18 травня минуло 40 днів як упокоївся Антін Стець – довголітній член хору “Журавлі” Голово козацька, голово молодецька!
Ти по чужих землях пробувала,
Дорогими кіньми трибувала,
А тепер не потребуєш ні шат дорогих, ні коней вороних,
А тільки потребуєш спасення з неба.
Козацька дума Народився Антін Стець 7 лютого 1939 р. в селі Березно (Бжезьно), повіт Холм, у селянській родині Гната та Лідії (у дівоцтві Чарнецька) Стеців. Березно було українським селом, у ньому мешкало лише кілька польських і жидівських сімей.
У 1915 р. російська армія, відступаючи під тиском австрійських і німецьких військ, забирала із собою православне населення тих земель. Дід Антона (також Антон) опинився в Москві, де працював залізничником, а дід Чарнецький потрапив аж до Благовіщенська-на-Амурі. В 1918 р. холмщаки і підляшуки почали вертатися на рідні землі. В дорозі на Батьківщину, в Самарі, народилася мама Антона – Лідія.
Рідне село Березно було спалене, тож нове життя почали в землянках. Сільська церква збереглась, але 1938 року польське військо її зруйнувало. У 1942 – 1943 рр. Антін ходив в український садочок, яким керувала вчителька з Галичини. 1947 року, внаслідок сумнозвісної акції “Вісла”, Антін опинився разом з батьками на Ольштинщині в с. Добри (повіт Пасленк).
1955 року поступив у Вищу аграрну школу в Любліні на ветеринарний факультет.
Коли у 1956 р. було створено Українське суспільно-культурне товариство, активно включився в його роботу. Співав у хорі Й. Курочка, брав участь у виставах, разом з хором часто відвідував Холмщину і Підляшшя. Як й інші студенти-українці, перебував під постійним наглядом польської Служби безпеки. У бібліотеці Католицького університету під чужим прізвищем читав заборонену літературу, зокрема про історію України.
У 1963 – 1964 рр. працював ветеринарним лікарем у м. Семпополі. Там пізнав свою майбутню дружину Христину Демідонт, з якою одружився в листопаді 1964 року. Того ж року отримав службову квартиру, але довго нею не втішався – головний ветлікар Ольштинщини наказав йому відкрити ветпункт у с. Кандити, не забезпечивши житлом. Із дружиною жили в чужих людей, кілька раз переселялися з хати в хату. Нарешті ветеринарні “власті” купили будинок для ветеринарного пункту. В ньому й жила наша сім’я. В будинку не було води, централізованого опалення і санітарних умов. Антін опікувався ПГР-и (совхозами) і декількома фільварками та сотнями невеликих фермерських господарств. Їздив старим мотоциклом, або на підводах чи санях. Став депутатом повітової ради. Дружина у школі викладала дітям депортованих у рамках операції “Вісла” українську мову і літературу. В с. Кандити народилися сини Олександр і Орест.
У 1973 р. родина переїхала в Гурово-Ілавецьке, де у ветлікарні звільнилася посада. Напевно, не останню роль у цьому призначенні віддіграв доброзичливий до українців керівник лікарні Юзеф Беер, тесть якого представляв польський уряд в одному з міністерств УНР. Після пана Беера Антін очолив ветеринарну лікарню. 1982 року, під час воєнного стану, через наклеп був звільнений з посади. До виходу на пенсію у 1992 р. працював зоотехніком в одному із совхозів.
Антін Стець – ініціатор та учасник багатьох українських заходів. У 1974 – 1999 рр. співав у хорі “Журавлі”. Не заважаючи на православне віросповідання, у 1977 – 1989 рр. співав у Гуровоілавецькому греко-католицькому церковному хорі. Був членом організаційного комітету створення української школи в Гурові-Ілавецькому. Заохочував посилати дітей в українські школи, передплачувати “Наше Слово” і “Над Бугом і Нарвою”. Під час Помаранчевої революції збирав кошти і посилав їх на підтримку учасників протесту.
Антін Стець із синами та дружиною часто їздив до України, особливо в Холодний Яр, на Полтавщину, Волинь та Поділля. Майже щороку святкував у Києві разом з дружиною День Незалежності. Перебуваючи в столиці, відвідував музей Михайла Грушевського, де зустрічався з холмщаками.
Польська держава нагородила його орденами і грамотами за ветеринарну службу. Не забула й Україна про свого сина: Антін Стець отримав нагороди та грамоти за вагомий внесок у розвиток української освіти у Польщі.
За 18 днів до смерті їздив із дружиною у Варшаву на матч між футбольними збірними Польщі та України. Безмежно радів перемозі українців!
Життя його несподівано обірвалося 9 квітня 2013 року. Покійний помандрував до рідного села Березна, де й спочив на православному кладовищі поруч зі своїми предками. Над могилою пролунали пісні у виконанні кобзаря Тараса Компаніченка. В час похорону над учасниками кружляв і курликав самотній журавель...
Висловлюємо найщирішу подяку всім, хто проводжав в останню дорогу покійного: панотцям В’ячеславу Чижевському, Івану Лайкошу, Івану Лукашуку та Богдану Праху, депутатові Польського сейму Мирону Сичу, учасникам хору “Журавлі” з диригентом Ярославом Вуйціком, Гуровоілавецькому церковному хору, дирекції, вчителям та учням Гуровоілавецького ліцею, Об’єднанню українців у Польщі, представникам ветеринарної служби, представнику товариства “Холмщина” з Києва – односельчанину Іллі Босаковському з дружиною, отаманові Козацького стрілецького братства з Луцька Віктору Федосюку, осавулу Кіровоградського козацтва Сергію Шуліці, представникові Люблінського українського товариства – односельчанину Владиславу Ковальському та Олександру Маслею за прощальне слово над могилою, всім знайомим і друзям. Особливо вдячні Ніні та Романові Демкам за готовність допомогти і постійну підтримку в цей нелегкий час. Дружина Христина, сини Олександр і Орест з сім’ями. 
|
