Чверть тисячоліття тому, 6 червня 1768 р. (26 травня за ст. ст.), у перший день Петрового посту Військо Запорозьке на чолі з Максимом Залізняком розпочало з Холодного Яру свій визвольний похід. Останнє в історії України велике козацьке повстання за державну незалежність Української козацької держави на Правобережжі дістало назву Коліївщина.
Уперше її вжили під час допиту в с. Кодні 1771 року селянин з Оситняжки Василь Лобруненко і сотник козацький цибулівський Семен Підопригоренко. Вони назвали події 1768 року Коліївщиною, тобто рушенням колійців – надвірних козаків.
Коліївщина спиралася на надвірну міліцію шляхетських маєтків як основну військову силу. Надвірних козаків тоді називали “коліями”, “колійцями” (черговими, від пол. “kolej”), а їхню службу – “колійною” (почерговою, від пол. “sluzba kolejna”). Тож селяни не були головною силою повстання, вони виконували функції розвідників, агітаторів, забезпечували повстанські війська продовольством, організовували місцеве самоврядування на визволених землях. Метою повстання надвірних козаків було відродження держави Богдана Хмельницького (Війська Запорозького) в колишніх кордонах та проголошення всіх українців вільними козаками.
Збереглися свідчення, що Максим Залізняк проголошував: “Треба відібрати Україну від ляхів аж по Случ і Дністер, вирізати жидів, Січ наново утворити і в той спосіб звільнити козаків від ярма”. Під такими гаслами відбувалися й козацькі виступи в 1711 – 1714, 1734 – 1739, 1750 – 1752 роках.
Московити стривожилися. Вони побоювалися, що повстанців підтримує, як і раніше, Османська імперія. А великий гетьман коронний Речі Посполитої Францішек Ксаверій Браницький у листі до короля Станіслава Августа зазначав, що повсталі козаки не мають наміру воювати з турками.
Управління визволеними територіями влаштовувалося відповідно до Конституції Пилипа Орлика. Після взяття Умані, за легендою, відбулася козацька рада, яка обрала Максима Залізняка гетьманом відродженої Української козацької держави (на жаль, лише на кілька місяців).
Повстанці ще за кілька тижнів до прибуття основних сил закликали окупантів залишити землі, які згідно з міжнародними договорами мали належати Українській державі. Більшість польських шляхтичів та орендарів маєтків, які переважно були жидами, спішно покидали Україну. А мешканці спорожнілих маєтків із хлібом-сіллю зустрічали своїх визволителів.
Усупереч усталеним міфам, Коліївщина не була безглуздою різаниною жидів, католиків та уніатів. Протоколами свідків у кримінальних справах проти учасників повстання підтверджено число жертв під час штурму Умані – кілька десятків осіб, в інших містечках – ще менше, разом – не більше кількох сотень людей католицького віросповідання. У двох воєводствах – Київському і Брацлавському – загинуло 16 священиків-уніатів, що підтверджується маніфестом усього уніатського духовенства від 22 грудня 1768 року. Чисельність єврейського населення “в південно-західному краї” в 1765 – 1775 рр. скоротилася на близько 20 тисяч осіб. На це вплинула насамперед епідемія чуми в 1770 – 1771 роках. Лише в Києві в результаті епідемії померло понад 4000 городян.
Уваги варте й релігійне питання. Мотрин, Мошногірський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші козацькі монастирі в Правобережній Україні були великими осередками православної церкви в Речі Посполитій. Підпорядковувалися вони від 1672-го Браїльській митрополії Константинопольського патріархату.
У 1761 р. переяславський єпископ Гервасій Линцевський вирішив розширити територію своєї єпархії на Правобережжя. Агітувати православне духовенство Речі Посполитої “прістать на благочєстіє” московського православ’я та керувати цими парафіями було доручено Мельхіседеку Значку-Яворському. Така поведінка московських прислужників обурила Річ Посполиту й місцеве населення. Офіційна влада єдиною альтернативою намірам москалів бачила швидке розширення уніатства, вдаючись до насилля. А народ відповів у традиційний спосіб…
1764 року в Жаботині розпочалося козацьке повстання. Його очолив колишній запорожець, на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських Захар Харко. Під час повстання Харко вигнав ігумена Мельхіседека за Дніпро. Тож зброю під час Коліївщини святили представники Константинопольської патріархії, а не московські попи. А Значко-Яворський 1768 року закликав населення не підтримувати повстанців: “Чтоб ні одна душа із вас до оних своеволников не пристала. Більше терпіли, іще потерпіте. Ховайтеся, одбивайтеся… а до гайдамаків не приставайте, ібо і Бога прогнівите, і Бог за вас не буде обстоювати”.
Здобувши Умань, Залізняк планував похід на Білу Церкву. І намагався схилити московські війська на свій бік. Після досягнення домовленостей несподіваний арешт московитами Максима Залізняка та Івана Ґонти став переломним моментом. Повстанці мусили вести боротьбу на два фронти – проти польських і московських військ.
Микита Швачка штурмував білоцерківську фортецю, де перебував під конвоєм полонений Залізняк. Понад рік повстанці чинили опір каральним підрозділам, керуючись закликом: “Не тільки лях, а й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом, тому що, тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить необмежену свободу”. Антимосковський опір був не менш потужним, ніж антипольський. Один із лідерів другої хвилі повстання Мирон Губа казав: “Ляхів мені нічого бити, я буду різатися з москалями”.
Гайдамацький рух – це столітня війна Війська Запорозького за державну незалежність. Розпочав її гетьман Пилип Орлик. А повстання надвірних козаків – це остання спроба відновлення козацької республіки в кордонах часів Богдана Хмельницького. Вороги намагалися нівелювати її значення, накладали анафеми на її лідерів, продовжували тримати в омані українців. Але на захист гайдамаків став геній Тараса Шевченка…
Здавалось би, у Самостійній Україні мали б на державному рівні вшанувати 250-ліття славної Коліївщини та її провідників. Сприяти цьому мала б прийнята 8 лютого цього року Постанова Верховної Ради України № 2287-VIII “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році”. На жаль, ми цього не бачимо. Цей “радісний тягар” взяли на свої плечі громадськість та науковці.
14 квітня цього року в Умані відбувся “Марш Коліївщини”, організований ВО “Свобода”. Учасники акції пройшли вулицями міста зі смолоскипами від скверу Тараса Шевченка до пам’ятника Іванові Ґонті та Максимові Залізняку. 19 квітня я провів 5 уроків-презентацій з нагоди 250-річчя повстання в селах Фастівського району (Борова, Білки, Мотовилівка, Велика Мотовилівка, Мотовилівська Слобідка). 29 квітня в Медведівці з ініціативи Романа Коваля було проведено вечір пам’яті Максима Залізняка і його побратимів.
10 – 15 травня в Національній історичній бібліотеці України тривала книжкова виставка “Гайдамацьке повстання 1768 року”. Також було організовано низку тематичних книжкових виставок у бібліотеках Черкащини (Черкаси, Балаклея та ін.). 17 травня з ініціативи керівника фракції ВО “Свобода” Юрія Сиротюка Київська міська рада ухвалила відзначити у столиці 250-річчя Коліївщини. Одразу “серйозну стурбованість” цим рішенням висловила “Асоціація єврейських організацій і громад (Ваад) України”. Раніше аналогічні постанови, спираючись на вищезгадану постанову Верховної Ради, прийняли міські ради Львова, Первомайська та інших міст. 25 травня розпочалася міжобласна історична поштова естафета “Коліївщина”.
8 – 9 червня відбудеться ініційована Інститутом історії України НАНУ Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Коліївщина 1768 – 1769 років. Козацько-гайдамацьке повстання в Правобережній Україні: історичні реалії та національна пам’ять”. 30 червня в с. Товмачі на Черкащині з нагоди 250-ї річниці Коліївщини відбудеться історично-музичний фестиваль “Товмацький курінь”.
У с. Гонтівці Чернівецького району Вінницької області планують спорудити меморіальний комплекс на честь провідника повстання Івана Ґонти. Місцеві мешканці власними силами вже насипали високу могилу, підготувавши місце для величного монументу. Національна спілка краєзнавців України та Житомирський обласний краєзнавчий музей 21 вересня 2018 р. проведуть у м. Житомирі Всеукраїнську науково-краєзнавчу конференцію “Національно-визвольна боротьба українського народу”, присвячену 250-річчю Коліївщини та 100-літтю Української революції.
До Покрови в с. Кодні на Житомирщині заплановано відкриття нової експозиції місцевого краєзнавчого музею. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України готує до друку збірник документів про повстання.
“Події Коліївщини несуть пересторогу усім ворогам української нації: окупантам, агресорам і українофобам, котрі посягають на прагнення українців мирно жити на своїй, Богом даній, землі”, – під час виступу на вечорі пам’яті Максима Залізняка в Медведівці зазначив депутат Київради Юрій Сиротюк.
Повстанці всіх часів хотіли, щоб українці були господарями на своїй землі, щоб не було ні соціального, ні релігійного, ні національного гніту. Українці – нація вільних людей, вільних козаків. Тому дух Коліївщини витатиме над цією землею завжди. А особливо тоді, коли новітні магнати й окупанти, забувши уроки історії, знову захочуть впрягти в ярмо вільний козацький народ.

