У Київському будинку офіцерів відбувся вечір з нагоди 80-ліття славетного діяча культури, засновника й керівника уславленого етнографічного хору “Гомін” Леопольда Івановича Ященка – музикознавця-фольклориста, композитора, лауреата премії ім. Павла Чубинського, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Ще в 1971 році мені, мешканцю зденаціоналізованого індустріального Донбасу, пощастило побачити чарівне дійство свята Купала, влаштоване в київському гідропарку Леопольдом Ященком (звільненого перед тим з інституту фольклору й етнографії за підпис під заявою протесту проти політичних арештів). У святковому дійстві брала участь національно-свідома молодь, убрана в барвисті строї із приватного етнографічного музею Івана Гончара. Враження від свята залишилося на все життя. Той співочий гурт мав назву – хор “Гомін”.
На жаль, гоніння на українську культуру посилилися. Прогледівши початок нової хвилі національного відродження, окупаційна влада оговталася і заходилася придушувати його прояви. Зазнали гонінь Іван Гончар та Леопольд Ященко, які відроджували народну обрядовість і пісенність. Нелюдський режим прагнув, щоб український народ розчинився у т. зв. совєтському народі і перейшов на московську  мову. Тому діяльність ентузіаста-відроджувача Ященка була для влади небезпечною. Хор розігнали, учасників його переслідували.
Але Ященко мав козацьку вдачу (по батькові він – нащадок козаків Роїської, а по матері – Менської сотень Чернігівського козацького полку), тож несхитно йшов стежкою служіння Україні. Позбавлений фахової роботи науковця-фольклориста в інституті, Леопольд Іванович працював на фізично тяжких підробітках, а вечорами на дніпрових берегах гідропарку збирав до співочого гурту відпочиваючих киян, з якими співав просто неба, навчаючи їх хоровому мистецтву. З настанням холодів у 1984 році він зумів знайти притулок для репетицій свого Клубу шанувальників народної пісні в Київському будинку культури Метробуду.
Його дружина, науковець-етнограф Лідія Григорівна Орел, попросила мене, тоді вже мешканця селища Буча під Києвом, підтримати Леопольда Ященка і хоч би й тимчасово відвідувати репетиції. Оте “тимчасово” розтяглося на понад 10 років. Я буквально приріс до колективу з його демократичною атмосферою та доброзичливим керівником-навчителем.
Хоч я і був залюблений у народний український спів, але знав вкрай мало пісень. У хорі Ященка потрапив я в чарівний світ українського мелосу, народного багатоголосся з розмаїттям пісень, мною доти незнаних, з усіх куточків України. Репертуар хору постійно поповнювався народними шедеврами, раніше зібраними Ященком в експедиціях Україною. Приносили нові пісні й учасники хору, який, до слова, ніколи не опускався до виконання “совєтського фольклору”, пісень про партію, без чого не міг існувати жоден інший легальний співочий колектив.
У задушливі часи брежнєвщини-андроповщини в хорі Ященка можна було поспілкуватися спорідненим душам, хоч би й оглядаючись на сексотів (остерігатися одного з них попереджав мене Леопольд Іванович).
Поступово “Гомін” виборов право повноголосо звучати на вулицях і площах столиці. Дряхліюча влада намагалася зашкодити цьому, підганяючи до хору автомашину з гучномовцями, які заглушували співаків бездушною естрадою.
Співаючи патріотичних пісень – козацьких, стрілецьких, повстанських і авторських, Ященкових – на мітингах і в колонах демонстрацій у часи виборювання Незалежності, хор “Гомін” надихав українців на досягнення цієї споконвічної мети.
І тепер українській пісні треба виборювати гідне становище в ефірі, який опанували чужинці. Леопольд Ященко завзято продовжує цю боротьбу. Дай йому, Боже, сил і здоров‘я перемогти у цій святій боротьбі за українську пісню!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

21 липня 1906 р. народилася поетеса Олена ТЕЛІГА.

21 липня 1923 р. загинув Лукаш КОСТЮШКО, член Центральної Ради; командувач партизанськими загонами на Волині (1923).

21 липня 1929 р. народився поет Іван ГНАТЮК.

21 липня 1941 р. помер письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону  дивізії “Галичина”.
22 липня 1944 р. помер поет Олександр ОЛЕСЬ.
23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками.
24 липня 1885 р. народився Володимир САЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 липня 1990 р. над будинком Київради піднято синьо-жовтий прапор.
25 липня (за ст. ст.) 1657 р. помер Богдан-Зіновій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України.
25 липня 1942 р. загинув Дмитро МИРОН (ОРЛИК), провідний діяч ОУН.
27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем.
27 липня 1649 р. у бою під Збаражем загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО.
27 липня 1865 р. народився Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ, митрополит УГКЦ.
27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
27 липня 1923 р. загинув Василь СЕНЗЮК, подільський отаман (1923).
28 липня 1931 р. помер командир 1-ї Сірої дивізії Армії УНР Віктор АБАЗА.
29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, письменниця, мати Лесі Українки.
29 липня 1887 р. народився Михайло САДОВСЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР.
30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, член Центральної Ради, голова уряду УНР в екзилі.
30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН.
30 липня 1920 р. постала УВО під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
30 липня 1947 р. помер художник Федір КРИЧЕВСЬКИЙ.
31 липня 1649 р. загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ.

