Тридцять російських бойовиків знищено біля Вергунського роз’їзду на Луганщині. “Це був важкий бій, ми зачищали Велику Вергунку, – розповів боєць “Айдара”. – На нас підготували засідку, але російські найманці не чекали, що наші хлопці такі відчайдухи. Ми прийняли бій і повністю зачистили територію. Вже пізніше з’ясували, що в бою розбили елітний російський спецпідрозділ боротьби з тероризмом “Гюрза”. Про це свідчили шеврони спецпідрозділу. Знайшли ми й флешку з відео та їхні фотографії”.
Наступного дня москалі вирішили повернути втрачені позиції. “Вони пішли в атаку, однак  українські військові їх повністю зачистили”.
Сьогодні “Айдар” – “страшна сила АТО”, ударна сила українського народу. Полковник спецназу Головного розвідувального управління РФ, який пройшов не одну війну, каже, що айдарівці “ безбашенні герої-камікадзе”.
Значить відчув виродок українську силу!
Уже й Міністерство оборони України визнало звитягу “Айдара”. Без цього батальйону багато завдань неможливо виконати, тому, що звичайна людина ніколи не піде на невиправданий ризик, а ці “лізуть як чорти”. Йдуть на зачистку таких місць, куди й танкісти не потикаються.
Відтак є й чималі втрати у боях. До того ж, айдарівців ворог у полон не бере.
Айдарівцям закидають жорстокість, любов до трофеїв і “неконтрольованість”. Може так і є, але ж такими самими були запорожці і повстанці доби УНР.
І тоді, і сьогодні наші добровольці все здобувають у бою. Не командування організовує постачання, а вояки здобувають у боротьбі необхідне, насамперед зброю і боєприпаси.
Так було і в 1919 році, коли козаки Запорозької Січі Юхима Божка навіть сорочки віддавали новобранцям, а ми, мовляв, здобудемо собі в бою.

Полковник Михайло Крат у спогаді якось зазначив, що Андрій Гулий-Гуленко занадто вже захоплюється трофеями. Але ж Гулий-Гуленко знав, що Петлюра йому нічого не давав і не дасть, а він мусить своє козацтво забезпечити. І тому, коли захопив у Тульчині у більшовиків багато шкіри, дещо призупинив атаку, бо ж козаки босі були. Так, це в той день дало більшовикам отямитися, але ж це була гостра потреба – не може військо перемагати, коли воно голе і босе.
І тоді, й нині армія наша твориться “знизу” – добровольцями та їхніми добрими духами – волонтерами. Якби не вони, ми б уже програли війну. І саме завдяки їм ми виграємо її. Це повинні затямити і міністр оборони, і наш президент.
Козацька кров, яка знову вибухнула в наших жилах, переможе!

Роман КОВАЛЬ

Світлина Дмитра Ларіна – “Айдарівець – бог війни”.

19 серпня в бою під Іловайськом загинув Марко Паславський-“Франко”, козак батальйону “Донбас”. Він народився і виріс у Сполучених Штатах Америки. Перед тим як пішов воювати за свободу України, М. Паславський став громадянином нашої держави. Він мав на це право, бо в нього – українське коріння. Крім того, він уже тривалий час проживав в Україні.
Марко Паславський – успішний бізнесмен, менеджер, заможна людина. Один з його побратимів розповідав: усі знали, що Марко небідна людина, але він цього ніяк не виказував. Вів себе скромно. Він мав право на відпочинок, бо йому вже виповнилося 55 років.
До батальйону “Донбас” пішов рядовим вояком, хоча в нього було військове звання капітана. За його плечима – Військова академія Уест-Пойнт (елітний військовий заклад у США) та більше десяти років військової служби.
Він був веселий. У ньому поєднувалися мудрість, самоіронія, гумор і теплота. Це притягувало до нього людей. Вільно володів українською. Знав і російську.
Чому пішов на фронт? На це запитання Марко вже не відповість, а я скажу. Він гостро відчував несправедливість росіян до українців, тому і бажав виправити цю її. Він щиро хотів допомогти Україні здобути кращу долю і волю.
Марко – активний учасник подій на Майдані. Вони справили на нього глибоке враження, надихнули на захист України. Він дуже цінував особисту свободу, тому й пішов захищати нашу незалежність.
Вічна Йому слава!

Олексій СОРОКА, Київ

Чотовий батальйону “Азов” Микола Березовий народився в Горлівці. 10 серпня під Іловайськом його чота, що йшла за БМП, потрапила під снайперський обстріл з двох сторін. Росіяни били 132-м калібром. Спочатку було поранено гранатометника, члена УНА-УНСО Андрія Дрьоміна з Тернополя,  позивний “Світляк”. Микола кинувся на допомогу і теж дістав кулю в ногу. “Сокіл” спробував допомогти Миколі – й дістав кулю в живіт.
Екіпаж БМП не мав запасу боєкомплекту для відстрілювання. Та й ще весь час глохнув. Поранених вантажили під шквальним вогнем снайперів. Снайпер ще раз підстрілив “Світляка”, добивши його.
Поки хлопці виходили з-під обстрілу з пораненими і поки приїхала медична допомога, Микола Березовий помер – йому розірвало артерію на нозі в зоні паху і навіть джґут не зупинив кровотечу. За кілометр від місця бою стояли наші танки, які могли ту засідку зрівняти із землею, але вони мовчали.
Микола був чоловіком відомої журналістки Тетяни Чорновол, яка нині очолює Антикорупційне бюро України. У них двоє дітей – Іванна, 2003 р. н., та Устим, який народився 2010 року.
Висловлюємо щирі співчуття родині героя. Вічна слава!

