12 – 15 жовтня з нагоди свята Покрови Історичний клуб “Холодний Яр” організував експедицію козацькими селами Кіровоградщини, Черкащини і Полтавщини. Участь у поїздці пам’ятними місцями взяли Роман Коваль, Петро Шкляр, Євген Обертас, Микола Матусевич, чорні запорожці з Перемишля – брати Олександр і Олесь Стеці, Роман Боровик, Мирослав Цимбалко, а також телевізійна група 1-го Національного каналу на чолі з режисером Олександром Рябокрисом, який розпочав зйомки фільму про повстанський рух на Чорноліссі. Зйомки відбувалися в Кам’янці, родинному селі отамана Пилипа Хмари Цвітній, родинному селі отамана Ларіона Загороднього Йосипівці (Кошарці), на могилі Чорного Ворона та його козаків під Розумівкою, на ст. Фундукліївка, де діяв повстанський отаман Богдан; у гайдамацькому селі Бірках, де гетьман Хмельницький збирав козацькі полки для походу на Польщу. Олександр Ряборис зафільмував спогади родичів отаманів – Юрка Хмари, Петра та Віктора Загородніх.
У рамках поїздки відбулися презентації книг Романа Коваля – 12 жовтня в Кіровограді (організатор Світлана Орел), 13 жовтня у Новомиргороді (організатор Віктор Загородній), зустріч зі школярами Березової Луки – родинного села командира кінного полку Чорних запорожців Петра Дяченка та відвідання хати, де він народився, – її зберегла від руйнування Броніслава Косінська. Організаторами цієї зустрічі стало славне подружжя Мовчанів – Володимир і Марія.
Висновок поїздки – українське село прокинулося і жадібно тягнеться до пізнання своєї звитяжної історії. Про це свідчить приязнь, з якою нас зустрічали скрізь, гордість за свої села та великий інтерес до книг про Визвольну боротьбу.
Нехай українське слово правди і далі будить людей!

1 листопада 1918 р. в Східній Галичині проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер Андрій МЕЛЬНИК, начштабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1872 р. народився письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
7 листопада 1919 р. москалі повісили священика Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської ради.
7 листопада 1924 р. загинув подільський отаман ХМАРА (Семен ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК).
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР, генерал-полковник Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА, Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва Києва.
8 листопада 1895 р. народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, командир 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
8 листопада 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби.
8 листопада 1926 р. помер переяславський отаман ЧОРНИЙ (Гаврило КУРЕДА).
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, підполковник Армії УНР.
9 листопада 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
9 листопада 1918 р. створено Державний Секретаріат ЗУНР.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, ад’ютант Генерального штабу Армії УНР, підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, подільський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, поет, Крайовий провідник ОУН.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1905 р. народився Ніл ХАСЕВИЧ, художник, учасник Визвольної боротьби у лавах УПА.
14 листопада 1925 р. у ЧСР постала Легія українських націоналістів.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир легіону Дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри та Євгена Коновальця.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився письменник Михайло ІВАНЧЕНКО.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, начштабу 6-ї та 8-ї Запорозьких дивізій, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу 1-ша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
21 листопада 1921 р. москалі розстріляли Миколу ЛОЗОВИКА, голову Бойової управи 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників).
21 листопада 1942 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Віктор КУЩ.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в містечку Базар (нині Житомирська область) москалі розстріляли 360 козаків і старшин УПА Другого зимового походу.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
25 листопада 1838 р. народився Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 1905 р. у Лубнах вийшла перша українська газета під царським режимом – “Хлібороб”.
27 листопада 1863 р. народилася Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, командир 2-го Берестейського полку Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945), генерал-хорунжий Армії УНР.
28 листопада 1972 р. помер кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1778 р. народився Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1879 р. народився поет Григорій ЧУПРИНКА.
На початку листопада 1919 р. загинув отаман ЗЕЛЕНИЙ (Данило ТЕРПИЛО).
 

УВАГА!
27 листопада о 18.00 в Київському будинку вчителя почнеться вечір пам’яті видатного кобзаря Євгена АДАМЦЕВИЧА з нагоди 35-річчя з дня його смерті.
Запрошуємо всіх, хто шанує творчість цього великого національного митця.
Вхід вільний.
Історичний клуб “Холодний Яр”

