Отже, це відбулося. Українська нація провела свій перший парад після виборів і дала переконливу відповідь малоросійському електорату. Позаду розпач та розгубленість, прийшов час спокійної сили та нашої головної переваги – унікальної здатності до самоорганізації.
На святкових київських вулицях відбулося цілком мирне змагання двох світоглядів, двох взаємозаперечних бачень того, чим була, є та буде Україна. “Два світи – дві долі”, як казали колись радянські пропагандони. І перший же огляд сил двох світів, що конкурують за побудову майбутньої України, не залишає сумнівів “чиє зверху”.
Досить креативний відеокліп (а це було не масове святкування, а саме зйомка телевізійного кліпу в онлайн-режимі), поставлений Бадоєвим, попри привезення організованої “масовки”, зібрав напівпорожній Майдан. Це логічно та неминуче – глядачі телевізійних шоу не ходять на жодні майдани, так само як реальні творці історичних подій не сидять перед “ящиком”.
Коли ж усі актори, починаючи з головного, зіграли свої ролі й згідно зі сценарієм відійшли за лаштунки, телешоу скінчилось і центр міста заповнило реальне українське життя. Воно вирувало на всьому просторі від парку Тараса Шевченка до Михайлівської площі, залило Хрещатик та Майдан нескінченним морем усміхнених облич у вишиванках та військових одностроях.
Якби навіть ми, оргкомітет Маршу захисників, були геніальними режисерами, ми б не змогли вигадати щось краще за те, як зрежисерувало саме життя. Головний стендапер (актор, що виступає в жанрі сольного гумористичного виступу. – Ред.) країни та вся його геть небезталанна театральна трупа виступили “на розігріві” перед справжнім народним святкуванням дня нашої Незалежності, і це більш ніж символічно.
Мільйонні витрати, замучені репетиціями військові, лихоманкові пошуки професійних креативників – і стихія українського духу, хтонічна (божественна. – Ред.) сила, здатна без жодної бюджетної копійки та адмінресурсу вивести на вулиці десятки тисяч Громадян, притому вивести не безладним натовпом, а організованим Маршем, де якось самі по собі утворились і правильні “коробочки” військових підрозділів, і хода нашого справжнього, громадянського тилу, і живий коридор шани та подяки від тих, заради кого і разом з ким ми вже шостий рік ведемо нашу війну.
Метою нашого Маршу було нагадати і суспільству, і новообраній владі декілька простих та очевидних для нас (але не для світу бадоєвих) речей. Що Незалежність країни дісталася не на шару, що вона – результат боротьби кількох поколінь українців, із перервами починаючи десь так із ХVII ст., а у ХХ ст. неперервно аж до 1991-го, і що вона сплачена мільйонами життів загиблих у боротьбі до нас.
На жаль, цей простий факт неочевидний для тих, хто сам не доклався до боротьби, – за пару днів до свята той самий Бадоєв цілком щиро казав, що “все почалось із Небесної Сотні”, тобто до людей зі світу шоубізу сама ідея Незалежності долинула лише під час Майдану, а всієї історії до того в їхній уяві не існує.
А ще ми хотіли нагадати, що незалежність ще не є сталою даністю – на неї зазіхнули, і вже шостий рік за неї іде війна, вже в нашому поколінні заради неї полягли кілька тисяч найкращих наших співгромадян. І що в таких умовах країна, що воює, країна, для якої іде саме Вітчизняна війна, війна за виживання нації та держави, не може гратись у пацифізм та прогинатись перед агресором. Що не можна замовчувати війну, “просто прєкратіть стрєлять”, припинити поважати своїх захисників, розмивати поняття своїх та ворогів. Пояснити, що ми всі хочемо миру, але миру не за будь-яку ціну, зокрема аж ніяк не за ціну нашої Незалежності.
“Русскій мір” – також мир, але до нього ми не підемо, наш вибір – мир після перемоги.
Що ж, голос нашої нації, що воює, прозвучав потужно, скажу чесно – ми, т. зв. організатори, самі не очікували масштабу події. Кажу “так звані”, бо ж насправді ми нічого не організовували, ми були лише координаторами – зводили між собою та до спільного знаменника десятки та сотні людей, які самі організувались і в Києві, і в кожній  області, які добровільно кидали до спільної справи свої кошти та час; самоорганізація була такою потужною, що вся наша роль звелася до “зменшення хаосу” і налагодження комунікацій.
Усе було як тоді, у 2014-му, – ніякого “єдіноначалія”, але при тому – добровільна згода дотримуватися спільних правил і порядку та делегування функцій самовисунутим командирам; ніякого “гусіного кроку” та інших елементів казарменої муштри (ну, вибачайте, ми такого не навчені), навіть військова форма як тоді – на кожному яку собі сам дістав, у шерензі мого рідного “Айдару” важко було знайти двох в однаковому одязі, не кажучи про головні убори…
Але при тому якось “виросли” більш-менш правильні “коробочки”, із прапороносцями та полковими штандартами, всі самі вишикувались у певному порядку, спокійно за командами пройшли кількакілометровий маршрут. Коли перші “коробочки” вже були на Майдані, останні лише проходили Бессарабку. У цей момент стало ясно, що ми фізично не вмістимося на площі для запланованого шикування, план Маршу довелося змінювати просто по ходу – і нічого, все пройшло так, ніби саме так і було задумано.
Десь так ми і воювали – не за правилами та статутами, без вишколу та належної підготовки, часто без плану, зате натхненно і самостійно, компенсуючи самоврядною організацією всі проколи державної оборонної машини.
У цьому є щось глибинне, щось таке, що насправді пояснює всю нашу історію – і наші здобутки, і наші поразки. Ми не німці, нас важко вимуштрувати ходити “прусським кроком”, ми – козацька воля, хтонічна стихія, яка навіть форму одягає, лише коли сама того схоче, а не за повісткою.
Так, через це ми досі не маємо сталих державних інституцій і часто програємо саме через надмірну волелюбність. Натомість, коли вже щось нас торкає за душу, коли щось виводить нас на вулиці та площі, на барикади чи в окопи, – нас неможливо здолати, бо ми організуємось у щось непередбачуване та непрораховане ворогом, організуємося швидко, без жодного примусу, без “вождів”, але і без хаосу – і стаємо Рухом, Майданом або Добробатами.
Наш Марш показав, що всі ці наші риси ніде не згубились і що нам є що протиставити світові малоросійського шоубізу. Один прорахунок від нової влади – відміна військового параду, – і от вже Хрещатиком крокують 15 тисяч ветеранів російсько-української війни у формі, тобто три піхотних бригади повного складу, а десятки тисяч цивільних забезпечують нам надійний “тил” – живий коридор від Шевченка до Михайлівської. А в ці ж самі години наші побратими шикуються в лави в Запоріжжі та Львові, Дніпрі та Миколаєві, Харкові та Одесі – Марш зі столиці відлунює по всіх областях, бо в нас спільна країна і ми всі разом боронимо її Незалежність.
Гадаю, не треба бути великим аналітиком, щоб прорахувати, якою буде реакція нашої нації (не плутати з електоратом) на більш серйозні подразники, аніж відміна параду, – наприклад, на спробу надати “автономію” окупантам та колаборантам.
Сподіваюсь, із Банкової уважно дивились на те, що вирувало довкола Майдану та Хрещатика, і зроблять висновки. Так, зараз при владі професіонали шоубізу та мас-медіа, і вони справді краще за нас знають, як маніпулювати свідомим та підсвідомим біомаси перед телеекраном. Але мобілізовані “ящиком” обивателі, вищою формою протесту яких є спідтишка в закритій кабінці поставити галочку в бюлетені, знадобляться новій владі лише за 5 років, на наступних виборах.
А до цього їм мати справу з нами – меншістю, але ідейною, впертою, самоорганізованою, і головне – імунною до промивання мізків з екрана. І саме від стосунків та комунікації з нами, від здатності чути голос свідомої політичної української нації залежить, чи дотягне нова влада до наступних виборів, чи ж повторить приклад “живого та легітимного”. Марш показав це із жорстокою ясністю, і це має добряче полікувати “головокружіння від успіхів”, яке спостерігаємо в нещодавніх електоральних тріумфаторів.
Ми – автохтони, і ми нікому не віддамо нашу країну! У нас нема іншого вибору – тільки перемога, а не мир на умовах ворога. Перший огляд наших сил відбувся, результат “смотру” цілком добрий.
Українці, вище голову – все попереду!

