Слава Україні! Друже Роман, отримав Вашу посилку. Віддав онукам їхню (дитячу) книжку про Зеленого. Весь недільний день переглядали із дружиною “Тиху війну Рената Польового. Напевно, прочитаю на Різдвяні свята. Вчора взявся за “Отамана Зеленого”. Прочитав 27 сторінок, і кожне слово було ніби моє, але крутіше сказане. На 40-й сторінці відчув, що це пряма мова, що ніби розповідає вояк Дніпровської повстанської дивізії. Можливо, я відчув правду і несправедливість тієї пори. Ви – чарівник! З пошаною, глибокою пошаною!
Мирослав СКОЧИЛІС
Дякую щиро, шановний друже Мирославе!
Я писав про отамана Зеленого і його товариство з хвилюванням, воно і Вам передалось. І це наш із Вами – обох! – успіх. Отже, серця не зачерствіли до трагедії інших. Ми цих людей не знали, але несправедливість до яких хвилює і тепер, через 95 років. І з нею неможливо погодитися, зжитися.
Ще в 1990-х, на початку реконструкції того, що сталось із моїм народом, я зрозумів: якби ми виграли, то промені перемоги лягли б на чоло Симона Петлюри. Чому ж, коли ми програли, винним виявився народ, оті дядьки, які люто захищали рідну землю?! Чому за цю трагедію не відповів Головний отаман, чому не взяв вини на себе? Адже саме він за все відповідає перед історією: і за перемоги, і за поразки.
Я ще в 1990-х збагнув: винуватці нашої трагедії встигли втекти, а відтак саме вони залишили свій погляд на події. А таке вже людське єство, що ніхто не хоче визнати себе винним, людина завжди себе вигороджує, перекладає вину зі своїх плечей на плечі інші, часто людей невинних.
А дядькам не було куди тікати, вони залишилися на своїй землі. Врешті їх знищили, і їхнього голосу, їхньої правди ми не почули. І я справді почуваюся їхнім речником. Ви дуже точно сказали: “Ніби розповідає вояк Дніпровської повстанської дивізії”. Так і є.
Я виконав цю місію. І намагався бути стриманим, адже хлібороби – люди маломовні. У них погляд промовляє.
Роман КОВАЛЬ |