До 110-ліття від дня народження

“На станції Конотоп, куди ввечері 19 листопада 1918 р. прибув 1-й Сірий полк, німці вже не поводилися так певно як раніше. На авансцену виступили українці. Окрім сірожупанників, що, намагаючись зігрітись, бігали по станції у коротких сіросинюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі, по перону і коліях тинялися озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках із червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті отамана Ангела, ешелон якого також стояв на станції Конотоп”.
Так починається моя розповідь про чернігівського отамана Ангела у книзі “За волю і честь”. У ній я не вказав ні дати, ні місця народження отамана, бо не знав. І ось дослідник Віктор Баранов, повідомляє агентство ПРИМА (Росія), розшукав у Тюмені Маргариту Орлову, племінницю повстанського отамана Євгена Ангела. Вона і повідала йому, що Євген Петрович Ангел народився 1897 року в с. Власівка Чернігівської губернії, тепер Ічнянського району. Предками його були болгари. Батько майбутнього отамана служив єгерем у садибі чернігівського дідича Василя Тарновського, щедрого мецената української культури, у якого часто гостювали видатні митці – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Ілля Рєпін, Микола Ге, Михайло Глінка та інші. Культурне середовище напевно мало вплив на Петра Ангела, а відтак і на його синів.  До слова, у маєтку Качанівка існувала зібрана Василем Тарнавським колекція козацько-гетьманської старовини. Хтозна, може, малому Євгену і поталанило побачити гетьманські регалії та козацьку зброю, може, саме тоді козацька романтика заполонила його серце...
Закінчивши міністерське училище та кадетський корпус, Євген вступив до школи прапорщиків. Взяв участь у Першій світовій війні. Дослужився до поручника. У листопаді 1918 року під час антигетьманського повстання він організував у Конотопі Курінь смерті ім. кошового Івана Сірка. Воював проти більшовиків, захищаючи селян від грабіжницької комуни. Його племінниця стверджувала, що отамана наприкінці 1919 р. скарали на смерть чекісти. Існують й інші версії. Зокрема з нарису “Отаман Ангел” Михайла Середи довідуємося, що наприкінці 1919 року Євгена Ангела розстріляли денікінці, а Микола Чеботарів у листі до Осипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу. Інше стверджував у книжці “Тортури” інженер Туркало, мовляв, отамана розстріляли більшовики в серпні 1921 року. Радянські ж історики висловлювали думку, що Ангел утік до Англії, де став офіцером розвідки.
Маргарита Орлова повідомила, що совєтська влада репресувала рідного брата отамана – Олександра, син якого, бажаючи уникнути репресій, змінив своє “бандитське прізвище”.
“1971 року на кіностудії “Мосфільм” було створено фільм “Адъютант его превосходительства”, у якому роль отамана Ангела зіграв актор Анатолій Папанов, –  зазначає Віктор Баранов. – На догоду кремлівській пропаганді, Папанов зобразив отамана неосвіченим дурнем. Однак Ангел не мав нічого спільного з цим карикатурним образом. На момент зйомок цього фільму виконавцеві ролі Ангела комедійному акторові Анатолієві Папанову було 47 років, а отаман загинув у 22-річному віці. Завдяки акторові та режисерові фільму отаман перетворився на патлатого сільського недоумка. Йому приписали такі фрази: “Я заучился маленько”, “Бей, пака они не покраснеют”, “Я рубил красных, как капусту”, “Я щас проведу экскремент” тощо. Російські націоналістичні і ліві видання дотепер називають Євгена Ангела “грабіжником” та “бандитом”, а його загін – “гніздом сатани”. Водночас вони вихваляють червоного комісара Парфьонова, що спалював заживо козаків Ангела”.
Племінниця отамана Маргарита Орлова передала Вікторові Баранову фотокартку Євгена Ангела. Вона раніше ніде не публікувалася. Добродій Баранов розмістив її в інтернеті. На зворотній стороні картки отаман написав: “Нехай мертве це зображення живий мій образ воскресить”.
Так і вийшло!