Євген ДИКИЙ, 

ветеран батальйону “Айдар”
Дж.: Дикий Є. Ми, автохтони: відлуння хтонічного Маршу // OBOZREVATEL. – 2019. – 26 серпня.

Ще з 9-ї ранку 24 серпня в центрі с. Княжичі лунали стрілецькі пісні. Біля пам’ятного знака борцям за Українську державу вишикувалися красиві юнаки у вишиванках із державними прапорами України. Відкрила меморіальний мітинг княжицький сільський голова Олена Шинкаренко. Роман Коваль, Владислав Карпенко та Олена Шинкаренко під звуки улюбленої пісні отамана Косаря “Дивлюсь я на небо” розрізали стрічку пам`ятного знака, спорудженого в новоствореному Сквері героїв.
Чин освячення пам’ятника здійснили благочинний Києво-Cвятошинського району та Київської області митрофорний протоієрей Василь Чупровський, протоієреї Віталій Шопулко та Сергій Стоянов. Вела мітинг учителька Людмила Михайлець.
Директор Княжицької ЗОШ Оксана Сєніна оголосила список борців за Українську державу – жителів Княжич, Жорнівки, Музичів, Луки, Гореничів, Новосілок, Києва та Боярки. Тільки у грудні 1929 р. – січні 1930 р. у справі останнього отамана Київщини Пилипа Драника-Косаря було заарештовано 76 осіб, семеро з них розстріляно. Незлим тихим словом згадали й нашого односельця Віталія Васільцова – козака Небесної Сотні, Героя України.
Участь в урочистостях взяла й делегація Історичного клубу “Холодний Яр”. “Сто років тому, – сказав Роман Коваль, – українська армія звільнила Київ, але через невміле керівництво столицю довелося залишити на поталу денікінцям. Прийшли денікінці й у Княжичі. Пилипа Драника заарештували. Офіцер, а не хоче йти в російську армію! Ледь умовили селяни не розстрілювати земляка. У грудні в Княжичі прийшли червоні. І знову – арешт! Заарештували вже як петлюрівця… Це лише два факти з біографії вашого земляка – Пилипа Драника-Косаря. Але вони показують, як погано, коли твою землю, твою державу захоплюють чужинці. Тому й сотник Драник узяв до рук зброю – щоб захистити право українців жити в рідній державі. Узяв до рук зброю і його племінник – 17-літній Петро Гома. Ворогів рідної України він ненавидів палко, до глибини свого щирого серця. Разом із Владиславом Карпенком ми написали нарис “Петро Гома, козак отамана Косаря”. Активно допомагала нам ваша односельчанка Людмила Гребенюк. Про це читайте в книжці «Батькам скажеш, що був чесний»”.
Теплим словом згадав Роман Коваль і вірних козаків отамана – Трохима Андраша, Платона, Савку та Ярему Олійників, сотника Миколу Пастушенка, “найвідданішого козака отамана Гайового” Григорія Олійника, який загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р., а також козаків Антона Кожем’яченка й Олександра Мариненка-“Філімона” із с. Жорнівки. Розповів про Генрієту Ган і Едмунда Бреннейсена – підпільників мережі отамана Косаря. Нариси про них також вміщено в книзі “Батькам скажеш, що був чесний”.
Важливі деталі додав до розповіді про княжицьке козацтво Владислав Карпенко, який опрацював 11-томну справу отамана Косаря, а депутат Княжицької сільської ради Людмила Гребенюк теплим словом згадала найстаршу жительку села Лідію Василівну Гому – внучату племінницю отамана Косаря, яка дуже допомогла нам у реставрації портретів дорогих наших земляків. Привітав зі святом Незалежності і герой нинішньої українсько-російської війни – Василь Євдокименко. Пообіцяв допомогу в облаштуванні Скверу героїв заступник директора Боярської лісової дослідної станції Юрій Несторяк.
Учні Княжицької ЗОШ Владислав Черняк, Ангеліна Німченко, Ліза Гриб та київський гімназист Остап Гребенюк читали вірші. Зачарував співом кобзар Тарас Силенко. Ансамбль народної пісні “Калина” виконав пісню “А мати журавлика жде”, а маленька дівчинка Варвара Шопулко виконала пісню “Україна – це ти”. Поетичними роздумами поділилась учителька української мови і літератури Діана Матвійчук:

Незборима, єдина, цілісна –
усе це моя Україна…
Вона – відроджена, оновлена,
катована, таврована,
пшенично-волошкова, бентежна…
але до болю незалежна.

Навесні наступного року виповниться сумна дата – 90 років від дня розстрілу отамана Косаря і його побратимів, а 11 жовтня 2020 р. – 125 р. від дня народження останнього отамана Київщина Пилипа Драника. Ці дати повинні стати для нас підставою продовжити  працю з увічнення наших славних земляків – борців за волю України.

Людмила ГРЕБЕНЮК,
Історичний клуб “Холодний Яр”

22 вересня, у Львові, під час Книжкового форуму, відбудеться презентація нової книжки книги Романа Коваля “Батькам скажеш, що був чесний” (видавець – Марко Мельник). Неділя, 16.00. готель “Ріус”, вул. акад. Вол. Гнатюка, 12А, великий зал.
Напередодні, 21 вересня, о 14.00 і 18.00 Роман Коваль презентуватиме цю книгу відповідно в м. Городку та в Будинку культури с. Зимна Вода Пустомитівського р-ну Львівської області. Заплановано презентацію й у м. Комарному Львівської області.