Під час бойових дій козаки батальйону “ОУН” демонструють дива мужності та героїзму. Передовий загін батальйону під командою “Апача” здобув населений пункт Степанівка, завдавши ворогові значних утрат у живій силі й техніці. Виявив себе козак “Білий”, який своєчасно виявив замінований міст, запобіг вибуху, чим врятував життя своїх товаришів.
Варто відзначити десантно-штурмовий загін батальну “ОУН” під керівництвом “Старого”, які разом з іншими військовими здобули Савур-могилу під нищівним артилерійським та мінометним вогнем ворога і відвагою надихали молодших товаришів. На особливу подяку заслуховує вояк “Дядько”, який двома пострілами знешкодив двох ворожих снайперів.
Командир батальйону “ОУН” Микола Коханівський безпосередньо командує 3-м підрозділом батальйону та здійснює оперативне керівництво всіма іншими підрозділами. Завдяки злагодженим діям здійснено зачистку значної території, ворога вибито з позицій, а сам батальйон не зазнав жодних втрат.
Після бою до “Старого” підійшов армійський полковник, який безпосередньо керував операцією, обняв його. “Був би ти дівчиною, – каже, – то за такий бій я б тебе розцілував”. “Я б теж поцілував тебе, полковнику, і усіх твоїх хлопців. Дякую, що стали нам братами. Дякую за бій”. – “Проси, що хочеш. Тепер ти мені брат”. –  “Що я хочу, брате-полковнику? Кулемета б мені”. – “Хочеш кулемета? Тримай... Тепер він твій. Бий ворогів”.
Тепер у нас є кулемети, гранатомети, міномет і, якщо на це буде воля Господня, буде установка залпового вогню “Град”.
На жаль, у батальйоні відсутнє державне забезпечення і немає волонтерської групи, яка б узяла на себе ці функції. Воякам украй бракує питної води, продуктів харчування, засобів гігієни, кави, чаю, цигарок і всього іншого. У них немає нічого, окрім зброї, відібраної у ворога, і нездоланного бажання його бити.
Тож звертаємося по допомогу. Ось номер картки Миколи Коханівського: Приватбанк, 4149 4978 0309 2347.

Борис ГУМЕНЮК

26-літній капітан Олександр ПЕТРАКІВСЬКИЙ виносив поранених з поля бою. Одному з них віддав свій шлем, а за кілька хвилин був поранений у голову. Було це 20 липня біля села Щастя. Коли йому надавали медичну допомогу, він наказував спочатку допомогти його воякам. Олександра обіцяють врятувати лікарі Ізраїля, але лікування коштуватиме 150 тисяч євро. Телефон батька Петра 067-34-82-170, мами Тетяни 063-111-92-86. Картка Приватбанку 5167-9872-0414-2794. Отримувач Галина Андріївна Петраківська (Кистей).

У бою під Луганськом був поранений Саша “Щастя” – Олександр КОСОЛАПОВ, уродженець м. Щастя на Луганщині, боєць батальйону “Айдар”. Утратив багато крові. Серйозно травмовані обидві ноги.  Син Саші Володя, теж вояк батальйону “Айдар”, постійно біля батька, який досі не опритомнів. Картка Приватбанку 5168 7572 4686 8253. Отримувач Анна Агілова (дочка Олександра Косолапова).

22-річний Олександр ВОЗНЮК під час бойових дій під Луганськом дістав осколкові поранення підборіддя, м’яких тканин порожнини рота, язика, нижньої губи. Втратив понад 20 зубів. Відірвану нижню щелепу лікарі пришили, але потрібен час, щоб тканини прижилися.  Олександр потребує протезування і моральної підтримки. Нині він у військовому шпиталі в Києві. Його родина проживає у с. Червона Волока Лугинського району Житомирської області. На реабілітацію коштів немає. Першими допомогли односельчани, але в селі статки невеликі. Картка Приватбанку 5168 7423 2529 9471. Отримувач Людмила Григорівна Вознюк (мати), 068-04-01-384.

Учасник АТО Олег ХОМЕНКО з Черкас потрапив під “Град”. Картка у Приватбанку 5168 7554 0166 2875. Отримувач Олексій Кольцов (товариш).

Вадим ІГНАТЬЄВ, 8-й полк спецназу. Не дуже йшов на контакт, соромився, казав, що нічого не потрібно, але нога закована у залізо, три апарати до неї підключені. Ногу лікарі збережуть, та процес лікування продовжиться не один місяць. Картка Приватбанку 5168 7572 4614 4846. Отримувач Зоя Ігнатьєва (дружина).