Роман КОВАЛЬ

Ждан Шемет народився в сім’ї заслуженого українського діяча, члена Центральної Ради Володимира Михайловича Шемета та Віри Андріївни Шемет (Приходько). Хрещеним батьком Ждана став видатний український митець – Панас Саксаганський.
Крім Ждана, в родині було ще двоє синів – Богдан (старший на 18 років) і Роман. Богдан 1918 року потайки втік на війну, де був поранений. Після лікування разом з дядьком – Сергієм Шеметом (особистим секретарем Павла Скоропадського) виїхав з України. Богданові ніколи в житті не доведеться побачити свого молодшого брата Ждана (за кордоном Богдан закінчив Гетенгемський університет, став засновником Української громади в Австралії та її керівником. Помер у віці 94 років. Похований у м. Мельбурні).
Середній брат Роман і Ждан зростали разом. Діти плекались у лоні української культури, в оточенні української інтелігенції. Частими гостями родини були Панас Саксаганський, друг родини Микола Міхновський, Микола Лисенко, Володимир Винниченко, інші українські діячі. Батько Ждана Володимировича завжди говорив українською мовою, навіть в установах царської Росії. Олександр Лотоцький характеризував Володимира Шемета як “героя безчасся”, який “виконував функції зовнішнього маніфестування українства, що були так потрібні, коли сили урядові намагались стерти всі ознаки його з громадської уваги”. Звичайно, Володимир Шемет  завжди мав клопіт з жандармами, але ніколи не поступався.
З 1919 р. Володимир Шемет працював в Академії наук України у відділі мовознавства – складав український словник живої української мови, збирав технічні терміни столярства, теслярства, будівництва тощо. 13 червня 1933 р. він помер. Скрутне матеріальне становище змушує матір продати частину будинку, де мешкали Шемети (по вул. Жилянській). Щоб підтримати сім’ю, Ждану доводиться вночі розвантажувати вагони на залізничній станції, а вдень навчатись.
Закінчивши українську школу №1 у м. Києві, Ждан поступив до Київського політехнічного інституту. Тут захопився альпінізмом. Здолав багато вершин Совєтського Союзу. Лишилось взяти лише одну, щоб одержати звання майстра спорту. Але 1939 року почалась Друга світова війна. Диплом юнак захистив 22 липня 1941 року, але отримати його не встиг – німці вже просувалися на Київ (лише після закінчення війни Ждан отримав диплом, який дивом зберігся).
1941 року почався новий акт родинної драми Шеметів – арешт матері Віри Андріївни, її сестри Ольги і самого Ждана. І повезли їх в ешелонах до Сибіру.
Ждан Володимирович згадував такий випадок. Якось у колоні жінок він помітив свою матір, але вона його не побачила. Він весь час дивився на неї. Вона йшла з великими зусиллями. Їй було тоді 67 років Раптом матір знепритомніла і впала. Конвоїр, погрожуючи рушницею намагався підняти жінку, але марно. Незважаючи на смертельну загрозу і крики “Стой, стрєлять буду”, Ждан кинувся до мами та підхопив її на руки. З колони чоловіків до катів закричали: “Не стріляйте, це його мати”. Звідки в нього з’явилися сили, Ждан і сам не знав – він ніс матір декілька кілометрів, переходячи, по пояс у воді, замерзаючі річки...
П’ять років неволі у сибірських таборів були нестерпно довгими. Голодні й виснажені в’язні, а серед них і Ждан, ризикуючи життям, під колючим дротом пролазили за межі табору, щоб з’їсти хоч трохи зеленої трави... Його врятував випадок: до табору приїхали високі посадовці, які шукали фахівця, що зможе налагодити виробництво з виготовлення хвойного бальзаму життя. Декілька чоловік намагались це зробити, але тільки Ждана Володимировича, якому тоді виповнилось лише 25 років, чекав успіх. Його відзначили. Дозволили виходили з табору.
Після ув’язнення – заборона жити в великих містах, зокрема в Києві. Заслання відбував у Середній Азії, де працював директором соляного рудника. Там він познайомився з Олександрою Матвіївною Недайводою, яка стає його вірною дружиною. У них народжується донька Віра (1948 р.), яку назвали в честь матері Ждана – Віри Андріївни. Згодом – безкінечні переїзди з одного місця на інше, щоб не потрапити під нову хвилю арештів. Жили вигнанці в Челябінській, Рівненській, Запорізькій, Львівській областях і Краснодарському краї. Ждан Володимирович працював то директором, то головним інженером, то керівником наукової лабораторії. Аж 1964 року, після реабілітації, йому дозволили повернутись до Києва. Тут він працював головним інженером та консультантом у Гіпробумі. Захистив дисертацію у Ленінграді. На той час у родині вже зростав син Володимир, названий на честь батька Ждана.
Ждан Володимирович прожив важке життя, не зрадивши ідеалів своїх батьків. Він служив Україні, а не Совєтському Союзу. Мрією його життя було відновити правду про родину Шеметів. Вже перебуваючи на пенсії, він багато працював в архівах. Писав спогади про свого діда Михайла Казимировича, героя турецької війни. Збирав матеріал про старовинний українсько-литовський рід Шеметів-Кижгайло. Ждан Володимирович пишався своєю родиною, багато поколінь якої дієво служили Батьківщині.
Ждан Володимирович був прекрасною людиною – щирою, делікатною, доброзичливою і лагідною. Мені пощастило не один рік бути з ним в дружніх стосунках, вести довірливі розмови. Ждан Володимирович був мені ніби як родич. Саме він показав нам з Леонідом Череватенком місце поховання Миколи Міхновського, за могилкою якого разом з матір’ю доглядав до 1941 року – поки вороги не вислали родину в Сибір. Показав Ждан Володимирович і ту ділянку шеметівського саду, де він, шестирічний хлопчик, 3 травня 1924 р. виявив Миколу Івановича повішеним. Ждан Володимирович залишив для нас цінні свідчення про той день.
Читаючи рукопис Павла Крата “Крізь павутиння змосковщення”, я знайшов там невідомі свідчення про Володимира Шемета. Звичайно, зателефонував Жданові Володимировичу. Процитував Павла Крата, який писав, що не раз чув як Володимир Шемет повчав українську молодь: “Оскільки москалі живуть в Україні, то мусять говорити по нашому. А ми, коли приїдемо до них у Москву, то теж говоритимемо по-московському”. На це Ждан Володимирович з усміхом відповів: “Батько так тільки казав, а у Москві теж говорив українською мовою”.
Ждан Володимирович не один раз звертався до мене з проханням провести вечір до 100-річчя виходу першої української газети “Хлібороб”, редактором якого був його батько. На жаль, перевантаженість не дозволила мені втілити його мрію. Але в Лубнах, звідки походить славний шеметівський рід, силами громадськості на місці колишньої типографії братів Шеметів все ж встановлено меморіальну дошку, адже саме тут друкувалась газета “Хлібороб”. Ініціатором цього став палкий пропагандист справ Шеметів і Міхновського Олег Гаврильченко.
Помер Ждан Володимирович Шемет на День незалежності, за яку боровся його батько та дядьки. Поховали дорогу нам людину на Байковому кладовищі біля батька та дружини Олександри. Вічна Пам’ять!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Використано спогад доньки – Ратушної Віри Жданівни.

