(думки і вражіння)
Народне учительство на Вкраїні за часів до-революційних вважалося найнижчою верствою російського урядництва. Як центральний російський уряд, так і представники його на місцях і навіть суспільна опінія дивилися на вчителя, як на щось нікчемне, гірш ніж півінтелігентне; і з голосом учительства ніхто не рахувався. Для цього був піп і староста на селі.
Але може це є наше вкраїнське щастя, що вчитель був безправним, упослідженим на селі. Вчителеві нічого було шукати у влади. Для його залишилось одно – бути з народом, зростися з ним. Учитель завдяки цьому не є урядовим чиновником, а скорше підпільним революціонером – національним і соціальним. Мали правду чорні попи – ці жандарми на вкраїнському селі, коли казали, що кожний вчитель – “мазепинець” і що вчитель та семінарист видумали Вкраїну.
Лютнева революція року 1917 дає можливість пригнобленому раніше вчителеві – підпільному робітникові, приступити одверто до святої праці для свого народу, до праці на ниві українського шкільництва. Не треба вже боятись ні попа, ні жандарма. Але треба так довго плекані в душі вкраїнського вчителя мрії здійснити та перетворити їх в життя. Треба, щоб скрізь на всій Україні була вільна українська школа. А для цього треба (дати) національну освіту кожному вкраїнському вчителеві, який її з відомих усім причин не мав, але тепер її мусів мати.
Це робиться організовано. Літом року 1917 заходами Української Центральної Ради улаштовано скрізь на Вкраїні вкраїнські повітові вчительські курси, які відбулися також в мойому повітовому місті Радомишлі.
Зізнається вчительство з цілого повіту. Багато вчителів й учительок – в українських убраннях. У всіх веселі обличчя, всі говорять українською мовою. Навіть росіяне-вчителі силкуються говорити вкраїнською мовою. Не чується жадної національної ворожнечі. Учительство з ентузіазмом бурними оплесками зустрічає своїх професорів на вступних лекціях. Ні одне слово професора на лекціях не пропадає марно. Всі з жадобою слухають українські виклади й уважно нотують у своїх зшитках. Багато запитів професори задовольняють цікавими вичерпуючими відповідями. І це так зрозуміло. Де ж мав навчитись бідний вкраїнський учитель української мови, історії, літератури? Його ж за кожне українське слово, за “Кобзаря”, за вкраїнську граматику, яку десь нелєгально дістав, так недавно садовили у в’язницю, засилали в далекий Сібир. А тут прилюдно можна слухати українських професорів, українські науки. Тут одкриваються величезні скарби української національної культури і не треба боятись начальства.
Під час курсів відбувається повітовий вчительський з’їзд, що триває чотири дні. Промови лунають в українській мові. Всі зібрались для того, щоб обговорити дорогу кожному українцеві справу – організацію вільної школи... З’їзд закінчується на п’ятий день рано до схід сонця. Всі присутні на з’їзді навколішки зі сльозами на очах співали “Ще не вмерла Україна” і “Заповіт”.
Здавалось, що сходить сонце волі для бідного вкраїнського вчителя і здійснюються його мрії.
Восени того ж року довелося учительству вперше приступити до праці в українській школі. Дійсність не була такою рожевою як надії. ...Довелось багато боротись з ріжними перешкодами... Часто не було досить українських підручників і відповідного шкільного приладдя, як, наприклад, українських мап...
Відсутність систематичної національної освіти далася часто взнаки вчителеві. Селянство було покалічене російською школою, тому часто дуже обережно ставилось до української школи, а иноді під впливом ріжних провокаторів української справи навіть цуралось її...
(Та) перша українська книжка в школі зробила своє діло... Зрозуміло, легка, гарна, рідна вкраїнська мова приваблювала учнів: українські вірші залюбки вчили на пам’ять, байки оповідались в кожній селянській хаті.
Дух школи переносився за стіни школи – на село. Селянин, раніще байдужий до російської книжки, тепер з зацікавленням слухає свого синка, як той читає вкраїнські оповідання, розуміє їх і переконується, що дійсно лише тепер учать у школі зрозумілій рідній мові, а не так як було колись за російських часів, коли ні учень, ні його батько-селянин не розуміли того, що читали, чому їх у школі вчили.
Всі від старого до малого цікавляться вкраїнською книжкою. Хлопці і дівчата від учнів учать вірші і байки. В кожній хаті майже всі знають на пам’ять вірш “Рідна мова” Воробкевича, “Україна” Тараса Шевченка.
Читають всі, хто хоч трохи вміє читати, байки дідуся Глібова і оповідання з селянського життя Нечуя-Левіцького. Хлопці читають “Гайдамаки”, а дівчата – “Катерину” Шевченка. А старий дід, свідок кріпацьких часів, почувши вперше як його онук читає вкраїнську читанку, перехрестився, заплакав і сказав: “Дякувати Богові і я дожив: якось легше тепер буде мені вмерти”.
Минуло чотири роки. Українська школа зробила своє. Замісць російської “Послєдній потєшний дєньочєк” і “Накинув плащ з гитарою под полою” на селі лунає вкраїнська пісня. На сільських сходах вже не чути каліченого унтер-офіцерського російського жаргону. Коли й осмілювався хтось зі своїх на сході говорити “по унтер-офіцерському”, то з нього глузували, не давали зовсім слова, і радили зі своєю мудростю краще йти до комуністів.
На нових хрестах над свіжими могилами на сільському кладовищі всі написи були лише на вкраїнській мові. Малі діти, коли їх просили червоноармійці щось прочитати, відповідали: “Ви ж української мови не знаєте”. Коли червоноармійці питали, чому, то їм відповідали: “бо ви кацапи”.
Може ще довго доведеться боротись за національне визволення нашого вкраїнського села, але це боротьба не пропаде марно. Здоровий інстинкт українського селянина допоможе йому пізнати шлях, що веде до його справжнього визволення. Селянин став на цей шлях і став твердо, ні чорні, ні червоні скіпетри не зіб’ють його з цього шляху.
Євгенія БАРЦАЛ (БАРЦАЛОВА)
Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 821 – 825 зв.
Примітки
Євгенія Барцал, студентка Української господарської академії в Подєбрадах, написала цей спогад на початку 1920-х років.
Особливості мови збережено.
Публікація Романа Коваля |