Тяжко вчитися на своїх помилках. Бо ті помилки випливають із нашої природи, тобто із вродженої сутності нашої. Програли ми, українці, боротьбу за свою самостійність у 1917 – 1920-х роках як на Наддніпрянщині, так і в Галичині. Причини поразки і там, і там однакові, бо нація ж одна, сутність та ж. А її, цю сутність, не зміниш. Мусимо аналізувати колишні свої промахи, аби не допустити їх повторення нині, на початку ХХІ століття.
Видатний український письменник Андрій Чайковський (1857 – 1935) в часи творення і буття Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 р. – липень 1919 р.) був повітовим комісаром Самбора і повіту. Після поразки написав спомини про час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. і назвав їх “Чорні рядки”. Він писав їх у стані найстрашнішої депресії. “Я був близький божевілля і лиш якесь чудо, що я не наклав на себе рук з одчаю, щоби покінчити свої страшні душевні муки”, – признавався письменник.
Роздуми Андрія Чайковського про причини поразки українців у збройній боротьбі за свою державність, на жаль, не втратили актуальності.
“Яка ж причина тому, що ми впали? – запитував письменник і відповідав: – Перш за все ми хворіли на брак почуття власних сил до самостійності. Вже літописець згадує, як наші прадіди запрошували до себе варягів: “Прийди і княж нам, наша земля багата, а нема в ній ладу”. Князь Костянтин Острозький був таким сильним і могутнім магнатом, що міг легко проголосити себе князем або й королем, від нікого незалежним. А однак він того не зробив, вдовольняючись титулом київського воєводи. А наше козацтво від хвилини, коли воно стало виступати в козацькій історії як самостійна, зорганізована одиниця?
По розвалу царської Росії перші українські діячі теж не думали про відірвання України від Росії. І ми, галичани, були по собачому вірні Австрії, аж до тієї хвилини, коли від останнього австрійського міністра почули на нашу пропозицію відповідь: “Цу шпет” (запізно). Через те собаче прив’язання наше до Австрії ми дуже багато втратили, багато добрих та сприятливих нагод прогаяли і за це покутуємо.
Ми вважали себе за рослину пнучу, яка без тики і підпори не може стояти, так, як хміль, горох і т. і. Та на ті підпори вибирали ми собі частенько ще слабшого, як ми справді були, і та наша підпора користувалася нашими соками і нашою славою.
Наш хворобливий антимілітаризм.
Наш загал ненавидів військовий однострій, як арештантську сірячину. Мамуні попадали у спазми, коли їх дитина йшла до війська. Однорічні “добровольці” лише про те мріяли, щоб дістатися до “ферплексбранжі” (служба постачання продовольством) і по році служби дістати розетку на ковнір, котра охороняла їх від фронтової служби і давала захист за мішками по магазинах.
Антимілітаризм на цілій лінії серед українського громадянства. Пропагувала його українська інтелігенція, а серед тодішньої молоді – Іван Франко і Михайло Павлик. І ця пропаганда так дуже подобалася нашій молоді, щоб навіть намагалася манірно ходити, щоб це не нагадувало прямий військовий хід.
Це було причиною, що в наших галицьких полках не було української старшинської інтелігенції, що наші галицькі полки називалися у військовій адміністрації “польськими полками”, а мовою полковою була польська мова. У старшинських гуртках стрінути було можна різні нації: німців, чехів, поляків, хорватів, сербів і т. д., лише українців – ні. Бо ті нечисленні українські старшини не відважилися признаватися до своєї української (тоді “руської”) народності. А, коли б хто відважився зарекламувати народність, то стрічався з поблажливою усмішкою старшинського середовища: “Та це все одно, що й поляк, лиш що “гріхіш-католиш”.
