Інтервенція Росії не стала несподіванкою для тих, хто цікавиться історією, зокрема і для мене. Ще свіжі в пам’яті емоції від прочитання “Холодного Яру”, “Отамана Зеленого”, “Чорного Ворона”, книжок про Якова Орла-Гальчевського, спогадів Михайла Омеляновича-Павленка та інших літописів про українсько-російську війну 1917 – 1920-х років.
Аналогій між тією війною і цією чимало: маріонеткові проросійські уряди – тоді, УСРР, тепер ЛНР і ДНР, фінансування їх та озброєння Москвою, бандитські армії, які грабують і нищать, вал брехливої московської пропаганди, намагання представити російську інтервенцію як громадянську війну в Україні і… невелика кількість відчайдухів-патріотів, які героїчно протистоять агресивній російські темряві.
У часи служби в батальйоні “Айдар” я бачив багато героїв. Один з них – Геннадій Тома, позивний “Вуйко”. Я пишаюсь, що можу назвати його побратимом.
Цей чоловік роками працював на Півночі Росії. Події на Майдані пропустив – був на вахті. А потім почалася війна. Він приїхав додому, на Харківщину, в село Шелестове, побачився із жінкою, обійняв дочок і… пішов у військомат.
Не одразу, з боями, але потрапив у батальйон “Айдар”. Ми були в одному взводі, товаришували як земляки, наші ліжка були поруч на другому ярусі. Я інколи вночі зачіпляв його, бо не всі вояки сплять спокійно.
Генка був сміливий і хоробрий, патріот до мозку кісток. Завжди носив із собою прапор України. На бронік намотав жовто-блакитну стрічку, а в кишені, біля серця, – прапор!
Я знав лише одного козака, який постійно носив прапор, – це Гена!
А ще завжди у нього був шматок “колорадської” стрічки.
– Нє, хлопці, – пояснював він, – це не для того, щоб здаватися. Просто, якщо вже так станеться, що навколо будуть сєпари і вийти можливості не буде, начеплю цю стрічку, вийду до них з піднятими руками і по-їхньому казатиму: “Я свой, парні”. Підпустю якомога більше до себе і підірву дві ЕФки. Пора їх відучать. Хай звикають до того, що українці в полон не здаються.
“Вуйко” вірив, що цю війну він пройде до переможного кінця, а загине в Криму, у складі батальйону, який першим зайде на територію півострова. Але…
19 липня, після невдалої спроби прориву регулярних частин до оточеного Луганського аеропорту, де не перший тиждень, відрізані від усіх, вели бої львівські десантники, добровольцям “Айдару” було поставлено задачу деблокувати аеропорт.
Надвечір 20 липня задачу ми виконали: “дорогу життя” пробили, але автоколона з харчами, водою і набоями для десантників затримувалася. Айдарівці залишилися тримати коридор у с. Георгіївці. Переночували.
Ранок 21 липня почався із шаленої артпідготовки. А потім понад 200 москалів і три танки пішли на 38 айдарівців, чотирьох десантників й один наш танк. Бій був запеклий. Атаку ми відбили, коридор утримали, вбили 78 москалів. Але втратили нашого “Вуйка”. Побачивши, що треба прикрити відхід пораненого побратима, він, не вагаючись, залишився. І дістав кулю…
Усім айдарівцям після бою обіцяли вручити ордени за мужність, але потім передумали… Нехай нагородою для Генки буде наша вдячна пам’ять!
На світлині, яку надсилаю, – козаки-айдарівці у дворі Луганської школи міліції перед виїздом до аеропорту. Ліворуч Геннадій Тома, біля нього я. Так сталося, що останню свою фотографію Геннадій зробив у місті Щастя. Гірка іронія долі.
Вічна пам’ять борцям за волю України!

Євген ГОРОДНИЧУК
Харківщина

Facebook вибухнув світлинами сміливої школярки з Луганщини, яка вже чотири місяці щодня, загорнувшись у синьо-жовтий прапор, зустрічає українських військових, які їдуть повз її будинок. “Чотири місяці день у день, із самого ранку і доки не стемніє, вона виходить на дорогу біля своєї хати і проводжає наших бійців на передову. Яка радість нашим хлопцям побачити це сонечко, загорнуте в синьо-жовтий прапор”, – написав про неї один з бійців АТО, режисер Тарас Томенко.
Вдячні за таку підтримку, військові назвали на її честь танк. 
А в рідній школі дівчину називають бандерівкою. І відвернулися від неї. Тепер до школи вона не ходить… Про життя неподалік лінії фронту юна козачка Євдокія Кулинич розповіла кореспондентові Galnet: “Я живу й жила в Луганській області. Як почалася війна, одразу підтримала українських військових. Але тоді в мене не було національної атрибутики… І ось нарешті я роздобула прапор. Коли вперше помахала прапором військовим, які проїздили повз мене, хвилювалася. Не знала, як вони відреагують. Коли побачила, що вони зраділи, дякують, я зрозуміла, що вже просто не зможу не вийти, бо це буде зрадою.
Як ставляться до твоїх поглядів земляки?
Більшість негативно. Навіть ті хто підтримує Україну, роблять це нишком. Кажуть: “Нащо ти це афішуєш?” Я показувала їм фотографії з військовими, подарунки, раділа, а вони дивувались і думали, що я сама напросилася, щоб вони зі мною сфотографувалися. Навіть проукраїнськи налаштовані мене не розуміли. А ті, хто не за Україну, поставилися дуже негативно. Могли показати щось непристойне, зробити капость.
Коли на твою честь назвали танк, що ти відчула?
Було дуже приємно та несподівано. Неймовірні почуття! Це підняло бойовий дух.
А у місті в ставленні до мене нічого не змінилося. Але завдяки людям з інших наших країв, які мене підтримують, мені тут легше.
У соцмережах тобі пропонували допомогти переїхати. Не плануєш скористатися цими пропозиціями? 
Мабуть, після Нового року кудись поїду. Ще точно не знаю куди. Я люблю Україну і хочу бути їй корисною, тож продовжуватиму навчання, а по завершенні 11-го класу, поступатиму до інституту. Головне, здобути корисну професію, щоб допомогти Україні”.

