12 травня 1920 р. в Кривому Розі спалахнуло антибільшовицьке повстання під проводом Костя Пестушка (Степового-Блакитного), під час якого почалося формування повстанської Степової дивізії, яка підняла потужну хвилю селянського визвольного руху на Херсонщині та Катеринославщині. На вшанування творців дивізії місцеві козаки вже не один рік влаштовують марші національної гідності
Так було і 11 травня цього року. Але, окрім маршу вулицями міста, за ініціативою Українського клубу Криворіжжя та міської організації ВО “Свобода” у Кривому Розі започатковано щорічний фестиваль національно-визвольного мистецького чину “Степова дивізія”. 
Відбувся він у Дубовій балці – за підтримки ГО “Степ”, Інгульської паланки війська Запорозького низового, Ліги підприємців Кривого Рогу та ВМГО “Студентська Свобода”.
З віршами та піснями героїко-патріотичного звучання виступили місцеві поети Володимир Стецюк, Максим Степовий, поет і бард Ераст Іваницький, бард Богдан Ярош, молода поетка Олена Шинкарук. Один з авторів збірки націоналістичної поезії “Голос крові”, Максим Степовий, презентував на фестивалі й це нове видання.
З повідомленнями про Визвольну боротьбу в минулому і тепер виступили на фестивалі криворізькі краєзнавці, просвітяни, активісти місцевих патріотичних організацій, зокрема Олег Літовко, Наталя Івашкевич, Надія Івашкевич, Ігор Степура, Євген Гайда, Дмитро Білоненко, Олександр Канібор. Гостям фестивалю розповіли про повстанський рух на Криворіжжі та його зв’язок з холодноярськими визвольними змаганнями, про криворізьких поетів-патріотів, якими славилося Криворіжжя у довоєнні і повоєнні роки.
Згадали “незлим, тихим словом” Михайла Пронченка, якого Москва обвинуватила в українському “буржуазному” націоналізмі і 1933-го засудила на 5 років заслання (у лютому 1942-го його розстріляли німці). Згадували й Івана Хоменка, засудженого за антирадянську пропаганду в повоєнні роки; Володимира Михайличенка, якого переслідували у 1960 – 1970-ті рр., та Сергія Дарагу, який загинув 2002 року за загадкових обставин. 
Згадали й яскравих криворізьких художників українського національного духу Бориса Куновського та Григорія Синицю – лауреата Шевченківської премії, засновника школи українського колористичного живопису, майстра екслібрису. 
На завершення фестивальної програми прозвучала пісня “Червона калина” у виконанні учасників і гостей цього заходу, який, сподіваємось, стане на Криворіжжі традиційним.

Учасники маршу гідності. Кривий Ріг, 11 травня 2013 р.

1 червня 1630 р. Тарас Трясило під Переяславом розгромив польське військо.
1 червня 1890 р. народився Осип Букшований, командант Легіону УСС, командир I бригади УСС Галицької армії, журналіст.
1 червня 1948 р. помер Родіон Сліпий, чотар УСС, поручник УГА та дивізії “Галичина”, лікар УПА, доктор медицини.
1 червня 1974 р. помер Андрій Іванів, козак полку Чорних запорожців, вояк дивізії “Галичина”, лицар Залізного хреста Армії УНР.
1 – 2 червня 1652 р. Богдан Хмельницький в урочищі Батіг розбив польське військо.
2 червня 1978 р. помер Архип Кмета, командир 4-го полку Січових стрільців Осадного корпусу Армії УНР.
3 червня 1896 р. народився Юліан Темник, сотник УГА, сотник дивізії “Галичина”, інженер-агроном.
4 червня 1775 р. москалі зруйнували Запорозьку Січ.
4 червня 1941 р. народився кобзар Василь Литвин.
4 червня 1957 р. помер Ярослав Яримович, стрілець УГА, хорунжий дивізії “Галичина”.
5 – 10 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський військовий з'їзд, на якому 2308 делегатів представляли 1,5 млн. вояків-українців.
6 червня 1927 р. доведений до самогубства Данило Щербаківський, етнограф, археолог, дійсний член НТШ.
7 червня 1930 р. народився Іван Кандиба, член-засновник Української робітничо-селянської спілки (1960) та Української гельсінкської групи (1976), голова ДСУ.
7 червня 1938 р. москалі розстріляли поета Миколу Вороного.
7 червня 1966 р. помер Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва м. Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
8 червня 1926 р. народилася Ірина Сеник, поетеса, борець за волю України, співзасновниця ВПО “Державна самостійність України”.
8 червня 1960 р. помер Євген Нікітін, підполковник Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
10 червня 1884 р. народився Ростислав Білас, полковий лікар УГА, санітарний референт при Державному секретаріаті військових справ ЗУНР.
10 червня 1907 р. народився бандурист Олексій Чуприна.
10 червня 1944 р. німці закатували Олега Ольжича, поета, археолога, члена ПУН.
10 червня 1976 р. помер Роман Купчинський, письменник; командир сотні УСС, член Пресової кватири УСС, поручник УГА.
11 червня 1899 р. народився Петро Рожанець, сотник УГА, поручник дивізії “Галичина”.
11 червня 1973 р. помер Осип Левицький, сотник УГА, начальник Пресової квартири, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині.
13 червня 1891 р. помер кубанський письменник Василь Мова.
14 червня 1891 р. народився Євген Коновалець, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. москалі вбили Миколу Рябовола, голову Кубанської законодавчої ради.
15 червня 1888 р. народився Гнат Колцуняк, старшина УГА, диригент духового оркестру УГА, художник, етнограф.
15 червня 1899 р. народився Онуфрій Манчук, січовий стрілець, письменник.
16 червня 1578 р. поляки стратили Івана Підкову.
18 червня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
18 червня 1869 р. народився Сергій Кульжинський, командир 1-ї Окремої кінної бригади, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 червня 1939 р. відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку на його могилі в Каневі.
19 червня 1926 р. вбито Володимира Оскілка, командувача Північно-Західного фронту Армії УНР.
20 червня 1964 р. помер Сергій Литвиненко, старшина Армії УНР, скульптор, автор пам’ятника на могилі Івана Франка.
21 червня 1768 р. Максим Залізняк та Іван Ґонта здобули Умань.
21 червня 1949 р. помер Гнат Стефанів, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 червня 1964 р. помер Василь Байбарак, поручник Армії УНР, хорунжий дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами.
22 – 24 червня 1941 р. москалі розстріляли в тюрмах десятки тисяч українців Галичини та Волині.
22 червня 1961 р. помер Кость Мельник, поручник УГА та дивізії “Галичина”.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
24 червня 1897 р. народився Іван Лютий-Лютенко (Ґонта), звенигородський отаман.
25 червня 1886 р. народився історик Іван Крип’якевич.
25 червня 1989 р. помер Леонід Бачинський, сотник Армії УНР.
26 червня 1941 р. москалі розстріляли Онуфрія Манчука, січового стрільця, письменника.
26 червня 1958 р. помер Святослав Шрамченко, ад’ютант морського міністра Української Держави та УНР.
27 червня 1941 р. москалі стратили Івана Чмолу, командира 3-го полку СС, начальника Коша СС, полковника Армії УНР.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку.
28 червня 1893 р. народився Іван Юріїв, сотник Армії УНР, співредактор газети “Нова зоря”, член УВО, ОУН, “Просвіти”, “Рідної школи” і товариства “Червона калина”, старшина Вермахту.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг “Соколів” і “Січей”.
29 червня 1886 р. народився Петро Дерещук, голова Уманського повстанкому.
29 червня 1902 р. народився Тихін Строкун, кубанський бандурист.
29 червня 1919 р. розстріляно полковника Петра Болбочана, командувача Запорозького корпусу.
29 червня 1975 р. помер січовий стрілець, старшина УГА, хорунжий дивізії “Галичина”, співак хору “Думка”, меценат.
30 червня 1896 р. народився Юрій Дроботківський (отаман Андрій Чорнота).
30 червня 1907 р. народився Роман Шухевич, головнокомандувач УПА.
30 червня 1987 р. помер Роман Кальба, старшина УГА і Армії УНР.
У червні 1895 р. народився Іван Савченко (отаман Нагірний).