На вищих становищах так званих генералів-штаблерів я чував лише про генерала Сембратовича і полковника генерального штабу Шашкевича. Та я не знаю, чи вони маніфестували себе українцями. А коли наспів рішаючий момент, то осталися при однім генерал-штаблерові Курмановичу, котрий виходив із попівського роду і вважав себе українцем. А ми могли їх мати більше, та ми їх не хотіли мати. І коли ми не мали вишколених вищих старшин, то мусіли позичати у німців. А при тім мали найкращий воєнний матеріал з усієї Австрії, якими були наші українські рядовики.
Вдармо у груди і признаймося, чи багато було між нами таких, що справді пройнялися ідеєю українського самостійництва? Ідеалістів було між нами небагато. А патріоти, що бажали собі дещо придбати на чорну годину з титулу свого українства, що бажали собі, щоб ця метушня чим швидше скінчилася без огляду на те, як мала би скінчитися, що критикували безпощадно кожну невдачу і помилку, а самі не хотіли до нічого руки прикласти?! – О! Таких було дуже-дуже багато.
На таке тіло без душі-ідеї треба було сильної гальванічної струї, пущеної сильною рукою по большевицькій методі: з нагайкою, шибеницею і розстрілом. Тоді воно, певно, рушилося би вперед; тоді всі слухали б і робили, що приказано. Але на те треба було одної сильної волі, а не безглуздих парламентів, що радили і нічого не вирадили. І не треба було на це гекатомбів трупів: вистарчило б кілька засудів, а тоді громадяни, патріоти і непатріоти, були б з тим рахувалися, що таке влада, а не помело, і треба її слухати.
Манія підозріння – то теж наша хронічна національна недуга. Як лиш хто вилізе на один щабель по суспільній драбинці, зараз омрячить його туман підозрінь серед тих, що нижче поставлені. Він – зрадник, нероба, гниль, а вже коли йому доведеться орудувати якими фондами, то він, певно, злодій, краде громадські гроші.
Всякі бувають причини такого підозріння. Передовсім людська глупота, непошанування чужої гідності, опісля злоба, взаємні порахунки і... охота засісти самому на тім стільчику, з котрого треба другого струтити. Для нас вистачить саме поголоски, щоб людину без доказів вкинути в болото та ще й притоптати ногами.
Другою сторінкою цієї медалі є наша каригідна поблажливість на народні злочини. Бо є злочини, зафіксовані в карному кодексі, за якими стежить влада безпеки, але є і такі, ще гірші перших, яких карний закон не реєструє. Вони підлягають лише моральній карі громадянства... Це називається товариським чи громадянським бойкотом. Та я не бачив ні одного прикладу, де би такий бойкот у нашому громадянстві був проведений. Поводимося супроти таких негідників так, наче це були б люди у двох видах: один такий, котрого треба вважати за падлюку і про нього говорити, а другий такий, із котрим треба задержати товариські зносини, як з гідним пошани громадянином. А коли ще той осібняк багатій, тоді мало є таких, щоб відважилися його бойкотувати, бо... він має гроші...
Чимало спричинилася до наших невдач хвиля невдач із-за Збруча. Звідтіля плила до нас у наші військові ряди деморалізація і розклад. Бо за Збручем була при владі не ця Україна, з якою ми жили і бажали їй щасливого визволення з-під московської кормиги, котра нас підсилювала грішми, і ми могли бути українським П’ємонтом у найтяжчих часах, коли Україну засудив царат на неминучу смерть, і з котрою ми бажали собі злуки. Владу там захопили вихованці московського підземелля, які зразу відпекувалися від відірвання від Москви. Вони все ходили у хвості російських революціонерів, а, щоб пристосуватися до них краще, то й себе називали соціалістами різних відтінків і кольорів, навіть таких, що із соціалізмом не мали нічого спільного. На московський зразок розкидали різні многообіцяючі кличі, не рахуючись із тим, чи ті ідеї дадуться прищепити нашому народові, чи вони можливі до проведення. То було лише невільниче наслідування Москви”.
Певно, що минулі десятиліття нас чомусь навчили. Хоч і обійшлося це нам дорогою ціною. Для нас сьогодні найголовніше: позбутися ілюзій щодо Росії. Вовк в овечій шкурі на очах всього людства чинить  злочини, які не мають строку давності. Хай це буде останньою крапкою над “і” в наших сумнівах.

