Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Травень 2008

    > У Холодному Яру знову святили ножі
    > Ювілеї і дати. Травень.
    > У Париж, до українських могил
    > А моєму товаришеві вже 45-ть...
    > В Обухові, Кагарлику і Трипіллі
    > “Щоб українська історія засяяла гранями своєї величі і слави”
    >
Українська народна школа
    > За знищеного ворога нема гріха
    > Мирон і Марта
    > Генерал Всеволод Петрів розповідає
    > “Листи, листи, листи...”

У Холодному Яру знову святили ножі

І не лише козаки, але й письменники

Це урочисте дійство відбулося, як і раніше, на берегах Гайдамацького ставу, неподалік Мотриного монастиря. 12 квітня за традицією до прадавнього урочища з’їхались сотні українців з багатьох куточків нашої Батьківщини. Тут були козаки і козачки з Києва, Перемишля, Запоріжжя, Рівного, Харкова, Вінниці, Черкас, Кіровограда, Знам’янки, Сміли, Чигирина, Медведівки, Пирятина, Ямполя, Корсуня-Шевченківського та інших українських міст і сіл. Їхню зброю й освятили владики УПЦ КП – архієпископ Кіровоградський і Голованівський Серафим та епископ Черкаський і Чигиринський Іоан.
Як у прадавні часи на берегах Гайдамацького ставу зібралися люди. Яскраво світило сонце, гостро пахло квітами та левурдою. Спочатку відбувся обряд прийняття в козаки. “Щоб Батьківщину боронив, батька й матір поважав і козаків не забував”, – приказував знам’янський курінний Віктор Мазуренко новонаверненим... Насамкінець усі вигукнули “Слава Україні” і “Героям слава!”, а дебелий козарлюга з оселедцем ще й додав: “Смерть ворогам!”
І ось над ставом рознеслися рівномірні, закличні звуки козацьких тулумбасів. На їхній заклик зібралися козаки полку ім. Івана Богуна із Вінниці, Братства бойового звичаю “Спас-Сокіл” з Києва, Чорноліського полку ім. Марка Мамая з Кіровоградщини, Знам’янського куреня козацтва та чорні запорожці з Перемишля в автентичних одностроях, з розкішними шаблями. Найбільшу зацікавленність у присутніх викликали саме вони – представники Історичного товариства “Чорні запорожці” із княжого міста Перемишль і славного села Поздяч, що в Надсянні.
Першим слово взяв організатор щорічних вшанувань у Холодному Яру, письменник Роман Коваль.
– Не так вже і давно, – сказав він, – у 1920 р. на берегах цього ставу відродили традицію освячення зброї, яку в давні часи започаткував Мельхіседек Яворський. – Торік ми знову відновили цю традицію. Перше освячення у третьому тисячолітті здійснив владика Серафим. Сьогодні він разом з епископом Черкаським і Чигиринським Іоаном знову здійснять цей обряд.
– Українці освячували зброю виключно для захисту своєї землі. Загарбника можна зупинити лише зброєю. Це святе діло, – додав заступник голови Спілки офіцерів України Євген Лупаков.
– Це традиція нашого народу ще з часів Київської Руси, – мовив владика Сефарим і закликав вживати освячену зброю лише для захисту Батьківщини.
Обряд пройшов урочисто і зворушливо. Ножі освятили і представники молодіжних організацій, хлопці та дівчата, навіть письменники, серед них і Василь Шкляр.
Слід сказати, що в рамках урочистостей було вшановано могили отаманів Василя Чучупака і Чорного Ворона, братську могилу повстанців-хмарівців, місце спочинку гайдамацького ватажка 17 століття Марка Мамая і дружини та сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка.
Слава героям! Вічна пам’ять невинно убієнним! 

Олександр ВІВЧАРИК



Ювілеї і дати. Травень.

