5 вересня 2012 р. виповнюється 130 років від дня народження визначного скульптора, організатора українського війська Михайла Гаврилка. Звичайно, ворожа до всього українського влада нічого не зробила для вшанування видатного митця.
Мав рацію Михайло, коли писав: “Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому – геть зі сміттям чужинецьких впливів…”
Але досі чужинецькі впливи вирішують долю українського народу. На владному Олімпі – “московські підножки”, “грязь Москви”. Так влучно охарактеризував Тарас Шевченко цих гнучкошиєнків, що не можуть жити без московської команди!
Та нам своє робить!
За рік відбулося близько 20 презентацій книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”: в Києві, Галичині, на Волині, Поділлі, Київщині, Черкащині, Полтавщині… Якось непомітно розійшлися між люди три тисячі примірників першого видання, тож до ювілею великого митця вийшло друге видання (1500 пр.). Недаремно лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Роман Лубківський сказав, що ця книжка “мислительна, оздоровлююча, вона стрясає душу людську. Ти не просто щасливо відпочиваєш, читаючи її, а починаєш оновлюватися, жити повноцінним життям. Ця книга збагачує фронт Визвольної боротьби українського народу, переплітає та воєдино зв’язує українців різних земель”.

Книжка “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” сколихнула львівську творчу інтелігенцію, зокрема, художники пожертвували свої картини, провели в Національній львівській опері успішний аукціон, на кошти від якого скульптор Василь Ярич зробив прекрасний пам’ятник Михайла Гаврилка для Болехова. Та все ж грошей не вистачає, щоб “одягнути” скульптуру в граніт, тож знову звертаємося до українського громадянства із закликом жертвувати на пам’ятник, переказавши кошти на рахунок: Івано-Франківське управління АТ “Ощадбанк”, МФО 336503, код 09336500, р/р 29097134, 10008/0161 – 10008/0168, особовий рахунок 26205000467207, Гавц-Дармохвал Лариса Володимирівна, транзитний, Болехів, на пам’ятник Михайлові Гаврилку.
А ще Степан Пахолко випустив серію значків до 130-ліття митця, а скульптор Дмитро Бур’ян зробив його прекрасне погруддя. Крім того, іменем Гаврилка названа вулиця в Болехові. Проведено й свято вулиці Михайла Гаврилка. Йому були присвячені літературні години, читацькі конференції та Шевченківська вечірка, яка відбулася в музеї Наталії Кобринської.
Творча група Історичного клубу “Холодний Яр” 7 червня почала знімати документальний фільм. На жаль, і на цьому фронті бракує коштів, тож робота то зупиняється, то відновлюється. Якщо слово тих людей, що пообіцяли гроші, тверде, то робота над фільмом буде завершена вже в жовтні ц. р.
А на Полтавщині, на Козацьких хуторах, сільський голова Рунівщини Володимир Сухаренко поставив меморіальний знак на честь видатного земляка. Хотіли ми відкрити й у Львові меморіальну дошку Михайлові Гаврилкові, та мер Львова пан Садовий досі не відповів на листа Історичного клубу “Холодний Яр” від 1 березня ц. р.
Широко відгукнулася на повернення Михайла Гаврилка преса. Ось назви деяких видань, які вмістили про нього схвальні статті: газети “Літературна Україна”, “Шлях Перемоги”, “Українське Слово”, “Незборима нація”, “Слово Просвіти”, “День”, “Нескорені”, “Україна молода”, “Ратуша” (Болехів), “Гомін волі”, “Народне здоров’я”, “Свіча” (Долина), “Коломийська правда”, “Україна козацька”, “Козацький край”, “Львівська газета”; журнали “Артанія”, “Галіція”, “Імідж сучасного педагога”… Лунали про Гаврилка розповіді й на радіоканалі “Культура” та на радіо “Промінь”.
Радіє серце, що все більше людей захоплюються життєвим подвигом Михайла.
Сподіваємося звершити все, що запланували, адже величний пам’ятник у центрі Болехова та документальний фільм викличуть нову хвилю інтересу до колись “усесвітньоневідомого” митця.
Михайло вертається в Україну!
Вертається на коні!
І ми вітаємо його!