18 жовтня 1997 р. від нас пішов великий національний митець – народний артист України, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, красень-козак Павло Громовенко.
Лише 10 років минуло, а пам’ять про нього вже згасає. В інтернеті, наприклад, про Павла Громовенка – лише одна стаття на півтори сторінки. За 10 років так і не вийшла книга спогадів про нього. На радіо перестали звучати записи його радіопередач. Звідки ж молодому поколінню довідатися про Павла Громовенка, який неймовірно багато зробив для пропаганди Шевченкового слова? Понад 35 літ він ніс його на радіо, зі сцен театру ім. Івана Франка та Національної філармонії, на вечорах Історичного клубу “Холодний Яр”.
І ось 9 жовтня в Київському міському будинку вчителя з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр” відбувся вечір пам’яті видатного українця. Участь у ньому взяло ціле гроно творців культури: народні артисти України Наталія Лотоцька, Григорій Булах, заслужені артисти України Борис Лобода, Микола Бабич, Світлана Горлова, Петро Бойко, бандуристи Павло Супрун та Неля Силенко. Прочитали вірші, присвячені Павлові Громовенку, члени Національної спілки письменників України Ольга Страшенко, Олег Князенко, Микола Ткач і Григорій Булах. Вів вечір Роман Коваль. Він закликав тих, хто знав Павла Громовенка, написати про нього спогади, опублікувати у періодичній пресі, розмістити в Інтернеті.
Почули в той вечір учасники вшанування і золотий голос Павла Громовенка. Того вечора він читав “Щоденник” Тараса Шевченка.
Пролунала на вечорі й телеграма кобзаря Володимира Горбатюка: “Ніби вчора ми чули його живий голос, а вже десять років як він споглядає на нас із вічності. Будьмо достойні його щирої любові до нас”. А народна артистка України Ніна Василівна Гіляровська, яка не змогла прийти через хворобу, просила передати таке: “Пашенька був дуже теплою, щирою і доброю людиною. Актор – від Бога. А ще – мав золоті руки, робив камеї. Талановита людина – талановита в усьому. Нехай вдячна пам’ять про нього не згасає”.
У залі можна було побачити багато діячів української культури: кобзарів Богдана Островського, Тараса Силенка і Святослава Силенка, голову Національної спілки бандуристів України Володимира Єсипка, заслуженого артиста України Василя Обручова, письменника Василя Довжика, художницю Оксану Гордієць, поетесу Надію Данилевську та багатьох інших достойників.
Дякуємо всім, хто прийшов вшанувати дорогу нам людину!
 

УПА: обличчя звитяги

Дізнатися правду про історію постання і боротьби Української повстанської армії допомагає створена працівниками Центру досліджень Визвольного руху унікальна фотовиставка “УПА: історія нескорених”, котра після резонансної презентації в Києві широко експонувалася в Україні та за її межами. Експозиція складається з 22 сучасних багерів, на яких розміщено понад 500 світлин та документів ОУН, УПА, УГВР із науковими коментарями.
Виставку вже отримали українські громади США, Англії та Канади. В цих країнах з історією УПА зможуть ознайомитись не лише українці, але й ті мешканці, які про Україну та її Визвольні змагання практично нічого не знають.
За сприяння Світового ювілейного комітету, створеного з ініціативи ОУН, Центру національного відродження, ЦДВР, ряду обласних та районних держадміністрацій та обласних рад, презентації виставки про УПА пройшли з успіхом у Київській області, на Херсонщині, Сумщині, Волині, Чернігівщині, Львівщині, Тернопільщині, Буковині, Прикарпатті, Рівненщині, Хмельниччині, Вінниччині, Полтавщині.
Як на західній України, так і у східних та південних областях, інтерес до фотовиставки значний. Для багатьох полтавчан, наприклад, було справжнім відкриттям, що серед засновників ОУН – уродженець Котельви Юрій Артюшенко, а керівник підпільного парламенту воюючої України – Кирило Осьмак теж з Полтавщини, як і ціле гроно легендарних командирів УПА, наприклад Дмитро Карпенко-“Яструб” і Петро Миколенко-“Байда”.
Жителі Херсону із зацікавленням почули, що рідний брат Степана Бандери Богдан загинув від рук німецьких окупантів як керівник підпілля ОУН на Херсонщині. Досі нічого не чули вони і про свого земляка професора Петра Чуйка, одного з членів Української головної визвольної ради. Сумчани відкрили для себе імена провідника ОУН на Сумщині Семена Сапуна і полковника Армії УНР, одного з творців розвідки УПА Івана Литвиненка-“Євшана”. Взагалі, діяльність підпілля ОУН і боївок УПА на територіях за Збручем ще мало досліджена, втім, як і інформація про масову участь східняків у боротьбі ОУН-УПА.
Виглядає не лише доречним, але й необхідним, створення подібної експозиції про загальнонародну війну проти московських окупантів у двадцятих роках минулого століття на матеріалах Історичного клубу “Холодний Яр”.

