 Інтервенція Росії не стала несподіванкою для тих, хто цікавиться історією, зокрема і для мене. Ще свіжі в пам’яті емоції від прочитання “Холодного Яру”, “Отамана Зеленого”, “Чорного Ворона”, книжок про Якова Орла-Гальчевського, спогадів Михайла Омеляновича-Павленка та інших літописів про українсько-російську війну 1917 – 1920-х років.
Аналогій між тією війною і цією чимало: маріонеткові проросійські уряди – тоді, УСРР, тепер ЛНР і ДНР, фінансування їх та озброєння Москвою, бандитські армії, які грабують і нищать, вал брехливої московської пропаганди, намагання представити російську інтервенцію як громадянську війну в Україні і… невелика кількість відчайдухів-патріотів, які героїчно протистоять агресивній російські темряві.
У часи служби в батальйоні “Айдар” я бачив багато героїв. Один з них – Геннадій Тома, позивний “Вуйко”. Я пишаюсь, що можу назвати його побратимом.
Цей чоловік роками працював на Півночі Росії. Події на Майдані пропустив – був на вахті. А потім почалася війна. Він приїхав додому, на Харківщину, в село Шелестове, побачився із жінкою, обійняв дочок і… пішов у військомат.
Не одразу, з боями, але потрапив у батальйон “Айдар”. Ми були в одному взводі, товаришували як земляки, наші ліжка були поруч на другому ярусі. Я інколи вночі зачіпляв його, бо не всі вояки сплять спокійно.
Генка був сміливий і хоробрий, патріот до мозку кісток. Завжди носив із собою прапор України. На бронік намотав жовто-блакитну стрічку, а в кишені, біля серця, – прапор!
Я знав лише одного козака, який постійно носив прапор, – це Гена!
А ще завжди у нього був шматок “колорадської” стрічки.
– Нє, хлопці, – пояснював він, – це не для того, щоб здаватися. Просто, якщо вже так станеться, що навколо будуть сєпари і вийти можливості не буде, начеплю цю стрічку, вийду до них з піднятими руками і по-їхньому казатиму: “Я свой, парні”. Підпустю якомога більше до себе і підірву дві ЕФки. Пора їх відучать. Хай звикають до того, що українці в полон не здаються.
“Вуйко” вірив, що цю війну він пройде до переможного кінця, а загине в Криму, у складі батальйону, який першим зайде на територію півострова. Але…
19 липня, після невдалої спроби прориву регулярних частин до оточеного Луганського аеропорту, де не перший тиждень, відрізані від усіх, вели бої львівські десантники, добровольцям “Айдару” було поставлено задачу деблокувати аеропорт.
Надвечір 20 липня задачу ми виконали: “дорогу життя” пробили, але автоколона з харчами, водою і набоями для десантників затримувалася. Айдарівці залишилися тримати коридор у с. Георгіївці. Переночували.
Ранок 21 липня почався із шаленої артпідготовки. А потім понад 200 москалів і три танки пішли на 38 айдарівців, чотирьох десантників й один наш танк. Бій був запеклий. Атаку ми відбили, коридор утримали, вбили 78 москалів. Але втратили нашого “Вуйка”. Побачивши, що треба прикрити відхід пораненого побратима, він, не вагаючись, залишився. І дістав кулю…
Усім айдарівцям після бою обіцяли вручити ордени за мужність, але потім передумали… Нехай нагородою для Генки буде наша вдячна пам’ять!
На світлині, яку надсилаю, – козаки-айдарівці у дворі Луганської школи міліції перед виїздом до аеропорту. Ліворуч Геннадій Тома, біля нього я. Так сталося, що останню свою фотографію Геннадій зробив у місті Щастя. Гірка іронія долі.
Вічна пам’ять борцям за волю України!
Євген ГОРОДНИЧУК
Харківщина |
