 Найтрагічніші воєнні потрясіння Ямпільщина пережила у 1919 – 1920 роках. Їх і відтворив у спогадах козак Марківської сотні Д. Кетрос (Дмитро Косаківський) із с. Кетроси (тепер с. Довжок Ямпільського району) – 1958 року в Лондоні він видав книжечку “Так творилось українське військо” (спогади перевидані у 2008 р. Історичним клубом “Холодний Яр”).
“Населення пильно працювало, жило у мирі та спокої, – писав вояк. – Відвідувало церкву та жило строгим релігійним життям. Ніколи не чути було про якусь крадіжку чи грабіж, люди не вживали лайки, як це пізніше сталося з появою більшовиків. А про вбивства ніхто і ніколи на цьому терені не чував”. Усе змінилося після революції. “Війська покидали фронт, і збольшевізовані частини переходили через цей терен та грабували все, п’янствували, лаялися. Моральне та матеріальне спустошення, що його принесли російські солдати-большевики, ці лайки московські, а їх тут ніколи не було чути, і що частина розгнузданої молоді ці лайки зачала вживати”. Свідок подій відзначав, що взимку 1917 – 1918 рр. “збольшевізовані частини були попросту здичавілими бандами. Були це переважно москалі”.
Проте не всі солдати були такими: “З приходом українізованих козацьких частин, які відходили у порядку та дисципліні (…) перший раз по століттях ці люди почули слово «Україна», та стали звати себе українцями. Це сталося дослівно на протязі декількох тижнів. Лайки московські, принесені московськими солдатами, почали нараз зникати, а з ними і акція проти церкви й образів. Селянин український впізнавав себе, почав виявляти охоту жити своїм власним життям – українським”.
У наступні роки “московські «рабочіє» висилалися на Україну для диверсії проти українського уряду, під’южували населення до повстань. Їх посилали на Україну поборювати все що українське, грабувати «хлєбушку» і вивозити на Московщину”. У більшовицьких частинах – “усе повно чужих, від молдованів аж до латишів, але майже не було українців”, – відзначав автор. “Росіяни приносили цей більшовизм та керували ним”. “Ці московські зайди знали твердо, чого вони хочуть, а наше населення не завжди знало, чого воно хоче, і дуже часто хиталося, було байдужим”.
Щоб захистити рідний край, підполковник російської служби Семен Ільницький 1918 року організував декілька сотень молодих патріотів, які гордо назвали себе козаками Марківської сотні (від назви р. Марківки). Військова організація, яку створив Семен Ільницький, контролювала землі від Ямполя до Тиврова, Жмеринки, Вапнярки, Крижополя, Рудниці. Кожне село мало охоронні сотні, діяли піхотні, гарматні, кулеметні відділи та польова жандармерія. Ільницький планував просувати українську владу до Одеси. Головним ворогом були більшовицькі відділи карного злочинця Григорія Котовського.
З’явилися й перші наші жертви – два 19-річні хлопці. Для тих, хто бачив “як ці молоді козаки падали, [це був] великий удар”. Надалі таких жертв ставало дедалі більше. Розстріляли більшовики і 17-літнього козака Юрка.
Болючі втрати не зупинили наших захисників. “За декілька днів після зайняття Ямполя нашими частинами, – писав Дмитро Косаківський, – ми пішли на фронт, що тягнувся від Дністра аж до Княжево – Крижопіль на залізничній лінії”.
Марківська сотня розгорнулася до Наддністрянського куреня, фактично полка – майже 4000 козаків і старшин! Незабаром ямпільці влилися до Дієвої Армії УНР. Чимало з них козакували під час Першого зимового походу, який закінчився 6 травня 1920 р. з’єднанням українських армій на межі сучасних Крижопільського та Ямпільського районів. Деякі з ямпільців у листопаді 1921 р. взяли участь у Другому зимовому поході й були розстріляні в Базарі тим же Г. Котовським.
Полковник Ільницький був людиною “інтелігентною, зрівноваженою, спокійних нервів, чесною, справедливою, надзвичайно добрим і відважним вояком. На позиції йшов до свої козаків у першу лінію, лягав і стріляв до ворога. Козачня його дуже любила”. Він казав: “Козак має думати лише про добро своєї України”.
Біля Музею історії Марківської сотні, який створив сл. п. Юрій Зозуля, я поряд з будинком отамана, відновлено плац, на якому муштрували молодих козаків Марківської сотні. Відновлено й козацьку криничку, а на цвинтарі – могилу Семена Ільницького, який загинув у рідному селі 1920 року. Його ім’я, ім’я автора споминів Дмитра Косаківського та їхніх побратимів маємо гідно вшанувати на теренах, які вони обороняли від російських загарбників 100 років тому. В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