Василь БЕРЕЗА

Починаючи з 1965 року я впродовж тридцяти років усі свої відпустки провів у краєзнавчих мандрівках по етнічних українських землях. Заздалегідь опрацьованими маршрутами обходив-об’їздив, крім теперішньої державної території України, всі прилеглі, заселені українцями, землі: Берестейщину з Пінщиною, Брянщину, Курщину з Білгородщиною, Дон і Кубань. Оглядав краєвиди, міста й села, музеї, храми й народну архітектуру, осередки народного мистецтва. Мав з собою фотоапарат і нотатник. Пересувався де пішки, де попутним автотранспортом. Ночував у наметі, який носив у рюкзаку.
Коли підріс мій син Микола, мандрували вдвох. Микола фотографував вироби народного мистецтва, стародавні церкви, різні архітектурні споруди, кам’яні хрести з цвинтарів козацьких країв.
Вищерблений старезний козацький хрест із цвинтаря с. Вільховець на Богуславщині став прототипом хреста на могилі самого Миколи в Яблуньці (селище Буча) після його трагічної загибелі. Хрест цей спроектував відомий художник-монументаліст Микола Малишко. Він і спорудив його разом з Миколиними друзями –  художниками Олександром Фисуном, Олександром Гащуком і Петром Малишком.
Миколина колекція світлин козацьких хрестів надихнула Миколу Олексійовича Малишка на створення величних надмогильних хрестів-монументів видатним борцям за волю України Василеві Стусу, Олексі Тихому, Юрієві Литвину, Іванові Гончару, Оксані Мешко, Іванові Світличному, визначним діячам української культури Валентинові-Іванові Задорожному, Вікторові Григорову, Вікторові Китастому... В с. Мирівка Кагарлицького району височіє пам’ятний хрест роботи Миколи Малишка на честь жертв Голодомору 1933 року.
Виготовлений Миколою Олексійовичем гранітний хрест буде встановлено й на могилі перепохованого на Байковому кладовищі легендарного українця Кирила Осьмака, який трагічного 1944 р. очолив підпільний парламент воюючої України – Українську головну визвольну раду, яка координувала дії частин Української повстанської армії, що боролася проти окупантів.
Вічна пам’ять борцям за волю України!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київська обл.

Історію Українських визвольних змагань початку ХХ століття зіткано з суцільних лакун і білих плям. Упродовж сімдесяти років комуномосковські окупанти витравлювали з народної пам’яті згадки про ті вікопомні події. Українці, особливо наддніпрянці, котрі брали чи не найактивнішу участь у подіях 1917 – 1922 років, теж не надто прагнули згадувати про участь у них – свою особисту чи родичів. Здебільшого винищених до сьомого коліна.
Це не заважає безсоромним нащадкам большевиків стверджувати, що архіви відкрито, все відомо, а музей історії совєтської окупації нікому не потрібен. Керманича українських архіваріусів, комуністку Ольгу Гінзбург – ідейну послідовницю справи Берії-Сталіна – хвилює, щоб не стали відомими імена сексотів і катів нашого народу, які нині перебувають на “заслуженому” відпочинку. Бандерівці не приховують своїх імен й облич, а от особісти, смершівці й інша каґебістська наволоч “чомусь” не наважуються.
На щастя, Українська революція має дослідника – Романа Коваля, котрий присвятив свій талант популяризатора відкриттю її невідомих сторінок та імен забутих героїв, чиїми шаблями писалася історія України. Його нова, захоплююча книга “Тернистий шлях кубанця Проходи: Документальний роман” (Вінниця: ДП “ДКФ, 2007. – 404 с.) присвячена Василеві Проході – одному з активних, послідовних, незламних борців за волю України, ім’я якого досі було майже невідоме.
Прізвище Василя від прадіда, котрий пішки причимчикував із Прикарпаття на Січ – Прохода. “Ходити” довелося всім нащадкам: батько Василя дійшов до Кубані, а сам Василь пройшов півсвіту – Терек, Крим, Грузія, Лемківщина, Австрія, Закарпаття, Полісся, Польща, Чехословаччина, Німеччина, Прибалтика, Заполяр’я, США. За цей час звідав кубанець хлібець австрійських таборів Йозефова і Терезина й відсутність його у польських таборах Пйотркува, Стшалкова і Щипйорна. Та найлихіше велося в Лук’янівській в’язниці Києва, совєтських таборах смерті Воркути.
Впродовж усього життя Прохода зберігав вірність присязі, Батьківщині, бойовим побратимам: “Силою нікого не змушували до боротьби за власну свободу. Покірливим та пристосуванцям було з нами не по дорозі, й вони від нас відходили”.
Для Василя Проходи символом боротьби за волю України було ім’я Симона Петлюри. Причому саме символом. Як керівник штабу групи військ фронту Прохода не розумів, чому Головний отаман потурає численним отаманчикам і сумнівним особам зі свого оточення. Ставши авторитетним громадським діячем української політичної еміграції в Чехословаччині, Василь Прохода скептично ставився до уряду й урядовців УНР й домагався, щоб громадські об’єднання українців трималися подалі від цих горе-політиків, від співпраці з розвідками, передовсім Польщі. В якій би матеріальній скруті не перебував колишній вояк, але грошей за сумнівного штибу справи не брав. У совєтських же таборах зберігав “рівновагу духу”, залишаючись вірним моральним принципам.
Ніколи особисті інтереси Василь Прохода не ставив вище громадських. Якщо з кимсь розходився, то в подальшому не мав приватних справ з такою людиною, але громадсько-політичним справам це не заважало. Не таким був Симон Петлюра, котрий “послідовно поборював авторитетних військових діячів – Міхновського у 1917-му, Скоропадського у 1918-му, Болбочана у 1919-му…”
Знаючи, що Петлюра не має достатніх вольових якостей і не може бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця, Прохода залишається вірним своєму командирові, називаючи його у спогадах “найсвітлішою постаттю ХІХ і ХХ століття”. Дійсно, “слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки”. Без справжнього лідера нація, котра веде Національно-визвольну боротьбу, приречена на поразку. Тому героїзм Василя Проходи, як і десятків тисяч українських патріотів з 1-ї Сірої, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної та інших дивізій Армії УНР, не призвів до перемоги.
В цьому і полягає трагедія людей, які все віддали для перемоги, яка була неможлива.