Ірина РЄВУНОВА

На початку грудня 2014 р. в Донецькому аеропорту було знищено спецназ ГРУ. Загинуло не менше 100 військовослужбовців РФ, серед них і бойовики з Осетії і Дагестану. Російські генерали попросили про перемир’я, щоб забрати трупи.
Великі втрати – і в інших елітних частинах РФ, наприклад, у 24-й Окремій бригаді РСПН (Новосибірськ) за весь час бойових дій загинуло більш як 500 військових. Бригада фактично припинила існування. 45-й російський полк під час боїв в Україні втратив не менше 100 вояків, а 14-та Окрема бригада РСПН з Усурійська – не менше 17 осіб. 80% тіл мають кульові поранення, тобто їх отримано в ближньому бою.
Одна з найбільших поразок у новітній російській військовій історії – результат дій українських військових.

Олексій АРЕСТОВИЧ

Радіо “Ера” розповіло історію хлопця з Чернівців, який на БТР потрапив у засідку. В бою йому відірвало ногу. Хлопець наклав джгут, відірвану ногу прив’язав до рюкзака. Ще хвилин 20 стріляв з автомата.
А ногу йому врятували! А тепер з допомогою апарата Ілізарова намагаються виростити 8 сантиметрів втраченої кістки. Скажіть, хто з письменників чи фантастів, здатен таке вигадати?! А якщо і вигадаєш, то хто повірить?

Галина ВОГТ

У ніч на 11 грудня 2013 р., коли “Беркут” вдруге штурмував Майдан, ударив в усі дзвони Михайлівський Золотоверхий монастир. Тривожний, але водночас піднесений дзвін не вщухав до 5-ї ранку, закликаючи людей допомогти протестувальникам.
У дзвони бив аспірант Богословської академії та адміністратор офіційного сайту Михайлівського золотоверхого монастиря 25-річний Іван Сидор. Бив кілька годин поспіль. Під ранок йому на допомогу прийшли інші семінаристи.
Київ не чув і не переживав такого від 1240 року, коли під Києвом стояла монголо-татарська орда.

Газета “День”