Виїхали ми з Києва втрьох. За кермом – учасник хору “Чумаки” Борис Мельник, батько юного бандуриста Данила Мельника. Перша зупинка – в Обухові, де у краєзнавчому музеї ветерана УПА щиро вітали краєзнавець Юрій Домотенко, письменник Михайло Карасьов, поетеса Любов Мироненко, радіожурналіст Володимир Світан, керівник громадської організації “Ората” Орест Пащенко з Галичини, депутати Обухівської міської ради Олена Артюшенко, Валентина Мисяк і Любов Криворот, яка піднесла шановному гостеві хліб-сіль...
За годину у Млієві нас вже зустрічало подружжя Косіненків – Ольга і Володимир, з якими ми вирушили на Гайдамацьку Січ отамана Трохима Голого-Бабенка, щоб вшанувати орловецьких дівчат, зарубаних 1920 року будьонівцями. Відновив могилку разом з товаришами член Історичного клубу “Холодний Яр” Олександр Косіненко, син Ольги і Володимира.
Надвечір ми прибули до м. Кам’янка, де в історичному музеї Мирослав Симчич відвідав експозицію Холодноярської “республіки”, яку створив член Історичного клубу “Холодний Яр” Юрій Ляшко.
До Холодного Яру в’їхали через с. Грушківку. Вклонившись дубові Максима Залізняка, пригорнулись до нього. 1200 років! Хто тільки не стояв під його вітами! І Тарас Шевченко був тут!
Наступна зупинка – біля старовинного валу, що оточує плато, на якому вмостився Мотрин монастир. Стустились до Гайдамацького ставу, де гайдамаки в різні віки освячували свою зброю. У центрі с. Мельники поклали квіти до пам’ятника героям Холодного Яру. А у Медведівці, де почалася Коліївщина, Мирослав Симчич поклав квіти до пам’ятника Максимові Залізняку та відвідав краєзнавчий музей. Тут легендарного героя щиро вітали сільський голова Медведівки Олександр Діскант та члени історичного клубу Богдан Легоняк і Тарас Воскобойник – заводіяки всіх національних заходів у Холодному Яру.
Вранці наступного дня ми повернулись до Холодного Яру – не хотілося так швидко з ним розставатися. На хуторі Кресельці відвідали місце останнього бою головного отамана Василя Чучупака, поклали квіти до пам’ятників холодноярцям. У с. Мельники на цвинтарі вшанували молитвою та бузком могили Василя Чучупака, його матері Оксани та закатованих козаків.
Невдовзі дорога привела нас в Івківці, батьківщину Максима Залізняка. Тут уже на нас чекав історик Назар Лавріненко, який показав відроджений вітряк (1906 року), гору Семидубову, де за однією з легенд похований Богдан Хмельницький, та пам’ятник Максимові Залізняку роботи скульптора Івана Гончара.
У Суботові відбулася щира розмова Мирослава Симчича з патріотичною молоддю. Змістовну екскурсію до Іллінської церкви, етнографічного музею та на замчище Богдана Хмельницького провів член Історичного клубу “Холодний Яр” Віктор Гугля.
Побував ветеран і в Чигирині. Тут він відвідав Богданову гору, форт Дорошенка та пам’ятник Богданові Хмельницькому. А у Цвітній (родинне село отамана Чорноліського полку Пилипа Хмари) сотенний УПА поклав квіти до пам’ятника отаманові Хмарі та поспілкувався з його двоюрідним племінником Юрком Хмарою.
У Цибулеві Знам’янського району Кіровоградської області Мирослав Симчич вшанував гайдамацького ватажка XVII ст. Марка Мамая, Євгенію Бондаренко та Миколку Бондаренка – дружину і сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка, закатованих більшовиками. Поклавши квіти на їхню могилку, ми разом із краєзнавцем Володимиром Вознюком попростували у бік Веселого Кута до 300-літньої гайдамацької криниці. Відвідав ветеран і приватний музей Володимира Вознюка.
Останнім пунктом нашої подорожі було село Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області. Тут нас зустрічали сільський голова Микола Христенко та директор краєзнавчого музею Ніна Лисенко. В урочищі Чорний Ворон, вклонившись братській могилі козаків загону Чорного Ворона, Мирослав Симчич прочитав молитву. Після поминального обіду вирушили на Київ.
Враження від поїздки у всіх було світле. Мирослав Симчич не раз повторював, що чекав від цієї подорожі багато, але дійсність перевершила всі сподівання. “Тут не тільки є могили наших героїв, але й люди, які за ними доглядають”, – радів він.
Мене ж вразив сам пан Мирослав. Попри неймовірно тяжке життя (6 років збройної боротьби та 32,5 роки московських тюрем і таборів), він залишився доброю, чуйною, делікатною і скромною людиною. Всю дорогу хвалив не себе, а нас. “Ну, тепер мені буде що в Галичині розповідати цілий місяць”, – втішався він.
Я надзвичайно радий, що зробив сотенному Кривоносові коштовний подарунок, організувавши поїздку на святі місця, поїздку, яка наповнила його велике серце тихою радістю і теплим світлом.
Довгих років Вам, пане сотенний!

