку оцінку дав своєму командирові старшина запорожців Борис Монкевич: “У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем... [У найскладніших обставинах ніколи] не тратив здібності орієнтуватися... Був надзвичайно хоробрим. У більшости керував боєм особисто і завсіди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підєм духу в Запоріжців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він саме (є) зразком чесности й порядку. В життю був скромний, без тіні манії величности... Завсіди додержував свого слова й обітниці. Всі ці прикмети викликати в людини безмежне довір’я й очарування його особою. Запоріжці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання”.
2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорозької дивізії, а згодом і Запорозького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку, довкола тризубу, був напис “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Була й своя, полкова, присяга:
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу
Тебе любить. Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
10 квітня до штабу Запорозької дивізії, яка розгорталася вже в корпус, офіційний представник військового міністерства приніс секретний документ за підписом військового міністра Олександра Жуківського, який наказував, випередивши німців, захопити Севастополь, Чорноморський флот та величезне майно у кримських портах.
Чому наказ був секретним? Тому, що офіційно Крим не входив до складу УНР, адже про нього не було жодної згадки в 4-му Універсалі, а на Берестейських переговорах у лютому 1918 р. українська делегація офіційно від нього відмовилася, мовляв, нехай там татари будують свою державу, нам до Криму діла немає. Німці довго не могли повірити і все перепитували, чи правильно вони зрозуміли. До слова, українці у Бересті відмовилися і від Одеси. Тільки завдяки німцям Одесу було згодом проголошено українським містом...
Вже 11 квітня Болбочан на чолі миттєво сформованої Кримської групи, вирушив у новий похід. Їхали через Мерефу – Лозову – Павлоград. Захопивши після бою вузлову станцію Синельникове, направилися на південь. Під Олександрівськом (тепер Запоріжжя) більшовики гарматним вогнем розбили один з ешелонів Кримської групи. Всеж 16 квітня запорожці зайняли станцію Олександрівськ, де перехрещувалися стратегічні шляхи: Крим – Москва, Одеса – Донбас. Окрім того, станція знаходилася над самим Дніпром, відтак гарматні частини групи перекрили цю важливу водну магістраль.
В Олександрівську несподівано для всіх відбулася хвилююча зустріч двох збройних українських формацій – січових стрільців, які воювали у складі австрійського війська, і запорожців Болбочана. Здивуванню і радості не було меж. У цьому братерському акті злуки на берегах Дніпра, неподалік Запорозької Січі, взяли участь й духовенство та величезна кількість мешканців міста. “Дивилися одні на других брати з Підкарпатської країни і з широких степів Великої України, пишалися собою і перед очима великотисячного народу і своїх командирів проходили з високо піднесеними головами, з очима, в котрих горів вогонь великої самопосвяти і віри. Одні за другими проходили ряди військ, відбиваючи ногами так музики. Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітерець шелестів прапорцями на списах запоріжської кінноти, басували коні й тяжко гуркотіла артилерія.
Не вірили Січовики своїм очам, що вони побачать на Україні так добре вишколене військо... В одному тільки 2-му запоріжському полкові було 1200 самих старшин. Вражіння від паради було велике і ніколи не забудеться.
Архикнязь Вільгельм поцілувався з полковником Болбочаном, а Січові Стрільці і Запоріжці клялись самі собі і оден одному на вічну згоду в боротьбі за щастя народу, за Державність Українську”.
|