Стефа Шабатура народилася 5 листопада 1938 р. в селі Іванє-Золоте Заліщицького району Тернопільської області в селянській родині. Батько загинув на війні. Мама Анна – народна художниця і майстриня. 1961 року Стефа закінчила художнє училище, а 1967-го – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, за фахом художник-прикладник. Член Спілки художників України. Гобелени Стефи Шабатури експонувалися на численних виставках і були високо оцінені. Про її творчість написано в 6 томі “Історії мистецтва України”.
Стефа Шабатура брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді “Пролісок”, розповсюджувала літературу самвидаву. 1970 року разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза. Добивалася дозволу бути присутньою на його суді.
Ув’язнили її під час масових арештів української інтелігенції 12 січня 1972 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Їй інкримінували, зокрема, розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса “Веселий цвинтар”, Миколи Холодного “Крик з могили”, статті Валентина Мороза “Серед снігів”. 13 липня 1972 р. засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання. Ще до суду виключена зі Спілки художників.
Каралася в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в сел. Барашево Теньгушовського району (Мордовія). Брала дуже активну участь в акціях протесту, голодуваннях, домагалася статусу політв’язня, амністії для всіх в’язнів сумління, за що її карали у штрафному ізоляторі, карцері та приміщенні камерного типу – разом 115 діб карцерів і півтора року ПКТ.
Шабатурі забороняли малювати, у зв’язку з чим жінки-політв’язні оголошували протест і голодували. Лише 1974 року представник Львівського КҐБ привіз їй етюдник, фарби, олівці, пензлі та папір. Тому адміністрація табору не відбирала їх.
У кінці 1975-го С. Шабатуру возили етапом до Львова на “перевиховання”. 10 грудня, у День прав людини, вона, як і в попередні роки, оголосила голодування, протестуючи проти порушень прав людини в СССР. Попри наполегливі докори працівника Львівського КҐБ, Шабатура голодування не припинила. Тоді пообіцяли, що вона пошкодує про це.
Зразу ж після повернення до табору, просто на вахті, Шабатурі оголосили акт про спалення 150 її малюнків та екслібрисів, відібраних перед від’їздом, – як таких, де зображено табір, та “абстрактних”. “Крамольною” виявилася і літера “Ш” під малюнками: вона нагадувала тризуб… У лютому 1976 р. на знак протесту відмовилася від роботи. Її посадили в карцер, а в квітні – на півроку до ПКТ. Начальник табору Шорін цинічно заявив: “Мы сейчас не расстреливаем, но у нас есть другие способы сделать так, чтоб из лагеря вы живой не вышли”. Шабатура оголосила голодування, яке тримала 12 діб. Мордовськими таборами прокотилася хвиля протестів проти знищення інтелектуальної власності (тоді ж були оголошені акти про знищення вишивок Надії Світличної, віршів Ірини Калинець та Василя Стуса).
1976 року Стефі дали побачення з матір’ю на одну добу. Розмова прослуховувалася. Коли ж голосів не стало чути, начальник Мордовського КҐБ полковник Дротенко вломився в кімнату побачень і в сутичці відібрав у Шабатури ручку й папір з написаним текстом розмови. Дротенко доводив матері, що її донька невиправна, що таких, як вона, слід розстрілювати. Переконував, що її праць не знищували – знищили лише ті, на яких зображені в’язні та де були “абстрактні замальовки табору”. Дротенко кинув декілька екслібрисів на долівку і розтоптав їх...
Після такого побачення Шабатура знову протестувала проти знищення її робіт відмовою від рабської табірної праці. Її знову покарали карцером і ПКТ.
На етап Стефу Шабатуру взяли з одиночної камери в м. Явас на Різдво 1977 року. Заслання відбувала в с. Макушино Курганської області. Працювала в художній майстерні при Будинку культури (оформлення наочної агітації).
У лютому 1979-го група політв’язнів і засланців, зокрема Шабатура, підтримала Українську гельсінкську групу, оголосивши себе її членами. Як такій, що “не стала на шлях виправлення”, Шабатурі після закінчення заслання веліли нікуди не заїжджаючи прямувати до Львова і стати там під адміністративний нагляд. 2 грудня 1979 р. вона прибула додому. Однак міліція відмовилася її прописати у власній кооперативній квартирі, де жила її хвора мати – вдова учасника війни. Стефа категорично відмовилася будь-куди виїздити. Рік перебувала під адміністративним наглядом.
У кінці 1980-х Шабатура активно включилася в національне відродження. Була активісткою Львівських організацій “Меморіалу”, Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої Української Греко-Католицької Церкви, а у 1990 – 1995 рр. – депутатом Львівської міськради. З 1991 р. – голова Марійського товариства милосердя.
Працювала художницею в текстильній промисловості. 1994 року, як реабілітована, на пільгових умовах одержала приміщення під майстерню. У 1999 році нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8 листопада 2006 р. як член УГГ нагороджена орденом “За мужність” І ступеня.
Померла 17 грудня 2014 р. після тяжкої тривалої недуги.
Нехай Господь оселить її там, де праведні спочивають, де нема хвороб і печалі.

Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО,
Харківська правозахисна група