Роман КОВАЛЬ

Святослав Олександрович народився 3 травня 1893 р. у м. Баку. Походив зі старовинного шляхетського роду. Освіту здобув високу – гімназія в Києві, юридичний факультет Санкт-Петербузького університету та курси гардемаринів флоту (1917).
У добу революції служив на Балтиці мічманом, допомагав лейтенанту Михайлу Білінському українізувати екіпажі Балтійського флоту, на якому служило 12 тисяч українців. Для цього було створено Український військово-морський штаб Балтійського флоту. Після важких перемовин з військовим міністром Тимчасового уряду, 12 жовтня 1917 року, синьо-жовті прапори було урочисто піднято на крейсері “Светлана” та ескадрених міноносцях “Україна” і “Гайдамак”.
Українізація охопила і Чорноморський флот. У липні 1917 р. есмінець “Завидний” вийшов у море під українським прапором, а у жовтні на кораблях почали створюватися українські військові ради. На бік Центральної Ради перейшли 9 лінкорів, 7 крейсерів, 18 есмінців, 14 підводних човнів, 16 сторожових та посильних кораблів, 11 військових транспортів і плавбаз. Крім того, Центральну Раду визнали штаб флоту, всі військові підприємства й установи, берегові фортифікаційні споруди. Після проголошення УНР 19 листопада 1917 р. майже половина кораблів флоту підняла українські прапори, а в Севастополі відбувся військовий парад.
Прибувши до Києва, Святослав Шрамченко у січні 1918 р. поступив на службу до Генерального секретаріату морських справ, який очолював Дмитро Антонович. Як старший ад’ютант, Шрамченко бере участь у підготовці Закону про Український Державний флот, стає головою міжвідомчої комісії при морському міністерстві з вироблення українських державних прапорів, розробляє флотську символіку.
14 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Тимчасовий закон про флот УНР. У його другому параграфі зазначено, що “прапорами Української Військової Фльоти є полотнище в двох – блакитному і жовтому – кольорах. В кряжі блакитного кольору – історичний золотий тризуб з білим внутрішнім полем у ньому”. На жаль, цей прапор не дійшов до флоту, бо в Києві вибухнуло більшовицьке повстання...
В Українському національному музеї в Чикаго зберігаються рукописи Святослава Шрамченка. З них можна довідатися про пам’ятні події кінця квітня 1918 року. “Тим часом у Севастополі на Чорноморській фльоті кипіло, – згадував старший лейтенант Шрамченко. – На кораблях повівали різні прапори: червоні, українські і навіть чорні (анархістів), при чому майже щодня ці прапори змінювалися, бо збаламучені матроси на чисельних мітингах міняли свої національні переконання. Панував “нормальний” революційний непорядок... Матроси, щоб положити край безвладдю на фльоті, а не з бажання схоронити власне життя, звернулися через своїх старшин до командуючого фльотою наново перебрати владу та піднести український прапор.
29 квітня 1918 року був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував як дзеркало. В год. 16. флягманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель “Юрій Побідоносець” з наказу командуючого фльотою підніс сигнал: “Фльоті підняти український прапор!” На більшости кораблів почулася команда: “Стати до борту!”. На цю команду, по-старому, як це було в бойовій Чорноморській Фльоті, не розбештаній ще революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля. “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!”
І опали червоні та чорні шмати. Під сурми і свист підстаршин-моряків злетіли угору матроські кашкети, піднеслися над цілою Фльотою синьо-жовті прапори і залопотіли в повітрі. “Розійтись.Продовжувати працю!” – пролунала команда.
Цей день, 29 квітня 1918 р., коли в год. 16 ціла Чорноморська Фльота виявила свою приналежність до своєї матері-України, став найвидатнішим днем Української Державної Фльоти і святом Українського моря” (мову оригіналу збережено).
Того дня до влади у Києві прийшов Гетьман України Павло Скоропадський. Згодом він затвердив прапор Українського військово-морського флоту. “Перший і оригінальний прапор цього зразку” Святослав Шрамченко, на той час ад’ютант міністра Військово-морського флоту, вивіз з Києва під час евакуації центральних установ. Прапор мандрував з ним дорогами України, Польщі, Німеччини, США. 1955 року Святослав Шрамченко передав реліквію Українському музеєві в Каліфорнії (м. Онтаріо), який заснував Каленик Лисюк. У серпні 1958 р. відбулася злука музеїв і прапор було передано Українському національному музею в Чикаго, який постав завдяки жертовності української громади. Тут – жива історія нашого народу, його традиції, героїчний дух ХХ століття.
Тепер прапор, якому виповнюється 90 років, можна побачити в експозиції Визвольних змагань, яка відкрилась у цьому музеї. Поруч – військовий морський плащ С. Шрамченка, його морський кортик, старшинські пагони, колекція ґудзиків для уніформ українських моряків. Цінними є й матроські стрічки із назвами кораблів, що присягли на вірність Україні.
Останні 10 років Святослав Шрамченко прожив у Філадельфії. Багато писав. Його перу належать численні публікації з військової мемуаристики, а саме: “Піднесення українського прапору в Чорноморській флоті”, “Нарис подій в Українській Чорноморській фльоті в рр. 1918 – 1920”, “Українські воєнно-морські школи 1918 – 1920 рр.”, “Закон про українську фльоту та його виконавці” та інші. Шрамченко був одним з найвідоміших філателістів у світі. Надавав великої ваги і справі українського музейництва в діаспорі.
Ветеран часто бував біля моря, вслухався у грізний клекіт океанських хвиль, що розбивались об скелі американського континенту, думками повертався до України... Стомлене чужиною серце Святослава Шрамченка перестало битися 24 червня 1958 року.
Ми не забули Заповіт будівничого Українського флоту. “Кожна Держава, – писав він, – яка хоче бути самостійною і незалежною у всіх галузях свого державного життя та відігравати поважну ролю серед великих Держав, мусить мати своє власне море, – мусить панувати на тому морі, яке омиває її береги, мусить захищати своє побережжя... Наша Україна має всі дані бути великою Державою!”.
Зоря творців Українського флоту яскраво світить над Чорним морем, благословляючи нове покоління військово-морських сил України на подвиги.