Роман КОВАЛЬ
Київ

На світлинах
Михайло Гаврилко (по середині) з братами Дідушками – Петром і Василем (попереду). Літо 1915 р. З оригіналу
Пам’ятник Михайлові Гаврилку (скульптор Василь Ярич).

1 вересня 1924 р. помер Остап Вахнянин, хорунжий УСС, педагог, учасник Української капели Олександра Кошиця.
1 вересня 1986 р. помер Микола Коваль, вояк, педагог, батько Романа Коваля.
1 вересня 2005 р. загинув Юрій Мурашов, співголова комітету “Гельсінки-90”.
2 – 9 вересня 1621 р. Петро Конашевич-Сагайдачний розбив турків.
2 вересня 1811 р. народився Іван Вагилевич, поет і фольклорист, член “Руської трійці”.
2 вересня 1889 р. народився Іван Герчук, стрілець УГА і дивізії “Галичина”, вчитель, меценат.
2 вересня 1901 р. народився Зенон Зелений, стрілець УГА, референт молоді Військової управи дивізії “Галичина”, член НТШ Канади,  голова Об’єднання українських педагогів Канади, автор споминів.
2 вересня 1952 р. в російському таборі смертників Абезь загинув Голова ради УНР в екзилі, видатний учений Іван Фещенко-Чопівський.
4 вересня 1920 р. у бою проти більшовиків загинув Гриць Хмеленко, командир Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії, хорунжий 3-ї сотні (“Богданівської”, “Богдано-Дорошенківської”) полку Чорних запорожців.
4 вересня 1985 р. у російському концтаборі загинув поет Василь Стус.
5 вересня 1676 р. московити арештували гетьмана Петра Дорошенка.
5 вересня 1882 р. народився Михайло Гаврилко, художник, скульптор, поет; четар УСС, командант Ковельського і Луцького комісаріатів УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман.
6 – 15 вересня 1653 р. відбувся похід Тимоша Хмельницького на Молдавію, під час якого в бою біля Сучави він був смертельно поранений.
6 вересня 1672 р. гетьман Петро Дорошенко здобув місто-фортецю Кам’янець-Подільський.
6 вересня 1890 р. народився четар УСС, верховний отаман Україн­ського пласту (1924 – 1934) Северин Левицький.
6 вересня 1955 р. помер Тиміш Омельченко, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, голова Українського національного об’єднання (1937 – 1945).
6 вересня 1976 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Андрій Долуд.
7 вересня 1896 р. народився Іван Цапко, командир Старобільського партизанського кінного полку, вчений-картограф.
7 вересня 1920 р. у бою з більшовиками загинув гармаш полку Чорних запорожців Кривко.
7 вересня 1921 р. загинула Віра Бабенко, зв’язкова Катеринославського повстанкому, розвідниця 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії.
8 вересня 1848 р. з’явилася відозва Головної руської ради про організацію Української національної гвардії.
8 вересня 1950 р. москалі розстріляли Івана Ремболовича, підполковника Армії УНР, старшину дивізії “Галичина”.
8 вересня 1962 р. помер Іван Омелянович-Павленко, командир групи “Наварія” Галицької армії, командир Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник Українського охоронного батальйону №109 та начальник охорони Вінницького району (1942 – 1943), художник.
8 – 10 вересня 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Руху в Києві.
9 вересня 1769 р. народився Іван Котляревський.
10 вересня 1903 р. народився Дмитро Сачківський, козак Армії УНР, командир 3-ї сотні дивізії “Галичина”, поручник 1-ї УД УНА.
10 вересня 1929 р. помер Микола Коваль-Медзвецький, генерал-поручник Армії УНР.
10 вересня 1967 р. помер Іван Цапко, командир полку Окремої кінної дивізії Армії УНР, член Української вільної академії наук.
11 вересня 1864 р. народився Павло Грабовський.
12 вересня 957 р. княгиня Ольга в Царгороді прийняла християнство.
13 вересня 1873 р. народився Сень Горук, командир куреня УСС, начальник штабу Галицької армії, командир бригади УГА, журналіст.
13 вересня 1937 р. москалі розстріляли Григорія Пирхавку, повстанського отамана, заступника міністра внутрішніх справ уряду УНР (1920).