Павло Петренко з Воронькова Бориспільського району на початку серпня пішов добровольцем до ЗСУ. Небайдужий він чоловік! Як можна сидіти вдома, коли у країні війна!
53-річному водію швидкої допомоги сільської дільничної лікарні непросто було потрапити до армії. Не хотіли брати. А він усе наголошував, що у 1980 – 1982 рр. був водієм БТР і обізнаний з військовою технікою.
Відбувши перенавчання на Закарпатті, у складі 128-ї Мукачівської гірськострілецької бригади вирушив на Донбас. Два місці воював біля Дебальцевого. З 21 листопада – в Артемівську. “Порівняно з Дебальцевим тут тиша. Така незвична, що у перші дні страшенно дзвеніло у вухах, – розповів Павло Григорович. – Три місяці в умовах перемир’я, постійному очікуванні… Хоча на передовій точаться страшні бої. Тому в багатьох хлопців – депресія від бездіяльності. Через неї дехто починає пиячити. А там потрібен тверезий розум”.
До спокійного Артемівська їдуть біженці з окупованих територій. Вони порівнюють і переповідають знайомим побачене: в населених пунктах, підконтрольних українській армії, є газ, електроенергія, вода, функціонує громадський транспорт, таксі, в магазини  завозиться товар, діти відвідують школи, дорослі працюють. Там же, де територія підпорядкована терористам, люди потерпають від холоду і голоду.
На Донбасі продовжує працювати телебачення окупантів. Транслюється воно і на визволені території. “Вирішили і ми якось переглянути… Виявляється, що наші військові – ґвалтівники, вбивають дітей, грабують будинки, чинять терор, що української нації не існує, а наша мова – діалект… Ось таку нісенітницю Москва закладає у бездумні голови, – розповідає Павло Петренко. – Коли їдеш Артемівськом на бронетранспортері: хтось радісно махає тобі руками, вигукує “Слава Україні!”, а поряд – набундючені, з-під лоба поглядають”.
Павло знає історію рідного краю. Якось розповів побратимам про Вороньківську козацьку сотню Івана Черпака, яка в 1918-му билася проти більшовиків. У лютому три сотні козаків витримали кількаденний бій проти декількох тисяч озброєних москалів біля річки Трубіж, що під Баришівкою. Розповідь вразила молодих воїнів. Вони на державному прапорі написали “Вороньківська сотня”. Тепер цей стяг майорить на гусеничному бронетранспортері, яким керує вороньківець Петренко.
З обуренням розповідає боєць про візити генералів, яких охороняє близько двохсот охоронців і декілька одиниць важкої техніки. Між собою солдати говорять, що високі чини приїздять лише для того, аби зробити фото й отримати підтвердження учасника АТО.
Пригадує, як у зоні бойових дій проходили жнива, як комбайни продовжували молотити соняшник і кукурудзу після чергового артилерійського обстрілу. І там такі ж українці, як на Київщині, додає він, земля доглянута, розорана, посіяні озимі.
“Спочатку ми падали після кожного свисту міни чи гулу снаряду. А потім уже навчилися розрізняти, що летить і дальність польоту… Страху вже немає. Іноді й не ховаємося, а хлопці навіть у футбол продовжують грати”. Виживати допомагають сміх, жарти і віра у перемогу”.
Павла Петренка у Воронькові знають як чоловіка, який уміє підбадьорити, розвеселити. Такий він і на світлинах, які передав через волонтерів з війни. Вдома його з нетерпінням чекають дружина, син, донька, 80-річний батько, рідні й друзі. 
А односельці не перестають турбуватися про вороньківців, які захищають Україну від ворога. Їх на війні зо два десятки!
Павло Григорович раніше скептично ставився до молоді, яка розмальовувала автобусні зупинки і паркани у Воронькові у синьо-жовтні барви, встановлювала державні прапори, збирала допомогу воїнам... Та коли під час триденної відпустки односельці його одягли, придбали необхідні речі, зібрали для нього гроші, він був щиро вражений небайдужістю своїх земляків.
Вояк висловив особливу подяку землякам Валентині Меленевській із с. Жовтневе, Юлії Кияшко і Любові Чешко із с. Проців Бориспільського району. Саме волонтери привезли йому бензопилу, лопати, сокири, топографічні карти, теплі речі, харчі...
“Українці – згуртована нація, – переконаний Павло Петренко. – Ми захищаємо рідну землю! Саме тому ми переможемо!”

Лариса ГРОМАДСЬКА
Бориспільський р-н Київської обл.

Так називається ліцензійний альбом харківської співачки-шансоньє Люцини Хворост, який щойно побачив світ у Мистецькій агенції “Наш формат”.
Люцина Хворост – харківська поетеса, прозаїк, журналіст, співачка-шансоньє. Авторка двох виданих збірок поезій (“ГаЛЮЦИНАції”, 2009, і “Паперовий кораблик”, 2010). Лауреат І премії Першого міжнародного конкурсу виконавців українського романсу ім. Квітки Цісик (2011) та ІІ премії Фестивалю українського романсу “Осіннє рандеву” (2013).
Видання альбому стало можливим завдяки Романові Ковалю, який ставить собі за мету підтримувати значущі, на його думку, явища сучасної української музичної культури.
“Солодко-гіркий романс” – це не тільки романси, а й танґо, і вальси, і слоуфокси, і навіть рок-балади. Свою пісенну творчість Люцина Хворост зараховує до шансону в первісному, французькому значенні слова; такий шансон балансує на стику двох жанрів – міського романсу і традиційної естрадної пісні. Диск складається з 19 композицій, серед яких переважна більшість – на слова і музику самої Люцини Хворост.
До альбому причетні також поети Володимир Базилевський (Київ) і Лариса Вировець (Харків), а також досвідчений харківський бард Микола Воловик (одна з пісень альбому – дуетом). Бонусом стали дві відомі пісні: багато разів чуте на харківському Євромайдані “Повстанське танго” авторів Ольги Ільків і Марти Пашківської, зв’язкових Романа Шухевича, та легендарна “Верше мій, верше”.
Столичну презентацію музичного альбому збираються приурочити до презентації книжки Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни”, запланованої на кінець січня.

“Хохлы мне понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, измождённый, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду”. Иван Бунин, 1889 г.

“Страна эта мечталась мне необозримыми весенними пространствами всей той южной Руси, которая все больше и больше захватывала мое воображение и давностью своей и современностью. У современности был большой и богатый край, красота его нив и степей, хуторов и сел, Днепра и Киева, народа сильного и нежного, в каждом пустяке быта своего красивого и опрятного, – преемника словянства истинного, дунайского, карпатского. А там, в давности, была колыбель его” . Иван Бунин, 1889 г.

“Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанные. Вообрази, что малороссийский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками и ветчиною хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе. Дети очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней”.

Виссарион Белинский, ПСС Том XII, 1956, “Письма 1841 – 1848”. Письмо M.В. Белинской, Харьков, 1846, 15 июня.

Стоїш з украденим ім’ям,
Напівтатарка, напівфінка,
Жахає свистом солов’я
Билин осквернена сторінка.

Живеш, мов злодій на горбі,
І косиш око в безмір степу,
Клянучи в радісній злобі
Ясновельможного Мазепу.