Ігор ЛУК’ЯНЕЦЬ у зоні АТО дістав наскрізне поранення живота, внутрішніх органів, кісток тазу. Втратив багато крові. Шанси на життя дає ізраїльська клініка, але треба 150 тисяч доларів. Ігор – найтяжчий поранений у шпиталі. Він уже місяць у реанімації. Медики кажуть, що життя тримається на волосині, але шанси є. Поруч із ним – мама і наречена. Його поранили 14 липня на Луганщині. Він пішов у розвідку і натрапив на засідку сепаратистів...
Картка Приватбанку 5168 7572 2870 0433. Отримувач Галина Олександрівна Лук’янець (мати). Номер рахунку: 29244825509100. МФО 305299 ЄДРПОУ 14360570.

Двадцятирічний Олександр КОВАЛЕНКО з Кременчука у травні дістав поранення в голову. Стан його важкий. Лікується в Києві, у військовому шпиталі. Телефон матері Ольги Миколаївни, 067-97-584-33.

Віктор БОЙКО повернувся з передової без лівої руки і з тяжкими пораненнями правої.  Вінниччини. В зону АТО вирушив у червні. 18 липня біля міста Попасна на Луганщині потрапив у засідку. Хлопець майже годину стікав кров’ю. Через обстріли терористів неможливо було ні надати першу допомогу, ані доправити його до лікарні. Ліву руку Вікторові ампутували, а біль у правій не вщухає ні на мить. З його кінцівки хірург витягнув 5 осколків. Майже всі м’язи розірвані. Після кількох операцій довелося вживляти нову шкіру. На протезування і реабілітацію Віктора його рідним потрібно щонайменше 90 тисяч євро. Мати з маленького села на Вінниччині... Картка Приватбанку 4405 8823 0416 1445. Отримувач Людмила Бойко (мати).

Сергій Богданович ПАНДРАК, 1962 р. н., директор Рівненського регіонального управління “Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву”, доброволець батальйону “Айдар”, 13 серпня втратив під Луганськом ногу. Зараз лікується у Військовому шпиталі в Києві. Картка Приватбанку 5168742015453271. Отримувач Сергій Пандрак, тел. Сергія 098-85-66-009.

Юнак Роман ВИЛА з Львівщини з важким осколочним пораненням перебуває у лікарні. Картка Приватбанку 5168757261654497. Отримувач Роман Степанович Вила.

Важкопоранений офіцер 72-ї механізованої бригади Андрій АБРАМОВ потребує допомоги. Телефон мами Ольги 067-97-58-433. Картка Приватбанку 5168 7553 1601 1408. Отримувач Ірина Абрамова.

Під час обстрілу російським “Градом” прикордонного пункту пропуску “Маринівка” бетонна плита впала на Павла ГАВРИЛЮКА. Стан його вкрай важкий: численні поранення рук і ніг, роздроблене ліве плече, набряк легень. Відмовили обидві нирки. Ціна його життя – мільйон гривень. Картка Приватбанку 5168757268871524. Отримувач Валерій Павлович Гаврилюк (батько), тел. 098-673-55-53.


Олег Березовський і в біді сміється

24-літній старший лейтенант Олег Березовський у бою під Миколаївкою на Донеччині втратив обидві кисті. Він з Харкова, закінчив військову академію, служив у спецназі у Дніпропетровську. 6 травня добровільно поїхав у зону АТО. 8 липня в його БТР потрапила ракета… “Я дуже переживала, коли йшла до Олега, – пише волонтерка. – Боялась, щоб співчуття не виглядало як жалість. Тривога розвіялася від першої ж посмішки Олега. Він привітний. Відчувається сила й характер. Такі люди у мене викликають захоплення”.
Через контузію Олег ще й погано чує.
Щоб повернути Олегові руки, треба зібрати 100 тисяч доларів”. Картка Приватбанка, 5168 7572 2362 5452. Олег Володимирович Березовський. У гривнях: Приватбанк, номер рахунку 29244825509100, МФО 305299, ЄДРПОУ 14360570. В доларах США: банк-отримувач (BANK OF BENEFICIARY): PRIVATBANK, DNEPROPETROVSK, UKRAINE, SWIFT CODE: PBANUA2X, рахунок у банку-отримувачі (ACCOUNT) 26209604084572. Банк-кореспондент (INTERMEDIARY BANK): JP MORGAN CHASE BANK, New York, USA, SWIFT CODE: CHASUS33. Рахунок банку-отримувача в банку-кореспонденті (CORRESPONDENT ACCOUNT): 0011000080. Отримувач (BENEFICIARY): BEREZOVSKYI OLEG. В євро: банк-отримувач (BANK OF BENEFICIARY): PRIVATBANK, DNEPROPETROVSK, UKRAINE, SWIFT CODE: PBANUA2X. Рахунок у банку-отримувачі (ACCOUNT) 26209604084431. Банк-кореспондент (INTERMEDIARY BANK): J P Morgan AG Frankfurt Germany SWIFT CODE: CHASDEFX. Рахунок банку-отримувача в банку-кореспонденті (CORRESPONDENT ACCOUNT): а/с № 623 16051 45. Отримувач (BENEFICIARY): BEREZOVSKYI OLEG.