Костянтин ДИКАНЬ
м. Київ

Василеві ПРОХОДІ, підполковнику-герою

О, Василю, минає століття
із часів тих Визвольних змагань,
і згадається в тім лихолітті
золотиста, пшенична Кубань,
Україна, роздерта на шанці,
і за волю повстанські бої,
як ішли вороги-лихоманці,
а Ви кулі ладнали свої.
Там, де месник звитяжний проходив,
ні, орлом дужокрилим летів,
не минатиме слава Проходи,
той літопис кривавих трудів.

Ви писали колись в Подєбрадах,
свій підручник на захист лісів,
і приходили мавки-дріади
у неспокій розморених снів...
Ще й історик, писали “Записки...”
в тих умовах, де правив наган,
і висів Ваш обсипаний приском,
боєм мічений сірий жупан.
Ви Молитву дали Українцю,
взявши в душу класичний взірець,
щоб ніякі новітні ординці
більш не дерлись до нас навпростець.

Ви і каторгу знесли жорстоку,
горе допитів: “Як!” та “Чому?!”
То для нас буде добрим уроком,
як змагати ворожу пітьму.
І свій край дорогий боронити,
крихту страху в серця не пустить,
для Вкраїни коханої жити,
і усіх ворогів пережить!

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України,
лауреат Літературної премії імені Василя Симоненка

Залишивши Київ у 1920 році, 6-та стрілець¬ка дивізія відступала на Захід. Одного разу я одержав від начальника обозу, яким був тоді сот¬ник Пашківський, спеціальне завдання: кожної ночі вартувати в лісі та зупиняти фірманів-селян, що під покровом ночі й лісу тікали з обозу зі своїми фірманками, а часто і з наладованим на них дивізійним майном.
Однієї ночі, коли я стояв на такій варті, з бо¬ку села Юрківці і Перги почув страшну куле¬метну і гарматну стрілянину. Було чути також на¬ше “Слава!” і большевицьке “Ура!”. Ішов бій. Через якийсь час, над ранком, на дорозі показа¬лася фірманка. Зупиняю. Це наші везуть двох тяжко ранених до Овруча, щоб далі скерувати їх до шпиталю у Холмі. Трохи згодом на дорозі з’я¬вляється друга фірманка. Питаю: “Хто?” У від¬повідь чую: “Доктор Христина Сушко!” Зняв шап¬ку, відрухово перехрестився. Уста промовили: “Господи! Спаси її!”
Як виявилося пізніше, одна з наших сотень, якою керував сотник Григоряк, займала позицію яких 500 метрів перед Пергою. Там вона стояла день чи два, а коли червоні почали напирати, до¬велося відступити в саме село та зайняти позицію над річкою вздовж дороги. Коли червоні почали наступати, розпочався бій. Доктор Христина Сушко була там зі своїми санітарами. Був ране¬ний якийсь козак. Вона взяла того козака і хоті¬ла перепровадити, а радше перенести на дру¬гий бік річки, глибина якої була тут лише по ко¬ліна. Тут вона була ранена у хребет. Санітари мусіли виносити під обстрілом і її, і того раненого козака.
Минали місяці... Походи, бої, перемога під Замостям, злука з рештою української армії, Бар, відворот за Збруч. Про доктора Христину Сушко часто згадувалося, але дальша доля її не була нам відома. Аж ось... Коли ми вже були в таборі для інтернованих в Олександрові-Куявському, де мені довелося короткий час полежати в таборовому шпиталі, ми одержали відомість, що до табору приїздить санітарна комісія, щоб оглянути шпиталь. Передінспекційний рух у таких випадках відомий. По кількох годинах ні шпи¬талю, ні хворих не можна було пізнати: все ви¬чищене, вимите, все блищить. В оточенні сані¬тарного шефа, що був у ранзі польського пол¬ковника, ми побачили і... д-ра Христину Сушко, [вона] опиралася на милиці. Була представницею Бритійської допомогової місії.
З її появою в таборі життя стало неначе ве¬селіше. Приходила вона з допомогою всім, де і чим лише могла. В шпиталі можна було одразу зауважити значні поліпшення, з’явилися додаткові харчі для хворих від Бритійської місії, військові інваліди одержали інвалідські пенсії, і то такі, як одержували інваліди польські й т. ін.
Ліквідація таборів і виїзд до Франції скеру¬вали нас знову, і на довгі роки, на рівні шляхи скитальщини... І коли сьогодні я довідався про її смерть, перед очима стала ота далека минувшина – мої нічні варти у лісі, бій під Пергою, фірманки з раненими і наша героїня 6-ї Січової стрілецької дивізії – поручник доктор Христина Сушко.
На сумну вістку про її смерть забилося не одно вояцьке серце сумом, болем, а одночасно і безмежною вдячністю за ту її колишню сестринну опіку над знедоленим українським вояком.
Вічна їй Пам’ять!

Артамон ГРИШИН
Гришин А. Світлій пам’яті д-ра Христини Сушко // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1967. – Січень – квітень. – Ч. 14 – 15 (33 – 34). – С. 23.