У м. Хмельницькому відбувся історико-мистецький фестиваль “Гальчевський-фест”, організований за сприяння Міністерства молоді і спорту (директор фестивалю Валерій Гладунець).
У рамках фестивалю Роман Коваль презентував свою нову книжку – “Батькам скажеш, що був чесний”. В ній, серед іншого, опубліковано біографії героїв, народжених на території сучасної Хмельницької області. Один з них – Борис Монкевич із с. Баговиці, тепер Кам’янець-Подільського району. Воював в Армії УНР і його брат – Яків Монкевич.
У книжці вміщено нариси про драматичну боротьбу, яка точилася на території сучасної Хмельницької області, наприклад “Братовбивець Павло Горбатюк”, “Отаман Семесенко: «Війна на сльози не вдаряє»”, “Д-р Христина Сушко”, “«Знаємо за що воюємо: за Україну!» (дівоча чота в Дієвій армії УНР”. Розповів Роман Коваль і про подільського отамана Чорного Ворона – Віктора Чекірду із с. Іванківців, що на околиці м. Хмельницького. Повідав і про сотника Леоніда Романюка з Нової Ушиці, а також про Віктора Чекірду – отамана Чорного Ворога із с. Іванківці, що під самим м. Хмельницьким. Згадав теплим словом д-ра Івана Луценка, ”першого самостійника в Центральній Раді, який загинув 7 квітня 1919 р. на ст. Красилів, тепер Хмельницької області. Не оминув увагою доповідач і героїчних наших жінок, які воювали в лавах УНР на території сучасної Хмельницької області, – Христину Сушко і Тіну Пекарчук, а також Генрієту Ган і Марину Бесарабенко-Трейко. На пам’ять про них Тарас Компаніченко виконав ліричну пісню “Забудь мене” (слова Василя Пачовського). Кобзар проспівав пісню з репертуару кубанського бандуриста Михайла Теліги, і зробив це на столітній бандурі Костя Місевича з Проскурова, також учасника Визвольною боротьби.
Тараса Компаніченка тепло вітали хмельничани та гості міста, що лежить на межі Поділля і Волині. Сердечно дякували і лірникові та бандуристові Яремі Шевчуку, учасникові Визвольної боротьби у лавах 81-ї бригади ЗСУ, який також виконав низку козацьких пісень.
27 липня, в цій же затишній залі Школи образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, Роман Коваль розповів про вояків Армії УНР, випускників Української господарської академії в Подєбрадах, народжених на території Хмельницької області, та демонстрував їхні світлі лики. Основу доповіді склали матеріали із т. 1 і т. 2 Енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР”, створеної у співпраці з Віктором Моренцем та Юрієм Юзичем.
Розповів доповідач і про підготовлену ним до друку книгу спогадів Якова Гальчевського “Думки про долю України”. Осмислюючи добу Української революції 1917 – 1921 рр., полковник Гальчевський писав: “Провід Української визвольної революції не був революційним, не мав відваги висунути ясні національні гасла й змарнував дорогоцінний час… На жаль, революційна українська стихія не висунула тоді з поміж себе Вождя… Не було тоді консолідуючої, спонукаючої до чину, єдиної магнетичної волі, яка була б залізними руками [взяла] керму долі цілої нації та змусила б усіх до жертв, посвяти й прояву енергії з однією метою: здобути незалежність України”.
Виступили також краєзнавець Валерій Кривий із Літина та засновник премії ім. Якова Гальчевського Богдан Теленько. Низку Визвольних пісень виконав молодий бандурист Святослав Силенко. Наостанок Роман Коваль розповів про Якова Чекірду, підхорунжого Армії УНР, який на своєму довжелезному шликові вишивав хрестики, чорний – за вбитого більшовики, білий – за ліквідованого денікінця. І закінчив словам: “Слава Якову Чекірді та всім, хто любить Україну зі зброєю в руках!”.

#ГальчевськийФест
На малюнку Артура Орленова – Яків Гальчевський.

Найтрагічніші воєнні потрясіння Ямпільщина пережила у 1919 – 1920 роках. Їх і відтворив у спогадах козак Марківської сотні Д. Кетрос (Дмитро Косаківський) із с. Кетроси (тепер с. Довжок Ямпільського району) – 1958 року в Лондоні він видав книжечку “Так творилось українське військо” (спогади перевидані у 2008 р. Історичним клубом “Холодний Яр”).
“Населення пильно працювало, жило у мирі та спокої, – писав вояк. – Відвідувало церкву та жило строгим релігійним життям. Ніколи не чути було про якусь крадіжку чи грабіж, люди не вживали лайки, як це пізніше сталося з появою більшовиків. А про вбивства ніхто і ніколи на цьому терені не чував”. Усе змінилося після революції. “Війська покидали фронт, і збольшевізовані частини переходили через цей терен та грабували все, п’янствували, лаялися. Моральне та матеріальне спустошення, що його принесли російські солдати-большевики, ці лайки московські, а їх тут ніколи не було чути, і що частина розгнузданої молоді ці лайки зачала вживати”. Свідок подій відзначав, що взимку 1917 – 1918 рр. “збольшевізовані частини були попросту здичавілими бандами. Були це переважно москалі”.
Проте не всі солдати були такими: “З приходом українізованих козацьких частин, які відходили у порядку та дисципліні (…) перший раз по століттях ці люди почули слово «Україна», та стали звати себе українцями. Це сталося дослівно на протязі декількох тижнів. Лайки московські, принесені московськими солдатами, почали нараз зникати, а з ними і акція проти церкви й образів. Селянин український впізнавав себе, почав виявляти охоту жити своїм власним життям – українським”.
У наступні роки “московські «рабочіє» висилалися на Україну для диверсії проти українського уряду, під’южували населення до повстань. Їх посилали на Україну поборювати все що українське, грабувати «хлєбушку» і вивозити на Московщину”. У більшовицьких частинах – “усе повно чужих, від молдованів аж до латишів, але майже не було українців”, – відзначав автор. “Росіяни приносили цей більшовизм та керували ним”. “Ці московські зайди знали твердо, чого вони хочуть, а наше населення не завжди знало, чого воно хоче, і дуже часто хиталося, було байдужим”.
Щоб захистити рідний край, підполковник російської служби Семен Ільницький 1918 року організував декілька сотень молодих патріотів, які гордо назвали себе козаками Марківської сотні (від назви р. Марківки). Військова організація, яку створив Семен Ільницький, контролювала землі від Ямполя до Тиврова, Жмеринки, Вапнярки, Крижополя, Рудниці. Кожне село мало охоронні сотні, діяли піхотні, гарматні, кулеметні відділи та польова жандармерія. Ільницький планував просувати українську владу до Одеси. Головним ворогом були більшовицькі відділи карного злочинця Григорія Котовського.
З’явилися й перші наші жертви – два 19-річні хлопці. Для тих, хто бачив “як ці молоді козаки падали, [це був] великий удар”. Надалі таких жертв ставало дедалі більше. Розстріляли більшовики і 17-літнього козака Юрка.
Болючі втрати не зупинили наших захисників. “За декілька днів після зайняття Ямполя нашими частинами, – писав Дмитро Косаківський, – ми пішли на фронт, що тягнувся від Дністра аж до Княжево – Крижопіль на залізничній лінії”.
Марківська сотня розгорнулася до Наддністрянського куреня, фактично полка – майже 4000 козаків і старшин! Незабаром ямпільці влилися до Дієвої Армії УНР. Чимало з них козакували під час Першого зимового походу, який закінчився 6 травня 1920 р. з’єднанням українських армій на межі сучасних Крижопільського та Ямпільського районів. Деякі з ямпільців у листопаді 1921 р. взяли участь у Другому зимовому поході й були розстріляні в Базарі тим же Г. Котовським.
 Полковник Ільницький був людиною “інтелігентною, зрівноваженою, спокійних нервів, чесною, справедливою, надзвичайно добрим і відважним вояком. На позиції йшов до свої козаків у першу лінію, лягав і стріляв до ворога. Козачня його дуже любила”. Він казав: “Козак має думати лише про добро своєї України”.
Біля Музею історії Марківської сотні, який створив сл. п. Юрій Зозуля, я поряд з будинком отамана, відновлено плац, на якому муштрували молодих козаків Марківської сотні. Відновлено й козацьку криничку, а на цвинтарі – могилу Семена Ільницького, який загинув у рідному селі 1920 року. Його ім’я, ім’я автора споминів Дмитра Косаківського та їхніх побратимів маємо гідно вшанувати на теренах, які вони обороняли від російських загарбників 100 років тому.