Поранений, керував боєм

У Сергія Козака 23 березня народилася дочка Ліза, а 25 березня він поїхав на війну. Сергій – із Чернівців. Йому 35 років. 22 червня дорогою зі Слов’янська дістав важке поранення – колона потрапила в засідку.
“Снаряд пропалив броню, – розповів Сергій Козак, – пробив мені ногу, відірвав ногу водієві моєї машини, Юркові Весельському. Пробив наскрізь машину. Крім мене і Юри, ніхто не постраждав. Ми відкрили вогонь у відповідь. Я в цей час майже не відчував поранення: зрозумів, що пече щось у нозі... Коли встав і нагнувся в БТР, щоб дістати другий барабан, відчув, що лівої ноги немає. Вона висіла на невеликому клаптику шкіри. Я підвівся на правій нозі, виліз нагору і продовжив стрілянину, хлопці вискочили з мого БТРа, зайняли оборону. Поки я стріляв, відчув, як Весельський перев’язував мені ногу джґутом вище коліна, щоб зупинити кровотечу. Хлопці знайшли мені рюкзачок, в який я поставив свою відірвану ногу, обв’язав її, зняв із себе бронежилет, автомат, все це склав у БТР, щоб не загубилося. Із собою я взяв тільки пістолет і гранату”.
Старший сержант Сергій Козак нагороджений орденом “За мужність” III ст. за те, що, попри поранення, продовжував керувати боєм і зміг евакуювати особовий склад та техніку.
Відірвану ногу вдалося пришити, але частину кістки зберегти було неможливо. Тепер потрібно вставляти імплант. Родина збирає гроші на операцію. Картка Приватбанку 4149 4378 3442 7815. Отримувач Сергій Якович Козак.

Мріє продовжити службу в армії

На війну 21-річний молодший лейтенант Сергій Шовковий потрапив одразу після закінчення Львівської національної військової академії. 21 червня він відсвяткував випускний, а 23 липня вже командував взводом у складі 1-ї танкової бригади під Луганськом. Проти ночі на 2 серпня позиції, на яких перебував його підрозділ, зазнали мінометного обстрілу. Про те, що терористи так близько, ніхто не здогадувався. Немає приладів нічного бачення! Викликати підкріплення не змогли – бойовики глушили зв’язок. Шовковий розповідає, що вийшов із бліндажа, щоб викликати вогонь артилерії, аж раптом за три метри від нього вибухнув снаряд. “Контузія. Нічого не чую, – розповів Сергій, – дивлюся на себе, а у мене рука – в зворотний бік. Я на коліні, виходить, сиджу, намагаюся відповзти на лівій руці. Ліва рука ще більше вигнулась”.
Весь час транспортування вояк був притомний. Він утратив майже два з половиною літри крові. Лікарі поза очі його вже поховали. Але він вижив. Утім, ліву ногу врятувати не вдалося. У Сергія також роздроблені кістки лівої руки, численні осколкові поранення правої ноги, паху і черевної порожнини. В животі досі осколки від міни… Картка Приватбанку 5211 5379 0169 2231. Отримувач Сергій Сергійович Шовковий, тел. 063-077-57-77. 

21 – 22 липня “Айдар” утратив п’ятьох козаків. Ось їхні імена: Микола Петрович Королько, 1988 р. н., Волинь; Олег Миколайович Михайлов, 1968 р. н., Волинь; Володимир Олександрович Муха, 1994 р. н., Вінниччина; Геннадій Леонідович Тома, 1973 р. н., Харківщина; Павло Володимирович Ящук, 1966 р. н., Київ.

Павло Сніцар народився 10 липня 1976 р. у м. Ульянівці. Був життєрадісний і добрий. Його любили за доброту, чуйність, бажання допомогти іншим. Захищав друзів, любив правду. Мріяв стати військовим. Після закінчення школи вступив до Хмельницької академії прикордонних військ. По закінченні направлений до Кіровограда. Від грудня 2013 р. – на Майдані. Від червня підполковник Сніцар брав участь у боях за Лисичанськ. 23 липня, під час перемовин з терористами, його підступно вбили. Павлові Леонідовичу Сніцару посмертно присвоєно звання полковника.

23 липня в бою за Лисичанськ загинув козак Ігор Коцяр. Його посмертно нагороджено відзнакою “Честь, мужність, закон”. Поховали героя на кладовищі “Дороге” м. Дніпропетровська.

Двадцятиоднорічний десантник 95-ї ОАМБР Сергій Білоущенко із Корсуня-Шевченківського звільняв Слов’янськ і Лисичанськ, обороняв позиції на горі Карачун. Загинув 27 липня під Саур-Могилою. Він був світлою людиною, чуйною, емоційною. Він був єдиним у матері.

Микола Бруй-“Клин”, тризубівець із Чернігова, загинув проти ночі на 28 липня у бою під луганським аеродромом. Залишив сумувати дружину та малу донечку. Вічна слава!

7 серпня на Луганщині терористи вбили прикордонника Ігоря Присяжнюка, чемпіона України з веслування на байдарках і каное, учасника національної збірної. У 2013 році Присяжнюк брав участь у Всесвітніх іграх з неолімпійських видів спорту в Калі (Колумбія). То були незабутні дні! Вічна пам’ять!

На сході України загинув боєць батальйону “Айдар” із Самбора Володимир Володимирович Юричко, 1994 року народження. Вічна слава!

Старший лейтенант 24-ї Окремої механізованої Залізної бригади Андрій Родич загинув 29 липня. Поховали його у Львові 14 серпня. Вічна слава!

