Ждан Володимирович Шемет
(1.12.1918, м. Київ – 24.8.2007, м. Київ)
Ждан Шемет народився в сім’ї заслуженого українського діяча, члена Центральної
Ради Володимира Михайловича Шемета та Віри Андріївни Шемет (Приходько).
Хрещеним батьком Ждана став видатний український митець – Панас Саксаганський.
Крім Ждана, в родині було ще двоє синів – Богдан (старший на 18 років)
і Роман. Богдан 1918 року потайки втік на війну, де був поранений. Після
лікування разом з дядьком – Сергієм Шеметом (особистим секретарем Павла
Скоропадського) виїхав з України. Богданові ніколи в житті не доведеться
побачити свого молодшого брата Ждана (за кордоном Богдан закінчив Гетенгемський
університет, став засновником Української громади в Австралії та її керівником.
Помер у віці 94 років. Похований у м. Мельбурні).
Середній брат Роман і Ждан зростали разом. Діти плекались у лоні української
культури, в оточенні української інтелігенції. Частими гостями родини були
Панас Саксаганський, друг родини Микола Міхновський, Микола Лисенко, Володимир
Винниченко, інші українські діячі. Батько Ждана Володимировича завжди говорив
українською мовою, навіть в установах царської Росії. Олександр Лотоцький
характеризував Володимира Шемета як “героя безчасся”, який “виконував функції
зовнішнього маніфестування українства, що були так потрібні, коли сили
урядові намагались стерти всі ознаки його з громадської уваги”. Звичайно,
Володимир Шемет завжди мав клопіт з жандармами, але ніколи не поступався.
З 1919 р. Володимир Шемет працював в Академії наук України у відділі
мовознавства – складав український словник живої української мови, збирав
технічні терміни столярства, теслярства, будівництва тощо. 13 червня 1933
р. він помер. Скрутне матеріальне становище змушує матір продати частину
будинку, де мешкали Шемети (по вул. Жилянській). Щоб підтримати сім’ю,
Ждану доводиться вночі розвантажувати вагони на залізничній станції, а
вдень навчатись.
Закінчивши українську школу №1 у м. Києві, Ждан поступив до Київського
політехнічного інституту. Тут захопився альпінізмом. Здолав багато вершин
Совєтського Союзу. Лишилось взяти лише одну, щоб одержати звання майстра
спорту. Але 1939 року почалась Друга світова війна. Диплом юнак захистив
22 липня 1941 року, але отримати його не встиг – німці вже просувалися
на Київ (лише після закінчення війни Ждан отримав диплом, який дивом зберігся).
1941 року почався новий акт родинної драми Шеметів – арешт матері Віри
Андріївни, її сестри Ольги і самого Ждана. І повезли їх в ешелонах до Сибіру.
Ждан Володимирович згадував такий випадок. Якось у колоні жінок він
помітив свою матір, але вона його не побачила. Він весь час дивився на
неї. Вона йшла з великими зусиллями. Їй було тоді 67 років Раптом матір
знепритомніла і впала. Конвоїр, погрожуючи рушницею намагався підняти жінку,
але марно. Незважаючи на смертельну загрозу і крики “Стой, стрєлять буду”,
Ждан кинувся до мами та підхопив її на руки. З колони чоловіків до катів
закричали: “Не стріляйте, це його мати”. Звідки в нього з’явилися сили,
Ждан і сам не знав – він ніс матір декілька кілометрів, переходячи, по
пояс у воді, замерзаючі річки...
П’ять років неволі у сибірських таборів були нестерпно довгими. Голодні
й виснажені в’язні, а серед них і Ждан, ризикуючи життям, під колючим дротом
пролазили за межі табору, щоб з’їсти хоч трохи зеленої трави... Його врятував
випадок: до табору приїхали високі посадовці, які шукали фахівця, що зможе
налагодити виробництво з виготовлення хвойного бальзаму життя. Декілька
чоловік намагались це зробити, але тільки Ждана Володимировича, якому тоді
виповнилось лише 25 років, чекав успіх. Його відзначили. Дозволили виходили
з табору.
Після ув’язнення – заборона жити в великих містах, зокрема в Києві.
Заслання відбував у Середній Азії, де працював директором соляного рудника.
Там він познайомився з Олександрою Матвіївною Недайводою, яка стає його
вірною дружиною. У них народжується донька Віра (1948 р.), яку назвали
в честь матері Ждана – Віри Андріївни. Згодом – безкінечні переїзди з одного
місця на інше, щоб не потрапити під нову хвилю арештів. Жили вигнанці в
Челябінській, Рівненській, Запорізькій, Львівській областях і Краснодарському
краї. Ждан Володимирович працював то директором, то головним інженером,
то керівником наукової лабораторії. Аж 1964 року, після реабілітації, йому
дозволили повернутись до Києва. Тут він працював головним інженером та
консультантом у Гіпробумі. Захистив дисертацію у Ленінграді. На той час
у родині вже зростав син Володимир, названий на честь батька Ждана.
Ждан Володимирович прожив важке життя, не зрадивши ідеалів своїх батьків.
Він служив Україні, а не Совєтському Союзу. Мрією його життя було відновити
правду про родину Шеметів. Вже перебуваючи на пенсії, він багато працював
в архівах. Писав спогади про свого діда Михайла Казимировича, героя турецької
війни. Збирав матеріал про старовинний українсько-литовський рід Шеметів-Кижгайло.
Ждан Володимирович пишався своєю родиною, багато поколінь якої дієво служили
Батьківщині.
Ждан Володимирович був прекрасною людиною – щирою, делікатною, доброзичливою
і лагідною. Мені пощастило не один рік бути з ним в дружніх стосунках,
вести довірливі розмови. Ждан Володимирович був мені ніби як родич. Саме
він показав нам з Леонідом Череватенком місце поховання Миколи Міхновського,
за могилкою якого разом з матір’ю доглядав до 1941 року – поки вороги не
вислали родину в Сибір. Показав Ждан Володимирович і ту ділянку шеметівського
саду, де він, шестирічний хлопчик, 3 травня 1924 р. виявив Миколу Івановича
повішеним. Ждан Володимирович залишив для нас цінні свідчення про той день.
Читаючи рукопис Павла Крата “Крізь павутиння змосковщення”, я знайшов
там невідомі свідчення про Володимира Шемета. Звичайно, зателефонував Жданові
Володимировичу. Процитував Павла Крата, який писав, що не раз чув як Володимир
Шемет повчав українську молодь: “Оскільки москалі живуть в Україні, то
мусять говорити по нашому. А ми, коли приїдемо до них у Москву, то теж
говоритимемо по-московському”. На це Ждан Володимирович з усміхом відповів:
“Батько так тільки казав, а у Москві теж говорив українською мовою”.
Ждан Володимирович не один раз звертався до мене з проханням провести
вечір до 100-річчя виходу першої української газети “Хлібороб”, редактором
якого був його батько. На жаль, перевантаженість не дозволила мені втілити
його мрію. Але в Лубнах, звідки походить славний шеметівський рід, силами
громадськості на місці колишньої типографії братів Шеметів все ж встановлено
меморіальну дошку, адже саме тут друкувалась газета “Хлібороб”. Ініціатором
цього став палкий пропагандист справ Шеметів і Міхновського Олег Гаврильченко.
Помер Ждан Володимирович Шемет на День незалежності, за яку боровся
його батько та дядьки. Поховали дорогу нам людину на Байковому кладовищі
біля батька та дружини Олександри. Вічна Пам’ять!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима
нація”
Роман КОВАЛЬ
Використано спогад доньки – Ратушної Віри Жданівни. |
