Буремне ХХ століття розвіяло українців далеко за межі етнічного ареалу.
Навіть діти, а надто онуки тих, хто жив за закликом Великого Кобзаря “В
своїй хаті своя й правда, І сила, і воля” не уникли на чужині асиміляції.
Цим українська нація збагатила генофонд інших народів: інколи близьких
нам, частіше ворожих.
Історію Українських визвольних змагань початку ХХ століття зіткано з
суцільних лакун і білих плям. Упродовж сімдесяти років комуномосковські
окупанти витравлювали з народної пам’яті згадки про ті вікопомні події.
Українці, особливо наддніпрянці, котрі брали чи не найактивнішу участь
у подіях 1917 – 1922 років, теж не надто прагнули згадувати про участь
у них – свою особисту чи родичів. Здебільшого винищених до сьомого коліна.
Це не заважає безсоромним нащадкам большевиків стверджувати, що архіви
відкрито, все відомо, а музей історії совєтської окупації нікому не потрібен.
Керманича українських архіваріусів, комуністку Ольгу Гінзбург – ідейну
послідовницю справи Берії-Сталіна – хвилює, щоб не стали відомими імена
сексотів і катів нашого народу, які нині перебувають на “заслуженому” відпочинку.
Бандерівці не приховують своїх імен й облич, а от особісти, смершівці й
інша каґебістська наволоч “чомусь” не наважуються.
На щастя, Українська революція має дослідника – Романа Коваля, котрий
присвятив свій талант популяризатора відкриттю її невідомих сторінок та
імен забутих героїв, чиїми шаблями писалася історія України. Його нова,
захоплююча книга “Тернистий шлях кубанця Проходи: Документальний роман”
(Вінниця: ДП “ДКФ, 2007. – 404 с.) присвячена Василеві Проході – одному
з активних, послідовних, незламних борців за волю України, ім’я якого досі
було майже невідоме.
Прізвище Василя від прадіда, котрий пішки причимчикував із Прикарпаття
на Січ – Прохода. “Ходити” довелося всім нащадкам: батько Василя дійшов
до Кубані, а сам Василь пройшов півсвіту – Терек, Крим, Грузія, Лемківщина,
Австрія, Закарпаття, Полісся, Польща, Чехословаччина, Німеччина, Прибалтика,
Заполяр’я, США. За цей час звідав кубанець хлібець австрійських таборів
Йозефова і Терезина й відсутність його у польських таборах Пйотркува, Стшалкова
і Щипйорна. Та найлихіше велося в Лук’янівській в’язниці Києва, совєтських
таборах смерті Воркути.
Впродовж усього життя Прохода зберігав вірність присязі, Батьківщині,
бойовим побратимам: “Силою нікого не змушували до боротьби за власну свободу.
Покірливим та пристосуванцям було з нами не по дорозі, й вони від нас відходили”.
Для Василя Проходи символом боротьби за волю України було ім’я Симона
Петлюри. Причому саме символом. Як керівник штабу групи військ фронту Прохода
не розумів, чому Головний отаман потурає численним отаманчикам і сумнівним
особам зі свого оточення. Ставши авторитетним громадським діячем української
політичної еміграції в Чехословаччині, Василь Прохода скептично ставився
до уряду й урядовців УНР й домагався, щоб громадські об’єднання українців
трималися подалі від цих горе-політиків, від співпраці з розвідками, передовсім
Польщі. В якій би матеріальній скруті не перебував колишній вояк, але грошей
за сумнівного штибу справи не брав. У совєтських же таборах зберігав “рівновагу
духу”, залишаючись вірним моральним принципам.
Ніколи особисті інтереси Василь Прохода не ставив вище громадських.
Якщо з кимсь розходився, то в подальшому не мав приватних справ з такою
людиною, але громадсько-політичним справам це не заважало. Не таким був
Симон Петлюра, котрий “послідовно поборював авторитетних військових діячів
– Міхновського у 1917-му, Скоропадського у 1918-му, Болбочана у 1919-му…”
Знаючи, що Петлюра не має достатніх вольових якостей і не може бути
вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній
полководця, Прохода залишається вірним своєму командирові, називаючи його
у спогадах “найсвітлішою постаттю ХІХ і ХХ століття”. Дійсно, “слава за
історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають
і за історичні поразки”. Без справжнього лідера нація, котра веде Національно-визвольну
боротьбу, приречена на поразку. Тому героїзм Василя Проходи, як і десятків
тисяч українських патріотів з 1-ї Сірої, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної та
інших дивізій Армії УНР, не призвів до перемоги.
В цьому і полягає трагедія людей, які все віддали для перемоги, яка
була неможлива.
Костянтин ДИКАНЬ
м. Київ
Василеві ПРОХОДІ, підполковнику-герою
О, Василю, минає століття
із часів тих Визвольних змагань,
і згадається в тім лихолітті
золотиста, пшенична Кубань,
Україна, роздерта на шанці,
і за волю повстанські бої,
як ішли вороги-лихоманці,
а Ви кулі ладнали свої.
Там, де месник звитяжний проходив,
ні, орлом дужокрилим летів,
не минатиме слава Проходи,
той літопис кривавих трудів.
Ви писали колись в Подєбрадах,
свій підручник на захист лісів,
і приходили мавки-дріади
у неспокій розморених снів...
Ще й історик, писали “Записки...”
в тих умовах, де правив наган,
і висів Ваш обсипаний приском,
боєм мічений сірий жупан.
Ви Молитву дали Українцю,
взявши в душу класичний взірець,
щоб ніякі новітні ординці
більш не дерлись до нас навпростець.
Ви і каторгу знесли жорстоку,
горе допитів: “Як!” та “Чому?!”
То для нас буде добрим уроком,
як змагати ворожу пітьму.
І свій край дорогий боронити,
крихту страху в серця не пустить,
для Вкраїни коханої жити,
і усіх ворогів пережить!
Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України,
лауреат Літературної премії імені Василя Симоненка |