Ідеш упирем по костях –
І стигне піною отрути
На хижо стиснутих устах
Зневага Сталіна й Малюти.

О, муко! Вп’явши пазурі
У жертви сковані, невинні,
Жирують смерди, як царі, –
Аж очі рвуться яструбині.

І сморід, бурий і пливкий,
Проймає маєво безкрає,
Кістьми жахають Соловки,
І з надер Винниця ридає.

Та вірю в правди майбуття,
У благовістя правди вірю –
Впадеш, не знавши каяття,
В подобі раненого звіра!

На щастя гнаним – упадеш!
І снаговито спрагла зміни,
Устане з полум’я пожеж
Священна воля України!

Яр СЛАВУТИЧ
1945 р.

Євген Олександрович Андріюк, солдат-контрактник із Хмельницького, 8-й полк спецпризначення. Був кілька місяців в АТО, потім – госпіталь. Вилікувавшись і пройшовши перепідготовку в Костополі, знову поїхав на війну. Воював у складі 51-ї Окремої мобільної бригади.
21 серпня в нічному бою біля Волновахи його БМП було пошкоджено. Потім проривалися на допомогу 3-му батальйону, але потрапили в оточення.
28 серпня зайняли оборону на блокпостах. По них увесь час била ворожа артилерія. Остання СМС була 29 серпня вранці: “Будемо прориватися до своїх”.
Більше ні слова, ні звістки.
Усі необхідні заходи для розшуку застосовуємо (заява в СБУ, в Центр звільнення полонених і т. і.). Якщо комусь відомо щось про цього хлопця, телефонуйте.  Номер мого телефону 093-818-73-75.

Віктор ГОЛОВЧАК

Родина командира добровольчого загону “Тимур” Тимура Юлдашева, який загинув за Україну, потребує допомоги. П’ятеро Тимурових дітей і дружина Віолетта залишилися без даху над головою – від терору сепаратистів вони змушені були втекти з рідного Луганська. Одна Тимурова дитина прикута до ліжка. Діагноз: важка форма ДЦП. Старша дочка Маргарита нині в лікарні.
У Віолети немає коштів навіть на їжу для дітей.
Досі держава нічим не допомогла родині героя.
Карта ПриватБанку №4149497807564895, отримувач Віолетта Юлдашева.

Аліса БЕРЕЗУЦЬКА

У грудні під с. Піски, біля Донецького аеропорту загинули вояки 90-го Окремого аеромобільного батальйону “Житомир”. З цих хлопців почалася наша волонтерська діяльність. На світлині 1-й зліва Коля Петрученко, а крайній праворуч Андрій  Ременюк. Коля – киянин, має дружину і доньку, Андрій з Луганської області, там його живуть батьки.
Фото Сергія Чопа в мене нема, він теж загинув.
Душа плаче і серце розривається від болю...
Ми вас ніколи не забудемо!
Царство небесне вам, наші герої!

Юрія МИРОНОВА

Юрі 21 рік. Мріяв стати військовим. І став... Три роки служив, на війну пішов одним із перших. Бувало всяке, але щастило. Під час чергового обстрілу зламав ніс, мама благала залишитися вдома, відлежатися, прооперуватися. Не захотів товаришів покидати. З відпустки використав три дні, повернувся на фронт, аби замінити загиблого товариша. 29 липня натрапив на ворожу розтяжку, підірвався...
Чотири місяці мама намагається поставити Юру на ноги. І це їй вдається. Передусім завдяки оптимізму, вірі в добро, молитвам і прекрасним людям, котрі зустрічаються на їхньому шляху.
У Юри немає 22 кв. см черепа, він втратив слух, почав втрачати зір, у тілі 50 осколків... Хлопцю довелося заново вчити алфавіт, займатися з логопедом, аби заговорити. Зараз його не впізнати. Незважаючи ні на що, він і мама посміхаються, жартують і сподіваються, що в Україну прийде мир.
?“Гурт” подарував Юрі слуховий апарат. При нас його налаштували й одягли. Тепер Юра чутиме на праве вушко.
Попереду ще довгі місяці реабілітації й декілька операцій. Завдяки таким, як Юра і його мама, ми не знаємо, що таке війна. І ми за це безмежно вдячні!

Катерина ПОЛЯКОВА

Дан Колесник, капітан Збройних Сил України, офіцер 140-го центру сил спеціальних операцій, за виявлені мужність і героїзм указом Президента України посмертно нагороджений орденом “За мужність” 3 ступеня.
Дан Колесник був одним з найуспішніших командирів військ спеціального призначення: на його рахунку багато переможних операцій. Про них ще не можна писати, але прийде час і ми дізнаємося, кого втратили. Капітан Колесник заслуговує на звання Героя України.
Його синам по два роки. Прокидаючись, вони щоранку підходять до батькового портрета і вітаються: “Доброго ранку, тато!”
Не забуваймо про родини тих, хто загинув, захищаючи Україну!
Картка ПриватБанку №5168757220273900, отримувач Олег Репета.