Євген БУКЕТ,
редактор газети “Культура і життя”,
спеціально для газети “Незборима нація”

На світлині Сергія Тринитриченка – Микола Кравченко-“Крук” виголошує молитву українського націоналіста. Холодний Яр, Гайдамацький став, 29 квітня 2018 р.

Уже минуло три роки, як вандали зруйнували пам’ятник ідеологові Самостійної України Миколі Міхновському на Байковому кладовищі в Києві.
Мої публічні звернення до української громадськості у 2016 – 2017 рр. мали резонанс, але не мали конструктивних наслідків.
15 січня 2018 р. під час засідання в Кабміні я особисто проінформував прем’єра В. Гройсмана, водночас голову Державного оргкомітету з підготовки та проведення заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників, про звернення Історичного клубу “Холодний Яр” із 24 пунктів, серед яких був і пункт про необхідність відновити державним коштом зруйноване вандалами погруддя Миколи Міхновського на Байковому цвинтарі.
Мій виступ відбувався у присутності керівника Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який не висловив свого ставлення з приводу порушеної проблеми. Мовчить він і досі.
Оскільки з травня по жовтень 2018 р. не заплановано жодного заходу на виконання Указу Президента України “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років”, наповнимо Указ Президента реальним змістом і до Дня Незалежності силами громадськості відновимо пам’ятник проповіднику Самостійної України Миколі Міхновському.
Друзі, хто хоче зробити внесок на відбудову пам’ятника Миколі Міхновському в Києві, просимо жертвувати кошти на картку ПриватБанку члена Історичного клубу “Холодний Яр” Марини Хаперської, скарбника оргкомітету: 5168 7427 1193 6546.
Просимо звертатися до Історичного клубу “Холодний Яр” (067-726-30-36, 066-211-41-85, 044-242-47-38. kovalroman1@gmail.com), на мої сторінки у ФБ і на сторінки голови оргкомітету з відновлення пам’ятника, народного депутата України Юрія Левченка.
Роботу над погруддям (з граніту) вже розпочав геніальний український скульптор. Він готовий виконати роботу безкоштовно, але буде справедливо, якщо ми не тільки відшкодуємо вартість матеріалів, перевезення і монтажу, а й оплатимо його працю.
Друзі, давайте відновимо справедливість до Миколи Міхновського і гідно вшануємо його пам’ять!

З повагою
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Державного оргкомітету з підготовки та проведення заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників.

На світлині – Микола Міхновський, Полтава, 1903 р.
Світлину надав Юрій Юзич

Історичний клуб “Холодний Яр” 17 – 18 травня провів зустрічі в м. Очакові та м. Первомайську Миколаївської області. Роман Коваль прочитав лекції про Визвольну боротьбу в добу УНР, зокрема і на території Миколаївської області, а також представив книжку “Історія України-Русі” Миколи Аркаса, засновника Миколаївської “Просвіти”. Цю книжку Євген Чикаленко назвав найкориснішою книгою після “Кобзаря” Тараса Шевченка. Представив дослідник і український погляд на повстання на броненосці “Потьомкін”, яке почалося 14 червня 1905 р. неподалік м. Очакова.
Промовляли також Іляна Гайдук і “кіборг” Донецького аеропорту Микола Тихонов, а лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк виконав пісні Визвольної боротьби.
Під час трьох зустрічей було охоплено близько 400 вояків та чимало цивільних осіб, громадських активістів. Поїздку фінансово підтримав Сергій Ляшенко. Завдяки йому було подаровано десятки книжок про Визвольну боротьбу воякам частин Очаківського та Первомайського гарнізонів.
Допомогли в організації поїздки члени Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Гаврищишин, Іляна Гайдук, депутат Очаківської міської ради Артем Кучерук, свободівці Михайло Медведчук, Євген Шарій та Олександр Молдован. Усім – щира подяка, а воякам бажаємо не посоромити своїх прадідів, вояків Армії УНР, і перемогти московських окупантів!