У квітні 1920 року селяни Зазим’я відмовилися віддавати своїх коней комісарам 12-ї більшовицької армії і створили повстанський комітет на чолі зі старостою села Євдокимом Івановичем Приходьком, Іваном Сергійовичем Радченком і Григорієм Степановичем Суботовським.
Для придушення повстання Москва вислала сотню головорізів Чернігівського губернського ЧК. Повстанці впустили їх у село. Спочатку намагались відмовити від лихих намірів. Але не для того прийшли зарізяки…
Розпочався бій. Чекісти зайняли оборону на церковному подвір’ї, але після запеклого бою були знищені до ноги. Селяни відправили до пекла 95 головорізів. До повстання приєдналися мешканці сусідніх сіл Літки, Требухів, Погреби, а також Борисполя. 8 травня на Зазим’я почала наступ Башкирська кавалерійська червона бригада. Село обстрілювали з далекобійних гармат із залізничної станції Бровари та з катера на Десні.
Більшість селян заздалегідь повтікала в задеснянські села, до лісу. Карателі підпалили безборонні хати, обійстя, спалили церкву і школу. Вціліли лише вулиця Новоселиця та частина Блошиної (тепер Ватутіна) і куток Савичина.
Частина мешканців на чолі зі священиком Кіром пішли назустріч червоноармійцям. Зустрівши командира біля Копійчиного моста (дорога на Пухівку), впали на коліна. Просили помилувати село. Командир безчинства припинив.
Повстанці, рятуючись, переправилася на правий берег Дніпра в районі Вишгорода, на територію, звільнену 6-ю Січовою дивізією УНР та частинами союзної 3-ї польської армії. У рідне село повстанці повернутися після того як його звільнили українсько-польські відділи. Та повернулися не всі, адже багатьох учасників повстання було закатовано у ЧК міст Остер та Чернігів.
Коли Москва перемогла, то наказала поставити чекістам пам’ятник – якраз навпроти церкви. Село Зазим’я десятиліття носило ярлик “бандитського”.
І ось нарешті відновлено справедливість до оборонців нашої землі!
Вічна Їм пам’ять!

Петро БИЛИНА

Уже 50 років за плечима Костянтина Завальнюка! Як же плідно він прожив оці піввіку! Скільки книг написав, скільки славних імен повернув рідному народові! Тихий і делікатний у житті, хоробрий і безкомпромісний на полях історичних битв, він завдав багато ран ворогам нашим, які хотіли відібрати у нас історичну пам’ять.
Прийшов у світ Костянтин у старовинному селі Комарів на берегах Бог-ріки (так називали її козаки, так її величають місцеві мешканці й тепер) 19 лютого 1963 року. Пізніше родина переселилася до сусідніх Юрківців. Природа в Юрківцях лишилася майже недоторканою через те, що великі автотраси проклали десь далеко. На скелястих пагорбах і досі вільно ростуть чебрець та м’ята, посміхаються червоні суниці. А скільки принад у лісі!.. Уже в наш час стало відомо, що далекого 1600 року перші оселі тут збудували брати Завальнюки.
Але в цей благословенний край прийшли чужинці… Давні назви сіл (Комарів та Юрківці) вони безцеремонно змінили на Урожайне та Лани – окупантам усе в голові було перетворити Україну на “житницю Росії”! Все ж місцеві продовжують називають свої села по-рідному.
Он серед річки видно рештки млина… Ніби романтично, але чому його розібрали?.. У добу СССР не можна було говорити про Голодомор. Усе ж рідні стиха розповіли Костеві про цю народну трагедію. Розмовляв він і з односельцем, який колись “служив у Петлюри”.

– Добре то було військо! – казав дідусь і згадував свого коня в “яблуках”...