В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Навесні 1947 р. був призов в армію юнаків 1928 року народження.
Мій старший брат Фелікс народився 20 листопада 1928 р., тому весняному призову не підлягав. Та він не витримав голоду і, не порадившись із батьками, звернувся в міський комітет комсомолу, щоб його направили до армії. Так він опинився в Києві в об’єднаному загоні рекрутів.
Я тоді запитала батька, чи призивали його в армію в юнацькі роки. Від прямої відповіді він ухилився, а розповів таке. Кінний загін, у якому він служив, переслідували “біляки”. Загін довго не міг відірватись, обходив населені пункти, вночі не розводив багаття. Люди й коні були голодні і стомлені до краю. У ліску під Тишківкою помітили на деревах багато гнізд. Пустивши коней пастися, хлопці полізли на дерева. У деяких гніздах знайшли яйця, а в інших уже вивелись галчата. “Мені пощастило, я випив яйця, а більшість хлопців висмоктували кров із пташенят”. Невдовзі в них почалася блювота, розладнався шлунок. Додому пробиралися вже поодинці. “І ось я вдома – в Ольвіополі”.
У цьому місті в 1912 – 1917 рр. старостував рідний брат батькової мами – Мусій Андрієнко. Він і його два помічники чимало зробили для міста: замостили декілька вулиць, побудували містки через балки (в місті три балки, води з яких течуть до Південного Бугу), побудували й школу з просторими світлими класами та спортивним залом. Мусія Матвійовича мешканці поважали, тому й попереджали про небезпеки. І попередили, що ЧК має заарештувати його небожа Олексу, мого батька: “Скажи йому, хай зникне”.
Мусій Андрієнко послав свою доньку Ольгу попередити Олексія про загрозу. Вона взяла із собою 15-річну Марійку. Побачивши її, Олексій сказав: “Хай ця дівчинка підросте, а через 5 років я з нею одружусь”.
Де він переховувався, не знаю. Про це не розповідав, а що сказав тоді про Марійку – здійснив. Повернувся на початку 1926 р., а вже в лютому побралися. Життя прожили в злагоді та любові.

Тараса ЗДОРОВЕЦЬКА
Київ, 18 червня 2019 р.

Вона належала до тих гарних, великих духом і помислами українців, що вірили у світле майбутнє України. Вона була достойною зміною тих, чиїми могилами встелена наша земля. Тепер достойна зміна потрібна таким, як була вона…
Зірка Дяків народилася 19 січня 1932 року. Дитинство провела в невеликому бойківському селі Підбережі на Болехівщині. Її тато був учнем письменниці, народної вчительки Ольги Думичівської. Данило Дяків учителював у Підберезькій сільській школі, де навчалася і його Зірка.
Болехівську середню школу Зірка скінчила в 1949 р., не увібравши у своє серце азів радянської неправди. Навчалася в медичному інституті. Завжди була у вишиваній сорочці чи у вишиваному сердачку. Її називали націоналісткою. І не помилилися.
Вона стала великим лікарем-педіатром. Так стверджують ті, кому вона врятувала дітей та онуків. Її уже знали як Тетяну Данилівну Фіґоль.
Її чоловік – відомий художник Михайло Фіґоль. Вони виховували двоє дітей: Олексій став мистецтвознавцем, дочка-піаністка Оксана працює викладачем Львівської консерваторії.   
Помер Михайло Фіґоль 25 травня 1999 року. Тетяна зберегла його мистецьку спадщину, створила приватний музей. Проводила екскурсії, зупиняючись чи не найбільше перед улюбленими картинами свого чоловіка про Крилос та давній Галич.
Тетяна щиро працювала в міській “Просвіті”. Як етнограф, як член Товариства краєзнавців виступала на конференціях, читала лекції в Інституті післядипломної освіти, представляючи власні колекції старовинного одягу, народної вишивки з різних країв України та й ті, що сама вишивала.
Було то в липні 2012 року. Роман Коваль проводив презентації книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” на Прикарпатті та Львівщині. Разом з кобзарем Тарасом Силенком побував і в Івано-Франківську, у її садибі-музеї. В одній з кімнат на стіні побачив плакетку Михайла Гаврилка із зображенням Тараса Шевченка… Екскурсія була тривалою. Врешті Тетяна Фіґоль запропонувала друзям переночувати в цьому музеї українського духу.
Тетяна Фіґоль дізналася про долю скульптора Михайла Гаврилка як воїна, що пішов боротися за волю українського народу. Тоді ж вона подарувала картину свого чоловіка, вручивши її Романові Ковалю, щоб кошти, отримані за неї, пішли на пам’ятник українцеві, який стеком і шаблею ніс славу рідній землі… Тепер картина Михайла Фіґоля “Грунь” є надбанням музею Наталії Кобринської в Болехові, бо так попросив український патріот з Долини, який заплатив за картину.  А Роман Коваль у той вечір дізнався, що подружжя Фіґолів товаришувало з його вчителем Зеновієм Красівським і його коханою дружиною Оленою Антонів. Михайло Фіґоль намалював два її портрети.
І ось – остання дата в календарі життя Тетяни Фіґоль: 5 травня 2019 року.
Остання дорога Тетяна Фіґоль із морем квітів вела до Крилоса, де чекали на неї могили її тата і мами, її чоловіка Михайла. До похоронної велелюдної процесії з Франківська приєднався весь Крилос… Нехай оці слова залишать у наших серцях пам’ять про жінку, що стояла в обороні України.

Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів
На світлині – Тетяна і Михайло Фіґолі.

У Ватутіному, що на Черкащині, у Палаці культури пройшла виставка робіт художника та різьбяра Василя Гелетка, присвячена 100-річчю Української революції. 
Раніше з творчістю художника мали можливість познайомитись мешканці Києва, Одеси, Білої Церкви, Канева, Черкас. Цього ж разу автор вперше представив свій доробок у рідному місті. 
Василь Гелетко навчався в Ужгородському училищі прикладного мистецтва та у Московському університеті ім. Крупської. Тривалий час розписував храми Одеси та німецького міста Магдебурга. А тепер поринув у козаччину, добу Української Народної Республіки, і створив цілу галерею образів отаманів Гайдамацького краю. Є він автором барельєфа гетьмана Івана Мазепи в Білій Церкві. 
Підтримали митця етнограф Вадим Мицик, кобзар Тарас Силенко, отаман Козачанського куреня вільного козацтва Олег Голуб та курінний писар Петро Дяченко. 
У цей день Василь Гелетко почув багато теплих слів. І недаремно, адже відтворені ним образи отаманів наповнюють серця гордістю за свою Батьківщину.

17 серпня в Музеї української діаспори відкрилася виставка, присвячена пам’яті Марка Паславського-“Франка”, вояка добровольчого батальйону “Донбас”. Він загинув під Іловайськом 5 років тому, прикриваючи відступ побратимів.
На відкриття виставки прилетіла з Америки мама Марка, гості з Канади, а ще були журналісти, режисер Олег Ущенко – автор фільму про Марка Паславського.
Батько Марка з холмщаків (зараз Люблінське воєводство), мати – з відомого роду Гунчаків. Історик Тарас Гунчак – рідний дядько Марка.
Марко народився 16 січня 1959 р. в Нью-Арку. Виховувався в українському дусі, був членом Пласту та організації  “Чорноморська Січ”. Закінчив військову академію у Вест-Пойнті. З 1981 р. служив у 75-му полку рейнджерів США. Звільнився у званні капітана. Від 1986 р. працював у банківській сфері в Нью-Йорку. З 1992 р. жив переважно в Україні. Учасник Помаранчевої революції, Революції Гідності та українсько-російської війни.
Багато особистих речей, документів надали родичі, зокрема військову форму академії Вест-Пойнт, рідкісні фото бабусь та дідусів. Показано частину фільму “Made in Ukraine. Життя за життя” режисера Олега Ущенка. Виставка триватиме 2 місяці.
Вічна слава козакові!

Ольга БЕРЕЖНА

Переглядав в Інтернеті відео про знущання московських окупантів над полоненим у Донбасі Юрієм Олексійовичем із Дніпродзержинська (прізвище невідоме) і згадав, як  століття тому гинули незламні холодноярці.
− Ты за что воевал? − оскаженіло запитують окупанти.
− За Україну. За український Донбас! − із гідністю відповідає Юрій.
− За украинский Донбасс?! − шаленіє окупант. − Донбасс никогда не был и не будет украинским. Ваша Украина за Днепром.
− Сколько тебе лет? Есть дети?! − вискалюється інший.
− 49 років. У мене двоє дітей.
– Так вот. Я сейчас позвоню твоей жене. Ты никогда больше их не увидишь. Твои же дети будут плевать на твою могилу. За убитых женщин и детей, за сожженный Славянск, за другие города и села, – кричить, ніби це не він, а Юрій Олексійович прийшов на українську землю вбивати і руйнувати.
– Прощайте! Я вас усіх люблю! Я воював за український Донбас! – сказав на прощання поранений і побитий козак.
Так чинили в передсмертну хвилину й холодноярці.
Юрій Олексійович − нащадок козаків, захисник свого роду і народу. А його діти пишатимуться батьком.
Слава січеславським козакам! Смерть російським окупантам!

Олексій ВЕРТІЙ
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2014. – Ч. 10 (344). – С. 1.

Понад 50000 хоробрих сердець узяло участь у Марші захисників України в День Незалежності. Разом із цивільними та глядачами, що доєдналися, додають інші джерела, на Хрещатик вийшло близько 200000 людей… “Учасників Маршу було так багато, що коли голова колони сягнула Майдану, більшість все ще знаходилася біля парку Тараса Шевченка”, – читаємо у звіті оргкомітету. Це були ті, хто не погодився з рішенням президента скасувати військовий парад.
І свято вояцького духу відбулося! У марші взяли участь військові практично всіх бойових підрозділів, учасники добровольчих батальйонів, капелани, волонтери та медики. Подія проходила в атмосфері урочистості, радості та вдячності.
Люди по обидва боки дороги скандували “Дякуємо!” і “Герої!”. Із колон кричали: “Дякуємо навзаєм!”. Наприкінці маршу бійці регулярних частин привітали добровольців криком “Слава добровольчим батальйонам!”, а ті у відповідь вигукнули: “Слава ЗСУ!”
Бюджет заходу становив близько 120 тисяч гривень (+ витрати учасників на транспорт і пальне). Найбільше витратили на виготовлення 3000 прапорців із написом “Марш захисників України” (25500 грн), які роздавали глядачам по ходу руху колони; древка і конічні наконечники для древок прапорів (22329 грн), прапори областей України (21800 грн), музмобіль, звукову апаратуру й інший супровід (22000 грн), друк портретів українських полонених (11980 грн). Були й видатки за інші прапори, бейджі, банери та частково за харчування дітей-учасників маршу.
За рахунок меценатів для учасників маршу було забезпечено воду (ТМ “Моршинська” та Марко Ткачук), обід для дітей загиблих героїв (ресторан “Qirim”), вишиванки для супроводжуючих волонтерок (дизайн-студія Оксани Полонець).
Майже в кожному обласному центрі пройшли “марші-побратими”, а це ще десятки тисяч людей, об’єднаних однією любов’ю й однією ненавистю. Цей вияв самоорганізації і консолідації української нації (як і в часи Майдану) продемонстрував готовність українців захистити національні інтереси та цінності не тільки перед зовнішньою, а й внутрішньою загрозою.
Склад оргкомітету: Дмитро Шатровський, Антон Колумбет, Ігор Марі, Роман Федчук, Богдана Левицька, Олександр Войтко, Ірина Міхнюк, Євген Дикий, Аттіла Селлеі-Довженко, Андрій Медведько, Іван Кішка, Володимир Зінченко, Дарія Цепкова, Олександр Місюра, Павло Білоус, Дмитро Лінько і В’ячеслав Марченко.
Козакам і козачкам слава!