Сергій Товстик підбив танк, але залишився без рук.
Йому 35 років, він програміст, родом із Дніпропетровщини.
Звичайно, тепер потребує нашої допомоги.
13 вересня з гранатометом він прикривав своїх товаришів під Горлівкою.
Ліву руку відірвало ще на полі бою, другу в лікарні намагалися врятувати, але…
А ще у Сергія багато осколкових поранень усього тіла.
Сергій лікується у Львівському військовому шпиталі. Попереду – місяці лікування, реабілітації та встановлення протезів.
А йому ще треба поставити на ноги двох малолітніх дочок.
Реквізити для допомоги: картка ПриватБанку: №5211537320627172, отримувач Олеся Павлівна Товстик (дружина).

8 грудня неподалік селища Піски загинув Віктор Лавренчук, член Прилуцької міської організації ВО “Свобода”. Ворожий снаряд обірвав життя ще двох його друзів та поранив шістьох вояків.
Віктор народився 7 жовтня 1986 року. Здобув вищу освіту. З 2004 по 2006 рік служив у Військово-морських силах. У лави “Свободи” вступив 2013 року. Брав активну участь у боротьбі з режимом Януковича.
До війська зголосився добровольцем. Захищав Луганський аеропорт, дістав поранення. Після лікування знову став на захист Батьківщини. Воював у с. Сабівці на Луганщині. Отримав місячну відпустку, але вдома пробув лише декілька днів. Дізнавшись, що його побратимів із мінометної батареї передислоковують у район Донецького аеропорту, Віктор поспішив на Донбас.
У нього залишився п’ятирічний син.
Вічна слава герою!

 Свободівця Антона Цедика за мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, посмертно нагороджено орденом “За мужність” 3-го ступеня.

Поранений під Зеленопіллям

Володимир дістав поранення під час розстрілу “Градами” українських військ під с. Зеленопіллям на Луганщині. Йому 19 років, він доброволець 24-ї Окремої залізної механізованої бригади.
Уночі 11 липня Володимир прокинувся від раптового відчуття холоду та вологи в ногах. Коли придивився, побачив кров.
Ця ніч для багатьох його побратимів стала останньою…
Колоні з пораненими дивом вдалося вийти з-під обстрілу. Хлопця привезли у Дніпропетровський військовий госпіталь. Згодом він опинився у Львівському шпиталі.
Володимир народився в Івано-Франківську. З дитинства захоплювався плаванням і боксом, а після того, як побачив по телебаченню фільм про суворовців, у нього з’явилася мрія – стати військовим. Після 7-го класу пішов у Прикарпатський військово-спортивний ліцей, після закінчення якого двічі намагався поступити до Академії сухопутних військ у Львові, однак йому це не вдалося.
Невдовзі почалася війна, і Володимир, дізнавшись про набір у контрактники, забрав документи з Львівського лісотехнічного університету, де навчався…
Разом зі стражданнями прийшло і здійснення мрії: хлопця прийняли до Академії сухопутних військ. Начальник закладу, генерал-лейтенант Павло Ткачук, прийшов у госпіталь, привітав Володимира і вручив йому нагрудний знак академії. “Саме це було для сина найдорожчою винагородою,” – призналася його мати Тетяна Домнич.
Вона впевнена: скоро Володимир стане на ноги, а якщо буде потрібно, знову відстоюватиме свою Україну.
А поки Володимир не може ходити через втрату опороздатності лівої стопи. Йому потрібне відновлення дефектів кісток та м’яких тканин. Вартість лікування 141966 грн.
Наша спільна участь у лікуванні наблизить хлопця ще більше до його благородної мрії – поверне йому здоров’я, яке він втратив, захищаючи нас!

Всеукраїнський центр волонтерів “Народний проект”

На війну 21-річний молодший лейтенант Сергій Шовковий потрапив одразу після закінчення Львівської військової академії. 21 червня він відсвяткував випускний, а 23 липня вже командував взводом у складі 1-ї танкової бригади під Луганськом. Сергій розповідає, що 2 серпня позиції його підрозділу зазнали мінометного обстрілу. Що терористи так близько, ніхто не здогадувався. Вони підійшли вночі. Через брак приладів нічного бачення українці цього не відстежили. Викликати підкріплення не змогли – бойовики глушили зв’язок.
Шовковий вийшов із бліндажа, щоб викликати вогонь артилерії, аж раптом за три метри від нього вибухнув снаряд. “Контузія. Нічого не чую, дивлюся на себе, а в мене рука в зворотну сторону, – розповідає Сергій. – Я на коліні, виходить, сиджу, намагаюся відповзти на лівій руці. Ліва рука ще більше вигнулася”.
Пораненому наклали джгут на ногу. Довезли до найближчого шпиталю, звідти вертольотом – до Харкова, далі літаком до Києва. Весь цей час боєць був у свідомості.
Він утратив майже два із половиною літри крові. За словами Сергія, лікарі позаочі вже його поховали. Але він вижив. Утім, ліву ногу врятувати не вдалося. У Сергія ще й роздроблені кістки лівої руки, численні осколкові поранення правої ноги, паху і черевної порожнини. В животі у хлопця й досі осколки від міни. Його мучать фантомні болі.
На Сергія чекає тривала реабілітація і дороге протезування. Грошей на сучасний протез у родини немає. Реквізити для допомоги: картка ПриватБанку №5211537901692231, отримувач Сергій Сергійович Шовковий.
“Немає ноги? Це тимчасові незручності, – вважає Сергій Шовковий. – Багатьох шокує, що я налаштований оптимістично. А чого впадати у розпач? Я живий, батьки живі. Смерті вже не боюся. Що ще для повного щастя потрібно?”
Після проходження реабілітації чернігівський козак планує повернутися до лав Збройних Сил.