Під Луганськом загинув 22-річний Владислав Рильський, випускник Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, старший лейтенант 24-ї Окремої механізованої бригади. Поховали героя в м. Острозі на Волині.

“Ми втратили “Літачка”, – з болем повідомив командира мого відділення. – А коли побачили, що його втратили, то вернулись і знищили тих гадів!” Останні слова командир сказав із гнівом. Наш “Літачок” завжди був ясний і усміхнений. З добрющим серцем! І скромний. Він пройшов увесь Майдан. З усмішкою і пішов на смерть.

4 серпня під час бою за Мар’їнку (передмістя Донецька) загинув вояк батальйону “Азов” Сергій Анатолійович Грек. Росіянин, в Україну переїхав 3 роки тому через переслідування спецслужбами. Сергій довів свою любов і відданість Україні. Вічна слава!

Старший лейтенант 80-ї аеромобільної бригади Назар Пасельський народився 24 вересня 1992 року. Навчався у Ліцеї ім. Героїв Крут та в Харківському університеті повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Загинув 15 серпня на Луганщині. Поховали героя 17 серпня у Львові на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань №76. Він був єдиною дитиною у батьків.

У ніч проти 21 серпня у бою з російськими бойовиками загинув Олег Іванович Міхнюк, сотник 8-ї (“афганської”) сотні Самооборони Майдану. З 4 березня 1984 р. він служив у 56-й Окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді в Афганістані. Був заступником командира 3-го десантно-штурмового взводу 7-ї роти. 31 травня 1984 р. під Гардезом, намагаючись витягнути поранених товаришів з-під вогню снайпера, був важко поранений. 21 травня 1985 р. в Мараварській ущелині дістав друге поранення. Нагороджений двома орденами “Червоної зірки” та медаллю “За відвагу”. Співорганізатор ветеранського руху “афганців”. Воював у складі добровольчого батальйону “Айдар”. Вічна пам’ять!

“Дєд” – так в “Айдарі” називали 55-річного “афганця” Іллю Василаша з Буковини.
“Ми дєдушку першого пускаємо, бо він хоч в окулярах, але розтяжки бачить краще за нас усіх”, – жартує кулеметник Олег “Серапатист”.
Ілля Василаш – досвідчений боєць, він був один з перших на здобутих під Металістом висотах. Не боїться заходити в тил ворога по інформацію. “Аж туди за лінію”, – каже він.
В “Айдарі” “Дєд” із самого початку – ще тоді, коли бійці були в лісі. Як і більшість його товаришів, “родом” з Майдану. Прийшов туди відразу після побиття студентів.
Чоловік він спокійний і зосереджений, фізично добре підготовлений. Хоча зізнається: носити на собі 30 – 35 кг розгрузки – бронежилет, зброю, боєприпаси – непросто. А іноді ще й повзати доводиться. “Аби швидко реагувати на все, мені легше без бронежилета”, – розповідає “Дєд”. Про своїх товаришів каже: “Всі вони Рембо, Сталлоне, все вони вміють”.
В айдарівців багато бойового запалу. Якщо спитати їх, чому вони тут, відповідь одна: “Не хочу, аби Україну розірвали на шматки”.
У “Дєда” двоє синів, але вони не на фронті. “Війна це не їхнє, – каже він. – Я тут за них”.
“Батальйони “Донбас”, “Дніпро”, “Айдар”, “Азов” – унікальні, – продовжує Ілля Василаш. – Бо тут добровольці. Військовики, звісно, воюють, але вони роблять це за старими мірками... Вони хороші хлопці, нормально пуляють. Але в них нема того, що є у нас. У них немає зацікавленості”, – пояснює афганець.
Олег “Серапатист” додає, що часто генерали навіть не розуміють реальної ситуації – поховались у білих будиночках із кондиціонерами за десятки кілометрів від передової й не бачать, що відбувається. Ці нарікання від “айдарівців” ми не раз чули.
“Якось жартували, що нашим гаслом могло би бути «дилетантство й відважність”, – каже Ілля Василаш. – Переконаний, що можна було б досягнути значно більшого, якби командування менше стримувало”.
Не минуло й кількох днів після цієї розмови, як ми довідалися, що “Дєда” та Олега “Сепаратиста” вбито. Олег, не бажаючи здатися в полон, підірвав себе гранатою.
Вічна слава!

Галина ТИТИШ, Дмитро ЛАРІН

Під час оточення українськими військами Луганська загинув один із найвідважніших вояків-афганців Андрій Марунчак. Він підірвав ворожий танк, проте був розстріляний з іншої броньованої машини терористів.
Андрій пройшов Афганістан, був тричі поранений, контужений. Проте, це не зламало бойового духу. “Він був з першого і до останнього дня на Майдані у 2004 році. Від першого і до останнього дня – на Євромайдані, де його контузило шумовою гранатою… Андрій був віруючою людиною. Завше перед боєм хрестив мене, сам багато молився”, – згадує керівник Миколаївського РО “Правого сектора” Андрій, позивний “Червень”.
Після Євромайдану Андрій Марунчак додому в с. Березина Миколаївського району не повернувся – на чолі 8-ї сотні “афганців” допомагав встановлювати нову владу в столиці. Коли почалися заворушення на сході, 32 “афганці” долучилися до батальйону “Айдар”.
“Андрій мав іти в бій у неділю, проте, коли дізнався, що хлопці йдуть на Луганськ, наполіг, що також піде з ними, бо має великий бойовий досвід. Коли хлопці оточували Луганськ, на них пішли 10 танків. Андрій знищив один, ще один підірвали інші хлопці. Танки їх і розстріляли”.
Разом із Андрієм Марунчаком героїчно загинув ще один “афганець” і семеро козаків батальйону “Айдар”.
Вічна слава!

