З книги “За волю і честь”
11 листопада 1920 р. сотник Михайло Шило на чолі авангарду під’їхав
до крайніх хат села Котюжани із північно-західної сторони. Звідси він зауважив
ворожий батальйон силою до 300 багнетів, про який вже мав інформацію, що
той прийшов з Обухова і стоїть у резерві, чекаючи наказу виступати. У бінокль
було добре видно, як червоний командир “гарцював на поганенькому конику”
перед червоноармійцями і видавав розпорядження.
У цю хвилину під’їхав підполковник А. Кучера, який тимчасово виконував
обов’язки командира 1-го Лубенського полку імені Максима Залізняка.
– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного командира.
Що міг відповісти галичанин Кучера?
– Мало сил, щоб атакувати...
“Здоровий ґлузд”, справді, підказував, що правда на боці старшини австрійської
служби, адже командир 3-ї сотні Лубенського полку імені Максима Залізняка
сотник Шило, що їхав в авангарді своєї частини, мав біля себе лише десять
козаків і двох старшин. Та у його групі були самі шибайголови: хорунжі
Володимир Панаретов і Йосип Зелінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван
Недашківській, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський,
козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький,
Лавро Медер і Василь Мельник.
13 шаблі проти трьох сотень... Розклад сил занадто красномовний. Але
аргументи здорового глузду героїв не переконують. До того ж сотник Шило
розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в
село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Пам’ятав
Шило і про те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка:
вона дощенту нищить ворога”. Знав сотник і те, що моральна вартість його
козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.
І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу,
поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку імені Максима Залізняка, яка
підходила до Котюжан.
Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами
на північ від дороги, що вела з с. Обухова до Котюжан, сотник Шило з іншою
жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря.
Умова була атакувати одночасно – одразу як пролунають два стріли з групи
Шила.
Раптові постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали ворога.
Червоних несподівано охопила паніка: одні почали безладно стріляти по хмарах,
інші тікали на кладовище. Багато хто кидав зброю і, не приймаючи бою, підносив
догори руки. А розлючені вершники вже врізались у саму гущу тіл і безжалісно
рубали москалів.
– Таваріщі! – верещав очманіло комбат, махаючи наганом. – К аружію!
Іх мало!..
Заклики ці не допомогли. Червоноармійці ніби й не чули їх – вони бачили
лише, що на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.
Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару
і шаблями торували шлях назустріч один одному.
І окупанти пішли врозтіч. Побачивши, що командувати вже ніким, комбат
кинувся рятувати своє життя. Тікав він дорогою, що вела до станції Котюжани.
За ним одразу кинувся Шило. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога
живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі,
він списом, на якому тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата...
У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійці, здобули триста
рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”...
Цю переможну операцію здійснило 13 козаків і старшин.
Що думав після бою прихильник “здорового глузду” А. Кучера? Які висновки
зробив?..
Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник
Адріан Марущенко-Богданівський, підсумовуючи бій під Котюжанами, написав,
що сотник Шило предосконало підтвердив військовий афоризм про несподіванку
(“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить
ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних
обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри
і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.
Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував
1-му Лубенському полку ім. Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї
сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А
навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою сотника Любимця...
Один із героїв бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув
вже через 10 днів під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського
полку. Сталося це 21 листопада 1920 року, коли Армія УНР під натиском ворога
змушена була перейти на правий берег Збруча. Його тіло залишилося на полі
бою.
Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова здолали
сухоти – трагедія сталася 24 вересня 1926 р. в епідемічному шпиталі Святої
Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорно.
Доля інших героїв невідома. Напевно опинились вони за польськими колючками-дротами.
І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами.
Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів, і думали, чому ж
ми програли? Як так сталося?!
І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні вечори та ночі
нескінченної, здавалось би, польської зими. Всі чекали весни, весни української,
щоб, плигнувши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити
переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на
головах московських окупантів.
Роман КОВАЛЬ
Примітка
Села Котюжани та Обухів належать до Муровано-Куриловецького району
Вінницької області. |