14 вересня 1882 р. народився Володимир Савченко, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
14 вересня 1899 р. народився Дмитро Негрич, підпоручик Гуцульського пробойового куреня УГА, інженер, лісничий.
14 вересня 1982 р. помер Петро Самутин, генерал-хорунжий Армії УНР, історик.
15 вересня 1804 р. народився Михайло Максимович, етнограф.
15 вересня 1923 р. помер Степан Тисовський, отаман УГА, редактор журналу “Молоде Життя”, член проводу Українського пласту.
16 – 28 вересня 1648 р. Максим Кривоніс розбив військо Яреми Вишневецького під Махнівкою і Старокостянтиновом.
16 – 18 вересня 1924 р. вибухнуло Татарбунарське повстання проти румунської окупації в Бессарабії.
16 вересня 1976 р. помер Аркадій Валійський, генерал-хорунжий Армії УНР.
17 вересня 2008 р. помер видатний інженер-винахідник, дослідник Кубані і кобзарства, меценат Ренат Польовий.
18 вересня 1858 р. народився письменник Адріан Кащенко.
19 вересня 1966 р. помер Микола Рибачук, підполковник Армії УНР, комендант штабу УПА під час Другого зимового походу, священик.
20 вересня 1923 р. загинув Сидір Андрущенко, подільський отаман.
20 вересня 1991 р. помер Зеновій Красівський, поет, голова ОУН у Краю, багатолітній в’язень російських концтаборів.
21 вересня 1955 р. помер Володимир Савченко-Більський, голова Ради Севастопольської української чорноморської громади (1917), генерал-хорунжий Військово-морського флоту УНР, автор споминів.
22 вересня 1888 р. народився барон Сергій Вальдштайн, полковник Армії УНР, отаман кінного загону ім. кошового отамана Івана Сірка.
22 вересня 1890 р. народився Оверко Гончаренко, командир Першої юнацької військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького, сотник дивізії “Галичина” та 1-ї УД УНА, педагог, кооператор, автор споминів.
23 вересня 1648 р. Богдан Хмельницький розбив поляків під Пилявцями.
23 вересня 1895 р. народився Сергій Кірічок, поручник кінного полку Чорних запорожців, інженер шляхів і мостів.
23 вересня 1900 р. народився Володимир Кубійович, учений, організатор дивізії СС ”Галичина”, головний редактор “Енциклопедії українознавства”.
24 вересня 1882 р. народився Микола Ґалаґан, член Центральної Ради, ад’ютант командира 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького (1917).
25 вересня 1931 р. помер Михайло Галущинський, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
25 травня 1995 р. помер Лев Шанковський, вояк УГА і Армії УНР, співзасновник УГВР, український історик.
26 вересня 1862 р. помер Яків Кухаренко, письменник, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
26 вересня 1890 р. народився Іван Полтавець-Остряниця, наказний отаман Вільного козацтва, генеральний писар Гетьмана України, повстанський отаман.
27 вересня 1946 р. загинув Юрій Горліс-Горський, старшина 2-го Запорозького полку та полку Чорних запорожців Армії УНР, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, письменник.
27 вересня 2005 р. помер бандурист Олексій Нирко.
28 вересня 1892 р. народився Олександр Болдирів, командир Запорозького автопанцерного дивізіону, учасник Першого зимового походу, лицар Залізного хреста.
28 вересня 1947 р. помер Микола Матіїв-Мельник, січовий стрілець, референт пропаганди УГА, член ОУН, письменник.
28 вересня 1974 р. помер останній кубанський прем’єр Василь Іванис.
29 вересня 1845 р. народився письменник Іван Тобілевич (Карпенко-Карий).
29 вересня 1897 р. народився Павло Штепа, учасник Визвольної боротьби, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Канаді та Української вільної академії наук у Канаді.
30 вересня 1769 р. вісім козаків здобули турецьку фортецю Хотин і захопили 184 гармати.
30 вересня 1896 р. народився Микола Палієнко, підполковник Армії УНР, майор дивізії “Галичина”.
Наприкінці вересня 1921 р. загинув подільський отаман Яків Шепель, начальник 6-го повстанського району 2-ї (Північної) групи Армії УНР.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