Ростислав ЛИТВИН

20 травня виповнилося 50 років отаманові Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, членові Історичного клубу “Холодний Яр”, творцеві багатьох добрих справ Володимирові Воловодюку.
Однією такою справою є багатолітнє вшанування Якова Орла-Гальчевського, зокрема й оця вінницька вулиця, названа на честь видатного українського воїна.
Щиро вітаючи нашого товариша, бажаємо йому особистого щастя в Самостійній Україні!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

Микола Міхновський народився 31 березня 1873 р. в с. Турівці Полтавської губернії, тепер Згурівського району Київської області. І ось у м. Згурівці відбулись урочистості. Організували їх Історичний клуб “Холодний Яр”, сільськогосподарське підприємство “Аратта”, Згурівська РДА, Згурівська районна рада та ВО “Свобода”. Очолив оргкомітет фермер Валерій Мартишко, член Історичного клубу “Холодний Яр”.
Ушанування творця Української державності почалося з українського гімну у виконанні народного аматорського хору “Джерело” Згурівського районного будинку культури. Вів вечір Роман Коваль. На початку він сказав: “Вже з юнацьких літ Микола Міхновський задумувався над питаннями: “На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народу?.. Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації... і, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони?” Друзі, скажіть, хто ще з українців на початку ХХ ст. так революційно-правдиво ставив питання?!”
На пам’ять про Миколу Міхновського кобзар Тарас Компаніченко виконав пісні “Од синього Дону до сивих Карпат” та “Гей, Вкраїнці, ще наша живе річ святая”.
Учасників свята вітали голова Згурівської РДА Валерій Мозговий, голова Згурівської районної ради Олександр Івченко та депутат Київської обласної ради від ВО “Свобода” Євген Чубук.
“Почалася Перша світова війна, – продовжував Роман Коваль. – Симон Петлюра, тоді редактор московського російськомовного журналу “Украинская жизнь”, закликав українців стати на захист Росії. Міхновський ж розумів, що тільки поразка Росії в цій війні може дати шанс нашому народові здобути незалежну державу. Лише через 100 років, у час війни з Росією на Донбасі, це стало зрозуміло мільйонам українців: ослаблення Росії дає шанс нашому народові жити так, як він хоче”.
На пам’ять про Українських січових стрільців, які йшли з Галичини визволяти “братів-українців з московських кайдан”, тим самим наближаючи мрію Миколи Міхновського про Українську державу, Володимир Самайда і Тарас Силенко виконали стрілецьку пісню “Повіяв вітер степовий”. А потім до них приєднався Валерій Мартишко і всі разом могутньо заспівали “Пісню про отамана Зеленого” і “Любо, братці, любо”.
Далі промовляв командир Легіону Свободи Олег Куцин. “У травні 1917 р. на Першому військовому з’їзді перемогли автономісти, – сказав він. – Вони збули мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з’їзді Самостійну Україну – як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, замінили кличем “українізації армії”, тобто творенням українських військових частин у рамках російської армії, підпорядкованих російському командуванню…”
Завершив виступ Олег Куцин так: “Сьогодні тут повинні бути присутні військові найвищих чинів, починаючи від комбатів та комбригів і закінчуючи начальником Генерального штабу та головнокомандуючим. Те, що їх немає на вшануванні будівничого української армії, свідчить про рівень їхньої національної свідомості”.
Далі знову лунали пісні Української революції у виконанні наших славних митців. Тарас Компаніченко виконав пісню на слова козака Богданівського полку Гриця Чупринки (муз. Павла Сениці) “Розкішний степ, убогі села”. Тарас Силенко проспівав пісню “Роковини” (на слова отамана Ананія Волинця), а Володимир Самайда – “Пане полковнику” (сл. і муз. О. Веремчука).
Валерій Мартишко прочитав, можна сказати, документальний вірш – “Зайвий”. У його основу ліг спогад вояка Армії УНР Мочарного “Козаки, звідки ви?”.

Селяни не знали, звідкіля були хлопці,
Що кров’ю полили їхні поля.
Палаючим літом, в дев’ятнадцятім році
Скількох невідомих взяла рідна земля.

Згадав Роман Коваль і кубанський період боротьби Миколи Міхновського, пов’язаний зі ст. Полтавською. Це родинна станиця бандуристів Костя Лінського, Конона і Никона Безщасних. Тут народився й генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський. У Полтавській творилася Гайдамацька дивізія. До 1925-го в плавнях неподалік станиці діяв загін легендарного отамана Василя Рябоконя. Останнє повстання проти більшовиків почалося у грудні 1932 року… На початку 1933-го з Полтавської на Урал, у район Нижнього Тагіла, російські окупанти депортували 27 тисяч мешканців станиці Полтавської. Значна частина їх загинула від холоду і голоду ще тієї ж зими. А станицю Полтавську заселили росіянами з Новгорода і Пскова. Перше, що зробили переселенці-червоноармійці: вирубали сади на дрова...
На пам’ять про кубанський період життя Міхновського Тарас Силенко проспівав кубанську народну пісню “Тече Кубань аж у лиман”.
“Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України... – говорив Микола Міхновський. – Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву...  Ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!”
Голос Миколи Міхновського почули нащадки. Абсолютна більшість тих, хто з Майдану пішов добровольцем захищати Україну, знали, хто такий Микола Міхновський, читали його працю “Самостійна Україна”, заряджалися її енергетикою. Це підтвердив у своєму виступі командир Легіону Свободи Олег Куцин.
На духовних прапорах цих хоробрих синів України було написане гасло Миколи Міхновського – Самостійна Україна! На цих прапорах вони залишили свою святу кров.
На пам’ять про духовних нащадків Миколи Міхновського прозвучала пісня Тараса Компаніченка “Дума про Савур-могилу” (про Іловайську трагедію).
“Якби я народився в Турівці чи на Згурівщині, – завершаючи вечір, сказав Роман Коваль, – я б пишався, що є земляком Миколи Міхновського. Сподіваюся, що у ваших серцях такі ж почуття”.
Після цих слів Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Валерій Мартишко і Володимир Самайда виконали пісню на слова Бориса Грінченка “Рідний стяг”.
А завершив дійство хор “Джерело” (художній керівник Павло Стукало) потужною піснею на слова Тараса Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”.
У вечорі пам’яті Миколи Міхновського взято участь майже 300 дітей і дорослих.
Щира подяка Євгенові Чубуку, який закупив комплекти книжок про Визвольну боротьбу для всіх 14 шкіл Згурівки, управлінню освіти, яке купило книжки про Визвольну боротьбу для бібліотек Згурівки, та керівникові сільськогосподарського підприємства “Аратта” Григорієві Гавриленку – головному спонсору свята.
Слава Миколі Міхновському та його вірним нащадкам!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