1 травня 1922 р. створено Подільську повстанську групу на чолі з Яковом ОРЛОМ-ГАЛЬЧЕВСЬКИМ.
2 травня 1512 р. князь Костянтин ОСТРОЗЬКИЙ розбив татар під Вишневцем.
2 травня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 травня 1848 р. в Галичині створено Головну Руську Раду.
3 травня 1074 р. помер Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ, давньоукраїнський письменник і релігійний діяч.
3 травня 1873 р. народився Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман України.
3 травня 1905 р. помер Іван РОТАР, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
3 травня 1924 р. загинув Микола МІХНОВСЬКИЙ.
3 травня 1946 р. вояки УПА знищили генерал-полковника НКВД Москаленка.
4 травня 1733 р. помер запорозький кошовий отаман Кость ГОРДІЄНКО.
4 травня 1838 р. викуплено з кріпацтва Тараса ШЕВЧЕНКА.
4 травня 1949 р. народився Володимир ІВАСЮК.
5 травня 1880 р. народився Олександр ПИЛЬКЕВИЧ, член Центральної Ради, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 травня 1898 р. народився Георгій ТКАЧЕНКО, старосвітський кобзар.
5 травня 1900 р. Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ заснував товариство “Січ” у с. Завалля на Снятинщині.
5 травня 1917 р. у Києві почався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд.
5 травня 1917 р. створено Український генеральний військовий комітет.
5 травня 1920 р. проголошено автокефалію УПЦ.
5 травня 1984 р. в російських концтаборах загинув Олекса ТИХИЙ.
5 травня 2005 р. помер поет Іван ГНАТЮК, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
6 травня 1910 р. помер письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
6 травня 1920 р. переможно завершився Перший зимовий похід Армії УНР.
7 травня 1840 р. народився Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ, драматург, режисер і актор.
7 травня 1900 р. народився Юрій ЛИПА, філософ, поет, лікар УПА.
9 травня 1921 р. від московської руки загинув Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), отаман Степової дивізії.
10 травня 1879 р. народився Симон ПЕТЛЮРА, Головний отаман Армії УНР.
10 травня 1940 р. москалі розстріляли Якова ВОДЯНОГО, черкаського полковника Вільного козацтва.
11 травня 2008 р. – День Матері.
12 травня 1895 р. у перемишльській гімназії почали викладати українською мовою.
12 травня 1901 р. в родині вченого Івана ПУЛЮЯ народився Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник.
12 травня 1920 р. у Кривому Розі постала Степова дивізія.
13 травня 1849 р. народився письменник Панас МИРНИЙ.
13 травня 1933 р. застрелився письменник Микола ХВИЛЬОВИЙ.
14 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив польську армію під Жовтими Водами.
14 травня 1871 р. народився письменник Василь СТЕФАНИК.
14 травня 1941 р. від московської руки загинув Ананій ВОЛИНЕЦЬ, командир 61-го Окремого гайсинського полку Армії УНР, підполковник Армії УНР.
15 травня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розбив польських загарбників.
15 травня 1857 р. народився письменник Андрій ЧАЙКОВСЬКИЙ.
15 травня 1859 р. народився Панас САКСАГАНСЬКИЙ, один з основоположників українського професійного театру.
15 травня 1981 р. помер Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
16 травня 1036 р. народився Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ.
16 травня 1638 р. запорозький гетьман Яків ОСТРЯНИН на р. Стариці розбив польське військо.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
18 травня 1876 р. вийшов Емський указ російського уряду про заборону українського письменства, видання і ввезення з-за кордону української літератури, заборону театральних вистав українською мовою.
18 – 20 травня 1979 р. москалі вбили композитора Володимира ІВАСЮКА.
21 травня 1892 р. народився Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 травня 1861 р. відбулося урочисте перепоховання Тараса ШЕВЧЕНКА на Чернечій горі біля Канева.
22 травня 1919 р. поляки без суду розстріляли композитора Остапа НИЖАНКІВСЬКОГО, члена Української Національної Ради ЗУНР.
23 травня 1920 р. помер графік Георгій НАРБУТ.

23 травня 1938 р. від руки московського агента загинув полковник Армії УНР Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командир корпусу Січових стрільців, начальний командант УВО, голова ПУН.

24 травня 1742 р. помер Гетьман України Пилип ОРЛИК.
25 травня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
25 травня 1926 р. у Парижі Самуїл Шварцбард убив Симона ПЕТЛЮРУ.
26 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ під Корсунем розгромив польську армію.
26 травня 1667 р. за змову московитів з поляками проти України запорозький кошовий ВАСЮТЕНКО повбивав московських послів.
28 травня 1916 р. помер Іван ФРАНКО.
29 травня 1653 р. Тиміш ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зазнав поразки під Торговицею.
29 травня 1952 р. помер Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний комендант УГА, командувач Армії УНР.
У травні 1125 р. помер Великий князь київський Володимир МОНОМАХ.
У травні 1921 р. загинув Максим ТЕРЕЩЕНКО, начальник Холодноярського повстанського штабу (1921).
У травні 1992 р. помер Антін КУЩИНСЬКИЙ, сотник Вільного козацтва (1917), командант Гуцульського коша Карпатської Січі (1939), редактор журналу “Українське козацтво”.



У Париж, до українських могил

У перший день я побував у кафедральному соборі греко-католицької церкви святого Володимира та греко-католицькій церкві у Лурді. Вже на другий день уранці пішов на цвинтар Пер-Лашез. Він вразив мене бездоганною чистотою. Кожна алея має свою назву, що полегшує пошук могили. Звичайно, я спочатку звернувся до канцелярії кладовища з питанням, де могила генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Жінка-службовець дала мені карту, заглянула до комп’ютера і за мить я отримав вичерпну відповідь: “Могила у 88 секторі відразу біля стіни крематорію-колумбарію”.
І ось я біля місця останнього спочинку українського командарма. Не можу стримати сліз. Чому його тлінні останки досі тут, на чужині, чому не в Україні?! Тому що нашим “державним мужам” байдужою є посмертна доля українських героїв. Нинішня Україна – не та, за яку боровся Михайло Омелянович-Павленко... Помолившись, заспівав “Ще не вмерла Україна”.
Наступного дня я відвідав цвинтар Монпарнас У канцелярії охорони мені знову дали карту. В ній – список видатних осіб, що тут спочивають, між якими і Симон Петлюра, якого французи означили як українського президента. Спочиває він у 11 секторі, могила №4. Знайти неважко, тим більше, що мені допомогла старенька французька пані, яка охоче провела до могили. Вона знала, хто там спочиває. Я помолився і схилив голову...
Бажаю всім побувати на цих святих українських місцях. Те, що я відчув там,  словами передати неможливо.

Олег ВОВК
Івано-Франківськ – Париж



А моєму товаришеві вже 45-ть...

