Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають...
Тарас Шевченко, “Кобзар”
1964 рік, Ялта. На південний берег Криму за негласним дорученням Спілки кобзарів для дослідницько-просвітницької діяльності переїжджає на постійне проживання бандурист Олексій Федорович Нирко. Адже Крим та Кубань (яку теж досліджував Олексій Нирко) безславно здали свої позиції росіянам-окупантам. Хто згадає тепер про палкі серця українців-патріотів, коли все накрив російський “язик”?! Хто згадає про життя і невтомну працю кобзарів, майстрів бандур, акторів українських театральних труп Криму і Кубані? Саме їхню діяльність узявся досліджувати Олексій Нирко. Це був пошук утрачених і забутих скарбів. Усе життя, здоров’я, кошти, певною мірою і сім’я, були покладені на вівтар Батьківщини. Понад сорок довгих років кожна мить до останнього подиху була присвячена Україні.
Рік за роком, слово до слова, інструмент до інструмента… Так було створено архів та єдиний у світі приватний музей Криму та Кубані, який налічував 24 “давні бандури кустарного виготовлення”, а також найрізноманітніші документи та матеріали про кобзарство. У колекції – й окремі деталі бандур, інструменти, якими робили бандури, унікальні світлини, листування, книги, еміграційні журнали з відомостями про майстрів та бандуристів, спогади. Музей містився в кабінеті викладача Кримського гуманітарного інституту Олексія Нирка.
І от Митця не стало. Прощання відбулося в інституті. Тіло винесли… А на другий день винесли все з кабінету-музею, так би мовити, до іншого корпусу інституту – за згодою і під керівництвом ректора КГУ Олександра Гузмана. Родині не повернули навіть приватної бібліотеки. Натомість покійного звинуватили у крадіжці книг з інститутської бібліотеки!
Усіма способами ректор намагався відібрати у сім’ї безцінний рукописний архів Олексія Нирка, здійснюючи тиск на старшу доньку Олексія Федоровича, Оксану, яка на той момент навчалася в КГУ і була вагітною. А можливості “впливати” у Гузмана були, адже він не тільки ректор КГУ, але й депутат міськради Ялти від партії регіонів та почесний громадянин Ялти! Тож коли дружина покійного Неоніла Леонтіївна прийшла за нотами для роботи з молодшою капелою “Кримські проліски”, її випхали в двері. А чого церемониться?!
У тяжкий період, коли родина пережила величезну втрату, їй довелося стати свідком знеславлення імені Олексія Федоровича, знищення набутків його кропіткої багаторічної праці.
Неначе передчуваючи лихе, Олексій Федорович, який ніколи не довіряв ректору, бо вважав його шовіністом і людиною без совісті, напередодні смерті передав до експозиції музею Лесі Українки (музей відкрито за ініціативи Оксани Нирко) більшу частину бандур, а рукописний архів переніс додому.
2012 рік. Від третіх осіб дізнаємося, що приватна-сімейна колекція бандур, яка експонувалася сім років у музеї Лесі Українки, без погодження з власниками, за підписами директора Історико-літературного музею м. Ялта Ольги Петрівни Ткачук та головного хранителя музею Т. Коноплянко перевезена на експозицію в КГУ. Офіційний привід: проведення в інституті наукової конференції з нагоди 135-ї річниці Гната Хоткевича. Але конференція так і не відбулася. Навіть про наміри її провести не було інформації на офіційному сайті інституту.
Родина звернулася до правоохоронних органів, які 28 листопада 2012 р. відкрили кримінальну справу за статтею самоправства. Але що реально зроблено для відновлення законності?!
Тим часом, 30 грудня 2012 року, сплив термін договору. А старовинні інструменти продовжують залишатися в інституті!
Усі ці місяці бандури в інституті не експонувалися. Власників колекції – родину Олексія Нирка – жодного разу до неї не допустили, щоб ті могли переконатися, що бандури зберігаються в належних умовах.
Справа вже півроку лежить на полиці без руху, хоча відомі імена винних та місцезнаходження бандур.
Про їхню долю ми вже давно не маємо жодної вістки.
Можливо, інструменти тишком-нишком розпродаються?!.
Так гине національна спадщина на 22-му році Незалежності!
Чи заради цього Олексій Нирко протягом сорока років відшуковував, ретельно реставрував і зберігав їх?! Невже це і є “вінець” праці всього його життя?!
Закінчу свій лист фрагментом з книги Олексія Нирка “Кобзарство Криму та Кубані”: “Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув повз співбесідника вдалину. Тінь задуми майнула по його обличчю... В. Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити в спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна!”
Мирослава НИРКО
Ялта – Київ |
