Тяжко вчитися на своїх помилках. Бо ті помилки випливають із нашої природи, тобто із вродженої сутності нашої. Програли ми, українці, боротьбу за свою самостійність у 1917 – 1920-х роках як на Наддніпрянщині, так і в Галичині. Причини поразки і там, і там однакові, бо нація ж одна, сутність та ж. А її, цю сутність, не зміниш. Мусимо аналізувати колишні свої промахи, аби не допустити їх повторення нині, на початку ХХІ століття.
Видатний український письменник Андрій Чайковський (1857 – 1935) в часи творення і буття Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 р. – липень 1919 р.) був повітовим комісаром Самбора і повіту. Після поразки написав спомини про час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. і назвав їх “Чорні рядки”. Він писав їх у стані найстрашнішої депресії. “Я був близький божевілля і лиш якесь чудо, що я не наклав на себе рук з одчаю, щоби покінчити свої страшні душевні муки”, – признавався письменник.
Роздуми Андрія Чайковського про причини поразки українців у збройній боротьбі за свою державність, на жаль, не втратили актуальності.
“Яка ж причина тому, що ми впали? – запитував письменник і відповідав: – Перш за все ми хворіли на брак почуття власних сил до самостійності. Вже літописець згадує, як наші прадіди запрошували до себе варягів: “Прийди і княж нам, наша земля багата, а нема в ній ладу”. Князь Костянтин Острозький був таким сильним і могутнім магнатом, що міг легко проголосити себе князем або й королем, від нікого незалежним. А однак він того не зробив, вдовольняючись титулом київського воєводи. А наше козацтво від хвилини, коли воно стало виступати в козацькій історії як самостійна, зорганізована одиниця?
По розвалу царської Росії перші українські діячі теж не думали про відірвання України від Росії. І ми, галичани, були по собачому вірні Австрії, аж до тієї хвилини, коли від останнього австрійського міністра почули на нашу пропозицію відповідь: “Цу шпет” (запізно). Через те собаче прив’язання наше до Австрії ми дуже багато втратили, багато добрих та сприятливих нагод прогаяли і за це покутуємо.
Ми вважали себе за рослину пнучу, яка без тики і підпори не може стояти, так, як хміль, горох і т. і. Та на ті підпори вибирали ми собі частенько ще слабшого, як ми справді були, і та наша підпора користувалася нашими соками і нашою славою.
Наш хворобливий антимілітаризм.
Наш загал ненавидів військовий однострій, як арештантську сірячину. Мамуні попадали у спазми, коли їх дитина йшла до війська. Однорічні “добровольці” лише про те мріяли, щоб дістатися до “ферплексбранжі” (служба постачання продовольством) і по році служби дістати розетку на ковнір, котра охороняла їх від фронтової служби і давала захист за мішками по магазинах.
Антимілітаризм на цілій лінії серед українського громадянства. Пропагувала його українська інтелігенція, а серед тодішньої молоді – Іван Франко і Михайло Павлик. І ця пропаганда так дуже подобалася нашій молоді, щоб навіть намагалася манірно ходити, щоб це не нагадувало прямий військовий хід.
Це було причиною, що в наших галицьких полках не було української старшинської інтелігенції, що наші галицькі полки називалися у військовій адміністрації “польськими полками”, а мовою полковою була польська мова. У старшинських гуртках стрінути було можна різні нації: німців, чехів, поляків, хорватів, сербів і т. д., лише українців – ні. Бо ті нечисленні українські старшини не відважилися признаватися до своєї української (тоді “руської”) народності. А, коли б хто відважився зарекламувати народність, то стрічався з поблажливою усмішкою старшинського середовища: “Та це все одно, що й поляк, лиш що “гріхіш-католиш”.
На вищих становищах так званих генералів-штаблерів я чував лише про генерала Сембратовича і полковника генерального штабу Шашкевича. Та я не знаю, чи вони маніфестували себе українцями. А коли наспів рішаючий момент, то осталися при однім генерал-штаблерові Курмановичу, котрий виходив із попівського роду і вважав себе українцем. А ми могли їх мати більше, та ми їх не хотіли мати. І коли ми не мали вишколених вищих старшин, то мусіли позичати у німців. А при тім мали найкращий воєнний матеріал з усієї Австрії, якими були наші українські рядовики.