Нещодавно виповнилося 45 років Костянтину Завальнюку.
Костянтин – єдиний мій товариш, який багато років послідовно й систематично досліджує Визвольну боротьбу українського народу за свою незалежність у 1917 – 1920-х роках з тих же позицій, що і я.
Костянтинові є чим похвалитися, хоч він цього ніколи не робить через свою надзвичайну скромність. Він автор та співавтор 16 книг, одну з яких написав разом зі мною (“Трагедія отамана Волинця”). Загалом наша співпраця триває вже 10 років.
Ось назви деяких його книг: “Лицарі волі: повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.), “Життя в ім’я України”, “Останній з визначних Щеньовських: Черленківська минувшина”, “Тарноградський. В. П. Життя і волі голоси”, “Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.), “Отаман-галичанин Іван Голуб”, “Як на вільне радісне свято” (Українська поезія доби Національно-визвольних змагань (1917 – 1921 рр.)”...
Щоб збагнути Костянтина Завальнюка внесок в українську історіографію, скажу, що лише книгою “Лицарі волі...” він повернувся Батьківщині 800 імен та біографій учасників Визвольної війни проти російських окупантів.
Костянтин Завальнюк народився у сім’ї ратаїв – Віктора та Клавдії. Прийшов у світ 19 лютого 1963 р. в с. Комарів (нині с. Урожайне), тепер Тиврівського району Вінницької області. 1984 року закінчив історичний факультет Вінницького педагогічного інституту. Вісім років вчителював у с. Черемошне на рідній Тиврівщині. Від 1994 р. він працює у Державному архіві Вінницької області на посаді провідного спеціаліста. Кандидат історичних наук. Член Національної спілки журналістів України, Історичного клубу “Холодний Яр” та Українського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса. Козак Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна.
Дослідження Визвольної боротьби Костянтин Завальнюк поєднує зацікавленістю  уфологією. І в цій царині він написав кілька книг, наприклад, “Земні сліди “Зоряних воєн” та “Між Небом і Землею”. Окрім того, Костянтин є автором багатьох публікацій із краєзнавчої тематики в періодичній пресі. Регулярно виступає і на вінницькому радіо.
Костянтин – добрий і чуйний товариш. Я радію, що в мене є такий побратим.
Вітаючи його з 45-тиліттям, бажаю не зупиняти своєї святої праці. Було би непогано, якби вінницька влада нарешті відчула свій обов’язок допомогти Костянтинові Завальнюку у виданні його унікальних досліджень. Уже й час відзначити, хоча б на обласному рівні, його багаторічну працю у відтворенні героїчної історії українського народу та поверненні тисяч імен праведників. Ми з Костянтином однаково гостро відчуваємо кривду у ставленні до них, які знеславнені безпам’ятством нинішнього та й попередніх поколінь. А найбільшою нагородою для нас стане відновлення справедливості до них, увічнення їхнього подвигу нашим поколінням.

Від імені історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ



В Обухові, Кагарлику і Трипіллі

27 березня в Обухові відбулася презентація книги Романа Коваля “Отаман Зелений” за участю письменників Михайла Карасьова, Василя Трубая (ведучий), Михайла Горлового, Антоніни Литвин, учительки Лідії Гуменної із Червоної Слобідки, редактора газети “Обухівські вісті” Олени Артюшенко, поетеси Людмила Кравченко, а також родичів повстанців, зокрема рідного онука отамана Зеленого Анатолія Буремка; Володимира Мироненка, онука Сергія Якимахи, начальника відділу особливого призначення Дніпровської повстанської дивізії; Наталки Борисівни Носар, онуки Павла Носара, двоюрідного брата отамана Зеленого, та інших достойників.
Виступили сільський голова Трипілля Володимир Терпило і козак Ігор Березний, який 1989 року зі своїм товаришем Романом Пирогом уперше за багато десятиліть вивісив жовто-блакитний прапор у Халеп’ї. Чудово співав кобзар Василь Литвин. А скульптор Михайло Горловий сказав: “Книга Романа Коваля – це вибух мого серця. Книги – справедлива, відверта і щира. Я ненавиджу ворогів України... Повстанці боролися за своє, вони не завойовували чужих земель”. Поетеса Антоніна Литвин про автора книги сказала: “Це той, хто повертає нам імена наших славних героїв”. А вчителька Лідія Гуменна додала: “Роман Коваль проніс промінчик між Зеленим і нашими серцями”. Своєрідно підбив підсумки презентації видавець Антон Коломієць: “Книга Романа Коваля – це наш набій у боротьбі з віковічним ворогом, це наш з ним внесок у справу національного визволення українців”.
Серед учасників презентації була поетеса Людмила Кравченко. Схвильована розповіддю про Зеленого та його козацтво, вона прямо під час презентації написала вірш. Ось уривок з нього:

Так, нас бито,
Та не вбито.
Будем довго жити.
Нашу світлу Україну
Будемо любити...
33 прожив Данило,
Прожив із завзяттям.
Проти гноблення та кривди
Розпалив багаття.
Хай горить оте багаття
За людськую долю.
І розквітне Україна,
Вирвавшись з неволі.

Вже за тиждень, 3 квітня, презентацію книги було проведено у Кагарлику. В ній окрім письменників, взяли участь і три бандуристи – випускник Стрітівської кобзарської школи Віктор Пашник та два її учні – Ярослав Джусь і Данило Носко. А вже 8 квітня книгу було представлено у рідному селі отамана Трипіллі. Під час презентації видавець книги Антон Коломієць пообіцяв взяти на себе видатки з демонтажу трипільського пам’ятника паліям-комсомольцям, якщо відповідне рішення буде ухвалено сільською радою, а сільський голова Володимир Терпила твердо пообіцяв, що профінансує відновлення скульптором Михайлом Горловим пам’ятника отаманові Зеленому та його встановлення в центрі Трипілля.
Є надія, що вже на Покрову буде відновлено справедливість у відношенні отамана Зеленого і пам’ятник зависочіє у Трипіллі, яке у 1919 р. було столицею вояцького духу.