29 квітня в с. Сівці-Войнилівській Калуського району на Прикарпатті відбулися урочистості. Причина вагома: 75-річчя з часу створення дивізії “Галичина” та вшанування сотника дивізії, уродженця цього села Любомира Макарушки. На пам’ять про його героїчне життя було встановлено меморіальну дошку.
Любомир Макарушка – командир 1-го Станіславського куреня УСС групи “Старе Село” Галицької армії, доктор економічних наук, генеральний секретар УНДО (1927 – 1929), член дирекції видавництва “Червона калина”, член управи Товариства “Карпатія”, посол до польського сейму (1930 – 1935), секретар комбатантської організації “Молода громада”, керівник відділу старшин Військової управи дивізії “Галичина” (1943), радник командира дивізії “Галичина” (1944 – 1945), майор 1-ї Української дивізії УНА, член Української національної ради (1948).
В урочистостях взяли участь ветеран дивізії “Галичина” Павло Лаврук (Івано-Франківськ), ветерани УПА з Коломиї і Калуша, кандидат історичних наук Ігор Ільницький (Калуш), к. і. н., учасник українсько-російської війни з Харкова Роман Пономаренко, заступник голови міської ради м. Калуша Наталія Табачук, заступник голови Калуської районної ради Віктор Гільтайчук, земляки Любомира Макарушки, гості з навколишніх сіл, громадські активісти. Освятили меморіальну дошку священики УПЦ КП та УГКЦ. Святковий настрій створили також художні колективи села і району.
Ініціювали встановлення меморіальної дошки голова Івано-Франківської обласної організації УНА-УНСО Роман Король і громадський діяч Дмитро Жекало. Як розповів Роман Король, на цю добру справу його надихнула книжка Романа Коваля “Іван Ремболович”, у якій є спогади про Любомира Макарушку.
Слава борцям за волю нашої Батьківщини!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ,
заступник голови Калуської міської організації ВО ”Свобода”

1927 рік. Комуністична верхівка СССР готується з величезною помпою відзначити 10-ту річницю захоплення влади в 1917 році. У ті ж дні в с. Верблюжці (тепер Новгородківського району) юні патріоти заснували національну підпільну антирадянську організацію під назвою “Вільна Україна”. До неї увійшли хлопці й дівчата 16 – 19 років. Організували їх жителі села Григорій Бесараб, Григорій Дорожинський, Петро Гудименко, його сестра Клавдія, Михайло Олексієв, Кость Задорожний, ще кілька молодих осіб. Підпільники виробили програму боротьби з більшовицькою владою, проти якої, на їхнє переконання, підніметься вся Україна.
Були налагоджені зв’язки з отаманом Лютим (Єлисеєм Черевиком), який на той час нелегально проживав у Зинов’ївську (нині Кропивницький), підтримуючи стосунки з однодумцями з Миколаєва та Києва. Юні патріоти збирали антибільшовицьку літературу, зброю і вибухівку. На жаль, підпільників видав сексот ҐПУ, якому вдалося увійти в довіру до одного з членів організації.
На початку травня 1929 р. молодих патріотів заарештували. Слідство тривало півроку, до нього залучили слідчих з Миколаєва, Зинов’ївська та Олександрії. Застосовували моральні й фізичні методи впливу.
Читаю протоколи допитів, і кров холоне в жилах. Але як гідно трималися молоді борці за свободу! Вони залишилися незламними. Їх судила сумнозвісна трійка. Вирок, винесений нелюдами, жахливий. Григорія Бесараба і Григорія Дорожинського засуджено до 10 років позбавлення волі в концентраційних таборах, Петра Гудименка – до 8 років, його сестру та Михайла Олексієва – до трьох, Костя Задорожного заслано на Північ на 3 роки. Репресій зазнали їхні батьки, близькі і далекі родичі. Жодному не довелося вийти на волю.
Живі мають пам’ятати подвиг героїв. Це наш обов’язок.

Юрій МАТІВОС

21 квітня 2018 р. в Києві комбатанти “Карпатської Січі”, “Правого сектору”, “Айдару” та інших бойових формацій, члени ВО ”Свобода” та Історичного клубу “Холодний Яр” взяли участь у сумній і водночас світлій події – відкритті пам’ятника Мирославові Мислі-“Мисливцю”, який “був душею і серцем “Карпатської Січі”. “Він шукав бою, шукав контакту з ворогом. Він хотів бачити очі ворога, який конає”, – так сказав командир ОДЧ “Карпатська Січ” Олег Куцин.
Промовляли також Олег Тягнибок, Віталій Кличко, Андрій Іллєнко, Андрій Тарасенко, Роман Коваль, Богдан Червак, Юрко Черкашин-“Чорнота”, Максим Шкуро, Володимир Назаренко та інші. Вели мітинг Юрій Руф і Діана Тяско. Була присутня й Мирославова мама.
“Нація, яка хоче жити, мусить віддавати своїх кращих синів. Нація, яка має синів, які готові за неї іти на смерть, невмируща”, – нагадав Роман Коваль слова Зеновія Красівського, сказані ним напередодні смерті. – Завдяки Мирославові Мислі й таким, як він, наша нація виживе, утвердиться та буде панувати у своїй сторонці. Слава Мирославові Мислі!”
По завершенні мітингу відбувся концерт пісні, що кличе до бою.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Торік у травні в с. Богданівці Знам’янського району Кіровоградської області з ініціативи Знам’янської районної організації ВО “Свобода” відбувся футбольний матч на Кубок Холодноярських отаманів – Мефодія Голика-Залізняка і Миколи Бондаренка-Кібця. Спеціальний кубок з портретами отаманів був виготовлений на замовлення свободівців.
Навесні цього року в с. Дмитрівці в боротьбу за Кубок Холодноярських отаманів вступило 9 футбольних команд. У фінал вийшли чотири команди. Перемогли футболісти із с. Дмитрівки. Вони й здобули кубок. Окрім нього, дістали портрети отаманів Залізняка і Кібця з їхніми короткими біографіями.
Перед початком змагань голова Знам’янської районної організації ВО “Свобода” Олександр Голінько ознайомив футболістів і присутніх із заповітами отаманів.
Микола Бондаренко-Кібець казав: “Нині ми боремося з жорстокими ворогами, але відчуваємо, що Вільної України не здобудемо. Добуде волю наше наступне покоління, яке впізнає ворога і зрозуміє своїх батьків та чиї вони діти. Вони виженуть ворога і Вільну Україну здобудуть...” 3 січня 1921 р. отаман Кібець загинув у бою з червоними, а його дружину і півторарічного сина Миколку закатував єврей-чекіст Голомба.
Олександр Голінько нагадав і слова з вірша, написаного Мефодієм Голиком-Залізняком у Лук’янівській в’язниці:

Я вмираю за те,Що кохав тебе, моя люба Вкраїно. Мені легко вмирати за тебе.
Олександр Голінько наголосив, що сьогодні здобуттю незалежної України перешкоджають не тільки російські окупанти, а й хохли, які живуть за принципами “моя хата скраю”, “хочеш жити – умій крутитись”, “ти начальник – я дурак, я начальник – ти дурак”, “гроші не пахнуть”, “аби гроші та харчі хороші”.
Олександр Голінько висловив надію, що спортсмени візьмуть собі в житті за приклад своїх славних земляків – отаманів Холодного Яру і Чорного лісу.
Слава борцям за волю України!