У навколишніх селах багато людей закохані у старовину. Чи не кожен розкаже про підземні ходи, скарби, козацькі люльки та затоплені гармати. Перлиною села Селище Тиврівського району Вінницької області є старовинна вежа Черленківського замку, яка гордо височіє над крутим берегом Бог-ріки, позираючи на всі боки широкими гарматними бійницями. Саме в цьому селі навчався у школі наш, уже сивочолий, товариш. Любов до України виникла природно – бо жив серед українців, які шанували козацтво. В цих краях добре пам’ятають Данила Нечая, його останній бій у містечку Красне. Є люди, які доглядають за могилою цього славного козака “серед степу широкого”... Чи дивуватися, що Костянтин продовжив навчання на історичному факультеті Вінницького педагогічного інституту, а потім вісім років працював учителем історії та географії у колись козацькому селі Черемошне Тиврівського району…
З дитячих літ Кость захоплювався науковою фантастикою. До душі прийшлися йому книжки Олеся Бердника, особливо “Стріла часу” (1962), “Чаша Амріти” (1968), “Зоряний корсар” (1971).
Уже у шкільні роки дізнався Костянтин про існування цензури. Коли він удруге звернувся до бібліотеки по “Стрілу часу”, то з подивом дізнався, що книгу вилучено, а йому не варто про неї більше запитувати. Вже в наш час стало відомо, що 13 серпня 1976 року, напередодні нового навчального року, вийшов наказ Головного управління охорони державних таємниць у друку при РМ СРСР №31 з приміткою: “Вилучити з бібліотек загального та спеціального користування і книготорговельної мережі СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника)”.
В інституті романтичний потяг до таємничого не згас. Перший урок конспірації теж пов’язаний з іменем Олеся Бердника. Якось Костянтин привселюдно запитав у професора Миколи Кравця, чи той читав Олеся Бердника. Несподівано викладач показав кулак і з притиском сказав: “Я тобі почитаю!..” А потім наодинці сказав, що про таке треба питати без свідків. Як виявилося, Микола Кравець мав удома чимало книг Олеся Бердника.
Дитяче захоплення фантастикою привело Костя Завальнюка до написання книг про містичні таємниці світу: “Земні сліди “Зоряних воєн” (2006)”, “Між Небом і Землею” (2007, у співавторстві з Т. Стецюк), “Люди і боги давньої Франції” (2012, у співавторстві з Т. Стецюк).
Велике враження на Костя Завальнюка справили поїздки на Хортицю, до Холодного Яру, Буші та Кам’яної Могили під Мелітополем. Історик вважає, що в світі, в тому числі й в Україні, існують “місця сили”, які впливають на долю народів, і викарбовують феноменальні риси характеру окремих особистостей.
Перша книжка Костянтина Завальнюка про подільських повстанців 1917 – 1920-х років “Лицарі волі” (2000) стала сенсацією. А скільки потім їх було! Ось деякі назви книг: “Трагедія отамана Волинця” (2002, у співавторстві з Романом Ковалем), “Останній із визначних Щеньовських (Черленківська минувшина)” (2004), “Життя в ім’я України” (2005), “Провісники волі” (2005), “Отаман-галичанин Іван Голуб” (2007, у співавторстві з Т. Стецюк), “Як на вільне, на радісне свято...” (2007, у співавторстві з Т. Стецюк), “Червоний смерч над Поділлям” (2008, у співавторстві з Т. Стецюк), “Незламні. Ямпільці в обороні державності: 1917 – 1925” (2009, у співавторстві із С. Борсуковським), “Яків Гальчевський у документах” (2012, у співавторстві з Т. Стецюк).
Костянтин Завальнюк охоче ділиться віднайденою в архівах інформацією, радо консультує істориків та краєзнавців... Найбільше радіє Кость, коли йому вдається віднайти нові штрихи до біографій видатних земляків-українців – Якова Гальчевського, Ананія Волинця, Якова Шепеля, Володимира Мачушенка, Семена Ільницького, Матвія Цимбалюка, Іполита Годзиківського, Миколу Леонтовича...

Бажаємо дорогому другові-товаришу віднайти ще не один козацький літопис, архів повстанських світлин, звернення, листи отаманів та документальні свідчення про страшні злочини Москви!
З радістю повідомляємо, що книги Костя Завальнюка про Визвольну боротьбу на Поділлі в 1917 – 1920-х рр. висунуто Історичним клубом “Холодний Яр” на здобуття цьогорічної премії ім. Юрія Горліса-Горського.
Довгих творчих літ Вам, пане отамане землі Подільської!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Тарас БЕДНАРЧИК і Роман КОВАЛЬ
Вінниця – Київ

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають...
Тарас Шевченко, “Кобзар”

1964 рік, Ялта. На південний берег Криму за негласним дорученням Спілки кобзарів для дослідницько-просвітницької діяльності переїжджає на постійне проживання бандурист Олексій Федорович Нирко. Адже Крим та Кубань (яку теж досліджував Олексій Нирко) безславно здали свої позиції росіянам-окупантам. Хто згадає тепер про палкі серця українців-патріотів, коли все накрив російський “язик”?! Хто згадає про життя і невтомну працю кобзарів, майстрів бандур, акторів українських театральних труп Криму і Кубані? Саме їхню діяльність узявся досліджувати Олексій Нирко. Це був пошук утрачених і забутих скарбів. Усе життя, здоров’я, кошти, певною мірою і сім’я, були покладені на вівтар Батьківщини. Понад сорок довгих років кожна мить до останнього подиху була присвячена Україні.
Рік за роком, слово до слова, інструмент до інструмента… Так було створено архів та єдиний у світі приватний музей Криму та Кубані, який налічував 24 “давні бандури кустарного виготовлення”, а також найрізноманітніші документи та матеріали про кобзарство. У колекції – й окремі деталі бандур, інструменти, якими робили бандури, унікальні світлини, листування, книги, еміграційні журнали з відомостями про майстрів та бандуристів, спогади. Музей містився в кабінеті викладача Кримського гуманітарного інституту Олексія Нирка.
І от Митця не стало. Прощання відбулося в інституті. Тіло винесли… А на другий день винесли все з кабінету-музею, так би мовити, до іншого корпусу інституту – за згодою і під керівництвом ректора КГУ Олександра Гузмана. Родині не повернули навіть приватної бібліотеки. Натомість покійного звинуватили у крадіжці книг з інститутської бібліотеки!
Усіма способами ректор намагався відібрати у сім’ї безцінний рукописний архів Олексія Нирка, здійснюючи тиск на старшу доньку Олексія Федоровича, Оксану, яка на той момент навчалася в КГУ і була вагітною. А можливості “впливати” у Гузмана були, адже він не тільки ректор КГУ, але й депутат міськради Ялти від партії регіонів та почесний громадянин Ялти! Тож коли дружина покійного Неоніла Леонтіївна прийшла за нотами для роботи з молодшою капелою “Кримські проліски”, її випхали в двері. А чого церемониться?!
У тяжкий період, коли родина пережила величезну втрату, їй довелося стати свідком знеславлення імені Олексія Федоровича, знищення набутків його кропіткої багаторічної праці.
Неначе передчуваючи лихе, Олексій Федорович, який ніколи не довіряв ректору, бо вважав його шовіністом і людиною без совісті, напередодні смерті передав до  експозиції музею Лесі Українки (музей відкрито за ініціативи Оксани Нирко) більшу частину бандур, а рукописний архів переніс додому.
2012 рік. Від третіх осіб дізнаємося, що приватна-сімейна колекція бандур, яка експонувалася сім років у музеї Лесі Українки, без погодження з власниками, за підписами директора Історико-літературного музею м. Ялта Ольги Петрівни Ткачук та головного хранителя музею Т. Коноплянко перевезена на експозицію в КГУ. Офіційний привід: проведення в інституті наукової конференції з нагоди 135-ї річниці Гната Хоткевича. Але конференція так і не відбулася. Навіть про наміри її провести не було інформації на офіційному сайті інституту.
Родина звернулася до правоохоронних органів, які 28 листопада 2012 р. відкрили кримінальну справу за статтею самоправства. Але що реально зроблено для відновлення законності?!
Тим часом, 30 грудня 2012 року, сплив термін договору. А старовинні інструменти продовжують залишатися в інституті!
Усі ці місяці бандури в інституті не експонувалися. Власників колекції – родину Олексія Нирка – жодного разу до неї не допустили, щоб ті могли переконатися, що бандури зберігаються в належних умовах.
Справа вже півроку лежить на полиці без руху, хоча відомі імена винних та місцезнаходження бандур.
Про їхню долю ми вже давно не маємо жодної вістки.
Можливо, інструменти тишком-нишком розпродаються?!.
Так гине  національна спадщина на 22-му році Незалежності!
Чи заради цього Олексій Нирко протягом сорока років відшуковував, ретельно реставрував і зберігав їх?! Невже це і є “вінець” праці всього його життя?!
Закінчу свій лист фрагментом з книги Олексія Нирка “Кобзарство Криму та Кубані”: “Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув повз співбесідника вдалину. Тінь задуми майнула по його обличчю... В. Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити в спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна!”