Світлини Діани Гордої, Олега Головатенка та Івана Лисюка.

24 серпня 2019 р. я відчула такі ж емоції, як колись на Майдані! Мурашки по шкірі… навіть до сліз! Від парку Тараса Шевченка, звідки почався рух колон ветеранів, і до Майдану Незалежності, по обидва боки бульвару Тараса Шевченка і Хрещатика, люди раділи, усміхалися, плескали в долоні, вигукували подяку – майже без зупинки. Потужно лунали гасла “Слава Україні – героям слава!”, “Слава нації – смерть ворогам!”, “Україна – понад усе!”, “Героям тричі – слава, слава, слава!” .
А люди все йшли і йшли. Майоріли прапори – переважно жовто-блакитні й червоно-чорні. Жінки, діти та військові несли перед собою світлини рідних і друзів, які поклали життя за свободу нашої Батьківщини. Там, де вони проходили, люди вигукували: “Герої не вмирають!”
Обличчя ветеранів – радісні, спокійні, сумні, з прихованим болем. Вони пройшли пекло українсько-російської війни. Ця війна калічила “і душу, й тіло”, забирала побратимів.
Ось волонтери, військові медики, капелани в темно-зелених рясах, які теж гучно вигукували українські гасла. Ветерани, здається, 44-ї ОАБр, кожен раз зупиняючи колону, за командою поверталися праворуч та ліворуч до людей, віддаючи честь.
У ході взяло участь і Київське товариство політв’язнів та репресованих. За військовими розлилась колона людей, яка несла довгу доріжку з кольорів українського прапора. Почуття переповнювали, емоції вирували. Це було настільки потужно, радісно, піднесено! Але й огортав сум, адже боротьба за нашу Незалежність ще триває…
І все ж стає зрозуміло: ніхто і ніщо не зламає українського духу! 
Глибока шана нашим захисникам, медикам, волонтерам!
Слава Україні!