Перестало битися серце, здавалось, вічно бадьорої духом, наснаженої до боротьби Ірини Калинець. Ще недавно, вітаючи пані Ірину із сімдесятиліттям, редакція “Незборимої нації” бажали довгих років, наповнених творчою працею на добро України. А залишилося їй півтора роки хвороб… Сумно!
Поетеса, філолог, учителька, художник, невтомний борець за Українську державність, багатолітній політв’язень московських тюрем і таборів, вродлива і смілива жінка, принципова людина.
Ірина з дитинства мріяла про незалежність України. Вона все життя сміливо відстоювала права нашої нації на вільне життя. В липні 1970 р. підписала протест дев’яти громадян Львова проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком, Ігорем Калинцем, надіслала петицію до прокуратури УССР із проханням дозволити бути присутньою на судовому розгляді справи Валентина Мороза. Написала листа голові Ради міністрів СССР О. Косигіну від імені родичів і друзів В. Мороза та листа до Верховної Ради УССР із протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 р. поставила підпис під декларацією про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої, до якого увійшли В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.
12 січня 1972 р. КҐБ арештував Ірину Калинець. Під час слідства на допити викликали її учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у справі, лише двоє чи троє дали покази проти неї: читала вірші, присвячені Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. В липні Львівський обласний суд засудив Ірину Стасів-Калинець до 6 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. За півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня донька Звенислава (1963 р. н.) була розлучена з батьками на довгі 9 років.
Ірина брала участь у всіх акціях жіночої політичної зони: підписала листа прокурору, в якому звинувачувала табірне начальство в перешкоджанні святкування Великодня; листа Генеральному секретареві ООН із проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; заяву на захист тяжко хворого Василя Стуса. Взяла участь у голодуванні з вимогою статусу політв’язня; відмовлялася від тяжкої фізичної праці у зв’язку з Міжнародним роком жінок (1975); написала лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника; голодувала на знак протесту проти відмови надати побачення з ріднею… Ірину неодноразово ув’язнювали в карцері.
Починаючи з 1987 р. Ірина Стасів-Калинець бере найактивнішу участь у пробудженні українського культурного та громадського життя Львова, в русі за відродження УГКЦ, у створенні Товариства української мови, “Меморіалу”, Народного Руху України. В листопаді 1989 р. керувала перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого в Києві.
Вона прямо казала, що Росія – ворожа нам держава.
Ірина Стасів-Калинець усе зробила для того, щоб 24 серпня 1991 року було проголошено самостійність Української держави. У той сонячний день вона була щаслива. Фотографія, яку публікуємо, засвідчує це. 
Тепер її вже немає з нами. Редакція газети “Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр” щиро сумують і висловлюють Ігореві Калинцю, Звениславі та іншим членам родини щирі співчуття. Вічна Слава!

На світлині у 1-му ряду (зліва направо) Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів. Київ, 24 серпня 1991 р.