Романе Миколайовичу! Ще раз дякую Вам за організацію і проведення цьогорічних ушанувань у Холодному Яру, за постійне відновлення історичної пам’яті, упорядкування та видання книг. Було напрочуд гідно і велично. Купа емоцій, книг і натхнення даватимуть наснагу тримати порох сухим до наступної весни і тримати “хвасон” у шанцях Донбасу.
У Мотриному монастирі мені довелося прочитати відвідувачам з Галичини невелику лекцію про сотника Івана Компанійця – на місці його поховання. Я задумався… Ось ми приїздимо в Холодний Яр, вшановуємо  наших героїв, фотографуємося, ділимося враженнями, купуємо сувеніри, але постаті козаків і отаманів під час проведення фестивалю все ж губляться… Навіть той, хто читав, хто знає про них, усе ж із часом забуває деталі. А хто не читав? Як їм відкрити сторінки Визвольної боротьби? А таких багато. Чи не спадало Вам на думку зробити щось на кшталт вистави або театралізованих мініатюр, де б ці славетні козаки розповідали про яскраві сторінки свого життя, що було їм до душі, що ненавиділи, як загинули? Це дало б змогу дух Холодного Яру відчувати особливо гостро. Мені саме цього бракувало.

Олександр ЛИСАК

Від редактора. Пане Олександре! Ваша пропозиція слушна. Обговорив її з Богданом Легоняком і Василем Ковтуном. Як доживемо до наступного року, будемо втілювати.
З пошаною Роман Коваль

Андрій Маслов-“Футболіст”, командир протидиверсійної групи 2-го батальйону 24-ї Окремої механізованої бригади. Його ім’я має бути викарбуване золотими літерами на скрижалях нашої історії.
На жаль, більшість із нас дізнаються про існування цих справжніх лише після їхньої смерті. Вони не йдуть у політику, не люблять телекамер, не розказують усюди про свої здобутки, а мовчки та якісно роблять найголовнішу справу свого життя. У них єдине бажання – вигнати геть тих, хто прийшов на нашу землю сіяти лихо та смерть.
Андрій Вікторович Маслов-“Футболіст” народився 21 травня 1987 р. у с. Новопокровці Чугуївського району Харківської області. У липні 2015 р. добровольцем прийшов до батальйону “Донбас”. Спочатку – солдат, невдовзі – командир відділення 2-го взводу 1-ї штурмової роти.
Андрій – це безкомпромісність та жага дій, невпинне та невтомне бажання воювати за Україну. Його присутність огортала оточуючих якимось дивним спокоєм. Якщо Андрій поруч, нічого страшного не станеться.
У 2015 р. Андрій брав участь у бойових діях в районі Широкиного, здійснював бойові виходи у напрямку Докучаєвська. У серпні 2016-го батальйон вивели на бойове злагодження до с. Старого Київської області. Незважаючи на обіцянки командування повернути батальйон “на нуль”, їм наказали перебувати на другому ешелоні першої лінії оборони, тобто, стояти на блокпостах. Цього бійці не бажали робити. Вони прагнули воювати. Тому у жовтні 2016-го перейшли до 3-ї роти “Донбас” 16-го Окремого мотопіхотного батальйону 58-ї Окремої мотопіхотної бригади. І тоді “Футболіст” і його хлопці потрапили до Авдіївки на три тижні, після чого бригаду вивели на ротацію, на ППД до Глухова. Звідти Андрій здійснив свій перший вояж на блокаду торгівлі з окупованими територіями. Це спричинило неабиякий резонанс, хлопців терміново зняли з блокади та знову відправили до Авдіївки.
Коли в районі м. Костянтинівки побили людей, які здійснювали блокаду, Андрій перебував у відпустці. Тож негайно вирушив підтримати побратимів. Сказав: “Як це, наших б’ють! Що коїться?”
По тому хлопців знову повернули до Авдіївки, а з травня 2017-го вони перейшли до розвідувального взводу 3-го батальйону 72-ї Окремої механізованої бригади. Були сім’єю. Міцною, дружною, кожен стояв горою за свого побратима.
У військових є такий термін – “просочування”. Це непомітний вихід на нову позицію та окопування з облаштуванням вогневих точок. Вони першими здійснювали небезпечні виходи на нові позиції, тихесенько там облаштовувались, окопувались, переносили стрілецьку та більш важку зброю. Коли поранило “Цинка”, хлопці за 2 хвилини зібралися у повну бойову готовність. Зібралися та кинулися на допомогу, попри те, що сепари могли влаштувати засідку.
Його улюбленою грою був футбол. У мирний час грав за команди Харківщини, Донеччини, Горішніх Плавнів та Мелітополя. Навіть в умовах війни він влаштовував спортивні змагання. Попри бойові дії, намагався переглядати матчі, – якщо була така можливість. В Авдіївці, коли йшов з хлопцями дивитись по телевізору футбол (звісно, з автоматами), сказав “Маю”: “Дядя Вова, ми – на футбол, телефони в кишенях, якщо що, будемо за одну-дві хвилини”.
Після виводу 72-ї ОМБр на ротацію Андрій разом із побратимами знову змінив підрозділ, бажаючи лише одного – залишатись на передовій та битись далі.
Молодший сержант Андрій Маслов загинув 21 травня 2018 р. близько 5:00 в бойовому зіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт Південне (присілок Чигирі) неподалік окупованої Горлівки. В тому бою поліг і його товариш – В’ячеслав Васильович Куцмай-“Цинк”. Із 2014 р. він служив у батальйоні спецпризначення НГУ “Донбас”. Пройшов бої за Іловайськ. Потрапив у полон. Під час великого обміну в грудні 2014-го був звільнений. Подальший шлях “Цинка” у війську – такий самий, як у Андрія Маслова-“Футболіста”: 16-й ОМПБ 58-ї бригади ЗСУ, відпустка та участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО, служба у розвідувальному взводі 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр та в 24-й Окремій механізованій бригаді. Влітку 2017 р., під час служби в лавах 72-ї, Слава Куцмай був поранений у районі шахти “Бутівка”. Тоді Куцмая  через відкритий простір витягував Андрій Маслов, а евакуював пікапом Майборода. Всіх трьох уже немає серед живих… 21 травня, в останньому бою, українські герої та їхні товариші знищили 15 окупантів та “сепарів”.
Андрій Маслов залишив у смутку батьків, дружину та 5-місячну дитину. Поховали його 24 травня на Алеї Слави у Харкові, а з В’ячеславом Куцмаєм попрощалися 25 травня, в Михайлівському Золотоверхому.
Вічна слава нашим героям!