Олеся КОВАЛЬ



“Щоб українська історія засяяла гранями своєї величі і слави”

Книжку “Отаман Зелений” Романа Коваля я читав із квітучим трепетом душі. Події, що описуються в ній, місцевість, мені дорогі і близькі. Розповідь про славного сина України із Трипілля щира і глибока до болю. Автор з далекої Горлівки, що на Донеччині, пройшов дорогами й стежками отамана Зеленого (Данила Терпила), щоб розказати нам про нашого земляка – героя України.
Ось і прийшов омріяний час, якого так довго чекали Трипільщина і вся Україна, –про Зеленого і його козацтво сказане слово правди. Її ми чуємо з розповідей близьких і рідних, з уст самого Зеленого. Він говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битися за визволення України від всіх її ворогів”. Данило був вольовий, добрий і розумний отаман. Під його крилом стояла ціла армія українського люду, яка згідно з даними більшовиків налічувала 35 тисяч козаків і старшин. Одним з них був мій рідний дід по матері – Петро Стрілець...
Я вдячний Романові Ковалю, що він доніс до нас правду з уст козаків, старшин, отаманів і військових начальників. Тепер ми, онуки і правнуки гордих козаків-зеленівців, знатимемо правду про отамана Зеленого, його славне козацтво, про ті часи і події, що відбувались на нашій багатостраждальній землі.
Книга Романа Коваля є одною із зернин правди, які він посіяв, щоб українська історія засяяла гранями своєї величі і слави.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки письменників України,
член Національної спілки художників України 
м. Київ



Українська народна школа

(думки і вражіння)

Народне учительство на Вкраїні за часів до-революційних вважалося найнижчою верствою російського урядництва. Як центральний російський уряд, так і представники його на місцях і навіть суспільна опінія дивилися на вчителя, як на щось нікчемне, гірш ніж півінтелігентне; і з голосом учительства ніхто не рахувався. Для цього був піп і староста на селі.
Але може це є наше вкраїнське щастя, що вчитель був безправним, упослідженим на селі. Вчителеві нічого було шукати у влади. Для його залишилось одно – бути з народом, зростися з ним. Учитель завдяки цьому не є урядовим чиновником, а скорше підпільним революціонером – національним і соціальним. Мали правду чорні попи – ці жандарми на вкраїнському селі, коли казали, що кожний вчитель – “мазепинець” і що вчитель та семінарист видумали Вкраїну.
Лютнева революція року 1917 дає можливість пригнобленому раніше вчителеві – підпільному робітникові, приступити одверто до святої праці для свого народу, до праці на ниві українського шкільництва. Не треба вже боятись ні попа, ні жандарма. Але треба так довго плекані в душі вкраїнського вчителя мрії здійснити та перетворити їх в життя. Треба, щоб скрізь на всій Україні була вільна українська школа. А для цього треба (дати) національну освіту кожному вкраїнському вчителеві, який її з відомих усім причин не мав, але тепер її мусів мати.
Це робиться організовано. Літом року 1917 заходами Української Центральної Ради улаштовано скрізь на Вкраїні вкраїнські повітові вчительські курси, які відбулися також в мойому повітовому місті Радомишлі.
Зізнається вчительство з цілого повіту. Багато вчителів й учительок – в українських убраннях. У всіх веселі обличчя, всі говорять українською мовою. Навіть росіяне-вчителі силкуються говорити вкраїнською мовою. Не чується жадної національної ворожнечі. Учительство з ентузіазмом бурними оплесками зустрічає своїх професорів на вступних лекціях. Ні одне слово професора на лекціях не пропадає марно. Всі з жадобою слухають українські виклади й уважно нотують у своїх зшитках. Багато запитів професори задовольняють цікавими вичерпуючими відповідями. І це так зрозуміло. Де ж мав навчитись бідний вкраїнський учитель української мови, історії, літератури? Його ж за кожне українське слово, за “Кобзаря”, за вкраїнську граматику, яку десь нелєгально дістав, так недавно садовили у в’язницю, засилали в далекий Сібир. А тут прилюдно можна слухати українських професорів, українські науки. Тут одкриваються величезні скарби української національної культури і не треба боятись начальства.
Під час курсів відбувається повітовий вчительський з’їзд, що триває чотири дні. Промови лунають в українській мові. Всі зібрались для того, щоб обговорити дорогу кожному українцеві справу – організацію вільної школи... З’їзд закінчується на п’ятий день рано до схід сонця. Всі присутні на з’їзді навколішки зі сльозами на очах співали “Ще не вмерла Україна” і “Заповіт”.
Здавалось, що сходить сонце волі для бідного вкраїнського вчителя і здійснюються його мрії.
Восени того ж року довелося учительству вперше приступити до праці в українській школі. Дійсність не була такою рожевою як надії. ...Довелось багато боротись з ріжними перешкодами... Часто не було досить українських підручників і відповідного шкільного приладдя, як, наприклад, українських мап...
Відсутність систематичної національної освіти далася часто взнаки вчителеві. Селянство було покалічене російською школою, тому часто дуже обережно ставилось до української школи, а иноді під впливом ріжних провокаторів української справи навіть цуралось її...
(Та) перша українська книжка в школі зробила своє діло... Зрозуміло, легка, гарна, рідна вкраїнська мова приваблювала учнів: українські вірші залюбки вчили на пам’ять, байки оповідались в кожній селянській хаті.
Дух школи переносився за стіни школи – на село. Селянин, раніще байдужий до російської книжки, тепер з зацікавленням слухає свого синка, як той читає вкраїнські оповідання, розуміє їх і переконується, що дійсно лише тепер учать у школі зрозумілій рідній мові, а не так як було колись за російських часів, коли ні учень, ні його батько-селянин не розуміли того, що читали, чому їх у школі вчили.
Всі від старого до малого цікавляться вкраїнською книжкою. Хлопці і дівчата від учнів учать вірші і байки. В кожній хаті майже всі знають на пам’ять вірш “Рідна мова” Воробкевича, “Україна” Тараса Шевченка.
Читають всі, хто хоч трохи вміє читати, байки дідуся Глібова і оповідання з селянського життя Нечуя-Левіцького. Хлопці читають “Гайдамаки”, а дівчата – “Катерину” Шевченка. А старий дід, свідок кріпацьких часів, почувши вперше як його онук читає вкраїнську читанку, перехрестився, заплакав і сказав: “Дякувати Богові і я дожив: якось легше тепер буде мені вмерти”.
Минуло чотири роки. Українська школа зробила своє. Замісць російської “Послєдній потєшний дєньочєк” і “Накинув плащ з гитарою под полою” на селі лунає вкраїнська пісня. На сільських сходах вже не чути каліченого унтер-офіцерського російського жаргону. Коли й осмілювався хтось зі своїх на сході говорити “по унтер-офіцерському”, то з нього глузували, не давали зовсім слова, і радили зі своєю мудростю краще йти до комуністів.
На нових хрестах над свіжими могилами на сільському кладовищі всі написи були лише на вкраїнській мові. Малі діти, коли їх просили червоноармійці щось прочитати, відповідали: “Ви ж української мови не знаєте”. Коли червоноармійці питали, чому, то їм відповідали: “бо ви кацапи”.
Може ще довго доведеться боротись за національне визволення нашого вкраїнського села, але це боротьба не пропаде марно. Здоровий інстинкт українського селянина допоможе йому пізнати шлях, що веде до його справжнього визволення. Селянин став на цей шлях і став твердо, ні чорні, ні червоні скіпетри не зіб’ють його з цього шляху.