Тетяна ВИНОГРАДОВА

Жителі Красного Луча вигнали російських “казаков” з рідного міста. А у Донецьку поширюються листівки із закликом припинити збройне протистояння, скласти зброю і повертатися до роботи.

В Одесі невідомі особи розтрощили голову фігурі Леніна, що стовбичила поряд з Одеським автоскладальним заводом. Постраждав і бюст маршалові Жукову. А перед тим було зруйновано пам’ятник Леніну в м. Саврані Одеської області.

8 – 9 грудня сили АТО знищили п’ять танків ворога в районі Ясинуватої.  Про це повідомив Дмитро Тимчук.

10 грудня місцеві бойовики з мінометів обстріляли групу 7-го загону спеціального призначення “Росич” внутрішніх військ МВС РФ, прийнявши їх за український спецназ.

15 грудня Українські військовослужбовці ліквідували диверсійно-розвідувальну групу: 10 терористів знищено, двох – взято у полон.

Волонтер Юрій Касьянов повідомив, що група диверсантів напала на бійців батальйону “Айдар”, які охороняли лікарню в м. Щастя на Луганщині. На територію лікарні терористи в’їхали на санітарному автомобілі, який викрали в сусідньому районі, вбивши лікарів. У нас троє загиблих, двоє поранених. П’ятеро бандитів знищено.

На основі даних групи волонтерів під керівництвом Георгія Туки створено базу і сайт із прізвищами 7500 бойовиків та їхніх посібників.

Російська правозахисниця Олена Васильєва стверджує, що на Донбасі загинуло більш як п’ять тисяч російських солдат, але родичам у Росію доставили не більше тисячі “вантажів-200”. Активістка оприлюднила список загиблих, тіла яких привезли в РФ. Багато вбитих Росія відправляє в анексований Крим. Морги Криму, стверджує правозахисниця, переповнені. За її даними, в першій половині грудня в Україні загинуло понад триста російських солдатів.

Обидві палати Конгресу США своєрідно привітали диктатора Росії з Новим роком, – визнали Україну союзником поза НАТО. Верхня палата Конгресу США (сенат) одноголосно затвердила законопроект, який передбачає надання суттєвої фінансової допомоги Україні, летального озброєння і визначає Україну особливим партнером США поза блоком НАТО. Законопроект також передбачає накладення додаткових санкцій на Росію.

22 грудня Верховна Рада України відмовилася від позаблокового статусу України. За це проголосувало 303 депутати, що становить конституційну більшість.

23 грудня в районі Новоазовська російська диверсійно-розвідувальна група поверталась із завдання. Вже на території, яку контролюють російські терористи, група потрапила у засідку українських партизанів. Декілька російських військовослужбовців загинуло, а їхній командир важко поранений від пострілу 40-мм підствольного гранатомета ГП-25. Про це повідомив Дмитро Тимчук. 
Партизанам слава!

Книжки можна придбати і через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що, окрім вартості книжки, замовник оплачує й доставку.

“Сто історій Визвольної війни” – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 44 грн.
“Отаман Зелений” Романа Коваля (3-тє, розширене, видання) – 65 грн.
“Медвинське повстання” Романа Коваля і Петра Гогулі – 50 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” – 45 грн.
Музичний альбом пісень Визвольної боротьби ХХ ст. “Ми сміло в бій підем” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 45 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 40 грн.
“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 60 грн.
“Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 80 грн.
“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 25 грн.
“Кармелюки” Романа Коваля – 35 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 150 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 50 грн.

Передплачуй “Незбориму націю”!

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 16.42 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможіть їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7) – 75 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 60 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (3-тє видання) (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Медобори”, 2014 / 564 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 85 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 році та повстансько-партизанську боротьбу на початку 1920-х років на Київщині.

Медвинське повстання: Спогади / Упор. Р. М. Коваль, П. Б. Гогуля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський, “Медобори-2006”, 2014. – 224 с.;, іл. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 6). Наклад 1000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, 125 світлин – 65 грн. У книжці розповідається про антибільшовицьке повстання 1920 року в с. Медвині на Київщині та боротьбу повстанського загону в 1921 році.

Роман Коваль, “Таємниця отамана Зеленого”. Історична повість. Літературно-художнє видання для дітей (Київ, 2008; 72 сторінок великого формату (84х108/16), ілюстрована, тверда повноколірна палітурка) – 62 грн. У книзі йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних московських окупантів.

