Мирон і Марта народилися 9 березня 1928 р. в Надвірній у патріотичній сім’ї Анни та Івана Свідруків, в якій уже було восьмеро дітей. Родина брала участь у “Просвіті”, “Пласті”, хорі. Коли не стало батька, Миронові та Марті виповнилося лише п’ять років. Їхня мама, Анна Яківна, дуже хотіла, щоб діти стали інженерами чи адвокатами, але війна навчання перервала. Вже 13-літніми Марта і Мирон стали зв’язковими УПА.
1944 року Мирон належав до особистої охорони “Марка Боєслава” (Михайла Дяченка), члена Української головної визвольної ради, поета і публіциста, крайового провідника пропаганди ОУН, а Марта була його друкаркою. Вона й сама писала вірші та публікувала їх у підпільній пресі. Підписувала їх як “Настя Черемшина”. Оцій “Насті” “Марко Боєслав” присвятив вірша, який став піснею. Називався він “Рости, рости, Черемшино”.
1946 року Мирон Свідрук на наказ проводу легалізувався. Отримавши документи на ім’я Степана Іванціва із с. Грабів, якого забрали до Німеччини. Влаштувався столяром на лісопильному заводі на Буковині. 1947 року його виявили. Під час спроби його арештувати Мирон застрелив двох солдатів і офіцера, забрав їхню зброю і втік. У тамбурі потяга Рахів – Львів Мирон убив агента МҐБ, що стежив за ним, викинувши труп на ходу з потяга. Пасажири навіть не помітили, а може, й зробили вигляд, що нічого не бачили і не чули.
Наприкінці 1940-х років Мирон і Марта разом з іншими вояками УПА переховувались у бункері під стодолою сестри Юлії. Вийти з бункера чи зайти до нього дозволялося тільки вночі. Спочатку було безпечно, але з часом Юлія стала помічати, що як тільки хтось прийде з лісу чи повстанці вихопляться з-під землі, то за 15 хвилин до двору вже під’їжджає вантажна машина, повна людоловів.
Якось Олексій (чоловік Юлії) у дні колиски прорубав дві дірки. Коли знову приїхала машина з емґебістами, невеличка на зріст Марта вскочила в колиску і засунула ноги в дірки. Зверху сестра поклала матрац, на нього – дитину. Обшук нічого не дав – Марту не знайшли.
Іншого разу, коли повстанці вечеряли, надворі знову загарчав двигун. Лаз був надворі. Ледь встигли врятуватися. З часом вирахували, що слідкував за ними сусід – таємний співпрацівник МҐБ.
Родичів Свідруків уже вивезли до Сибіру. Юлія дивувалися, чому їх не вивозять. Потім здогадалися – вони були гачком, на який червоні хотіли зловити повстанців...
Мирон був “судовим виконавцем” – виконував вироки повстанського суду. Він ліквідував “кількадесят катів різних рангів” (твердження вояка УПА Дмитра Синяка, побратима Мирона). Лише 1951 року Мирон знищив 25 запеклих ворогів. Начальника МҐБ Надвірнянського району Мирон вистежував майже рік. Нарешті вистежив. Але катюга закрився своєю маленькою дитиною. Мирон не зміг вистрелити в дитя. Цей випадок висвітлено в одному з фільмів про УПА.
Одного разу вороги підкинули воякам УПА папери, з яких випливало, що Мирон працює на МҐБ. У ті часи зрадників розстрілювали швидко. Та його сестра Ольга, мати двох малих дітей, поручилася за нього – пішла в ліс у заручники за брата. Вона переконувала хлопців із СБ, що то московська фальшивка. Якщо ж інформація правдива, казала, то нехай розстріляють її дітей. Врешті Мирона виправдали.
1951 року москалі полонили поранену Анну Попович, зв’язкову сотника “Довбуша”. В Надвірнянській лікарні їй без наркозу відрізали руку. Лежала в палаті, біля дверей якої постійно чергував емґебіст, його напарник чатував у коридорі біля вхідних дверей.
Як врятувати дівчину? Ситуація ускладнювалась тим, що впритул до лікарні було розташовано два гарнізони, один з них належав прикордонним військам і мав пошукових собак. У тих, хто ризикнув би врятувати Анну, шансів залишитися живими практично не залишалося. Тому командир міг послати тільки добровольців.