Євгенія БАРЦАЛ (БАРЦАЛОВА)

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 821 – 825 зв.

Примітки
Євгенія Барцал, студентка Української господарської академії в Подєбрадах, написала цей спогад на початку 1920-х років.
Особливості мови збережено.
Публікація Романа Коваля



За знищеного ворога нема гріха

Такий лейтмотив книги спогадів учасника Визвольної боротьби українського народу, краєзнавця Володимира Юрійовича Близнюка “Пімста і сльози”, що побачила світ 2006 року в с. Кути Косівського району Івано-Франківської області.
Словами “Батькам на славу, синам на науку” розпочинаються спогади Володимира Близнюка про героїчну боротьбу УПА та підпільників – членів ОУН, односельців автора, мешканців с. Старі Кути. У вступі автор ніби звертається до свого покоління, яке прийняло на себе страшний удар більшовицької окупації. Він закликає не мовчати, а розповідати й записувати свої спогади. “Всі ми підемо в засвіти, за нами прийде наступне покоління, – пише Володимир Близнюк. – І вони або впишуть наші імена золотими буквами в історію України за нашу працю і боротьбу, або проклянуть нас за те, що ми не записали в спогадах Визвольну боротьбу українського народу середини XX століття. Тому потрібно нам досліджувати всі події цих років, поки є живі свідки борців за волю України”.
На початку книги автор подає кілька невигаданих історій. Одна з них – про те як літній чоловік мститься за зґвалтовану невістку, а тоді ще й розстріляну разом з мамою. Коли кати вдиралися до його оселі, він з горища кинув на них рійницю з бджолами. Бджоли так покусали москалів, що вони не змогли дати відсічі українським повстанцям, які напали на них із засідки. У результаті без втрат з нашого боку було знищено енкаведистський відділ разом зі штабом.
Досить промовистою є назва іншого оповідання – “Як Федусь убив чекіста”. З нього читач дізнається про хлопця, який помстився за смерть вуйка, повстанця “Вихора”. Не маючи де роздобути зброю, Федусь її виготовляє самотужки – із грабчука вигинає лук, перетягує його тятивою з виправленої коров’ячої жили і вчиться стріляти. А добряче натренувавшись, виконує задумане – знищує ката, офіцера-чекіста, і його коханку – розпусницю Нусю. Завершуючи оповідь, Володимир Близнюк звертається до молоді: “Так знайте, юнаки і юначки, що за (вбивство) ворога нема гріха, а ще за большевицького червоного чекіста”.
Про участь підлітків у збройній боротьбі – ще одна історія, яку краєзнавець почув на Болехівщині. Ось вона. Навчивши сина стріляти, батько йде в УПА. 12-літній Омелько залишається з мамою. Невдовзі до їхньої оселі приходять енкаведисти і, не виявивши батька, жорстоко б’ють на очах у Омелька його матір. Хлопець вирішує помститися кривдникам. У лісі він зустрічається з повстанцями, яких очолює його батько, чотовий “Ярий“. Отримавши від нього наган з набоями, повертається до хворої мами. Невдовзі хлопцеві вдається вистежити кривдника – капітана-гебіста. Омелько відправляє його у пекло двома пострілами, а сам зникає.
Повстанці здійснювали успішні засідки на малі енкаведистські загони, знищуючи їх. Те саме намагались робити й енкаведисти. В одну з них потрапив і чотовий “Ярий“. І хоча відділ відбився, але його, пораненого, полонили москалі. Вони різали бранця на шматки на очах дружини. Закатувавши чотового, розстріляли і її.
Втративши обох батьків, Омелько вже не сходить із стежки помсти. Він знищує офіцера НКВД разом з охоронцем, ліквідовує прямо на ярмарку командира “стрибків”. Після цього йде до партизанського загону, який раніше очолював батько, а тепер – батьків брат, чотовий “Ясмін”, і під псевдом “Шрам“ продовжує боротьбу...
Як і в попередніх книгах Володимир Близнюк прослідковує долі односельців та родичів, які вели завзяту боротьбу з ворогом. Подає спогади свого дядька Василя Близнюка, а також партизанки Марії Савчук. Окрему розповідь присвятив улюбленому вчителю Михайлу Мартиновичу Ґоцку, старшині Українських січових стрільців. За доносом сексота його було заарештовано 5 жовтня 1945 р. та засуджено до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.
Важливо, що краєзнавець називає імена зрадників. “Три “кордуби” із с. Старі Кути” – так назвав пан Володимир оповідання про трьох зрадників-односельців, які мали псевдо “Кордуб”. Перший з них, Петро Іванович Кузьменко, був таємним агентом НКВД і водночас провідником СБ ОУН Кутського району (!). Видавав українських підпільників і особисто знищував їх. Автор не подає, чи був він покараний повстанцями. А ось другий, Володимир Миколайович Близнюк, спочатку воював в УПА в сотні Крука. Легалізувавшись, пішов у “стрибки” і став воювати проти своїх, тепер уже колишніх, друзів. Спійманий стрільцями СБ, зрадник намагався втекти та куля наздогнала його. Третій “Кордуб”, Василь Петрович Глібчук, прийшов з повинною в МҐБ. Згодом він був засуджений на 25 років позбавлення волі як колишній вояк УПА та за допомогу повстанцям продуктами. Реабілітований 1992 року.
Праця “Пімста і сльози” написана народною мовою і читається легко. У назві імен автор по-староукраїнському подає по батькові. Наприклад, Ґоцко Михайло, син Мартина, скорочуючи часом слово “син” літерою “с.”, що читач часом може сприймати як скорочене слово “село”.
Твір проілюстровано документами, світлинами героїв та зрадників. Увійшли до книги також відгуки, листи і виступи.
Книга невтомного збирача інформації про УПА Володимира Близнюка, сина Юрія, “Пімста і сльози” написана справді батькам на славу, синам на науку.

