Олександра Рибачук
Леся Рибачук... Минуло вже 15 років із дня її смерти (57 років. – Ред.), але постать цієї милої, напівусміхненої і доброзичливої посестри стає перед очима завжди, коли у вільних хвилинах думки линуть у нашу минувшину, до тих надлюдських зусиль, якими українська нація боролася за своє краще майбутнє. Бо в тій боротьбі вона також була вояком і... героєм, бо знала, що робить роботу, за яку ворог не помилує.
Леся Сперанська народилася у Києві. У Києві закінчила гімназію, Вищі жіночі курси і курси медсестер. І тому не дивно, що Українська національна революція застала її в лавах свідомої української молоді, а також, що в Українську визвольну боротьбу вона одразу пірнула цілою своєю істотою. Леся зголошується до української армії і перша її праця проходить на броневику, яким командував її брат.
За часів гетьманату Леся повнить функції зв’язкової з Головним штабом залізнично-технічних військ України. Ці відповідальні, тяжкі і небезпечні обов’язки зв’язкової повнить вона і за часів Директорії – між повстанськими штабами Волині і Київщини та ставкою Головного отамана. При п’ятому переході фронтової лінії, в Житомирі, вона попадає в руки большовиків, але чудом врятовується.
Навесні 1920 року в м. Чуднові на Волині Леся Сперанська, разом з лікаркою Валентиною Дуніковською створили медичний осередок для хворих на тиф, в якому під видом лікування переховували вояків від большовицьких переслідувань, а в тому [числі й] багато вояків УГА.
В серпні 1921 року Леся Сперанська виходить заміж за полковника Армії УНР Миколу Рибачука, який незабаром вирушив у 2-й Зимовий похід. Благословила його словами: “Життя для Батьківщини, серце для дружини... З Богом!”
У наступних роках, після короткого перебування в Тарнові, Каліші та Щепйорні, подружжя Рибачуків оселяється в Костопольщині, де із запалом віддасться культурно-освітній праці серед селянства. А потім приходить Августовська пуща і м. Сувалки, де життя також було заповнене всебічною опікою і працею для українського вояцтва, яке доля закинула в північні августовські ліси і яке було тут зорганізоване у відділі УЦК у Плотічні.
Під час 2-ї Світової війни Леся працює у Кракові при організацій Української православної церкви, в Переворську над Сяном, разом з панею Лесею Палієнко закладає відділ Союзу українок, у вересні 1941 року, вже в Києві, бере активну участь в організації Українського Червоного Хреста.
У лютому 1942 р. німецьке гестапо виарештовує весь провід Українського Червоного Хреста, а в тому і пані Лесю, Олену Телігову та багато інших видатних українських громадян м. Києва. По кількох місяцях Лесі вдалося з в’язниці звільнитися, але на початку 1943 року вона, разом із чоловіком, тоді головою Київської церковної ради УАПЦ, була знову арештована.
Щасливому припадкові належить завдячувати, що їм обом і цим разом вдалося звільнитися з гестапівського пекла. Під час другої еміграції, перебуваючи в Баварії, пані Леся бере активну участь у церковно-громадському житті, при церковній громаді засновує жіночу кравецьку майстерню, що має на меті допомогу незаможнім утікачам.
Прибувши у квітні 1949 року до США, знаходить і тут широке поле для громадської праці, для вияву творчої ініціятиви і щедрої жертовности. Належала до ОбВУА.
Померла в силі віку 16 травня 1951 р. і похована на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку. До останніх днів свого життя, як справжній вояк, стояла на сторожі слави свого народу. Вічна їй пам’ять!
Надя Ковальчук
Десь у березні 1921 року вона прибула з далекої Катеринославщини до Тарнова, де в той час перебував уряд УНР, як зв’язкова від повстанського комітету і привезла із собою цінні інформації про те, що діялося в Україні після того, як уряд і військо залишили рідні терени. Задеклярувала вона також підлеглість урядові УНР повстанського комітету, який її послав.
У Тарнові її скерували до Львова до полковника Олександра Кузьмінського (нині генерал-хорунжий), що був начальником Повстансько-партизанського штабу і у своїй діяльності підлягав генералові Юркові Тютюнникові. Цей штаб мав завдання налагодити зв’язки з Україною, виробити відповідний плян повстанської акції, висилав людей в Україну, призначав людей на начальників повстанських груп і т. ін
Надя з’явилася до полковника Олександра Кузьмінського та, поінформувавши його про ситуацію в Україні, заявила, що буде зв’язковою між штабом Тютюнника і повстанським комітетом. Кілька разів вона ходила в Україну, повертаючись назад і за кожним разом приносячи цінні ситуаційні звіти.
На прохання Олександра Кузьмінського вона одного разу привела із собою його дружину і сина, що тоді ще залишалися за залізною заслоною. Крім функцій зв’язкової, Надя виявила і досконалі здібності розвідниці. Була розумна, інтуїтивно відчувала, які саме інформації можуть бути цікавими і придатними до використання. Дуже часто, якщо не переважно, ці її інформації (про розташування совєтських військ, про різні розпорядження совєтської влади і т. п.) вона підтверджувала різними документами, які також приносила із собою. Тим самим її ситуаційні звіти не викликали сумніву і завжди ставали у пригоді. З другого ж боку, з докладною прецизією виконувала вона і ті завдання, які час від часу давав їй Повстансько-партизанський штаб генерала Юрка Тютюнника.
Надя ніколи не брала грошей чи допомоги, які не раз пропонував їй штаб. Говорила, що працює для ідеї і Українського народу. По кількох місяцях цієї вірної служби, коли вона довго не поверталася, ППШ дістав відомість, що большовики її знищили. Напевно, зрадили її ті різні документи, які вона завжди так ретельно збирала, щоб ними удоводнити в ППШ правдивість своїх інформацій і які під час арешту могла мати при собі. Її змушувано подати відомості про діяльність ППШ, але даремно. Вона спокійно прийняла смерть як героїня, що добре знала, яку нагороду можна сподіватися від ворога за ту працю, що їй вона себе присвятила...
Вічна пам’ять незабутнім Героям!
Ларіон ЛИПОВЕЦЬКИЙ
Джерела
І. Л-ий. Олександра Рибачук (у 15-ту річницю смерти) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 10 – 11.
І. Л-ий. Надя Ковальчук // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 12 – 13.
|
