Залишивши Київ у 1920 році, 6-та стрілець¬ка дивізія відступала на Захід.
Одного разу я одержав від начальника обозу, яким був тоді сот¬ник Пашківський,
спеціальне завдання: кожної ночі вартувати в лісі та зупиняти фірманів-селян,
що під покровом ночі й лісу тікали з обозу зі своїми фірманками, а часто
і з наладованим на них дивізійним майном.
Однієї ночі, коли я стояв на такій варті, з бо¬ку села Юрківці і Перги
почув страшну куле¬метну і гарматну стрілянину. Було чути також на¬ше “Слава!”
і большевицьке “Ура!”. Ішов бій. Через якийсь час, над ранком, на дорозі
показа¬лася фірманка. Зупиняю. Це наші везуть двох тяжко ранених до Овруча,
щоб далі скерувати їх до шпиталю у Холмі. Трохи згодом на дорозі з’я¬вляється
друга фірманка. Питаю: “Хто?” У від¬повідь чую: “Доктор Христина Сушко!”
Зняв шап¬ку, відрухово перехрестився. Уста промовили: “Господи! Спаси її!”
Як виявилося пізніше, одна з наших сотень, якою керував сотник Григоряк,
займала позицію яких 500 метрів перед Пергою. Там вона стояла день чи два,
а коли червоні почали напирати, до¬велося відступити в саме село та зайняти
позицію над річкою вздовж дороги. Коли червоні почали наступати, розпочався
бій. Доктор Христина Сушко була там зі своїми санітарами. Був ране¬ний
якийсь козак. Вона взяла того козака і хоті¬ла перепровадити, а радше перенести
на дру¬гий бік річки, глибина якої була тут лише по ко¬ліна. Тут вона була
ранена у хребет. Санітари мусіли виносити під обстрілом і її, і того раненого
козака.
Минали місяці... Походи, бої, перемога під Замостям, злука з рештою
української армії, Бар, відворот за Збруч. Про доктора Христину Сушко часто
згадувалося, але дальша доля її не була нам відома. Аж ось... Коли ми вже
були в таборі для інтернованих в Олександрові-Куявському, де мені довелося
короткий час полежати в таборовому шпиталі, ми одержали відомість, що до
табору приїздить санітарна комісія, щоб оглянути шпиталь. Передінспекційний
рух у таких випадках відомий. По кількох годинах ні шпи¬талю, ні хворих
не можна було пізнати: все ви¬чищене, вимите, все блищить. В оточенні сані¬тарного
шефа, що був у ранзі польського пол¬ковника, ми побачили і... д-ра Христину
Сушко, [вона] опиралася на милиці. Була представницею Бритійської допомогової
місії.
З її появою в таборі життя стало неначе ве¬селіше. Приходила вона з
допомогою всім, де і чим лише могла. В шпиталі можна було одразу зауважити
значні поліпшення, з’явилися додаткові харчі для хворих від Бритійської
місії, військові інваліди одержали інвалідські пенсії, і то такі, як одержували
інваліди польські й т. ін.
Ліквідація таборів і виїзд до Франції скеру¬вали нас знову, і на довгі
роки, на рівні шляхи скитальщини... І коли сьогодні я довідався про її
смерть, перед очима стала ота далека минувшина – мої нічні варти у лісі,
бій під Пергою, фірманки з раненими і наша героїня 6-ї Січової стрілецької
дивізії – поручник доктор Христина Сушко.
На сумну вістку про її смерть забилося не одно вояцьке серце сумом,
болем, а одночасно і безмежною вдячністю за ту її колишню сестринну опіку
над знедоленим українським вояком.
Вічна їй Пам’ять!
Артамон ГРИШИН
Гришин А. Світлій пам’яті д-ра Христини Сушко // Дороговказ: орган
вояцької думки і чину. – Торонто, 1967. – Січень – квітень. – Ч. 14 – 15
(33 – 34). – С. 23. |