Вадим ШАПОШНИК
м. Бориспіль Київської обл.



Мирон і Марта

Мирон і Марта народилися 9 березня 1928 р. в Надвірній у патріотичній сім’ї Анни та Івана Свідруків, в якій уже було восьмеро дітей. Родина брала участь у “Просвіті”, “Пласті”, хорі. Коли не стало батька, Миронові та Марті виповнилося лише п’ять років. Їхня мама, Анна Яківна, дуже хотіла, щоб діти стали інженерами чи адвокатами, але війна навчання перервала. Вже 13-літніми Марта і Мирон стали зв’язковими УПА.
1944 року Мирон належав до особистої охорони “Марка Боєслава” (Михайла Дяченка), члена Української головної визвольної ради, поета і публіциста, крайового провідника пропаганди ОУН, а Марта була його друкаркою. Вона й сама писала вірші та публікувала їх у підпільній пресі. Підписувала їх як “Настя Черемшина”. Оцій “Насті” “Марко Боєслав” присвятив вірша, який став піснею. Називався він “Рости, рости, Черемшино”.
1946 року Мирон Свідрук на наказ проводу легалізувався. Отримавши документи на ім’я Степана Іванціва із с. Грабів, якого забрали до Німеччини. Влаштувався столяром на лісопильному заводі на Буковині. 1947 року його виявили. Під час спроби його арештувати Мирон застрелив двох солдатів і офіцера, забрав їхню зброю і втік. У тамбурі потяга Рахів – Львів Мирон убив агента МҐБ, що стежив за ним, викинувши труп на ходу з потяга. Пасажири навіть не помітили, а може, й зробили вигляд, що нічого не бачили і не чули.
Наприкінці 1940-х років Мирон і Марта разом з іншими вояками УПА переховувались у бункері під стодолою сестри Юлії. Вийти з бункера чи зайти до нього дозволялося тільки вночі. Спочатку було безпечно, але з часом Юлія стала помічати, що як тільки хтось прийде з лісу чи повстанці вихопляться з-під землі, то за 15 хвилин до двору вже під’їжджає вантажна машина, повна людоловів.
Якось Олексій (чоловік Юлії) у дні колиски прорубав дві дірки. Коли знову приїхала машина з емґебістами, невеличка на зріст Марта вскочила в колиску і засунула ноги в дірки. Зверху сестра поклала матрац, на нього – дитину. Обшук нічого не дав – Марту не знайшли.
Іншого разу, коли повстанці вечеряли, надворі знову загарчав двигун. Лаз був надворі. Ледь встигли врятуватися. З часом вирахували, що слідкував за ними сусід – таємний співпрацівник МҐБ.
Родичів Свідруків уже вивезли до Сибіру. Юлія дивувалися, чому їх не вивозять. Потім здогадалися – вони були гачком, на який червоні хотіли зловити повстанців...
Мирон був “судовим виконавцем” – виконував вироки повстанського суду. Він ліквідував “кількадесят катів різних рангів” (твердження вояка УПА Дмитра Синяка, побратима Мирона). Лише 1951 року Мирон знищив 25 запеклих ворогів. Начальника МҐБ Надвірнянського району Мирон вистежував майже рік. Нарешті вистежив. Але катюга закрився своєю маленькою дитиною. Мирон не зміг вистрелити в дитя. Цей випадок висвітлено в одному з фільмів про УПА.
Одного разу вороги підкинули воякам УПА папери, з яких випливало, що Мирон працює на МҐБ. У ті часи зрадників розстрілювали швидко. Та його сестра Ольга, мати двох малих дітей, поручилася за нього – пішла в ліс у заручники за брата. Вона переконувала хлопців із СБ, що то московська фальшивка. Якщо ж інформація правдива, казала, то нехай розстріляють її дітей. Врешті Мирона виправдали.
1951 року москалі полонили поранену Анну Попович, зв’язкову сотника “Довбуша”. В Надвірнянській лікарні їй без наркозу відрізали руку. Лежала в палаті, біля дверей якої постійно чергував емґебіст, його напарник чатував у коридорі біля вхідних дверей.
Як врятувати дівчину? Ситуація ускладнювалась тим, що впритул до лікарні було розташовано два гарнізони, один з них належав прикордонним військам і мав пошукових собак. У тих, хто ризикнув би врятувати Анну, шансів залишитися живими практично не залишалося. Тому командир міг послати тільки добровольців.
Разом з Мироном зголосилися Іван Савчук (“Голуб”) та Михайло Грабівчук (“Милий”). Вони, як і Мирон, були виконавцями присудів повстанського суду. Ці відчайдухи не одного окупанта спровадили з білого світу.
Операцію призначили на 10 липня 1951 року. Близько другої години ночі Мирон у формі майора МҐБ та лікарському халаті під’їхав машиною до лікарні. Біля входу в кущах уже чекав Михайло Грабівчук. До приміщення зайшли разом, застреливши дезорієнтованих вартових.