Мирослава НИРКО
Ялта – Київ

15 травня 2013 р. в актовій залі Педагогічного інституту ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” відбулася подія надзвичайної ваги: вперше в Івано-Франківську було презентовано документальний фільм Романа Коваля “Стеком і шаблею” (режисер Володимир Бондаренко) про видатного українського скульптора, художника, поета, організатора Українських січових стрільців і Сірої дивізії Армії УНР Михайла Гаврилка.
Натхненником і організатором цього дійства став народний художник України Михайло Риндзак. Зі своїми колегами та однодумцями – заслуженим артистом України Мироном Блощичаком, художником-декоратором Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Богданом Лужецьким, членом Національної спілки художників України, скульптором Василем Яричем (автором пам’ятника Данилу Галицькому у Львові), художником Віктором Курило, головою Болехівської міської організації Союзу українок Ларисою Дармохвал та науковим співробітником Музею історії міста Болеховаім. Романа Скворія Галиною Якимів-Скворій, – він подарував студентському та викладацькому складу Педагогічного інституту незабутні хвилини.
Виступи Лариси Дармохвал та Галини Якимів-Скворій занурили присутніх в епоху, коли жив і творив Михайло Гаврилко. Уродженець Полтавщини, який відкривав перші українські школи в Ковелі та Луцьку, ставив пам’ятники Тарасові Шевченку на Прикарпатті, Буковині та рідній Полтавщині, воював за Україну як січовий стрілець, сірожупанник, повстанський отаман, загинув страшною смертю – в 1920 році його спалили в топці локомотива червоноармійці.
Перегляд фільму викликав у присутніх не лише усвідомлення того, як ще багато незнаних і невизнаних талановитих синів і доньок України чекає на зустріч зі своїми нащадками, задля яких вони брали до рук зброю, а й якийсь глибокий, урочистий спокій і самоствердження: за нами велика історія, зіткана з тисяч відважних і талановитих особистостей.
Фантастичні емоції подарував й унікальний музикант – “людина-оркестр”, який об’їздив і облітав земну кулю, представляючи Україну на міжнародних конкурсах і фестивалях, Мирон Блощичак. Най (флейта Пана), зозуля, дримба, теленка, флояра, сопілка, саксофони, кларнет, пляшкофон, коркофон, водолазна трубка – гра на цих інструментах зачарувала глядачів. А соло на двох саксофонах одночасно! А чардаш Монті на двох сопілках! Розчулили до сліз і твори Баха та ніжні мелодії Мирона Блощичака.
Важко передати словами почуте й побачене, але мимоволі згадується давньогрецьке прислів’я “Ars – arma pro patria” (“Мистецтво – зброя за батьківщину”). Справжнє мистецтво – не лише доносити красу, а й брати на себе відповідальність за рідний край. Маловідомий широкому загалу, але ще за життя визнаний як митець Михайло Гаврилко став творцем бурхливої Шевченкіани (постать Великого Кобзаря він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові).
Творча зустріч кафедр педагогіки імені Богдана Ступарика, соціальної педагогіки та студентської молоді Педагогічного інституту ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” стала чудовим прологом до святкування 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

Оксана ДЖУС,
доцент кафедри педагогіки ім. Богдана Ступарика ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”

Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету привітав нас так само щиро. Директор інституту Анатолій Грицан признався, що донедавна нічого не чув про Гаврилка. “Яка постать! – захоплено вигукнув він. – Я не художник, але сам виготовив оголошення про свято Гаврилка в інституті”.
Анатолій Грицан і відкрив свято Гаврилка. Почав такими словами: “Опанас Заливаха вчив нас дивитися на світ українськими очима”. На презентацію і прийшли ті, що дивляться на світ українськими очима! Крім викладачів (серед них – Василь Корпанюк, який перший підхопив ідею проведення свята Гаврилка в Інституті мистецтв) та студентів, були членкині Союзу українок, у тому числі голова відділу Уляна Шведюк та дружина покійного художника Михайла Фіголя, який глибоко шанував Гаврилка, п. Тетяна Фіголь.
Голова Болехівської філії Союзу українок звернула увагу, на те, що в Івано-Франківську жив і творив художник Осип Сорохтей, друг Михайла Гаврилка. А головою Союзу українок Івано-Франківщини була його невістка Люба Сорохтей.
Після перегляду фільму “Стеком і шаблею” в Інституті мистецтв зачарував усіх мелодіями українських пісень заслужений артист України Мирон Блощичак, переплітаючи їх короткими історіями про інструменти, на яких він грав, чи веселою коломийкою.
Свій виступ пан Мирон присвятив пам’яті Михайла Гаврилка.