Марія КЛИМЧАК, директор Українського національного музею
м. Чикаго, США

Світлина із фондів українського національного музею в Чикаго

Леся Рибачук... Минуло вже 15 років із дня її смерти (57 років. – Ред.), але постать цієї милої, напівусміхненої і доброзичливої посестри стає перед очима завжди, коли у вільних хвилинах думки линуть у нашу минувшину, до тих надлюдських зусиль, якими українська нація боролася за своє краще майбутнє. Бо в тій боротьбі вона також була вояком і... ге­роєм, бо знала, що робить роботу, за яку ворог не помилує.
Леся Сперанська народилася у Києві. У Києві закінчила гімназію, Вищі жіночі курси і курси медсестер. І тому не дивно, що Українська національна революція застала її в лавах свідомої україн­ської молоді, а також, що в Українську визвольну боротьбу вона одразу пірнула цілою своєю істотою. Леся зголошується до української армії і перша її праця проходить на броневику, яким командував її брат.   
За часів гетьманату Леся повнить функції зв’я­зкової з Головним штабом залізнично-технічних військ України. Ці відповідальні, тяжкі і небезпеч­ні обов’язки зв’язкової повнить вона і за часів Директорії – між повстанськими штабами Волині і Київщини та ставкою Головного отамана. При п’я­тому переході фронтової лінії, в Житомирі, вона попадає в руки большовиків, але чудом врятовується.
Навесні 1920 року в м. Чуднові на Волині Леся Сперанська, разом з лікаркою Вален­тиною Дуніковською створили медичний осередок для хворих на тиф, в якому під видом лікування переховували вояків від большовицьких переслідувань, а в тому [числі й] багато вояків УГА.
В серпні 1921 року Леся Сперанська виходить заміж за полковника Армії УНР Миколу Рибачука, який незабаром вирушив у 2-й Зимовий похід. Благословила його словами: “Життя для Батьків­щини, серце для дружини... З Богом!”
У наступних роках, після короткого перебуван­ня в Тарнові, Каліші та Щепйорні, подружжя Рибачуків оселяється в Костопольщині, де із запалом віддасться культурно-освітній праці серед селян­ства. А потім приходить Августовська пуща і м. Сувалки, де життя також було заповнене всебіч­ною опікою і працею для українського вояцтва, яке доля закинула в північні августовські ліси і яке було тут зорганізоване у відділі УЦК у Плотічні.
Під час 2-ї Світової війни Леся працює у Кра­кові при організацій Української православної цер­кви, в Переворську над Сяном, разом з панею Ле­сею Палієнко закладає відділ Союзу українок, у вересні 1941 року, вже в Києві, бере активну участь в організації Українського Червоного Хреста.
У лютому 1942 р. німецьке гестапо виарештовує весь провід Українського Червоного Хреста, а в тому і пані Лесю, Олену Телігову та багато інших видатних українських громадян м. Києва. По кіль­кох місяцях Лесі вдалося з в’язниці звільнитися, але на початку 1943 року вона, разом із чоловіком, тоді головою Київської церковної ради УАПЦ, була знову арештована.
Щасливому при­падкові належить завдячувати, що їм обом і цим разом вдалося звільнитися з гестапівського пекла. Під час другої еміграції, перебуваючи в Ба­варії, пані Леся бере активну участь у церковно-громадському житті, при церковній громаді засновує жіночу кравецьку майстерню, що має на ме­ті допомогу незаможнім утікачам.
Прибувши у квітні 1949 року до США, знаходить і тут широке поле для громадської праці, для вияву творчої ініціятиви і щедрої жертовности. Належала до ОбВУА.
Померла в силі віку 16 травня 1951 р. і похована на Українському православному цвин­тарі в Бавнд-Бруку. До останніх днів свого жит­тя, як справжній вояк, стояла на сторожі слави сво­го народу. Вічна їй пам’ять!

Надя Ковальчук

Десь у березні 1921 року вона прибула з далекої Катеринославщини до Тарнова, де в той час перебував уряд УНР, як зв’язкова від пов­станського комітету і привезла із собою цінні інформації про те, що діялося в Україні після того, як уряд і військо залишили рідні терени. Задеклярувала вона також підлеглість урядові УНР повстанського комітету, який її послав.
У Тарнові її скерували до Львова до полковника Олександра Кузьмінського (нині генерал-хорунжий), що був начальником Повстансько-партизанського шта­бу і у своїй діяльності підлягав генералові Юркові Тютюнникові. Цей штаб мав завдання налагодити зв’язки з Україною, виробити відповід­ний плян повстанської акції, висилав людей в Україну, призначав людей на начальників пов­станських груп і т. ін
Надя з’явилася до полковника Олександра Кузьмінського та, поінформувавши його про ситуацію в Україні, заявила, що буде зв’язковою між штабом Тю­тюнника і повстанським комітетом. Кілька разів вона ходила в Україну, повертаючись назад і за кожним разом приносячи цінні ситуаційні зві­ти.
На прохання Олександра Кузьмінського вона од­ного разу привела із собою його дружину і си­на, що тоді ще залишалися за залізною засло­ною. Крім функцій зв’язкової, Надя виявила і досконалі здібності розвідниці. Була розумна, інтуїтивно відчувала, які саме інформації мо­жуть бути цікавими і придатними до використан­ня. Дуже часто, якщо не переважно, ці її інфор­мації (про розташування совєтських військ, про різні розпорядження совєтської влади і т. п.) во­на підтверджувала різними документами, які та­кож приносила із собою. Тим самим її ситуа­ційні звіти не викликали сумніву і завжди ста­вали у пригоді. З другого ж боку, з докладною прецизією виконувала вона і ті завдання, які час від часу давав їй Повстансько-партизанський штаб генерала Юрка Тютюнника.
Надя ніколи не брала грошей чи допомоги, які не раз пропонував їй штаб. Говорила, що працює для ідеї і Українського народу. По кіль­кох місяцях цієї вірної служби, коли вона дов­го не поверталася, ППШ дістав відомість, що большовики її знищили. Напевно, зрадили її ті різні документи, які вона завжди так ретель­но збирала, щоб ними удоводнити в ППШ правдивість своїх інформацій і які під час арешту могла мати при собі. Її змушувано по­дати відомості про діяльність ППШ, але даремно. Вона спокійно прийняла смерть як героїня, що добре знала, яку нагороду можна сподіватися від ворога за ту працю, що їй во­на себе присвятила...
Вічна пам’ять незабутнім Героям!