Цю фотографію я побачив в оселі Лариси Дармохвал, голови Болехівської міської організації Союзу українок 21 липня 2012 року. В той день ми знову приїхали в Болехів – на цей раз на презентацію книжки “Іван Ремболович”. І знову нами опікувалася пані Лариса. Зі мною був кобзар Тарас Силенко та “генеральний обозний” Історичного клубу “Холодний Яр” Петро Билина, двоюрідний онук Івана Ярмолайовича Безверхного, холодноярського отамана, який бився із грізним більшовицьким ватажком Лопатою.
Очікуючи пані Ларису, яка поралася на кухні, ми роздивлялися. І ось на стіні я побачив цих прекрасних українських козачок.
Отакими були наші матері та бабці!
Звичайно, я попросив пані Ларису засканувати та вислати мені цю світлину. І ось тепер із радістю ділюся цією красою з читачами “Незборимої нації”. І прошу надсилати подібні фотографії своїх рідних і близьких та інформацію про них.
А поки знайомлю вас з ученицями “учительського семинара” – майбутніми вчителями української школи. Зліва направо сидять Марія Бутковська та Ірина Шивала, стоять Євстахія Гупаловська, Анна Бураківна (Бурак), Олена Сенівна (Сенів).
Ірина Шивала – мати Лариси Дармохвал.
Євстахія Гупаловська вийшла заміж за Анатаса Мілянича, пластуна куреня “Лісові чорти”. Їхня родина емігрувала до США. Євстахія була секретарем комітету Стрийщини, що видав історично-мемуарний збірник у трьох томах.
2001 року Лариса Дармохвал познайомилася з колишньою товаришкою своєї мами. Але пані Євстахія була вже дуже старенькою, слабо пам’ятала… Її молодша дочка Мотря Мілянич – пластунка куреня “Ті, що греблю рвуть” – дуже активна у багатьох українських організаціях. Лариса Дармохвал не раз зустрічалася з нею на з’їздах Союзу українок Америки та конференціях Наукового товариства Тараса Шевченка в Нью-Йорку.
Анна Бураківна (Бурак) родом з Рожнятова, після закінчення “семинара” вчителювала у Болехові.
Олена Сенівна (Сенів) також із Рожнятова, працювала в рідному місті вчителькою.

Світлину зроблено у Стрию 25 червня 1922 року.
Із щоденника Ірини Шивали дізнаємося, що дівчата разом ходили до Народного дому на вистави, концерти, курси танців, бували в гостях у родині о. Івана Каратницького в с. Добряни, що біля Стрия, куди запрошувала їх товаришка Меланія, дочка священика. До слова, Іван Каратницький брав участь “у перебиранні влади” в Стрию 1 листопада 1918 року. “Який ідейний дух і любов до рідного народу панував у священичих домах і серед молоді, – засвідчував о. Іван Лебедович, – доказує те, що в ряди УГА вступають 16-літні хлопці, гімназисти... сини священиків... і творять “Стрийську Юнацьку Пластову Сотню при 3-ому Корпусі УГА”.
Подруг єднали любов до України, українська пісня, музика (кожна грала на якомусь інструменті – гітарі, скрипці чи фортепіано).
Ірина Шивала вийшла заміж за Володимира Дармохвала, який відбув трирічне ув’язнення у Дрогобицькій тюрмі за приналежність до Української військової організації…
Страшенно хочеться, щоб ця краса не залишилася в минулому, щоб так само по-козацьки виглядали й нинішні дівчата – майбутні українські вчительки.
Тримайтеся свого!
Воно прекрасне!

Роман КОВАЛЬ
Болехів – Київ

Іван Ремболович – отаман півсотні Вільного козацтва на Чернігівщині в 1918 р., начальник зв’язку Дієвої армії УНР, учасник Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника в листопаді 1921 р., командир саперного куреня дивізії “Галичина”, учасник підпілля ОУН на Прикарпатті в 1944 – 1949 роках, зокрема на Коломийщині та Гуцульщині.
Арештували Івана Ремболовича 7 листопада 1949 р. в Космачі, розстріляли 8 вересня 1950 р. у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ).
60 років рідні та історики не могли ознайомитися з “кримінальною” справою на Івана Семеновича Ремболовича. Тепер вона лягла в основу видання.
Книжка вийшла у світ 4 липня. В ній 464 сторінки, 376 фотографій, більшість з яких публікуються вперше. Палітурка тверда, повноколірна. Книжка з’явилася завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА та Історичного клубу “Холодний Яр”.
Про Івана Ремболовича писали у пресі Володимир Малкош та Олександр Ясенчук, Ольга Страшенко присвятила йому вірш, в Івано-Франківську його іменем названо вулицю, Роман Коваль написав книжку. Інтерес до легендарного українського “Рембо” зростає. Може, докотиться слава і до його рідної Городні на Чернігівщині й земляки гідно вшанують славетного вояка, організатора українського війська.