11 листопада 1920 р. сотник Михайло Шило на чолі авангарду під’їхав до крайніх хат села Котюжани із північно-західної сторони. Звідси він зауважив ворожий батальйон силою до 300 багнетів, про який вже мав інформацію, що той прийшов з Обухова і стоїть у резерві, чекаючи наказу виступати. У бінокль було добре видно, як червоний командир “гарцював на поганенькому конику” перед червоноармійцями і видавав розпорядження.
У цю хвилину під’їхав підполковник А. Кучера, який тимчасово виконував обов’язки командира 1-го Лубенського полку імені Максима Залізняка.
– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного командира.
Що міг відповісти галичанин Кучера?
– Мало сил, щоб атакувати...
“Здоровий ґлузд”, справді, підказував, що правда на боці старшини австрійської служби, адже командир 3-ї сотні Лубенського полку імені Максима Залізняка сотник Шило, що їхав в авангарді своєї частини, мав біля себе лише десять козаків і двох старшин. Та у його групі були самі шибайголови: хорунжі Володимир Панаретов і Йосип Зелінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван Недашківській, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський, козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький, Лавро Медер і Василь Мельник.
13 шаблі проти трьох сотень... Розклад сил занадто красномовний. Але аргументи здорового глузду героїв не переконують. До того ж сотник Шило розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Пам’ятав Шило і про те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”. Знав сотник і те, що моральна вартість його козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.
І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу, поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку імені Максима Залізняка, яка підходила до Котюжан.
Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами на північ від дороги, що вела з с. Обухова до Котюжан, сотник Шило з іншою жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря. Умова була атакувати одночасно – одразу як пролунають два стріли з групи Шила.
Раптові постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали ворога. Червоних несподівано охопила паніка: одні почали безладно стріляти по хмарах, інші тікали на кладовище. Багато хто кидав зброю і, не приймаючи бою, підносив догори руки. А розлючені вершники вже врізались у саму гущу тіл і безжалісно рубали москалів.
– Таваріщі! – верещав очманіло комбат, махаючи наганом. – К аружію! Іх мало!..
Заклики ці не допомогли. Червоноармійці ніби й не чули їх – вони бачили лише, що на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.
Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару і шаблями торували шлях назустріч один одному.
І окупанти пішли врозтіч. Побачивши, що командувати вже ніким, комбат кинувся рятувати своє життя. Тікав він дорогою, що вела до станції Котюжани. За ним одразу кинувся Шило. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі, він списом, на якому тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата...
У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійці, здобули триста рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”...
Цю переможну операцію здійснило 13 козаків і старшин.
Що думав після бою прихильник “здорового глузду” А. Кучера? Які висновки зробив?..
Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський, підсумовуючи бій під Котюжанами, написав, що сотник Шило предосконало підтвердив військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.
Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував 1-му Лубенському полку ім. Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою сотника Любимця...

Один із героїв бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув вже через 10 днів під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського полку. Сталося це 21 листопада 1920 року, коли Армія УНР під натиском ворога змушена була перейти на правий берег Збруча. Його тіло залишилося на полі бою.
Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова здолали сухоти – трагедія сталася 24 вересня 1926 р. в епідемічному шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорно.
Доля інших героїв невідома. Напевно опинились вони за польськими колючками-дротами. І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами. Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів, і думали, чому ж ми програли? Як так сталося?!
І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні вечори та ночі нескінченної, здавалось би, польської зими. Всі чекали весни, весни української, щоб, плигнувши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на головах московських окупантів.

Роман КОВАЛЬ

Примітка
Села Котюжани та Обухів належать до Муровано-Куриловецького району Вінницької області.

“Наші брати менші” москалі від люто-шаленої ненависті до всього українського остаточно подуріли. Про це свідчать листівки, які поширюють у Донецьку. Їх надіслав до редакції “Незборимої нації” наш передплатник Валентин Московка. Тут і гімн “Донецкой федеративной республики”, й одкровення дуркуватих московських попів, і звернення до “Великого Донецкого народа” та інші макабричні творіння.
Погортаємо цю макулатуру.
“15 лет нас пытаются уничтожить – обзывают холуями, бандитами, сепаратистами, пятой колонной, недочеловеками. Гордый и независимый Донбасс пытаются сделать резервацией… Это ли не настоящий геноцид донецкого народа?.. Кучка зарвавшихся украинствующих фашистов пытается захватить исконно русские земли… Они даже придумали свою “мову”, свою “историю”, своих “героев”… Это тотальная шизофрения, пора вводить новый диагноз в медицину – “свидомый украинец”… Нас ждет не диктатура, а типичная фашистская тирания. Родина в опасности! Защитим родную землю от супостата!.. За Донецкую Русь!.. Да здравствует свобода и демократия!..”
Це був уривок з декларації вигаданої “Донецької федеративної республіки”, яка вже наміть “має” гімн.

Вставай Донбасс, былинный исполин,
Ведь твой характер из шипов и роз.
Возьми всю силу матушки-земли –
И мир увидит твой гигантский рост.