Лариса ДОБРОХВАЛ
Прикарпаття

Як радісно, що Микола Міхновський повернувся до рідної Турівки!
Як радісно, що земляки тепло зустріли його!
Про шанобливе ставлення свідчать центральна вулиця його імені, меморіальна дошка, портрет у холі школи, куточок у шкільному музеї та пам’ятник, встановлений 5 квітня 2013 року. Відкрили пам’ятник на шкільному подвір’ї за участю сільської громади, учнів, педагогічного колективу школи та численних гостей з Києва, Запоріжжя, Лубен, Борисполя, Ірпеня, Клавдієвого, інших міст та сіл.
Земляків не злякало, що Михайло Грушевський, який 1924 року приїхав у СССР каятися за те, що в 1917-му очолював Центральну Раду, назвав Миколу Міхновського фашистом. Та й це слово мало зовсім інше звучання в 1924 році. Про це наголосили у своїх доповідях професори Федір Турченко та Григорій Савченко.
Ідея встановити в Турівці пам’ятник Миколі Міхновському належить професорові Анатолію Доценку. Він і взявся реалізовувати свій світлий задум. Організаторами свята виступили сільська рада, колектив школи, ОУН (д), НРУ, КУН, СОУ, УНП, Всеукраїнське наукове та професійне товариство ім. Миколи Міхновського і “Просвіта”. Взяли участь й активісти ВО “Свобода”, Пласту та Історичного клубу “Холодний Яр”.

Після того, як священик УПЦ КП о. Олег зі Згурівки освятив погруддя Миколи Міхновського, відбувся мітинг, який вів сільський голова Турівки Валентин Волочнюк. На мітингу промовляли голова ОУН (д) Павло Дорожинський, Осип Барецький з Німеччини, Роман Коваль, голова Руху Василь Куйбіда, автор погруддя Дмитро Чуб, професори Сергій Литвин та Анатолій Доценко, краєзнавець Олег Гаврильченко з Лубен. Учениця Аліна Новак продекламувала вірш Мусія Кононенка “Товаришам тарасівцям”. Вірш, присвячений Миколі Міхновському, прочитав його земляк краєзнавець і поет Микола Чучупа:

Тепер ти знову в рідному селі
Після років невизнання й гоніння
Тебе стрічає радість земляків,
Тобі вклоняється Вкраїна!

По завершенню меморіального мітингу всі перейшли до школи, де відбулася  науково-практична конференція, присвячена життю і діяльності ідеолога Української державності, творця української армії Миколи Міхновського.
На сцені актової зали – через всю стіну – висів величезний плакат зі словами Миколи Міхновського “Ми сильні нашою любов’ю до України”, а в куточку – фотопортрет Миколи Міхновського, вкритий вишитими рушниками.
Відкрив конференцію сільський голова Валентин Волочнюк. Головну доповідь виголосив професор Запорізького національного університету Федір Турченко, автор монографії “Микола Міхновський: життя і слово”. Промовляли також голова ОУН (д) Павло Дорожинський, Осип Барецький з Німеччини, голова Руху Василь Куйбіда, професори Тетяна Конончук, Сергій Литвин, Анатолій Доценко та інші науковці. Професор Сергій Литвин несподівано визнав: “Хоч я писав дисертацію про Симона Петлюру, але всім серцем був на боці Миколи Міхновського”. А Тетяна Конончук сказала: “Як пасувала Міхновському його професія – адвокат! Адже обов’язок адвоката – захищати людину, націю, свою державу”.
Роман Коваль згадав добрим словом Івана Кандибу, який на початку 1990-х років здійснив кілька видань “Самостійної України” Миколи Міхновського. Розповів і про книжку Віктора Моренця “Земляки Міхновського у боротьбі за Українську державу” та про спогади учня Миколи Міхновського Івана Марченка, які видав Віктор Рог. Нагадав Коваль і про гайсинського отамана Ананія Волинця, який до 2-ї річниці смерті М. Міхновського, писав: “Це було, здається, вчора, це діялось на наших очах... Ми дуже добре це все пам’ятаємо. Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну се­бе, постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхнене, вогненне слово... Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Там, серед московського дикого намулу, умів він вишукати золоту, чисту струну української душі і промовити, заграти так, що тисячі таких золотих струн починало радісно бреніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змить ганьбу московської неволі і у власній хаті знайти ту “правду іволю”, яких Україна не мала і не мог­ла мати в чужій. Сіра, безлична салдацька маса... большевизм, деморалізація, росклад... Здається, пропащі люде і пропаща спра­ва. А заговорив Міхновський – і чудо! В сірій масі заблисло золото пшениці, в темнім лісі росцвілись волошки. I за хвилю – золото й волошки уже були для цієї маси гаслом, а над цим горував той великий Каменяр, що розбудив їх до життя” (цю публікацію розшукав член Історичного клубу “Холодний Яр” Кость Завальнюк).
Актова зала була переповнена, люди сиділи й у коридорі – не кожного ж дня до сільських вчителів приїжджають видатні науковці та письменники!

У холі наповненої сонцем школи під портретом Миколи Міхновського сяє світлими іменами стенд, присвячений вихідцям із Турівки – історикові Миколі Маркевичу, поетові Мусію Кононенку, священикові Іванові Міхновському, його синові Миколі; художникові  Олександру Колодубу, начальникові Санітарної управи Армії УНР Василеві Совачеву – племіннику Миколи Міхновського, а також композиторові, лауреату Шевченківської премії Левкові Колодубу. Всіх їх пам’ятають у Турівці!
Культурне село, культурні люди!
Приклад, гідний наслідування!

Роман КОВАЛЬ

Відкрив вечір лідер рок-гурту “Тінь Сонця”. “Я дуже радий, – почав він, – що в 2008 році познайомився з Романом Ковалем. Одразу після зустрічі з ним прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського. Тоді мені відкрилися сторінки нашої історії, які надихають. Відтоді я захопився цим періодом нашої історії, пізнаю його насамперед через книжки Романа Коваля. Він уміє передати атмосферу тієї доби і відчути подих наших героїв”.
Сергій Василюк проспівав пісні “Вільним небокраєм” (муз. Костянтин Науменко, сл. Сергій Василюк) та “Народна війна” (муз. і сл. Сергій Василюк).
Представляючи свою книжку, Роман Коваль сказав: “Спочатку завдяки Юрієві Горлісу-Горському ми взнали про боротьбу Чорного Ворона (Миколу Скляра). Саме Горліс-Горський закарбував образ Миколи Скляра на золотих скрижалях Визвольної боротьби Українського народу, відтак саме про цього отамана пишуть вірші поети. Один з них ви зараз почуєте”.
Лауреат премії ім. Василя Симоненка Ольга Страшенко прочитала вірш, присвячений Чорному Ворону (Миколі Скляру).