Вхід на презентацію вільний.

Президент України Віктор Янукович підписав закон, який забороняє вилучати з Національного архівного фонду конфіденційні документи або із секретною інформацією, створені до 1946 року. Йдеться про закон № 5068-VI “Про Національний архівний фонд та архівні установи”.
Згідно зі змінами, підлягають вилученню з Національного архівного фонду документи, що “втратили культурну цінність”, дублікати та “пошкоджені документи, які не підлягають відновленню”. Рішення про вилучення цих документів ухвалюють експертні комісії, узгодивши його з центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства, за ініціативою їхнього власника або державної архівної установи.
Дозвіл знищувати архівні документи “через їхню зношеність” може привести до масових крадіжок цінних історичних документів.
Прощай, правдива історія?

Роман КОВАЛЬ

Від часу виникнення в 2010 році Благодійна ініціатива “Героїка” встановила понад півтора десятки монументів та пам’ятних знаків – у Києві, Херсонській, Рівненській, Івано-Франківській, Черкаській, Тернопільській та Київській областях. І ось новий монумент… Понад рік активісти Благодійної ініціативи “Героїка” з’ясовували обставини життя й смерті українського старшини та місце його поховання. Дуже допомогли краєзнавці Ольга Полонська з Вінниччини та Дмитро Лупипсів з Прикарпаття.
Тихін Хилюк народився 1883 року в с. Гурівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер село Гурівці Козятинського району Вінницької області). Його родина була заможною. Батько Феофан мав власного вітряка та чималу хату на Галасаївому кутку Гурівців. У господарстві допомагали четверо синів: Юстин, Омелько, Тихін, ім’я четвертого, на жаль, забулося. Коли в селі занепала стара дерев’яна церква, збудована 1735 року, Феофан Хилюк виступив з ініціативою зведення нової. У відродженому храмі став церковним старостою.
Тихін закінчив вищу початкову школу. Мав дружину та четверо дітей. 5 березня 1920 р. вступив до Окремого відділу ім. Івана Сірка Армії УНР на посаду молодшого старшини кулеметної ватаги. З травня 1920 р. продовжив службу в кінній сотні штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (командир Олександр Бурківський). У травні 1920 року брав участь у боях проти більшовиків за оборонну лінію Ямпіль – Чернівці. Аж до самої загибелі брав участь в усіх бойових діях 8-ї бригади 3-ї Залізної дивізії.
Під час спроб 41-ї дивізії Красної армії форсувати Дністер (Армія УНР утримувала стокілометрову ділянку фронту вздовж річки) виявив себе як хоробрий старшина. В бою 28 серпня 1920 р. поблизу села Комарівка (тепер Тернопільська область), прикривав тили 9-ї бригади кулеметним вогнем. Незважаючи на шалений тиск червоних, Тихін Хилюк продовжував захищати товаришів. Він був заскочений ворогом з-за спини і проколотий багнетом. Завдяки хоробрості хорунжих Тихона Хилюка, Василя Кривли і Костя Пашкевича,козаків Андрія Марчака та Єрмолаєва, сотника Віроцького 9-та бригада (декілька сотень вояків) Армії УНР уникнула загибелі в районі села Шкільна Гута.
Козаки переправили ще живого Тихона через річку. Наступного дня, 29 серпня, в Нижневі (тепер Тлумацького району Івано-Франківської області) хорунжий Хилюк помер. Поховали його з військовими почестями на міському цвинтарі. Цього ж дня 8-ма бригада перейшла у контрнаступ…