Засмерділо й московсько-попівським чадом: “Строго держитесь Русской Православной Церкви и Святейшего Патриарха Московского и всея Руси”. А ось й велемудре історичне “обґрунтування”: “Русский каганат (IV век до н. э.) – одно из первых и наиболее развитых государств. Его потомками образован был стольный град Киев…” Не забули москалі й бовкнути, що “Святая Донецкая Русь” – батьківщина “ариев-русскіх”, які, мовляв, подарували світові першу абетку...
В “упоітєльноє мґновєніє самоунічіженія”, звичайно, не обійшлося без патетики: “Святая Донецкая Русь, чем же ты прогневила Господа нашего, почему имя тебе дают люди пришлые, чужеродные – то Скифия, то Дикое поле, то Османская империя, а теперь вот последнее – Украина”...
А ось листівка “Донецкая ярость “Дикого поля”: “Наши понятия и вера топчется лакеями и вырожденными недославянами во главе с выродком-тираном, захватившем проклятый Киев... Ярость растет, растет понимание неизбежности отпора, неизбежности нашего наступления на мразь и уродов, заполонивших высокие кабинеты в сытой и самодовольной столице... Мужики, вздохните полной грудью, почувствуйте дух свободы...”
Наступний “шедевр” більшовицько-російської параної – листівка під назвою “Хохло-бандеровский геноцид русского народа”: “Для нас настали самые страшные и голодные времена. У нас с вами забирают последнее, что у нас осталось – нашу культуру и язык… Нам оставляют только одно – хлев… Нас считают скотами… Проще говоря, геноцид!.. Сокращаются часы изучения русского языка и литературы, прерывается доступ к русским СМИ… насаждается агрессивная русофобия и национализм. История исковеркана так, что волосы встают дыбом; официальная переписка ведется только на ”украинском”. “Украинский язык” сознательно отдаляется от русского путем введения новых слов: велосипед – ногокрут, гинеколог – пихвоглядач, бинокль – дальногляд, акушерка – пупоризка, ефир – етер, аукцион – авкцион, презерватив – гомоцюцюрник, дети – детлохи, Кащей Бессмертный – Чахлык Нэвмэрущий, Чебурашка – Дыбылятко. Раньше даже пытались переделывать русские фамилии, например, Пушкин – Гарматнык. Доходит до такого маразма, как дублирование русских фильмов… Переход на латиницу уже спланирован…”
Отак налякала нещасних москалів наша солов’їна мова. Яка справді поширюються Україною.
Звичайно, запалений мозок авторів не забув і про “фашиствующий Львов”, вулицю ім. Джохара Дудаєва, пам’ятники бандерівцям. Згадали й “американских фашистов”, які для українців, мовляв, “самые почетные фашисты”... Як кажуть, “брати наші” угро-фіни – “маразм крєпчал”.
Автори московської дурійки вже “включили” до складу “Донецкой федеративной республики”, окрім Донецької області, ще й Дніпропетровську, Запорозьку, Луганську, Харківську і Херсонську. Дбайливо порахували і її територію – 172 тисяч кв2 та населення – 17 млн.
І пригадалася мені батькова приказка: “Дати би жабі роги!” Справді, безсильні у своїй злобі, вже давно “безрогі” москалі, охоче б забодали Україну – “самое русофобское государство в мире”. Та де там!
Істеричний тон, каламуть у головах, хвороблива брехня, самопобивання і самозатоптування  свідчать не тільки про самоспалюючу лють москалів, але й про їхнє повне безсилля.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

На славу Ренатові Польовому

Ми, вдячні читачі, до лінієчки перечитуємо “Незбориму націю”. Низько схиляємо голови перед життєвим подвигом Людини, Патріота, Українця Рената Польового, бажаємо йому в здоров’ї і гаразді прожити ще довго-довго, а ми пишатимемося ним.
Сердечно просимо Вас, пане Романе, написати книжку про Рената Польового. Напевно, з матеріалами буде легше, ніж під час праці над книгою “Тернистий шлях кубанця Проходи”, яку у нас в Отинії перечитали багато людей і за яку Вам велика подяка, бо це величезна праця про Українську Правду. Слово є Вічне, воно теж Чин і Зброя. А ще ми би дуже хотіли прочитати на сторінках газети матеріал про Павла Штепу, автора книг “Московство”, “Мафія і Україна” та інших.

Стефанія ДАНИЛЕЦЬ, голова Союзу українок с. Отинія Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.
 

“Я працюю вчителем історії”

Вельмишановний пане Романе! Я працюю вчителем історії вже 54 роки, 35 з них був директором середньої школи, тому не байдужий до духовного виховання наших дітей. Давно слідкую за Вашим життєвим шляхом і творчістю, а тому не перестаю дивуватись Вашою працездатністю та енергією! Як Ви встигаєте вести велику громадсько-просвітницьку роботу, робити історичні відкриття та ще й писати скільки історичних книг та статей, видавати газету і т. д.
Дай Вам Боже міцного здоров’я, наснаги і довгих років життя, які підуть на користь нашим людям та Україні!

Микола КЛЕПУЦ
с. Козьова Сколівського р-ну Львівської обл.
 

“Що ж далі?”

Дякую за дуже цікаву книжку про кубанця Проходу. Ви дуже цікаво викладаєте матеріал, поєднуючи хронологію з художнім описом. Читаєш, і хочеться знати, а що ж далі?

Анна ХВОСТОВА, вчителька
смт. Володимирець Рівненської обл.
 

“Яка вже реабілітація?!”

Виділяю Вас з усіх наших письменників, бо ніхто так як Ви не любить тих героїв, яких при радвладі називали бандитами, так і зараз називають.

Олексій БОНДАР, краєзнавець
с. Тимченки Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.