Володимир Статій-“Білий” був добрим, щирим і чуйним чоловіком.
У зоні АТО воював близько трьох місяців. Він рідко одягав бронежилет, казав, що в ньому важко і душно. А ось із гранатами не розлучався. Володя не раз казав: “У полон не здаватися. Якщо йти з життя, то забирати із собою всіх, хто по нас прийшов”.
Володимир Статій народився у Львові 1974 року. Грав за команду з регбі “Сокіл”. Боронити Україну поїхав у складі 5-го Окремого батальйону Добровольчого українського корпусу “Правого сектора”.
Востаннє зустрів ранок 25 липня 2014 року.
Напад був неочікуваний. Козаки саме відпочивали біля села Піски на Донеччині… Діставши поранення в живіт, оточений терористами, козак “Білий” підірвав себе гранатою, забравши із собою на той світ чотирьох ворогів.
Побратим героя Сашко “Пуф” переконаний: “Допоки влада і армія не зрозуміють, що діяти потрібно жорстко, хоронитимемо ще не одного”.
Поховали Володимира Михайловича Статія 28 липня на місцевому цвинтарі в Рясне-2 біля батьків – як він і заповідав.
“Правий сектор” Львівщини висловлює вдячність Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного за допомогу в організації урочистої церемонії поховання та віддання військових почестей.

Двадцятилітній Олег Аксененко з Луганська прийшов до “Азова” на початку створення батальйону.
Познайомився я з ним у Маріуполі. “Аксьону” завжди щастило. Коли стояв на посту, нам завжди приносили багато продуктів, їжі, грошей. Одного разу дівчата принесли торт, який самі спекли. На торті – зображення тризуба. “Аксьон” про цей торт часто згадував, як і про рідний Луганськ. Хотів, щоб його місто швидше звільнили. Хотів сходити на футбольний матч. Цього року його луганська “Зоря” грає у Лізі Європи.
“Аксьон” був голкіпером збірної “Азова” в матчі з маріупольською дітворою. Ми тоді програли. Жартували, що через “Аксьона”, бо він не взяв пенальті. А він казав: “Хлопці, ми ж із дітьми граємо. Вони мають учитися перемагати і звикати до перемог”.
Я саме повернувся з дому... “Аксьон” слухав. Я бачив, що він теж хоче додому. Кажу: “А ти коли?..” А він мені: “Я додому буду їхати поступово. Спочатку доїду до Іловайська, де вбили наших. Потім на Донецьк, де вбили багато патріотів, а потім до Луганська”.
“Аксьон” почав свій шлях додому. 20 серпня був у Іловайську. Перед боєм я сфотографував його. Він уважно слухав вказівки командира. Очі “Аксьона” світилися.

В Іловайську його поранили в ногу та око. Я доніс його до швидкої. Я вірив, що він житиме…
Після бою його тіло привезли на базу, яку він називав домом. Усі хлопці прийшли попрощатися. Його всі любили: для старших він був як син, для нас – як брат.
Поховала “Аксьона” на День Незалежності в Києві.
Найменше, чим ми можемо віддячити йому – це звільнити місто, в яке він так хотів повернутися. Він мусить туди повернутися.

Іван з Харкова

Проти ночі на 12 липня під с. Межипілля, що неподалік Донецька, терористи несподівано, з трьох сторін, атакували роту 39-го батальйону територіальної оборони м. Дніпропетровська “Дніпро-2”. Першими їх побачив Василь Косенко… Обстрілювали з важкої техніки.
“Був він життєрадісний і веселий, – розповів друг дитинства Андрій Коваленко із с. Багате. – Нікому ніколи не чинив зла, завжди був готовий прийти на поміч”. Сусіди казали, що у Василя добре серце. У дитинстві він збирав собак і кошенят, які не мали господарів, доглядав їх, а потім бігав вулицями і просив односельчан узяти їх – щоб не загинули. “Ви ж хороша людина, – казав, – візьміть”. Ніколи не боявся роботи. Його на один день відпустили з Маріуполя додому. Мати вмовляла його залишитися, казала, що він своє вже відвоював. “Залишайся, я з лікарями домовлюсь, покладемо в лікарню, нехай тепер інші воюють”. Він подивився на маму… “Я не можу відмазуватися, там мої друзі воюють”.
Його тіло привезли через два дні.
Йому йшов 22-й рік.
Вічна пам’ять!