Ян ОСОКА

Важко підібрати правильні слова та усвідомити, що людини, з якою ти пліч-о-пліч три роки воюєш, звільнюєш Українські землі від окупанта, більше нема. Людини, яку поважали всі військові, людини, яка була авторитетом у підрозділі, – щирим, врівноваженим, упевненим.
Людину, яку ставили за приклад та на кого рівнялися, – вбив московський окупант. Убив Захисника України, який покинув усе і став на захист своїх суверенних територій. Я дуже хочу, щоб ви пам’ятали і знали, якою ціною здобувається мир. Я дуже хочу, щоб ви пам’ятали, що ось такі молоді хлопці – сучасні Герої України, про подвиги та жертовність яких має знати кожен. 
Вічна слава Герою!

Дмитро КОЦЮБАЙЛО

2 червня 1652 р. Гетьман Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розгромив польське військо під горою Батіг.
2 червня 1978 р. помер Архип КМЕТА, полковник Армії УНР, командир 4-го полку Січових стрільців, діяч ОУН, лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста.
3 червня 1973 р. у с. Сокільниках Пустомитівського р-ну Львівської обл. народився Андрій ДИГДАЛОВИЧ, козак Самооборони Майдану, двоюрідний онук полковника УПА Івана Бутковського-“Гуцула”), лицаря Золотого Хреста Бойової Заслуги. Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
6 червня 1993 р. в м. Кривому Розі народився Ілько ГАЙДУК-“ЧУЧУПАКА”, сотник Інгульської паланки Війська Запорозького Низового, командир Криворізької самооборони, сержант 25-ї Окремої повітряно-десантної бригади. Загинув 14 червня 2014 р. в Луганську. На його пам’ятному козацькому хресті написано: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто душу свою положить за друзів своїх”. Нагороджений орденом “За мужність” III ст. (посмертно).
7 червня 1903 р. народився Ларго ЗОЗУЛЯ, поручник Армії УНР. До української армії пішов добровольцем у 16 років. Його батька, повстанського отамана, 1921-го розстріляли більшовики. Закінчив лісовий відділ агрономічно-лісового факультету УГА в Подєбрадах. До 1939 р. вчителював у Карпатській Україні. Голова Союзу українських комбатантів Південної Австралії, професор гімназії в м. Глосопі (Південна Австралія). Лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста.
7 червня 1938 р. росіяни розстріляли поета Миколу ВОРОНОГО.
8 червня 1668 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано гетьманом Війська Запорозького.
11 червня 1973 р. помер Осип ЛЕВИЦЬКИЙ, сотник УГА, начальник Пресової кватири УГА, пластовий діяч, редактор журналу “Український пластун”, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині, автор спогадів “Галицька Армія на Великій Україні: Спомини з часу від липня до грудня 1919”.
15 червня 1888 р. народився Гнат КОЛЦУНЯК, старшина УГА, диригент духового оркестру УГА, художник, етнограф. Убитий москалями 1937 року.
16 червня 1578 р. поляки стратили Івана ПІДКОВУ.
16 червня 1898 р. народився Тихін БОЙКО, член Українського літературного художньо-етнографічного товариства ім. Григорія Квітки-Основ’яненка (Харків, до 1916), сотник Армії УНР.
21 червня 1768 р. гайдамаки визволили Умань від поляків.
22 червня 1893 р. народився Михайло ЗІНЧЕНКО, старшина Запорозької дивізії Армії УНР, директор хліборобської школи в м. Сяноку (Галичина).
22 – 24 червня 1941 р. росіяни розстріляли десятки тисяч ув’язнених українців Галичини та Волині.
23 червня 1993 р. народився Олег ДОВБНЯ, старший розвідник 81-ї аеромобільної бригади ЗСУ. Загинув 25 березня 2016 р. під м. Авдіївкою Донецької області.
26 червня 1958 р. помер Святослав ШРАМЧЕНКО, ад’ютант морського міністра Української Держави та УНР.
28 червня 1898 р. народився Петро ГОРБУНІВ, вояк 3-го куреня Богданівського полку, старшина для доручень у штабі Катеринославського повстанського коша, осавул повстанського отамана Чорної Хмари, член філії Українського товариства Ліги Націй. Участь у повстанському русі брали батько і сестра Леся. Повстанець Микола Леонтович стверджував, що П. Горбунів у складних бойових ситуаціях зберігав спокій, забезпечуючи виконання завдання.
29 червня 1919 р. трагічно завершив своє вояцьке життя полковник Петро БОЛБОЧАН, командувач Запорозького корпусу та Лівобережного фронту Армії УНР, полковник Армії Української Держави та Армії УНР, визволитель Криму.

І цього року на вшануваннях героїв Холодного Яру однією з важливих локацій стала Літературна сцена. Роботу вона почала опівдні 29 квітня на головній сцені Музичного фестивалю “Холодний Яр-2018”, неподалік дубу Максима Залізняка, де, натхнений розповідями селян і краєвидами цього чудового краю, наш пророк Тарас Шевченко творив поему “Гайдамаки” та вірш “Холодний Яр”.
У її роботі взяли участь і визнані майстри слова, і поети, яких народила Революція Гідності та російсько-українська війна.
Декламували свої вірші поети Василь Ковтун, Марія Волинська, Мальва Кржанівська та Олег Короташ. Презентували поетичні збірки член Історичного клубу “Холодний Яр” з Кривого Рогу Володимир Стецюк (“Повстання”) та його дружина Іннеса (Інна) Доленик (“Навпіл”). А ще Володимир Стецюк представив книжку члена Історичного клубу “Холодний Яр” Олександра Мельника “Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923).
Вадим Прокопенко з Києва презентував книжку для дітей “Дідові історії”. Її видавець Марко Мельник (доброволець батальйону “Азов” і член Історичного клубу “Холодний Яр”) розповів про довгий шлях від ідеї до видання книжки та про плідну співпрацю з її автором, а також з ілюстратором Володимиром Машевським. Для Вадима Прокопенка це дебютна авторська робота, відтак і перша презентація. І здійснив він її у Холодному Яру!
Автор і видавець поділилися намірами створити серію історичних книжок для дітей, акцентуючи на героїчних сторінках нашого минулого.
Марко Мельник провів конкурс. Діти вибирали ілюстрацію з книжки “Дідові історії” і намагалися її перемалювати. За кожний малюнок видавець давав подарунки – пенали, олівці, цукерки… Всього діти дістали 11 подарунків. Їхні батьки дякували, що демобілізовані бійці займаються вихованням молодого покоління.
З приємністю запросив я до слова лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, поета Павла Мовчана, який вслухався у твори незнаних йому літераторів. У своїй промові голова “Просвіти” закликав до подальшої боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Бойовим було слово офіцера ЗСУ, заступника командира зенітної ракетної батареї, письменника Олександра Лисака, котрий, натхнений подвигами гайдамак, продовжує їхню священну справу. І набоєм, і словом! Ось уривок з його вірша:

Та, однак, не зреклась груба шкіра долонь
Від руків’я ножа чи шаблюки –
Ще з Холодного Яру повіє вогонь,
І на склик будуть йти одчайдухи!