Ганна ГОНЧАРУК
Київ

1 вересня 2014 р. в с. Пісках Донецької обл. в бою загинув Олег БАКУЛЬМАНОВ-“ЛЕНІН”, боєць ДУК “Правий сектор”.
2 вересня 1889 р. у Львові нар. Іван ГЕРЧУК, стрілець УГА і дивізії “Галичина”, вчитель, жертводавець.
 2 вересня 1989 р. у м. Конотопі нар. Валентин НИЧВИДЮК-“ЯКУДЗА”, командир взводу 58-ї ОМБр ЗСУ. Загинув за Україну.
2 вересня 1994 р. у с. Жукові Львівської обл. нар. Олег ПОГОНЧУК, вояк 81-ї ОМБр. Загинув 1 серпня 2015 р. у м. Костянтинівці.
3 вересня 2014 р. в бою в с. Пісках Донецької обл. загинув Ігор ШЕПТИЦЬКИЙ-“ШИП”, боєць ДУК “Правий сектор”.
4 вересня 1899 р. у с. Винниках, тепер у межах Львова,  нар. Антін ДОМАЗАР, стрілець УГА, просвітянин.
5 вересня 2014 р. біля с. Веселої Гори Лутугинського р-ну Луганської обл. загинули вояки батальйону “Айдар” Андрій АТАМАНЧУК-“ОТАМАН”, Андрій БОГУШ, Олег ВИШНЕВСЬКИЙ-“ВИШНЯ”, Сергій ГРИБКОВ-“ПРОКУРОР”, Іван ІСИК-“ПОВАР”, Федір КОЛОМІЄЦЬ-“ШАХТЬОР”, Юрій КОРОЛЬ, Віктор КУМЕЦЬКИЙ-“КУМ”, Сергій ПАРХОМЕНКО-“ПАРХОМ”, Дмитро РОЖКОВ-“ДИМОК”, Олександр СКИБА-“ТЕРМІНАТОР”, Михайло СЛІСЕНКО-“ДЯДЯ МІША”, Володимир СЛЬОТА, Вадим ШАЛАТОВСКИЙ-“ХМЕЛЬ”, Андрій ЮРКЕВИЧ-“ГРІЗЛІ”, Назар ЯКУБОВСЬКИЙ-“НАЗАРЧИК” та хлопці 80-ї ОАМБр.
6 вересня 1899 р. в м. Новомінську (тепер Польща) нар. Сергій ПАВЛІНСЬКИЙ, козак 6-ї Січової дивізії, випускник УГА в Подєбрадах (1927), інженер-лісівник.
6 вересня 1979 р. у Дніпрі нар. Олександр МАЛОЛІТНІЙ-“МАЛЬОК”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
7 вересня 1894 р. в м. Варві Полтавської губ., тепер смт Чернігівської обл., нар. Іван НЕСХОДОВСЬКИЙ, старшина кінного партизанського загону ім. Я. Кармелюка.
8 вересня 1899 р. в с. Боголюбівці, тепер с. Полтаво-Боголюбівка Дніпропетровської обл., нар. Олександр (Олесь) ВАРАВИН (“А. ЛИСТОПАД”, “А. ПАДОЛИСТ”), хорунжий Армії УНР, поет, випускник УГА в Подєбрадах (1927), інженер-гідротехнік.
9 вересня 1769 р. (за н. ст.) у Полтаві нар. Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, творець сучасної української літературної мови.
9 вересня 1894 р. у м. Сочі нар. Христина СУШКО (в дівоцтві Скачківська), санітарний поручник 6-ї Січової дивізії, лікарський помічник, голова правління Щипйорнівської філії Української спілки військових інвалідів, член проводу Союзу українок. Командарм Михайло Омелянович-Павленко зараховував її до тих жінок, які “безоглядно патріотично служили національній справі”.
9 вересня 2014 р. в бою під м. Щастям безвісти зник Євген ЛОСКОТ, боєць 1-ї танкової бригади, заступник командира роти, капітан, член ВО “Свобода”. Поранений снайпером, аби не потрапити в полон, підірвав себе гранатою, проте залишався жити приблизно 4 дні, поки його не добили бойовики. Герой України.
10 вересня 1929 р. у Варшаві (Польща) помер Микола КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ, генерал-поручик Армії УНР.
10 вересня 2014 р. в м. Бахмуті Донецької обл. загинув у бою Віктор ЄРЕМЕНКО-“СНАЙПЕР”, учасник Революції Гідності, кулеметник батальйону оперативного призначення Київської конвойної бригади.
11 вересня 1864 р. (за н. ст.) у с. Пушкарному, тепер с. Грабовське Сумської обл., народився поет Павло ГРАБОВСЬКИЙ, борець за волю України.
11 вересня 1949 р. у м. Нью-Йорку (США) помер Михайло ГАЙВОРОНСЬКИЙ, композитор, скрипаль, творець стрілецьких пісень, учасник боїв проти росіян, головний диригент військових оркестрів Армії УНР. Автор пісень “Їхав стрілець на війноньку”, “Гей, там на горі Січ іде”, “Йде січове військо”, “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали”, “Ой впав стрілець”, “Від Синього Дону до Сивиx Карпат” та ін.
14 вересня 1899 р. народився Дмитро НЕГРИЧ, підпоручик Гуцульського пробойового куреня УГА, інженер, лісничий.
14 вересня 2014 р. в Донецькому аеропорту загинув Євген ПОДОЛЯНЧУК, капітан, командир групи спецпризначення 3-го Окремого полку спецпризначення. Лицар Залізного пластового хреста (посмертно).
15 вересня 1804 р. прийшов у світ Михайло МАКСИМОВИЧ, етнограф і літературознавець, перший ректор Київського університету.
15 вересня 1969 р. нар. Анатолій ЗОЗУЛЯ, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
16 – 18 вересня 1924 р. в Бессарабії вибухнуло Татарбунарське повстання проти румунської окупації.
17 вересня 2014 р. загинув Георгій ТОРОПОВСЬКИЙ-“ХАНТЕР”, боєць ДУК “Правий сектор” та 40-го батальйону тероборони “Кривбас”, учасник боїв у Карлівці, Амвросіївці, Савур-Могилі та в Іловайському казані. Вбитий, коли повертався з відпустки в зону АТО.
18 вересня 2014 р. поблизу смт Калинового Луганської області, потрапивши в засідку, загинув Андрій КРАВЧЕНКО, учасник АТО з березня 2014 року.
20 вересня 1994 р. у м. Новограді-Волинському нар. Сабіна ГАЛИЦЬКА, старша медична сестра 10-ї ОКШБр ЗСУ. Загинула на Луганщині.
21 вересня 1889 р. нар. Іван ЗІНКЕВИЧ, хорунжий дивізії “Галичина”, ймовірно, учасник Визвольної боротьби в 1917 – 1920-х рр.
22 вересня 2014 р. неподалік Донецького аеропорту загинув Олексій ПІНЧУК-“ДАЛЬНОБІЙ”, боєць ДУК “Правий сектор”.
22 вересня 2014 р. в с. Пісках Донецької обл. загинув Степан СТЕФУРАК-“24-й”, боєць ДУК “Правий сектор”.
23 вересня 2014 р. у шпиталі бундесверу в м. Ульмі (Німеччина) від ран, які дістав у бою, помер Роман СОКУРЕНКО-“СОКІЛ”, доброволець, десятник полку “Азов”, учасник Національної революції 2013 – 2014 років, учасник Корсунь-Шевченківської самооборони. Під час боїв за м. Іловайськ Донецької обл. виносив із бою смертельно пораненого чотового і дістав важке поранення в живіт від кулі снайпера.
24 вересня 1974 р. в Києві нар. Дмитро СУМСЬКИЙ, доброволець із 2014 р., учасник боїв під Донецьком, у Пісках, у лютому 2016 р. один з перших зайняв позиції в промзоні Авдіївки. Воював у розвідувальному підрозділі “Санта” ДУК “Правий сектор”. У 1990-х – гітарист київського рок-гурту Inferno. Лицар ордена “Народний герой України” (посмертно, 18.08.2017).
25 вересня 1994 р. у Києві нар. Денис ЗДОРОВЕЦЬ, гравець київської регбійної команд “Авіатор”, стрілець-санітар взводу 1-го мехбату 72-ї ОМБ ЗСУ. Загинув у бою під м. Авдіївкою 2016 року.
27 вересня 1974 р. в м. Каневі нар. Анатолій ЧУПИЛКА, учасник Революції Гідності, снайпер, заст. командира взводу 95-ї ОАбр, член ВО “Свобода”. Загинув 20 січня 2015 р. під час оборони Донецького аеропорту.
28 вересня 1974 р. в м. Оквіллі (Онтаріо, Канада) помер Василь ІВАНИС, прем’єр Кубанського уряду, професор УГА в Подєбрадах, заст. голови НТШ в Канаді.
28 вересня 1994 р. в м. Артемовому Донецької обл. нар. Владислав КАЗАРІН-“РОЗПИСНИЙ”, боєць ДУК “Правий сектор” та 54-ї бригади ЗСУ, загинув у бою неподалік м. Дебальцевого.
30 вересня 1969 р. у Львові нар. Всеволод РАТУШНИЙ, командир відділення 24-ї ОМБ ЗСУ.

24 – 26 серпня 2019 р. в с. Хотові та в сосновому лісі на березі ставка в с. Круглику Хотівської сільради Києво-Святошинського району відбувся фестиваль “Воля-фест” пам’яті Левка Лук’яненка.
У рамках фестивалю проведено семінар-тренінг “Державотворець”.  Програма його була широка: велопробіг, самооборона, боротьба, бокс, тактична медицина, страйкбол, володіння зброєю, саперна справа, диверсійні й контрдиверсійні заходи, стрільба з пневматичної рушниці та пістолета, теренова гра. Керівник табору – Ігор Щокін, заступник – Максим Вертюк. Окрім місцевих дітей, участь у тренінгу взяли 25 дітей з Ніжинського району Чернігівщини. Разом – 40 дітей.
25 серпня юні козаки і козачки зустрілись із Романом Ковалем, який представив свою нову книгу “Батькам скажеш, що був чесний”, розповів про героїчний чин Армії УНР, зокрема про Петра Дяченка та його чорношличників. А ще Роман Коваль запропонував вшанували “старого болбочанівця”, лицаря Зимового походу із сусіднього села Підгірців Михайла Синільника, випускника Української господарської академії в Подєбрадах.
Продовжив розповідь про Чорних запорожців краєзнавець Владислав Карпенко. Він розповів, як 100 років тому (30 серпня 1919 р.) до Хотова після переможного бою під Васильковом вступила 7-ма Запорозька дивізія Армії УНР. Про це свідчить наказ командира цієї дивізії – Юрія Осмоловського. У ті дні в Хотові перебували Петро Дяченко, Олексій Алмазів та Іван Дубовий. Згадали ми словом подяки і голову Хотівського повстанкому Петра Троценка, що входив до 10-го Повстанського району, яким командував сотник Армії УНР Пилип Драник-Косар.
Волонтер Андрій Панов репрезентував колекцію зброї, грошових знаків та монет різних епох. А надвечір приїхали кобзар Тарас Компаніченко і лірник, ветеран українсько-російської війни Ярема Шевчук. І діти почули прекрасні пісні Української революції 1917 – 1921 років.
Подяка організаторам “Воля-фесту” Мирославі Вертюк та Валерію Гладунцю!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Зусиллями молодого громадського активіста Валерія Сікоренка до Дня Героїв у с. Бруслинові Літинського району Вінницької області встановлено меморіальну дошку Якову Гальчевському – вчителю, повстанському отаманові, полковнику Армії УНР. Саме в цім селі сто літ тому, повернувшись із фронтів Першої світової війни, Яків Васильович завідував школою, саме звідси поринув у збройну боротьбу за Україну, сформувавши восени 1918 року Окремий Літинський курінь…
Тож цьогорічне свято останнього дзвоника розпочалося відкриттям пам’ятної дошки славетному герою на будівлі Бруслинівської середньої школи. Відтепер кожен, хто переступатиме її поріг, віддаватиме шану незламному борцеві за УНР Якову Гальчевському.
Участь в урочистостях, окрім педагогічного та учнівського колективів і громадян села, взяли також директор школи Андрій Громлюк, голова Літинської районної ради Віталій Мельник, сільський голова Любов Слободянюк, депутат Вінницької обласної ради Микола Вінничук, громадські активісти Юрій Андрікевич, Дмитро Колісник, Петро Любасюк і Віра Ткач – директор Літинського краєзнавчого музею імені Кармалюка.
Поезією відреагувала на цю подію Любов Сердунич:

