У Київському будинку офіцерів відбувся вечір з нагоди 80-ліття славетного діяча культури, засновника й керівника уславленого етнографічного хору “Гомін” Леопольда Івановича Ященка – музикознавця-фольклориста, композитора, лауреата премії ім. Павла Чубинського, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Ще в 1971 році мені, мешканцю зденаціоналізованого індустріального Донбасу, пощастило побачити чарівне дійство свята Купала, влаштоване в київському гідропарку Леопольдом Ященком (звільненого перед тим з інституту фольклору й етнографії за підпис під заявою протесту проти політичних арештів). У святковому дійстві брала участь національно-свідома молодь, убрана в барвисті строї із приватного етнографічного музею Івана Гончара. Враження від свята залишилося на все життя. Той співочий гурт мав назву – хор “Гомін”.
На жаль, гоніння на українську культуру посилилися. Прогледівши початок нової хвилі національного відродження, окупаційна влада оговталася і заходилася придушувати його прояви. Зазнали гонінь Іван Гончар та Леопольд Ященко, які відроджували народну обрядовість і пісенність. Нелюдський режим прагнув, щоб український народ розчинився у т. зв. совєтському народі і перейшов на московську мову. Тому діяльність ентузіаста-відроджувача Ященка була для влади небезпечною. Хор розігнали, учасників його переслідували.
Але Ященко мав козацьку вдачу (по батькові він – нащадок козаків Роїської, а по матері – Менської сотень Чернігівського козацького полку), тож несхитно йшов стежкою служіння Україні. Позбавлений фахової роботи науковця-фольклориста в інституті, Леопольд Іванович працював на фізично тяжких підробітках, а вечорами на дніпрових берегах гідропарку збирав до співочого гурту відпочиваючих киян, з якими співав просто неба, навчаючи їх хоровому мистецтву. З настанням холодів у 1984 році він зумів знайти притулок для репетицій свого Клубу шанувальників народної пісні в Київському будинку культури Метробуду.
Його дружина, науковець-етнограф Лідія Григорівна Орел, попросила мене, тоді вже мешканця селища Буча під Києвом, підтримати Леопольда Ященка і хоч би й тимчасово відвідувати репетиції. Оте “тимчасово” розтяглося на понад 10 років. Я буквально приріс до колективу з його демократичною атмосферою та доброзичливим керівником-навчителем.
Хоч я і був залюблений у народний український спів, але знав вкрай мало пісень. У хорі Ященка потрапив я в чарівний світ українського мелосу, народного багатоголосся з розмаїттям пісень, мною доти незнаних, з усіх куточків України. Репертуар хору постійно поповнювався народними шедеврами, раніше зібраними Ященком в експедиціях Україною. Приносили нові пісні й учасники хору, який, до слова, ніколи не опускався до виконання “совєтського фольклору”, пісень про партію, без чого не міг існувати жоден інший легальний співочий колектив.
У задушливі часи брежнєвщини-андроповщини в хорі Ященка можна було поспілкуватися спорідненим душам, хоч би й оглядаючись на сексотів (остерігатися одного з них попереджав мене Леопольд Іванович).
Поступово “Гомін” виборов право повноголосо звучати на вулицях і площах столиці. Дряхліюча влада намагалася зашкодити цьому, підганяючи до хору автомашину з гучномовцями, які заглушували співаків бездушною естрадою.
Співаючи патріотичних пісень – козацьких, стрілецьких, повстанських і авторських, Ященкових – на мітингах і в колонах демонстрацій у часи виборювання Незалежності, хор “Гомін” надихав українців на досягнення цієї споконвічної мети.
І тепер українській пісні треба виборювати гідне становище в ефірі, який опанували чужинці. Леопольд Ященко завзято продовжує цю боротьбу. Дай йому, Боже, сил і здоров‘я перемогти у цій святій боротьбі за українську пісню!
Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл. |