Ларіон ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Джерела
І. Л-ий. Олександра Рибачук (у 15-ту річницю смерти) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 10 – 11.
І. Л-ий. Надя Ковальчук // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 12 – 13.

Козак із с. Грималівки

13 вересня 1957 р. голова КҐБ при Раді міністрів УССР генерал-майор В. Нікітченко затвердив обвинуваченння у справі № 61 Федора (Теодора) Миколайовича Варави, 1930 р. н., вихідця з повстанського села Грималівка Бродівського району Львівської області. Арештували його 3 травня того ж року.
Слідчі знали, що вояк УПА Теодор Варава ще 1947 року був засуджений до 25 літ неволі. Та після звільнення “своєї злочинної діяльності не припинив, а, влаштувавшись на роботу в шахту м. Нововолинська, вів серед шахтарів антисовєтську націоналістичну пропаганду та агітацію. Так, у лютому 1957 р. обвинувачений Варава в розмові з робітниками заявляв про необхідність створення так званої Самостійної України, наклепницьки відгукуючись про дружбу українського і російського народів, вказуючи при цьому, що український народ ніби є рабом росіян”. А ще “вихваляв життя за панської Польщі”.
Інкримінували Теодорові й те, що він відправив А. К. Хільчуку, з яким раніше відбував покарання, лист антисовєтського змісту. В ньому “возводил злобную клевету на Советский строй, заявляя, что у нас, в Советском Союзе, воля в кавычках, а также, что его родственники остаюются крепостными в Сибири”.
Ні під час слідства, ні під час т. зв. суду вояк винним себе не визнав, у катів свого народу милості не просив, а вголос висловлював їм зневагу. Ще й вигукнув “слава Україні!”. Відтак отримав 8 літ позбавлення волі, обмеження у правах ще на три роки і конфіскацію майна. Ще й стягнули лиходії з нього 250 крб “компенсації” за судові витрати.
За своє життя Теодор Варава пізнав багато тюрем, зокрема бродівську, львівську (на Лонцького), золочівську (замок Собєського), луцьку (замок Любарта), київську (вул. Володимирська, 33), тяжкі етапи і суворі табори ГУЛАГу. Відбувши другий термін, повернувся в рідний край, аби відроджувати свою Батьківщину. У відкритому листі “Найвищим владним структурам України” вояк УПА Теодор Варава рішуче вимагає міжнародного суду над Росією “на зразок Нюрнберського”.
Вітаючи добродія Вараву, вклоняємось за гідну поставу та бажаємо довгих років, наповнених працею на добро нашої Батьківщини.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

КОЛЕСНИК Федір (4.7.1900, Полтавщина – 30.6.1969, Торонто, Канада)
Військовий і громадський діяч; член 5-ї станиці СБУВ; військове звання – підпоручник Армії УНР.
До української армії вступив у березні 1918 р., включившись у лави 2-го Запорозького пішого полку, яким командував полковник Петро Болбочан. У 1919 – 1920 рр. у лавах Збірного запорозького кінного полку під командою полковника Івана Литвиненка брав участь у Зимовому поході. Лицар Залізного хреста. Збруч перейшов у 1920 р. складі Окремої кінної дивізії. Перебував у таборі Вадовиці. “Був дис­циплінованим, активним і жертовним чле­ном Союзу бувших українських вояків у Ка­наді”.

Р. М. Коваль

Джерело
Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1969. – Липень – вересень. – Ч. 25 (44). – С. 20.

4 стор.