Був студентом.
Гірник тямовитий
з нього б вийшов. Та час не такий!
На коні він сидів, як улитий,
а в тій гриві – багряні стрічки!
Заплела їх, напевно, кохана,
як його проводжала в похід,
і стояла вона тонкостанна,
довго-довго дивившись услід.

“Микола Скляр, – продовжив Роман Коваль, – щаслива людина. – Його подвиг не забуто. Про нього пишуть історики і поети. Отже, прийде час, і його вояцьку творчість вивчатимуть у військових закладах, школах та університетах. Важливо й те, що відновлено братську могилу отамана та його козацтва – під селом Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області, до якої вже проклали свої стежки тисячі, а може, й десятки тисяч прочан. Минулого року коштом організаторів вшанувань у Холодному Яру в центрі Розумівки поставлено великий вказівник до братської могили, а цього року, вже з ініціативи сільського голови Миколи Христенка, поставлено вказівник на автошляху Олександрівка – Кіровоград”.
Роман Коваль звернув увагу на те, що Ольга Страшенко написала не лише про Чорного Ворона. У її доробку – вірші про січових стрільців Софію Галечко і Михайла Гаврилка, про Миколу Міхновського і полуботківців, про отаманів Орлика, Василя Чучупаку, Ілька Струка, Івана Галаку, Іполита Хмару-Годзиківського, Марусю Соколовську, Миколу Кібця-Бондаренка, старшин Армії УНР Євгена Маланюка, Михайла Телігу, Василя Проходу та Івана Ремболовича, генерала-хорунжого Юрка Тютюнника, про медвинських і соснівських повстанців та їхніх попередників – гайдамаків Максима Залізняка та Івана Ґонту, Івана Мазепу, Самійла Кішку, Івана Сулиму, Олексу Довбуша, а ще – про Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Лесю Українку, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Олександра Кошиця, Софію Русову, діячів ОУН Олега Ольжича, Мирона Орлика та Василя Кука, про творців української культури Григорія Кочура, Бориса Мозолевського, Івана Гончара, Василя Стуса, бандуристів Федора Жарка та Ярослава Чорногуза, Миколу Шудрю, Олеся Бердника, Сергія Плачинду, Івана Бровка, народного артиста України Павла Громовенка… Бачите з яким товариством розкошує-кохається пані Ольга. Подякуймо їй щиро за увічнення подвигу діячів Визвольного руху! Привселюдно обіцяю видати збірку її поезій про цих прекрасних людей”.
Високо оцінив книжку про Чорних Воронів письменник Василь Куйбіда, голова Народного Руху України, почесний доктор Львівського національного університету ім. Івана Франка, Львівської академії мистецтв та Українського вільного університету.
А Роман Коваль вже представляв нового промовця: “Костянтина Диканя знаю з 1990 року, коли ми з ним в лавах УРП, боролися за створення Української держави. Костянтин – талановитий журналіст, експерт рейтингу “Книжка року”, тобто від його точки зору дещо залежить… Костянтин є прикладом самовідданої праці на добро України, зокрема він багато років популяризує визвольний ідеал. Костянтин Дикань – чи не єдиний в Україні журналіст, який вважає своїм святим обов’язком підтримати кожну мою книжку рецензією”.
Костянтин Дикань висловив такі міркування: “Добре, що Роман Коваль звів під одну обкладинку доповнені біографії Чорних Воронів, бо навіть у тих, хто прочитав усі книги Романа Коваля, виникають труднощі з їхнім ототожненням. Окрім хіба що самого пана Романа, котрий, здається, подібно Олександрові Македонському знає не лише всіх вояків по іменах, а й на обличчя. Бо в його книгах безліч фотографій, які публікуються вперше. Це знак особливої довіри родин повстанців до автора. Хочу відзначити й літературні достоїнства книги. Хоч книжка документальна, але її читаєш як збірку оповідань, нічим не гірших, ніж у класика цього короткого жанру – О’Генрі. Невипадково торік пана Романа на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка висунула Асоціація українських письменників, а підтримали Національна спілка художників України, Національна спілка кобзарів України й такі класики української літератури як Іван Драч, Василь Герасим’юк, Леонід Череватенко та багато інших. За що їм щиро дякують читачі й поціновувачі таланту Романа Коваля”.
Продовжив вечір ліричною козацькою піснею “Ой, кряче-кряче та чорненький ворон” кобзар Тарас Силенко.
А Роман Коваль знову згадав цьогорічні вшанування в Холодному Яру. “Організація меморіальних заходів потребує коштів, – сказав він. – Я ціную допомогу всіх, але особливо тих, до кого не звертався. Ця допомога йде від серця. Першою цього року надала допомогу науковець із Нових Петрівців, що під Києвом, Поліна Охрименко, якої я досі не знав. Її 3000 грн. я одразу передав у Медведівку Богданові Легоняку – на призи дітям учасникам спортивних змагань – Гайдамацьких ігор. Прошу привітати Поліну Охрименко, онучку повстанця доби УНР з Маньківщини Миколи Миронюка”.
Розповідаючи про історію свого роду, Поліна Охрименко, серед іншого, згадала таке: “У 7 років, коли я пішла до першого класу, до нас додому прийшла вчителька і запропонувала моїм батькам написати заяву про відмову від вивчення української мови. Я пам’ятаю, як прикро це вразило маму, як категорично вона заперечувала, а потім покликала мене і сказала: твій дід був козаком, завжди розмовляв тільки українською мовою, носив вишиванку і не раз просив нас пам’ятати, що ми не з кріпаків, ми з вільних”.
Роман Коваль повідомив, що газета “Незборима нація” планує в наступному числі опублікувати нарис Поліни Охрименко про її діда – Миколу Миронюка, козака доби Української Народної Республіки.
Роман Коваль повідомив, що пані Поліна написала заяву до Історичного клубу “Холодний Яр” і, прилюдно підписав її, прийнявши Поліну Охрименко до холодноярського товариства.
“Пожертвував на вшанування героїв Холодного Яру і поет Владлен Ковтун, – продовжив ведучий. – Він уже кілька років активно популяризує подвиг холодноярців. Закупив десятки книг Юрія Горліса-Горського і поширює їх серед рідних та друзів, створюючи все ширше і ширше коло прихильників холодноярського вогню. Отже, прошу привітати члена Національного олімпійського комітету України, почесного президента Федерації хокею на траві, поета Владлена Ковтуна, на вірші якого писали пісні легендарні Олександр Білаш та Анатолій Горчинський!
Висловивши щиру подяку від себе та своєї родини Романові Ковалю за багатолітню натхненну працю, Владлен Ковтун сказав: “У пана Романа щемне і шанобливе ставлення до кожного борця – незалежно від її місця в ієрархії. Кожна людина – частина нашого народу, і пан Роман знаходить щонайменші аргументи, щоб возвеличити тих, хто проливав кров в обороні України. Мене вразила такі рядки в його книжці про Чорних Воронів: “Одного із загиблих козаків звали Оверко. Був він з Бондурової.  За ним приїхала мати.
– Сину мій, Оверку! – плакала вона над його тілом…
Цим сказано дуже багато! З’явилася підстава для земляків вшанувати свого односельця Оверка – бондурівського козака отамана Чорного Ворона”.
Наприкінці вечора Роман Коваль запросив до слова людину, яка “начиталася книг Юрія Горліса-Горського, Василя Шкляра та Романа Коваля, і хоче довершити незакінчену справу отаманів Гайдамацького краю” – Юрка Левченка, керівника аналітичної служби ВО “Свобода”.
“Прошу привітати цього прекрасного читача! – звернувся до присутніх Роман Коваль. – Для таких ми й пишемо!”
Юрій Левченко розповів про своє захоплення історією збройної боротьби за рідний край. “Книжка про Чорних Воронів, – сказав він, – це  органічна комбінація пригодницької романтики та історичної документалістики. Саме на такому має виховуватися наша молодь. Треба буде організувати туристичні маршрути для молоді бойовими шляхами отаманів Орлика, Зеленого, Чорних Воронів”.
Завершив презентацію кобзар Тарас Силенко піснею “Українці! Схаменіться! Досить вже чекати”  (сл. отамана Чорного Ворона (Черноусова), літературна обробка і музика Тараса Силенка).