Мирон згріб Анну разом із простирадлом і, закинувши за спину, вискочив з лікарні. Разом з Іваном Савчуком вони побігли у бік річки Бистриці, а Грабівчук зчинив стрілянину, відводячи погоню за собою у бік с. Пнів. Під горою Пецига його поранило у ногу, але він все ж зумів відірватись від погоні.
Мирон з Іваном та Анною добігли до Бистриці і сховались за крайньою бетонною опорою зруйнованого моста. Москалі ж, заблокувавши місто, шукали переважно там, бо вважали, що втікачі не встигли вислизнути. Цілий день ховалися на березі повстанці. Коли темрява скрила їх від чужих очей, почали переправу. Річка була повноводна, стрімка і холодна, каміння на дні слизьке. Переправляючись, ледь не потопились. Та все ж Бог врятував. На другому березі Бистриці їх уже чекали товаришів. Вирушили на с. Манява. Хоч навколишні ліси Мирон знав добре, та все ж заблукав. Тричі виходили на одне й те ж місце. Мирона вже дехто почав підозрювати у зраді. І все ж до Маняви вийшли. “Тепер я вірю в Бога!” – вигукнув Мирон, довідавшись, що на їхньому маршруті була засідка енкаведистів. Якби вони йшли безпомильно, прямо на с. Манява, то потрапили би в пастку. Так що без Божого провидіння в той день не обійшлося. За цей подвиг Мирона Свідрука нагородили Срібним хрестом боєвої заслуги I ступеня.
І все ж життя Мирона та його сестри наближалось до трагічного фіналу. 18 лютого 1952 р., потрапивши в оточення, Мирон Свідрук (“Вільшенко”, “Пімста”, “Завзятий”) розпочав свій останній бій. Він був короткий, бо мав Мирон лише револьвер. Щоб не потрапити в руки ворогів, свинцеву крапку у своєму житті поставив сам. Було йому тоді неповних 24 роки.
Москалі знеславили тіло героя: прив’язавши колючим дротом за ноги до вільхи, притягли у Надвірну, притулили до драбини, металевими рогачками прохромлювали плечі і вдивлялись, чи не здригнеться від болю козак. Сфотографувавши його, підвели сестру Юлію для опізнання тіла брата.
– Ні, це не Мирон, – лише хитнула головою Юлія...
Марта загинула через три дні, 22 березня, – разом зі своїм командиром, “Марком Боєславом”. У тому бою полягли й Михайло Драгомирецький (“Захарко”), Онуфрій Онуфрак (“Деркач”), Михайло Янишевський (“Місько”), Фісюк (“Чумак”), Осип Семенів (“Сміливий”).
Бункер видав господар лісу, який визначив його за слідами. Хлопці могли вбити його, але він божився, що мовчатиме. Відпустили на своє горе... Під час бою з МҐБ спочатку загинуло шестеро повстанців, одного ж поранило. Марта, відкинувши автомат, підняла руки, а тоді нахилилася до пораненого. Взявши його на плечі, понесла до емґебістів. Підійшовши до них, несподівано зірвала гранату. Полягла разом з товаришем. Була Марта маленька (155 см), худенька, тендітна і вродлива...
Везли повстанців із с. Двіняч до Станіславова на возі непокритими, щоб застрашити людей. З воза звисало довге біляве волосся Марти. За цією ознакою і довідалися рідні про страшну трагедію...
Тіло Мирона упокоїлося біля батька ще восени 1952 року (завдяки Іванові, чоловікові сестри Юлії), а нетлінні останки Марти поклали до батьківської могили аж через 40 років. Слава Героям!

Емілія ВЕРПОВСЬКА, племінниця Мирона і Марти Свідруків



Генерал Всеволод Петрів розповідає

Барон Вехерн у казці

Барон Вехерн, посланець німецького командування, приїхав у стан полку імені Костя Гордієнка, з письмовою вимогою-ультиматумом віддати набої і виїхати із Криму слідом за групою полковника Петра Болбочана. В цей час гордієнківці перебували неподалік Севастополя у кримсько-татарському гірському аулі.
Обідали всі гуртом у саклі. Довго мостився німець, якому перешкоджали сісти на килим і ботфорти, і остроги. Він, взагалі, не міг зрозуміти, як можна їсти в таких умовах. Нарешті господар приніс невисоку лавочку та дав йому дерев’яну ложку... Їли борщ, запивали кримсько-татарською бузою. Довкруги – мужні обличчя з довгими вусами, чи то з татарською щіткою під носом. Дехто був з оселедцем.
Повільно рухаються ложки. Нарешті німець не витримує.
– Це ж казка, що я бачу, – каже він. – Так і здається, що провести по очах рукою і все зникне. Ви знаєте, я почуваю себе на прийомі у якогось із козацьких запорозьких отаманів, чудові оповідання-казки про яких я колись давно читав; чи на прийомі у татарського хана, а не в ХХ віці, коли гудуть величезні гармати, літають аероплани, ходять потяги. Я старий африканський мисливець, але таких міцних вражень, як ниньки, ніколи не переживав. Кінець моїх днів буде ними прикрашений.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 526.