Павло Миколайович Ільчук народився 2 серпня 1991 р. у с. Вороненка Яремчанської міської ради Івано-Франківської області. З дитячих літ він мріяв стати військовим. Поруч з батьківською хатою облаштував спортивний майданчик, де гартував тіло. В дитинстві постійно конструював самостріли. Одного разу, випробовуючи, навіть поранив себе.
По закінченні Надвірнянського автодорожнього коледжу його покликали до Збройних сил України. Служив у 8-му Окремому полку спеціального призначення м. Хмельницького). Тут і залишився контрактником.
У зоні АТО на Луганщині охороняв блокпости. 20 липня, під час ротації, його бригада потрапила під шалений мінометний обстріл сепаратистів. Це був останній бій Павла Ільчука. “Ніщо не залишається без помсти”, – такий був останній його статус на сторінці “Вконтакті”.

“Україна або смерть!”

27 липня в боях за м. Лутугине загинув 23-річний житель м Заліщики Орест Арсенович Квач, вояк батальйону “Айдар”. Народився він за місяць до проголошення незалежності – 23 липня 1991 року. Навчався в гімназії братів Гнатюків та Київському національному університеті ім. Вадима Гетьмана. Закінчив військовий ліцей ім. Івана Богуна. Був козаком спортивного клубу “Характерник” (Тернопіль). Вивчав українську історію, вільно володів англійською. Часто повторював: “Україна або смерть!”
Під час розвідки підірвався на міні. Останки Ореста розпізнали лише по нашивці на одязі, яку вишивала його наречена.
Поховано героя в рідних Заліщиках. Вічна слава!

14 серпня 2014 р. у стінах Верховної Ради відбулася прес-конференція з приводу виходу у світ спогадів сотника Армії УНР Бориса Монкечича “Похід Болбочана на Крим”. Провели її народний депутат України від ВО “Свобода” Юрій Сиротюк редактор-упорядник книжки Роман Коваль.
Юрій Сиротюк наголосив, що 360-річна російсько-українська війна, яка ніколи не припинялася, триває і нині. Ця війна не тільки за територію, а й за душі людей. “Сьогодні військові та українці Донбасу, які потрапили під етнічні чистки, розстріли, катування й облуду московської пропаганди, потребують моральної наснаги. Тому цю книгу про перемоги української зброї на Лівобережжі, зокрема і на Донбасі, і в Криму, необхідно донести до українців Донбасу.
“Роман Коваль народився в Горлівці, яку окупувати російські терористи, – продовжив Юрій Сиротюк. – Він відродив вояцьку спадщину Холодного Яру. На Майдані ми бачили холодноярське знамено. Воно було там під час найскладніших подій – на вулиці Грушевського, Інститутській. Під цим знаменом козацтво нині відвойовує схід України... На Донбасі вже діють нові холодноярці. Горлівку невдовзі буде звільнено. Тому духовна, інформаційна боротьба Романа Коваля, є надважливою. Його книжки є не меншою зброєю аніж автомат, кулемет чи танк”.
“Я щиро радію, що наші війська звільняють мій рідний Донбас, – взяв слово Роман Коваль. – Я радію, що у нас тепер будуть свої національні свята – день звільнення Горлівки, Луганська, Донецька та інших міст Донбасу. Досить святкувати перемоги росіян, зокрема і у Другій світовій війні!
У Горлівці народився і Микола Березовий, чоловік Тетяни Чорновол. 10 серпня він загинув під Іловайськом. Сподіваюсь, що вже цього року в Горлівці та Іловайську з’являться вулиці імені мого земляка. Імена героїв, які загинули, визволяючи Донбас від російських окупантів, повинні замінити вулиці імені катів нашого народу.
Сподіваюсь, що повернуться в іменах вулиць і козаки та старшини військ Центральної Ради, які навесні 1918 року під проводом Володимира Сікевича звільняли від російських окупантів Горлівку, Микитівку, Слов’янськ та інші наші міста. І ці перемоги описано в книжці, яку сьогодні презентуємо”.
Роман Коваль процитував уривок спогадів сотника Монкевича про звільнення українськими військами Криму і тріумфальну зустріч українського війська у Сімферополі: “Ніде по всій Укрaїні не зустрічaли укрaїнського військa з тaким ентузіязмом, з тaкими овaціями і з тaким зaхопленням, як робило це нaселення Симферополя. Всі вулиці були удекоровaні квітами й переповнені публікою, якa рaдісно вітaлa Болбочaнa. Всю дорогу за сaмоходом біглa тисячнa юрбa нaроду, котрa проводжaлa побідникa і свого визволителя з тaким зaпaлом, з тaким ентузіязмом, якому немaє порівняння, якого ніколи не можнa зaбути”.
Роман Коваль висловив сподівання, що пам’ять про перемоги українського війська над армією червоної Росії допоможе нашим воякам набратися у запорожців Болбочана віри, завзяття і відваги і вигнати московського ворога не тільки з Донбасу, а й з Криму.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Покійна зберігала світлі традиції гетьманської родини та з проголошенням самостійності України подбала про передання всіх гетьманських архівів до Києва.
Її спогади німецькою та українською мовами “Остання з роду Скоропадських” є свідченням очевидиці про життя Ясновельможного Пана Гетьмана Павла і його родини в умовинах еміграції.
Пам’ять про Ясновельможну Пані Гетьманівну залишиться вічною серед тих, що мали честь й приємність належати до вужчого кола Її ближчих українських приятелів і знайомих.
У горю залишилися чоловік Людвіг, доньки Ірена та Олександра з родинами, яким висловлюємо співчуття.