Тоді ненька Україна наc всіх пошанує,
Як по її широких ланах козак запанує.

Істинна правда!
Під словами майбутньої пісні поставили свої підписи й отамани Біда та Ламай-Ярмо. Не тільки кулями, але й словом боролися вони.
Ми ж звели Визвольну боротьбу тільки до слова…

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині Сергій Спасокукотського – Роман Коваль.
Київ, 14 травня 2013 р.

“Нас, курсантів Національного університету оборони України, вишикували. Сказали, що зараз будемо підтримувати ветеранів “ВВВ”... Минуло хвилин 30, але ветеранів і все не було, зате зігнали (так, саме зігнали) бабусь і студентів. Практично не було громадян від 20 до 40 років... Почали кричати в гучномовець “Україна для всіх!” Ми почали вигукувати: “Україна не проститутка, щоб для всіх!” Нам командир зробив зауваження… Я сказав йому, що не буду брати участь у відверто політичній акції на підтримку чинного режиму, хочете: пишіть рапорт до трибуналу. І дав команду: “Мій взвод, кругом, кроком руш!” За нами пішли й решта взводів.
Командир бігав, кричав, але вся рота покрокувала до корпусу. Завтра будемо віддуватися за це... Вже вирішили, якщо когось “попруть”, – усі пишемо заяву про звільнення за власним бажанням! 200 чоловік, які звільняються із Збройних Сил України, точно не залишиться без уваги. Журналісти, газети, перевірка прокуратури і як наслідок – СБУ”.
Саме з таких виростуть справжні оборонці України!
Пишаємося вами!

Петро БИЛИНА

Голово козацька, голово молодецька!
Ти по чужих землях пробувала,
Дорогими кіньми трибувала,
А тепер не потребуєш ні шат дорогих, ні коней вороних,
А тільки потребуєш спасення з неба.
Козацька дума