Козаки-захисники, 
Не втрачаймо чести! – 
Так збирав свої полки 
Отаман Гальчевський.
За Орлом, за отаманом
Встали подоляни.
Понівечила комуна
Землю, наче рану.
Ми, нащадки тих героїв,
Не втрачаймо чести!
Захищаймо рідний край,
Як Орел-Гальчевський!

Вічна слава захисникам рідної землі!

 Валерій КРИВИЙ,
краєзнавець, співголова Братства Кипорового Яру

26 липня на ст. Вапнярка відкрито меморіальну дошку на честь вояків 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, які 100 р. тому у важких боях проти більшовиків звільнили цей великий залізничний вузол. Завдяки перемозі відкрився шлях до визволення столиці УНР Києва. Подяка за працю Центрові історії м. Вінниці, Вінницькому історичному товариству, реконструкторам, керівництву Вінницької ОДА, Державному архіву Вінницької області, Vapnyarska Gromada ОТГ!

В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ

7 вересня 1921 р. (за н. ст.) російські окупанти в Жандармській балці (тепер у межах м. Дніпра) розстріляли українських підпільників. Ось їхні прізвища: отамани Григорій Гниненко-“Вовгура”, Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей-“Горобець”, Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.
Не минула смерть і зрадника: отамана Андрія “Зірку”-Рибалку “вдячні” чекісти знищили в той же день у тому ж місці.
Вічна слава борцях за волю України!

1. Коли батьки працюють, а діти насолоджуються життям, онуки будуть жебракувати.
2. Бенкетувати приходять чужі, сумувати – свої.
3. Зайва турбота – зайва.
4. Коли легко на серці – і хода легка.
5. Без звичайних людей не буває великих.
6. Подяку пам’ятай так само довго, як і образу.
7. Зроби все, що можеш, а в усьому іншому покладись на долю.
8. Ще такого не було, щоб голий щось втратив.
9. З тим, хто мовчить, будь насторожі.
10. Нечесно нажите не йде на користь.
11. Запитати – соромно на мить, а не знати – сором на все життя.
12. Хороший купець не показує весь товар відразу.
13. Один собака гавкне даремно – інші підхоплять всерйоз.
14. Прийшла біда – покладайся на себе.
15. Чоловік із дружиною мають бути як рука й око: коли руці болісно – очі плачуть, а коли очі плачуть – руки витирають сльози.
16. Буває, що листок тоне, а камінь пливе.
17. Ніхто не спіткнеться, лежачи в ліжку.
18. Перемогу здобуває той, хто витримає на півгодини довше, ніж суперник.
19. Подумавши – зважуйся, а зважившись – не думай.
20. У дорозі потрібен супутник, у житті – друг.
21. П’ятдесят сьогодні краще, ніж сто завтра.
22. Не затримуй того, хто йде, не проганяй того, хто прийшов.
23. Море тому велике, що й дрібними річками не гордує.
24. Горе, як розірвану сукню, треба залишати вдома.
25. Не бійся нахилитися – рівнішим випрямишся.
26. Сонце світить без наміру когось зігріти.
27. Той, хто знайшов себе, схожий на сонце.
28. Сім разів перевір, перш ніж засумніватися в людині.
29. У дім, де сміються, приходить щастя.
30. В усміхнене обличчя стрілу не запускають.
31. У кого весела вдача, той і крізь залізо пройде.
32. Чи хороший лук – залежить від руки, що його натягує.
33. Досконала ваза ніколи не виходила з рук поганого майстра.
34. Холодний чай і холодний рис можна стерпіти, але холодний погляд і холодне слово – нестерпні.
35. Якщо проблему можна розв’язати, то не варто про неї турбуватися, якщо її розв’язати не можна, то турбуватися про неї марно.
36. Погана людина намагається виправдати свою помилку, хороша – її виправити.
37. Колос дозріває – голову схиляє; людина багатіє – голову піднімає.
38. Швидко – це повільно, але без зупинок.
39. Жінка захоче – крізь скелю пройде.
40. Навіть шлях у тисячу рі починається з одного кроку.
41. Часом одна мить дорожча за скарби.

Хочу подякувати за книгу “Батькам скажи, що був чесний”, весь вільний час читаю-перечитую її. Добре, що правда восторжествувала і ми знаємо і пам'ятаємо своїх героїв, а не тих, що нав'язувала нам окупаційна влада.

Олександр ІРКЛІЄВСЬКИЙ,
м. Бориспіль Київської обл.

“Оживили нашого батька”

29 червня 2019 р. вранці мені зателефонували, з інтервалом у півгодини, сестри Лідія Дмитрук і Леонтина Плахтій, дочки Василя Шкляра, члена Центральної Ради. Обом вже далеко за 80. Вони отримали книжку “Батькам скажеш, що був чесний” з нарисом про свого батька під назвою “Василь Шкляр, директор Департаменту політичної інформації МВС”.
Ліда, дякуючи, весь час плакала. А Леонтина сказала, що одразу не телефонувала, бо мусила заспокоїтися. А ще сказала, що я оживив їхнього батька, приніс у їхню хату велику радість.

Роман КОВАЛЬ

“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 200 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 200 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 175 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 60 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 500 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Отаман Зелений” – 75 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 99 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 75 грн.
“Отаман Орлик” – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
Ціни вказано станом на вересень 2019 р.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 250 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 235 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 215 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 75 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця  (т. 1) – 225 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 125 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 85 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 100грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 55 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 100 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 100 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 550 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/