Щемливо виступила волонтер, лідер Всеукраїнського жіночого руху “За вільну Україну” Раїса Шматко. Її знають майже по всій лінії фронту. “Хлопці гинуть там і своїм життям дають нам час навести лад всередині країни. І чим довше ми будемо зволікати, тим більше їх загине”, – сказала вона і покликала на сцену свою колегу по волонтерству Євгенію Кушнір, яка не змогла жити спокійним цивільним життям і взяла в руки зброю та зі своїм майбутнім чоловіком у складі ДУК “Правий сектор” стала на захист рідної землі. Глядачі нагородили героїню гарячими оплесками та вигуками “Слава Героям!”.
Потім я зачитав свій вірш “Над Холодним Яром”. Ось уривок (і лейтмотив!) твору:

Гей, братове, буде лад,
Будуть честь і слава –
Як освятим зброю над
Гайдамацьким ставом,
Як повіє догори
Полум’я над жаром,
Як здіймуться прапори
Над Холодним Яром.

Після цих слів на сцену вийшли заслужений діяч мистецтв України Володимир Гонський і гітарист-віртуоз, арт-волонтер Сергій Шматок, який виконав музичну композицію на пам’ять про полеглих героїв усіх часів.
Яскрава промова Володимира Гонського була підсилена потужними піснями і неймовірною артистичною енергією. Вперше українською мовою він виконав пісню донських козаків “Не для мене”, яку записав у Румунії від правнучки донського козака.
На завершення програми у виконанні Сергія Шматка прозвучали українські мелодії, включаючи славень України, під який глядачі піднялись і приклали руки до сердець, переповнених любов’ю до Холодного Яру та України.

Василь КОВТУН,
ведучий Літературної сцени,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Хутір Буда, Холодний Яр, 29 квітня 2018 р.

Урочистості, присвячені Дню створення 93-ї Окремої механізованої бригади, пройшли у Волновасі Донецької області. Підрозділу вручили нову хоругву із зображенням холодноярської символіки. Це перший випадок в історії ЗСУ, коли бригада отримує почесний (мотиваційний) прапор до офіційного бойового знамена. Хоругва – двостороння. На одному боці – холодноярський дуб із перехрещеними ножами на чорному полі. На другому – стилізований чорний ворон на білому полі.
“Символіка Холодного Яру на прапорі не випадкова. Холодний Яр – символ боротьби українців за волю, власну державність”, – сказав бійцям волонтер Роман Донік.
Архієрей УПЦ Київського патріархату, єпископ Харківський і Богодухівський Митрофан освятив почесну хоругву, яку було вручено командиру бригади полковнику Владиславу Клочкову.
– Що нас штовхає на боротьбу? Любов і жертовність. У бій нас кличуть покоління українців, які боролися за незалежність і не змогли її вибороти. Кличуть і ненароджені покоління майбутніх українців, – зазначив на урочистостях голова Синодального управління військового духовенства УПЦ КП митрополит Іоанн (Яременко).
93-тя Окрема механізована бригада ЗСУ поки називається Харківська, але керівництво держави має намір присвоїти бригаді почесне ім’я “Холодний Яр”.
Для бійців 93-ї ОМБр жителів Волновахи і прилеглих населених пунктів зі святковою програмою виступили гурти “Тінь Сонця”, “Bagiroff Band”, Сашко Лірник, артисти і музиканти місцевих творчих колективів, військовий оркестр 93-ї бригади.
Під час урочистостей було презентовано й гімн 93-ї ОМБр у виконанні гурту “Тінь Сонця” (художній керівник – член Історичного клубу “Холодний Яр” Сергій Василюк). Автор тексту – молодший сержант Влад Сорд.
Слава козацтву Збройних сил України!

“Упродовж свідомого життя, в міру можливості, втілював у життя українську національну ідею”, – написавв автобіографії Володимир Петренко.
Народився Володимир Іванович у родині вчительки й агронома. Дитячі та юнацькі роки пройшли на Дніпропетровщині. З травня 1963 р. працював електромонтером на будівництві Канівської ГЕС.
У 1970 р. закінчив факультет української філології Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. 1972-го написав кандидатську дисертацію “Роман Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”. Хоч її схвалила Академічна рада (Євген Кирилюк, Євген Шабліовський, Петро Кононенко, Іван Пільгук, Микола Сиротюк та ін.), але до офіційного захисту її не допустили. КҐБ уже звернув увагу на “неблагонадійного” науковця…
Володимир Петренко продовжував працювати електромонтером, інженером-енергетиком, інженером, майстром дільниці, завідувачем виробництвом, заступником начальника відділу постачання, старшим інженером, начальником відділу, електрослюсарем 6-го розряду та електромонтером 6-го розряду на канівських підприємствах.
У вільний час він опанував повний курс електроніки Дніпропетровського гірничого інституту та повний курс радіотехніки Харківського політехнічного інституту, досягнувши найвищої професійної майстерності. “Професор”, “доктор” – саме так називали його колеги.
 У 1960-х рр. Володимир Петренко входив до Черкаського неформального гуртка українців (Василь Симоненко, Василь Захарченко, Данило Нарбут, Валерій Шпак та ін.). 1963-го познайомився з В’ячеславом Чорноволом. Пропагував правдиву українську історію, створив неформальне об’єднання на кшталт Січі. 1963 року запровадив у виробничій сфері українську мову – не тільки як розмовну, а й у технічній документації.
Наприкінці 1980-х співпрацював з радіостанціями “Свобода”, “Голос Америки”, “Німецька хвиля”. Він – активний учасник канівських і всеукраїнських мітингів та демонстрацій. 1988-го вступив до Української гельсінкської спілки.
Створив канівський осередок НРУ. Перші зібрання проводив на своєму городі. Створив Черкаську крайову організацію Руху. Взяв участь в організації й проведенні Установчого з’їзду Народного руху України. Організатор самвидаву та перших мітингів із критикою КПРС.
Володимир Петренко випустив у світ перші  рухівські газети, зокрема газету “Канівський вісник”. Власними силами виготовив та розповсюдив книжки Павла Штепи “Московство” (73 примірники), Валентина Мороза “Україна в ХХ ст.” (200 примірників). Написав, видав та безкоштовно поширив 200 примірників документально-художнього роману про учасника УПА “Пісня в неволі”.
Володимир Іванович – співтворець громади “Артанія”, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, ОУН, навіть Союзу українок… Під час серпневого путчу ГКЧП очолив спротив путчистам. Він перший підняв над Канівською міською радою синьо-жовтий прапор. Невдовзі став депутатом Канівської міської ради, очолив демократичний блок.
З проголошенням незалежності вів активну просвітницьку діяльність серед тодішнього канівського владного Олімпу: від міського голови до керівника військкомату, розносив, роздавав брошури, листівки, газети, книги про історію України, про її героїв, про її минуле. Учасник Помаранчевої революції, організатор поїздок канівців на Майдан у Київ. Підтримував та захищав перші паростки підприємництва в Каневі, бачачи в них формування середнього класу.