30 – 31 травня на заклик Історичного клубу “Холодний Яр” у Трипілля, що на Київщині, з’їхались активісти національних організацій. Мета – пошук могили повстанського отамана Зеленого.
Вдалося з’ясувати, що його поховано на правому березі річки Красної, на трипільському кутку Заброди, між двома старезними вербами. Тут і почалися пошукові роботи. В них взяли участь добровольці – активісти партії “Свобода”, громадської організації “Український спротив”, громади рідновірів і членів Історичного клубу “Холодний Яр”. Сприяли організації табору родичі отамана Зеленого – Раїса і Федір Браславці, Катерина Булавин, Ніна Момотюк, Галина Терпило, Оксана і В’ячесав Цедики, сільський голова Трипілля Володимир Терпило, керівники трипільського господарства Володимир Сладкий та Анатолій Вадис, інші жителі Трипілля, зокрема Анатолій Пасічний, мешканці Халеп’я – Сергій Канабас, Ігор Березний і Василь Трубай, депутати Обухівської міської ради н. д. Олена Артюшенко, Любов Криворот і Людмила Кубрак. Фінансове й автомобільне сприяння надав Антон Коломієць, видавець книги “Отаман Зелений”.
На розкопки з’їхались українці з Києва, Івано-Франківщини, Луганська, Донецька, Вінниці, Горлівки, Кіровоградщини, Українки, Бучі, Шполи та Звенигородщини. Керував розкопками археолог Петро Шкляр. Фільмував подію відомий режисер Тарас Ткаченко.
Атмосфера в таборі була дружня, хоча тут зійшлися різні покоління, члени різних партій та громадських організацій, сповідники різних віровчень. Всіх об’єднала пошана до учасників збройної боротьби за свободу нашої Батьківщини. У таборі лунав сміх, а ввечері біля багаття – повстанські пісні.
Хоч поховання отамана Зеленого на цей раз виявити не вдалося, але настрій ентузіастів залишився бадьорий, адже насипано високий курган, обкладено його дерном та поставлено хрест. Організатори планують встановити тут тризуб і меморіальну табличку, на якій буде зазначено, що курган насипано на пам’ять про отамана Зеленого та його козацтво. А пошук могили отамана буде продовжено.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ Микола Остапович (28.11.1899, с. Вчорайше Сквирського пов. Київської губ. – після 28.11.1964). Молодший старшина 27-го Чортомлицького кінного полку, козак 1-ї Запорозької дивізії, заступник командира, командир 109-го куреня Української служби порядку (1942 – 1943, Вінниця), голова управи СУБ у Чикаго; військове звання – хорунжий (сотник?) Армії УНР, сотник Українського визвольного війська.
Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах.

На світлині – Микола Фещенко-Чопівський (стоїть).
Публікується вперше.
Фотографія з фондів Українського національного музею у Чикаго.
Надала Марія КЛИМЧАК

“Хоч він і королівського роду...”

Василь Вишиваний справив сильне враження на гайдамаків полку імені Костя Гордієнка. В полку почали ходити балачки, що добре було б “охрестити хлопця на нашу віру, бо хоч він і королівського роду, але може вийти із нього путящий гайдамака”.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 546 – 547.

“Виходило нібито добре”

Петро Болбочан запитав командира гордієнківців Всеволода Петріва чи не взяв би його полк участь у “маленькому путчі” з метою проголосити гетьманом всієї України Василя Вишиваного. “Це, мовляв, протиставило би німецьким впливав впливи австрійські та, мабуть що, знищило би російського генерала Скоропадського і всю його російсько-німецьку авантюру, приєднало би до України Галичину та евентуально (можливо) притягло би до нас багато галицької інтелігенції та відродило б Синіх і Січових стрільців, а до того, мабуть, було би приємно і панам з Антанти, бо це ослабило би міць австро-німецької спілки”.
Далі Болбочан казав, що демократично налаштованого Василя Вишиваного було б легко умовити (наприклад, через січових стрільців) підписати “яку захочете, конституцію” – до часу скликання Установчих зборів, які можуть проголосити його “виборним гетьманом, у ролі президента”. Переворот цей могли б підтримати Січові стрільці та галицькі полки, які перебували на території України.
“Виходило нібито добре” та полковник Петрів ухилився від відповіді.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 547, 548.

“Але ніби якось більш по-людські”

У той день командир полку імені Костя Гордієнка Всеволод Петрів вийшов на прогулянку без рангових відзнак. Уздовж перону ритмічно ходило двоє озброєних крісами німецьких вояків. Гайдамацька ж варта смоктала люльки, спершись на рушниці.
Почувши, що німці говорять про Україну, полковник прислухався.
– З українцями ми спільники, – говорив один із них, – а вартуємо проти них, як проти ворогів. Та й вони з нами майже битись готові.
– Чудернацькі у них війська, – продовжив інший, – важко часом зрозуміти, хто з них офіцер, а хто вояк. На муштрі карність більша, як у нас, а в місті сидять і випивають разом. Не розбереш, хто кому пошану віддає... Вчора їхній старшина гримнув гірше, як наш лейтенант фон Ґрабен, а ввечері бачу, йде собі цей старшина з вояками в юрбі, обнявшись, та співає з ними разом, аж гуде...
– По чудернацькі все це виглядає, але ніби якось більш по-людські, як у нас...
Тут вийшов із канцелярії німецький офіцер і “вояки, витягнувшись, вдарили ногами як автомати” – аж поки не почули команди “вільно”.
І вже мовчки продовжували свою службу.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 561.