Від імені українських друзів і знайомих – Тетяна і проф. д-р Микола Шафовал із сином Петром-Климентієм, Мюнхен, Галина Сварник, Львів; Галина Дигас, Київ, Роман Коваль, Київ

На світлині
Олеся Коваль і Олена Павлівна Отт-Скоропадська. Київ, поч. 2000-х рр.

Слава Україні! Друже Роман, отримав Вашу посилку. Віддав онукам їхню (дитячу) книжку про Зеленого. Весь недільний день переглядали із дружиною “Тиху війну Рената Польового. Напевно, прочитаю на Різдвяні свята. Вчора взявся за “Отамана  Зеленого”. Прочитав 27 сторінок, і кожне слово було ніби моє, але крутіше сказане. На 40-й сторінці відчув, що це пряма мова, що ніби розповідає вояк Дніпровської повстанської дивізії. Можливо, я відчув правду і несправедливість тієї пори. Ви – чарівник! З пошаною, глибокою пошаною!

Мирослав СКОЧИЛІС

Дякую щиро, шановний друже Мирославе!

Я писав про отамана Зеленого і його товариство з хвилюванням, воно і Вам передалось. І це наш із Вами – обох! – успіх. Отже, серця не зачерствіли до трагедії інших. Ми цих людей не знали, але несправедливість до яких хвилює і тепер, через 95 років. І з нею неможливо погодитися, зжитися.
Ще в 1990-х, на початку реконструкції того, що сталось із моїм народом, я зрозумів: якби ми виграли, то промені перемоги лягли б на чоло Симона Петлюри. Чому ж, коли ми програли, винним виявився народ, оті дядьки, які люто захищали рідну землю?! Чому за цю трагедію не відповів Головний отаман, чому не взяв вини на себе? Адже саме він за все відповідає перед історією: і за перемоги, і  за поразки.
Я ще в 1990-х збагнув: винуватці нашої трагедії встигли втекти, а відтак саме вони залишили свій погляд на події. А таке вже людське єство, що ніхто не хоче визнати себе винним, людина завжди себе вигороджує, перекладає вину зі своїх плечей на плечі інші, часто людей невинних.
А дядькам не було куди тікати, вони залишилися на своїй землі. Врешті їх знищили, і їхнього голосу, їхньої правди ми не почули. І я справді почуваюся їхнім речником. Ви дуже точно сказали: “Ніби розповідає вояк Дніпровської повстанської дивізії”. Так і є.
Я виконав цю місію. І намагався бути стриманим, адже хлібороби – люди маломовні. У них погляд промовляє.

Роман КОВАЛЬ

16 серпня 2014 р. в селі Щербанівка Обухівського району Київської області відбулося урочисте відкриття пам’ятного знака козакам і старшинам Щербанівської сотні Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого (автор Михайло Горловий, архітектор Кий Данилейко).
Вів мітинг дослідник повстанського руху Роман Коваль. Право відкрити урочистості він надавав Анатолію Буремку – онукові отамана Зеленого. Промовляли також поетеса Тетяна Лемешко, краєзнавець Анатолій Висота, двоюрідна внучка отамана Зеленого Оксано Цедик, голова Київської обласної організації ВО “Свобода” Олександр Семененко та голова Закарпатської обласної організації ВО “Свобода” Олег Куцин. На вшануваннях були присутні українці з Лівану і Німеччини.
Михайло Горловий подякував односельчанам, які допомогли втілити його мрію – вшанувати земляків, що у війську отамана Зеленого відстоювали право нашого народу на державне життя. Серед добровільних помічників були й родичі репресованого письменника Григорія Косинки, уродженця Щербанівки.
Під час мітингу відбулася презентація 3-го, розширеного,  видання книжки Романа Коваля “Отаман Зелений”.
По відкритті меморіалу вшановано могилу козака Щербанівського сотні Дніпровської повстанської дивізії Панаса Пустового, який загинув 1919 року. Лягли квіти і до пам’ятника отаманові Зеленому в с. Трипіллі.
Співорганізаторами вшанувань є Історичний клуб “Холодний Яр” і Військово-історичний клуб “Повстанець”, які сальвами віддали вояцькі почесті повстанцям та їхньому отаманові.

Петро БИЛИНА

Книжки можна придбати і через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на карткку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що, окрім вартості книжки, замовник оплачує й доставку.

“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 44 грн.
“Отаман Зелений” Романа Коваля (3-тє, розширене, видання) – 60 грн.
“Медвинське повстання” Романа Коваля і Петра Гогулі – 40 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” – 45 грн.
Музичний альбом пісень Визвольної боротьби ХХ ст. “Ми сміло в бій підем” – 50 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 45 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 55 грн. 
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 40 грн.
“Холодний Яр”  Юрія Горліса-Горського – 55 грн.
“Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 70 грн.
“Іван Ремболович” Романа Коваля – 65 грн.
“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 25 грн.
“Кармелюки” Романа Коваля – 35 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 150 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.
Документальний двосерійний фільм “Стеком і шаблею” – 40 грн.

Передплачуй “Незбориму націю”!

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про  Визвольну боротьбу, які видає  Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 16.42 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможіть їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/