Разом з Мироном зголосилися Іван Савчук (“Голуб”) та Михайло Грабівчук (“Милий”). Вони, як і Мирон, були виконавцями присудів повстанського суду. Ці відчайдухи не одного окупанта спровадили з білого світу.
Операцію призначили на 10 липня 1951 року. Близько другої години ночі Мирон у формі майора МҐБ та лікарському халаті під’їхав машиною до лікарні. Біля входу в кущах уже чекав Михайло Грабівчук. До приміщення зайшли разом, застреливши дезорієнтованих вартових.
Мирон згріб Анну разом із простирадлом і, закинувши за спину, вискочив з лікарні. Разом з Іваном Савчуком вони побігли у бік річки Бистриці, а Грабівчук зчинив стрілянину, відводячи погоню за собою у бік с. Пнів. Під горою Пецига його поранило у ногу, але він все ж зумів відірватись від погоні.
Мирон з Іваном та Анною добігли до Бистриці і сховались за крайньою бетонною опорою зруйнованого моста. Москалі ж, заблокувавши місто, шукали переважно там, бо вважали, що втікачі не встигли вислизнути. Цілий день ховалися на березі повстанці. Коли темрява скрила їх від чужих очей, почали переправу. Річка була повноводна, стрімка і холодна, каміння на дні слизьке. Переправляючись, ледь не потопились. Та все ж Бог врятував. На другому березі Бистриці їх уже чекали товаришів. Вирушили на с. Манява. Хоч навколишні ліси Мирон знав добре, та все ж заблукав. Тричі виходили на одне й те ж місце. Мирона вже дехто почав підозрювати у зраді. І все ж до Маняви вийшли. “Тепер я вірю в Бога!” – вигукнув Мирон, довідавшись, що на їхньому маршруті була засідка енкаведистів. Якби вони йшли безпомильно, прямо на с. Манява, то потрапили би в пастку. Так що без Божого провидіння в той день не обійшлося. За цей подвиг Мирона Свідрука нагородили Срібним хрестом боєвої заслуги I ступеня.
І все ж життя Мирона та його сестри наближалось до трагічного фіналу. 18 лютого 1952 р., потрапивши в оточення, Мирон Свідрук (“Вільшенко”, “Пімста”, “Завзятий”) розпочав свій останній бій. Він був короткий, бо мав Мирон лише револьвер. Щоб не потрапити в руки ворогів, свинцеву крапку у своєму житті поставив сам. Було йому тоді неповних 24 роки.
Москалі знеславили тіло героя: прив’язавши колючим дротом за ноги до вільхи, притягли у Надвірну, притулили до драбини, металевими рогачками прохромлювали плечі і вдивлялись, чи не здригнеться від болю козак. Сфотографувавши його, підвели сестру Юлію для опізнання тіла брата.
– Ні, це не Мирон, – лише хитнула головою Юлія...
Марта загинула через три дні, 22 березня, – разом зі своїм командиром, “Марком Боєславом”. У тому бою полягли й Михайло Драгомирецький (“Захарко”), Онуфрій Онуфрак (“Деркач”), Михайло Янишевський (“Місько”), Фісюк (“Чумак”), Осип Семенів (“Сміливий”).
Бункер видав господар лісу, який визначив його за слідами. Хлопці могли вбити його, але він божився, що мовчатиме. Відпустили на своє горе... Під час бою з МҐБ спочатку загинуло шестеро повстанців, одного ж поранило. Марта, відкинувши автомат, підняла руки, а тоді нахилилася до пораненого. Взявши його на плечі, понесла до емґебістів. Підійшовши до них, несподівано зірвала гранату. Полягла разом з товаришем. Була Марта маленька (155 см), худенька, тендітна і вродлива...
Везли повстанців із с. Двіняч до Станіславова на возі непокритими, щоб застрашити людей. З воза звисало довге біляве волосся Марти. За цією ознакою і довідалися рідні про страшну трагедію...
Тіло Мирона упокоїлося біля батька ще восени 1952 року (завдяки Іванові, чоловікові сестри Юлії), а нетлінні останки Марти поклали до батьківської могили аж через 40 років. Слава Героям!
Емілія ВЕРПОВСЬКА, племінниця Мирона і Марти Свідруків |