Музичний альбом пісень Визвольної боротьби ХХ ст. “Ми сміло в бій підем” – 60 грн. Зміст: “Холодний Яр”, муз. Василя Лютого, сл. Володимира Бровченка, вик. В. Лютий; “Ми сміло в бій підем”, сл. і муз. нар., вик. Тарас Компаніченко; “Прощався стрілець”, сл. і муз. нар., вик. тріо “Байда”; “Повіяв вітер степовий”, сл. і муз. нар., вик. Григорій Лук’яненко; “Комарик”, сл. і муз. нар., вик. Олександр Ігнатуша; “Любо братці, любо”, сл. і муз. нар., вик. гурт “Рутенія”; “Пане полковнику”, сл. і муз. Олександра Веремчука, вик. гурт “Рутенія”; “Пісня про отамана Зеленого”, сл. Миколи Щербака, муз. Тараса Силенка, вик. Сергій Василюк; “Ромен жовтий, цвіт ружовський” (пісня про отаманів Соколовських), сл.. нар., літ. обр. Віктора Лісовола і Тараса Силенка, муз. нар., вик. Тараса Силенка; “Чи чули-сте”, сл. і муз. нар., вик. Тарас Силенко; “Чи то грім гримить” (про дивізію “Галичина”), сл. і муз. нар., вик. Тараса Силенка; “Військо”, сл. Івана Малковича, муз. Едуарда Драча, вик. Едуард Драч; “Над’їхали партизани”, сл. і муз. нар., вик. Володимир Самайда, Г. Лук’яненко; “Я Крук”, сл. і муз. Анатолій Сухий, вик. Кость Єрофеєв; “Золотий левик дивізії Галичина”, сл. Володимира Некрасова, муз. нар., вик. Володимир Некрасов; “Україно”, сл. Василя Симоненка, муз. Володимира Гонського, вик. В. Гонський; “Неопалима купина”, сл. і муз. Анатолія Сухого, вик. гурт “Рутенія”.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 69 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 67 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 66 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Роман Коваль, “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Медобори”, 2013. – 128 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 59 грн. Це видання розповість про вшанування холодноярських героїв, яке відбулося 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині – батьківщині Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та Василя Чучупака. У фотоальбомі вміщено 325 кольорових світлин, які зафіксували найяскравіші моменти вшанувань.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 81 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Юрій Горліс-Горський. “Холодний Яр: спомини осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 512 с. іл., тверда повноколірна обкладинка). – 85 грн.
Про боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!”. У новому, 17-му, виданні вперше опубліковано всі відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в Україні, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. Події ілюструють 177 фотографій, з них низка досі невідомих. Всього у книзі 512 сторінок. Палітурка повнокольорова, тверда. Редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль.

Роман Коваль, “Чорний Ворон: п’ять біографій” (Київ – Кам’янець-Подільський, “Медобори-2006”, 2013; 96 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольоровий фотододаток) – 39 грн. Це книжка про отаманів, які мали одне повстанське псевдо – Чорний Ворон. Боролися вони в добу Української Народної Республіки. Події відбуваються на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Хмельницької і Черкаської областей України, в Польщі та Чехословацькій Республіці.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 180 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

Юрій Горліс-Горський. “Ми ще повернемося!” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012 ; 432 с. іл., тверда повноколірна обкладинка) / Упор., ред., передмова, додатки Р. Коваля – 90 грн. Це книжка спогадів Юрія Городянина (Горліса-Горського), поручника Армії УНР, ад’ютанта 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, організатора українського підпілля на Поділлі у 1922 – 1924 рр., політичного в’язня російських тюрем та психіатричних лікарень. Окрім спогадів Юрія Горліса-Горського про Визвольну боротьбу 1917 – 1920-х рр., у книжці вміщено його поезії, повість “Отаман Хмара”, документи, які стосуються біографії автора в час перебування його в Армії УНР та на Карпатській Україні 1939 року, листування, передмови та післямови до його видань тощо.

“Кармелюки. До історії Запорозького полку ім. отамана Янка Кармелюка Армії УНР” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 160 с., іл., тверда, повноколірна палітурка) / Упор., ред., передмова, додатки Р. Коваля. – 47 грн. Це збірка мемуарів старшин Армії УНР про Кармелюцький курінь, нариси Романа Коваля про старшин-кармелюківців, “Неповний список старшин Окремого гайдамацького куреня ім. Я. Кармелюка та Запорозького полку ім. Я. Кармелюка” і документи про цю звитяжну українську частину. У збірці вперше опубліковано невідомий досі “Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка”, написаний під час перемир’я на українсько-російському фронті – від 19 жовтня до 11 листопада 1920 року
Книжка ілюстрована світлинами, деякі з них вперше вводяться в обіг та чотири кольорові карти, а саме: “Визволення м. Кам’янця-Подільського та частини Поділля в січні – лютому 1918 р.”, “Шлях кармелюків від м. Вовчанська на Слобожанщині до м. Бендери, що в Бессарабії” (12.1918 – 20.04.1919), “Шлях кармелюків від м. Заліщики, що в Галичині на межі з Буковиною, до Києва та відступ до с. Колодяжне на Волині (6.05.1919 – 4.12.1919)”, “Кармелюки в Зимовому поході Армії УНР (6.12.1919 – 6.05.1920) та їхній відворот від с. Лучинець, що на Поділлі, до м. Чорткова в Галичині в липні 1920 р.”.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 130 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 65 грн.

Книги і аадіодиски можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.