 

“Хоча Зейдліц був проти”

У німецькому штабі гордієнківцям виписали посвідки, з якими вони могли проходити крізь німецьку сторожу. Та за хвильку один з кінних гайдамаків вже повернувся. Він був роздратований:
– Клятий німець не пускає та лише головою мотає, а біс його знає, що белькотить!
Командир гордієнківського полку Всеволод Петрів рушає до німецького вартового на воротах і мовчки простягає йому свою перепустку – таку ж саму як і в козака. Подивившись на неї, німець промовив:
– Бітте (прошу)!
– Чого ж не пропущено вершника? – запитав Петрів.
Німець пояснив, що в посвідці написано, що треба пропустити українського гайдамаку, а про коня нічого не сказано.
Отже непорозуміння виникло через німецьку пунктуальність.
Всеволод Петрів повернувся до начальника німецького штабу і запитав, чому сучасні німецькі кавалеристи відокремлюють коня від вершника.
– Хоча Зейдліц був проти цього.
Начальник штабу розсердився та все ж видав нові перепустки, в яких вже написано, що “гайдамака верхи” (“цу пферд”) і гайдамацькі стежі щасливо проминули німецькі стійки.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. –  С. 532, 533.

 



“Листи, листи, листи...”

“Як від нас ховали історію”

Давала одному із учителів читати “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – він у шоці від того, як від нас ховали історію.

Валентина КОБА
Запорізька обл.

 

“Я знала, на що йшла”

Отримала ч. 3 “Незборимої нації”, два перших так і згинули в нетрях нашої закостенілої Одещини. На пошті мені грубо заявили, що мені досить й однієї націоналістичної газети – “Українського слова”. Взагалі, в нашому зросійщеному місті мене інакше як “бандерівською відьмою” не називають (хоч я “мельниківка”), особливо після останніх виборів (я була головою окружної комісії). По телефону наслухалась і прокльонів, і матюків, і погроз. Та нічого, я знала, на що йшла. Прорвемось!

Тамара ПРИХОДЧЕНКО
м. Іллічівськ Одеської обл.

 

“Так далеко від рідної України“

Дуже прикро, що доводиться так далеко від рідної України доживати віку. Ваші листи і “Незборима нація” допомагають жити в чужому краю. Для мене велике щастя, що в Києві мене ще пам’ятають, а головне – мого Батька. Ми тут, на чужині, сподіваємося, що Україна розквітатиме і стане великою вільною державою.
Бувайте здорові і нас не забувайте!

Таїсія КАЛАГУРСЬКА-ВОЛИНЕЦЬ, 1921 р. н.,
дочка отамана Ананія Волинця
м. Томськ, Росія

 

“Героїчне минуле надихає на подвиги сьогодні”

Доброго дня, пане Романе! З цікавістю слідкую за Вашою діяльністю із середини 1990-х рр., коли Ви відвідали історичний факультет Тернопільського педагогічного інституту. Тоді Ваші прихильники організовували козацький рух у Тернополі і я зі своїм однокурсником був прикріплений до однієї із шкіл. Після закінчення педагогічного університету повернувся до Ємилівки, на землю своїх прадідів. Проживаю на ст. Ємилівка, де працюю учителем історії.
Під впливом “Незборимої нації” у мене виникла ідея підготувати історико-краєзнавчий нарис про героїчне минуле нашої Ємилівки, яка мала свого отамана – М. Цимбалюка (за іншими даними – Цимбала), який боровся у 1920 – 1922 роках (на жаль, фотографія його не збереглася). 24 – 25 березня 1920 р. під Ємилівкою проти червоних билися запорожці Андрія Гулого-Гуленка. Цей бій описано Олександром Доценком у книзі “Зимовий похід...” Відомо, що М. Цимбалюк був одним із учасників Зимового походу.
Звертаюся до Вас, як до хранителя нашої героїчної історії, із проханням вислати мені для нарису якісну копію фотографії Гулого-Гуленка. Нарис про героїчне минуле Ємилівки буде важливим для селян, які, до слова, охоче йдуть до війська – не те, що міські жителі. У традиційному українському селі ви не знайдете русифікації, заміна рідної мови на російську тут завжди глузливо сприймалася серед односельчан.
Село зараз переживає складні часи. Йому край потрібне героїчне минуле, бо це надихає на подвиги сьогодні.

Олег ЯНКОВСЬКИЙ
ст. Ємилівка
Голованіський р-н Кіровоградської обл.

 

Коли пані Ганна справжня?

За часів панування Леоніда Кучми цікаво було слухати дотепні передачі “Радіо Свобода”, які вела з українських позицій журналіст Ганна Стеців. Діставалося від її гострого слова і Кучмі, і його вірному поплічникові Януковичу. Та раптом зникла з ефіру “Радіо Свобода” Ганна Стеців, а у виборчому штабі Януковича з’явилася та сама Ганна, тільки вже під прізвищем Герман, і почала запально агітувати за чужинця Януковича, як кандидата на посаду Президента України. І хоч своїми стараннями не досягла поставленої мети, проте, зайняла поважне становище в його партії, стала депутатом Верховної Ради. Тепер пані Ганна є постійним учасником савікошустерівських передач “Свобода”, де виступає, як на мене, з ворожих українству позицій. А яка манера її полеміки! Гидко слухати!
Порівнюючи обидві іпостасі Ганни Стеців-Герман, губишся у причинах метаморфози. Не може ж у сформованої людини кардинально перемінитися світогляд. Невже в цій людині від роду була закладено ганебну властивість – запроданство?!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Олександр МІЛЯНЧУК – 315 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн
Сергій ЗДІОРУК (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