Від редактора “Незборимої нації”
Наприкінці 1990-х рр., коли на хвилях Українського радіо лунала моя авторська передача “Отамани Гайдамацького краю”, Володимир Петренко записував її на магнітофон, а потім ходив по канівських школах і давав можливість послухати дітям передачі про Визвольну боротьбу – тоді нікому не відому. Виявив у цьому велике завзяття. Відтоді ми з ним і заприятелювали.
2001 року вийшов збірник моїх радіопередач “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. На його початку я опублікував деякі листи – відгуки на радіоцикл. Лист Володимира Петренка називався “Творіть Україну навколо себе!”. Ось повний текст листа українського подвижника: “Народ завоюєте не тоді, коли здолаєте його опір, а тоді, коли напишете йому його історію”. Цим повчанням римського філософа Салюстія завжди користувався московський окупант, внаслідок чого – на одинадцятому році незалежності – я змушений відкладати всі поточні справи й мерщій заправляти до магнітофона касету: зараз буде (чи не буде?!) передача “Отамани Гайдамацького краю” – чи не єдине джерело пізнання нашого минулого. Автор передачі розповідає на всю Україну, а я поширюю ним сказане навколо себе. Інші передачі (Яворівського, Погрібного та ін.) теж потрібні, але почуття власної гідності, національної свідомості, патріотизму й гордості за свій народ виховує саме програма “Отамани Гайдамацького краю”. Володимир Петренко, м. Канів”.
“Упродовж свідомого життя… втілював у життя українську національну ідею”, – написавпро себе Володимир Петренко.
Стверджую: так і було.
Вічна слава українському подвижнику Володимирові Петренку!

Поет Данило Кулиняк народився 2 квітня 1948 р. в с. Старому Кропивнику Дрогобицького району на Львівщині в сім’ї греко-католицького священика. 2 квітня 2018 р. в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї відбувся вечір його пам’яті. У цей день Д. Кулинякові виповнилося б 70 років.
На вечорі його вірші декламував син Михайло. Володимир Осипчук прочитав власний сонет, присвячений Данилові Кулиняку. Головний зберігач фондів музею Лариса Юхименко прочитала вірші ірпінської поетеси Ніли Висоцької, присвячені Данилові Кулиняку і його дружині Наталі Околітенко. Вечір пам’яті Данила Кулиняка відбувся і в Роменській бібліотеці для дорослих ім. Бориса Антоненка-Давидовича.
1951 року родину Кулиняків виселили за межі Західної України. Данило навчався в Херсонському мореплавному училищі, але недовго – його виключили за створення підпільної молодіжної організації “Вісники свободи України”. Від ув’язнення Данила врятувало те, що він був неповнолітній, та зміна вищого керівництва КПРС. Данило Кулиняк закінчив Літературний інститут ім. Максима Горького, працював науковцем у Роменському краєзнавчому музеї на Сумщині. Там зацікавився трагічною долею вихідця з Роменщини, останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Цю тему Кулиняк досліджував упродовж усього свого життя. Він написав про Калнишевського п’ять книжок. З однодумцями створив Всеукраїнський благодійний фонд ім. Петра Калнишевського, став його директором.
У творчому доробку Данила Кулиняка – понад 20 книг поезії і прози, понад три тисячі публікацій в українських і зарубіжних ЗМІ. Він заслужений журналіст України.
Одна поетеса сказала про Данила Кулиняка: “Це чоловік просторий тілом і душею”. Я можу засвідчити це особисто. Коли мене виганяли з роботи, цькували, Данило Іванович надав мені підтримку.
В Ірпені іменем Кулиняка названо вулицю, на якій він жив. Дехто із жителів цієї вулиці був проти, мотивуючи незгоду тим, що не знає, хто такий Кулиняк. Напередодні вечора пам’яті до всіх будинків на вулиці Кулиняка було рознесено запрошення на цей захід. На вечір прийшло чимало людей. Але жодний мешканець вулиці Кулиняка не з’явився.   
Данило Кулиняк боровся за збереження рідної природи і рідної мови. Його поезія посідає значне місце в українській літературі.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею

29 квітня велика делегація зі Шполянщини здійснила незабутню подорож до Холодного Яру. До святих місць прямували автобусами та власними автівками небайдужі жителі зі Шполи, Товмача, Лебедина, Мар’янівки, Скотаревого, Антонівки та інших населених пунктів району. Було багато молоді.
Поїздку організували активісти громадської організації “Товмацький курінь” на чолі з Дмитром Вовком, Сергієм Ковалем та Анатолієм Козленком. Юних лебединських козаків привезли директори шкіл Лідія та Сергій Осаули.
– Я досі дуже мало знала про Холодний Яр, – розповіла десятикласниця Анастасія Ветушко. – У школі про нього майже нічого не чула. Знаю, що Україна відзначає 100-річчя Української революції, а в подробиці якось мало хто вникає. А тут нас запросили відвідати місця, де колись українці мужньо билися за Україну. Стало цікаво, і я поїхала. Не пошкодувала анітрохи. Холодний Яр сподобався не тільки своєю мальовничістю, а й якоюсь загадковістю. Слухаючи історії про отаманів, сотників, їхні бої, захотілося ще більше дізнатися, прочитати про них, щоб знати й пишатися своїми земляками. Тепер же я й спати не буду, так зачепило...
– У Холодному Яру – благодатна енергетика, втоми не відчуваєш, – доповнила однокласниця Анна Волошина. – Мені дуже сподобалися виступи музичних гуртів та кобзарів.
– Особливо запам’яталося освячення зброї біля Гайдамацького ставу, – сказала Тетяна Сторчак. – Я фотографувала це дійство і раптом, слідом за воїнами, повторила Молитву українського націоналіста. Ця клятва аж до сліз мене пройняла! Бачила їхні очі – вони такі безстрашні! Дізналася і про козаків-характерників – це справді дуже цікаво! Ми побували на місці останнього бою Василя Чучупаки, відвідали могилу сотника Івана Компанійця в Мотрониному монастирі… Виявляється, нині в монастирі панує московська церква... А взагалі ця подорож стала як доповнення до тих знань, котрі ми черпаємо із червневого фесту на Шполянщині – “Товмацький курінь”. Цього року не лише гратимемо у футбол, а більше слухатимемо виступи про історію, згадуватимемо Холодний Яр.

Наталка СТОРЧАК

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 40 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 55 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 400 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 200 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 70 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 60 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 60 грн.
“Отаман Орлик” – 55 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 45 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 100 грн.
Ціни вказано станом на червень 2018 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат
на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 62 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 140 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 80 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 95 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 50 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 70 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 80 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 97 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 100 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 85 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 85 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 95 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 400 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 240 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 115 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/