Народився Антін Стець 7 лютого 1939 р. в селі Березно (Бжезьно), повіт Холм, у селянській родині Гната та Лідії (у дівоцтві Чарнецька) Стеців. Березно було українським селом, у ньому мешкало лише кілька польських і жидівських сімей.
У 1915 р. російська армія, відступаючи під тиском австрійських і німецьких військ, забирала із собою православне населення тих земель. Дід Антона (також Антон) опинився в Москві, де працював залізничником, а дід Чарнецький потрапив аж до Благовіщенська-на-Амурі. В 1918 р. холмщаки і підляшуки почали вертатися на рідні землі. В дорозі на Батьківщину, в Самарі, народилася мама Антона – Лідія.
Рідне село Березно було спалене, тож нове життя почали в землянках. Сільська церква збереглась, але 1938 року польське військо її зруйнувало. У 1942 – 1943 рр. Антін ходив в український садочок, яким керувала вчителька з Галичини. 1947 року, внаслідок сумнозвісної акції “Вісла”, Антін опинився разом з батьками на Ольштинщині в с. Добри (повіт Пасленк).
1955 року поступив у Вищу аграрну школу в Любліні на ветеринарний факультет.
Коли у 1956 р. було створено Українське суспільно-культурне товариство, активно включився в його роботу. Співав у хорі Й. Курочка, брав участь у виставах, разом з хором часто відвідував Холмщину і Підляшшя. Як й інші студенти-українці, перебував під постійним наглядом польської Служби безпеки. У бібліотеці Католицького університету під чужим прізвищем читав заборонену літературу, зокрема про історію України.
У 1963 – 1964 рр. працював ветеринарним лікарем у м. Семпополі. Там пізнав свою майбутню дружину Христину Демідонт, з якою одружився в листопаді 1964 року. Того ж року отримав службову квартиру, але довго нею не втішався – головний ветлікар Ольштинщини наказав йому відкрити ветпункт у с. Кандити, не забезпечивши житлом. Із дружиною жили в чужих людей, кілька раз переселялися з хати в хату. Нарешті ветеринарні “власті” купили будинок для ветеринарного пункту. В ньому й жила наша сім’я. В будинку не було води, централізованого опалення і санітарних умов. Антін опікувався ПГР-и (совхозами) і декількома фільварками та сотнями невеликих фермерських господарств. Їздив старим мотоциклом, або на підводах чи санях. Став депутатом повітової ради. Дружина у школі викладала дітям депортованих у рамках операції “Вісла” українську мову і літературу. В с. Кандити народилися сини Олександр і Орест.
У 1973 р. родина переїхала в Гурово-Ілавецьке, де у ветлікарні звільнилася посада. Напевно, не останню роль у цьому призначенні віддіграв доброзичливий до українців керівник лікарні Юзеф Беер, тесть якого представляв польський уряд в одному з міністерств УНР. Після пана Беера Антін очолив ветеринарну лікарню. 1982 року, під час воєнного стану, через наклеп був звільнений з посади. До виходу на пенсію у 1992 р. працював зоотехніком в одному із совхозів.
Антін Стець – ініціатор та учасник багатьох українських заходів. У 1974 – 1999 рр. співав у хорі “Журавлі”. Не заважаючи на православне віросповідання, у 1977 – 1989 рр. співав у Гуровоілавецькому греко-католицькому церковному хорі. Був членом організаційного комітету створення української школи в Гурові-Ілавецькому. Заохочував посилати дітей в українські школи, передплачувати “Наше Слово” і “Над Бугом і Нарвою”. Під час Помаранчевої революції збирав кошти і посилав їх на підтримку учасників протесту.
Антін Стець із синами та дружиною часто їздив до України, особливо в Холодний Яр, на Полтавщину, Волинь та Поділля. Майже щороку святкував у Києві разом з дружиною День Незалежності. Перебуваючи в столиці, відвідував музей Михайла Грушевського, де зустрічався з холмщаками.
Польська держава нагородила його орденами і грамотами за ветеринарну службу. Не забула й Україна про свого сина: Антін Стець отримав нагороди та грамоти за вагомий внесок у розвиток української освіти у Польщі.
За 18 днів до смерті їздив із дружиною у Варшаву на матч між футбольними збірними Польщі та України. Безмежно радів перемозі українців!
Життя його несподівано обірвалося 9 квітня 2013 року. Покійний помандрував до рідного села Березна, де й спочив на православному кладовищі поруч зі своїми предками. Над могилою пролунали пісні у виконанні кобзаря Тараса Компаніченка. В час похорону над учасниками кружляв і курликав самотній журавель...
Висловлюємо найщирішу подяку всім, хто проводжав в останню дорогу покійного: панотцям В’ячеславу Чижевському, Івану Лайкошу, Івану Лукашуку та Богдану Праху, депутатові Польського сейму Мирону Сичу, учасникам хору “Журавлі” з диригентом Ярославом Вуйціком, Гуровоілавецькому церковному хору, дирекції, вчителям та учням Гуровоілавецького ліцею, Об’єднанню українців у Польщі, представникам ветеринарної служби, представнику товариства “Холмщина” з Києва – односельчанину Іллі Босаковському з дружиною, отаманові Козацького стрілецького братства з Луцька Віктору Федосюку, осавулу Кіровоградського козацтва Сергію Шуліці, представникові Люблінського українського товариства – односельчанину Владиславу Ковальському та Олександру Маслею за прощальне слово над могилою, всім знайомим і друзям. Особливо вдячні Ніні та Романові Демкам за готовність допомогти і постійну підтримку в цей нелегкий час.

  Дружина Христина, сини Олександр і Орест з сім’ями.

Перекладачка Шевченкіани Віра Річ настільки увійшла в духовний світ України, що сама стала українкою. І заповіла поховати її в Каневі, біля могили Тараса Шевченка. Два роки тому, 15 квітня 2011 р., її заповіт виконали письменник Дмитро Дроздовський, учений-ядерник Алан Флауерс та редактор журналу “Manifold” Гіларі Ширс

Перекладачка творів Тараса Шевченка англійською мовою, британка Віра Річ (Фейт Елізабет Джоан Річ) померла в Лондоні 20 грудня 2009 року.
14 квітня 2011 р. в Каневі на кладовищі в урочищі Монастирок зібралися представники Шевченківського національного заповідника, Алан Флауерс, Гіларі Ширс, племінниця Віри Річ Джейн Тейлор, Ігор Ліховий, які й визначили місце встановлення пам’ятного знака – неподалік могили кобзаря Олекси Чуприни, поховань багатолітніх хранителів Шевченкового меморіалу та інших особистостей, причетних до історії Тарасової гори.
Старовинний цвинтар у Монастирку – свідок важливих подій в історії українського народу. Наукові дослідження підтвердили існування в цих місцях ще в ХІ столітті стародавнього Свято-Успенського Канівського монастиря, в якому знайшли вічний спочинок українські гетьмани Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка. Звідси чудово видно Чернечу гору та могилу Тараса Шевченка, на якій Віра Річ вперше побувала у травні 1998 року. З того часу вона закохалася в ці місця.
Пам’ятний знак із вмонтованою капсулою з прахом Віри Річ, виконано у вигляді розгорнутої книжки: по обидва боки від портрета перекладачки – рядки з поезії Тараса Шевченка “Мені однаково” українською та англійською мовами. Пам’ятний знак з базальту виготовила фірма “Певек” (м. Здолбунів Рівненської області).
Того ж дня до музею Тараса Шевченка були передані особисті речі видатної перекладачки, документи, її переклади. Творчий доробок Віри Річ в англомовній Шевченкіані налічує близько ста творів. В експозиції музею Тараса Шевченка в Каневі (розділ “Слава”) представлено “Кобзар” Тараса Шевченка у її перекладі. 2012 року на Тарасовій горі відбулася англомовна конференція, приурочена вшануванню Віри Річ.
Вічна Їй пам’ять!

Віта ДЗИМА, Лариса МИКОЛЕНКО,
наукові співробітники Шевченківського національного заповідника
Канів

6 травня  в день народження Юрія Липи активісти Одеської “Свободи” поклали квіти до меморіальної дошки, встановленої на пам’ять про Івана та Юрія Лип, що на вул. Пастера.
Голова Одеської обласної “Свободи” Андрій Маляс, розповідаючи про життєвий шлях Юрія Липи, зазначив, що його праці для нас є дороговказом. “Ми не забули його тезу, що “Вільна Україна постане не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави”. І сьогодні, коли бачимо вакханалію та істерію навколо святкування перемоги ворожої нам держави, маємо зробити так, щоб знищити “Москву” в головах людей. Щоб українці врешті прокинулись і вшановували власних героїв”.
А народний депутат України від ВО “Свобода” Павло Кириленко визначив такі завдання перед українськими націоналістами Одеси: “Мусимо зробити так, щоб Одесу асоціювали не з мішками япончиками, а з Юрієм Липою, Іваном Луценком, Семеном Заболотним”.

Прес-служба ВО “Свобода”