Вдармо у груди і признаймося, чи багато було між нами таких, що справді пройнялися ідеєю українського самостійництва? Ідеалістів було між нами небагато. А патріоти, що бажали собі дещо придбати на чорну годину з титулу свого українства, що бажали собі, щоб ця метушня чим швидше скінчилася без огляду на те, як мала би скінчитися, що критикували безпощадно кожну невдачу і помилку, а самі не хотіли до нічого руки прикласти?! – О! Таких було дуже-дуже багато.
На таке тіло без душі-ідеї треба було сильної гальванічної струї, пущеної сильною рукою по большевицькій методі: з нагайкою, шибеницею і розстрілом. Тоді воно, певно, рушилося би вперед; тоді всі слухали б і робили, що приказано. Але на те треба було одної сильної волі, а не безглуздих парламентів, що радили і нічого не вирадили. І не треба було на це гекатомбів трупів: вистарчило б кілька засудів, а тоді громадяни, патріоти і непатріоти, були б з тим рахувалися, що таке влада, а не помело, і треба її слухати.
Манія підозріння – то теж наша хронічна національна недуга. Як лиш хто вилізе на один щабель по суспільній драбинці, зараз омрячить його туман підозрінь серед тих, що нижче поставлені. Він – зрадник, нероба, гниль, а вже коли йому доведеться орудувати якими фондами, то він, певно, злодій, краде громадські гроші.
Всякі бувають причини такого підозріння. Передовсім людська глупота, непошанування чужої гідності, опісля злоба, взаємні порахунки і... охота засісти самому на тім стільчику, з котрого треба другого струтити. Для нас вистачить саме поголоски, щоб людину без доказів вкинути в болото та ще й притоптати ногами.
Другою сторінкою цієї медалі є наша каригідна поблажливість на народні злочини. Бо є злочини, зафіксовані в карному кодексі, за якими стежить влада безпеки, але є і такі, ще гірші перших, яких карний закон не реєструє. Вони підлягають лише моральній карі громадянства... Це називається товариським чи громадянським бойкотом. Та я не бачив ні одного прикладу, де би такий бойкот у нашому громадянстві був проведений. Поводимося супроти таких негідників так, наче це були б люди у двох видах: один такий, котрого треба вважати за падлюку і про нього говорити, а другий такий, із котрим треба задержати товариські зносини, як з гідним пошани громадянином. А коли ще той осібняк багатій, тоді мало є таких, щоб відважилися його бойкотувати, бо... він має гроші...
Чимало спричинилася до наших невдач хвиля невдач із-за Збруча. Звідтіля плила до нас у наші військові ряди деморалізація і розклад. Бо за Збручем була при владі не ця Україна, з якою ми жили і бажали їй щасливого визволення з-під московської кормиги, котра нас підсилювала грішми, і ми могли бути українським П’ємонтом у найтяжчих часах, коли Україну засудив царат на неминучу смерть, і з котрою ми бажали собі злуки. Владу там захопили вихованці московського підземелля, які зразу відпекувалися від відірвання від Москви. Вони все ходили у хвості російських революціонерів, а, щоб пристосуватися до них краще, то й себе називали соціалістами різних відтінків і кольорів, навіть таких, що із соціалізмом не мали нічого спільного. На московський зразок розкидали різні многообіцяючі кличі, не рахуючись із тим, чи ті ідеї дадуться прищепити нашому народові, чи вони можливі до проведення. То було лише невільниче наслідування Москви”.
Певно, що минулі десятиліття нас чомусь навчили. Хоч і обійшлося це нам дорогою ціною. Для нас сьогодні найголовніше: позбутися ілюзій щодо Росії. Вовк в овечій шкурі на очах всього людства чинить злочини, які не мають строку давності. Хай це буде останньою крапкою над “і” в наших сумнівах.
Григорій ГРЕБЕНЮК, кандидат технічних наук
м. Львів> |