Після Другої світової війни могила, в числі інших військових поховань, була знищена комуністами. Тож дослідникам “Героїки” вдалося відшукати лише приблизне місце поховання хорунжого.
Кошти на виготовлення пам’ятника пожертвували доброчинці з центральних, східних та південних областей України. Звернення про допомогу до Івано-Франківської обласної державної адміністрації та депутатів обласної ради були проігноровані.
Попри сильний дощ на освячення пам’ятника, виготовленого у формі ордена Армії УНР “Хрест Симона Петлюри”, прибуло духовенство Української греко-католицької церкви, мешканці Нижнева, родичі Тихона Хилюка, посадовці з Тлумача та Івано-Франківська.
“На могилу дідового брата ми привезли землю з його родинного обійстя та воду з криниці. Вперше з моменту похорону за Тихоном Хилюком було відправлено панахиду на цвинтарі”, – розповідає внучата племінниця загиблого воїна пані Віра, яка прибула з Києва до Нижнева разом з донькою Тетяною.
Довгі десятиліття рідні Тихона Хилюка не здогадувалися про його службу в Армії УНР та справжню причину смерті. Родичі вояка пообіцяли щорічно відвідувати могилу, а нижнівські педагоги запевнили, що докладуть усіх зусиль, аби кожен школяр дізнався, що в їхньому селі похований вояк з Наддніпрянщини, який загинув, щоб Україна була вільною.

Павло ПОДОБЄД, координатор “Героїки”
м. Київ

29 липня в селі Соколівка Жашківського району Черкаської області відбулось урочисте освячення пам’ятного знаку воїнам Армії УНР.
Ідея вшанування українських вояків належить Благодійній ініціативі “Героїка”. Ще в травні 2012 р. вона звернулася до сільської ради з проханням назвати одну з вулиць чи майданів Соколівки іменем генерала-хорунжого Армії УНР Гаврила Базильського, який народився в цьому селі. Депутати підтримали пропозицію і постановила присвоїти ім’я видатного військового діяча центральній площі села та передбачила спорудження відповідного пам’ятного знаку на площі ім. Гаврила Базильського. Будівництво було здійснено на кошти жертводавців.
“У кожному містечку чи селі є свої герої Армії УНР. Для цих людей незалежність не була порожнім звуком. Вони добровільно взяли до рук зброю і ризикували власним життям, життям близьких та рідних для того, щоб ми могли стояти під синьо-жовтими прапорами. Вони так чинили, щоб ми були господарями на своїй землі”, – зазначив майстер Благодійної ініціативи “Героїка” Олег Собченко.

Пам’ятник відтворює форму ордена “Хрест Симона Петлюри” – однієї з військових нагород Армії УНР. Участь у відкритті монументу взяли селяни, гості з Києва та сільський голова Соколівки пан Микола Суровський, який допомагав “Героїці”. Урочисте освячення пам’ятного знаку здійснив ієрей Української православної церкви Київського патріархату Віталій Большак.
Дякую вам, хлопці!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР

БОЛДИРІВ (БОЛДАРЕВ) Олександр Іванович (28.09.1892, м. Слов’янськ Катеринославської губ., тепер Донецької обл. – 11.08.1964, Гайльброн, Західна Німеччина). Військовий діяч; командир Запорозького автопанцерного дивізіону (15.03.1918). Командир 8-го Запорозького куреня ім. Івана Богуна 3-ї бригади 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1921); військові звання­ – штабс-капітан російської армії, підполковник Армії УНР (із 6.01.1924 – наказ ч. 6 від 1 лютого 1961 р.).
Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста. У липні 1943 р. добровільно вступив до дивізії “Галичина”, брав участь у боях проти радянської армії. З 1945 р. мешкав у Західній Німеччині.

Роман КОВАЛЬ

Сергій Яворський народився 1892 року в селі Нова Гребля в родині фельдшера. Вчителював у с. Юзефівці, тепер Йосипівка Козятинського району Вінницької області. У лютому 1919 р. Сергій Яворський входив до складу Всеукраїнського ревкому (очолював політичний відділ). Згодом командував бригадою в Армії УНР. Після поразки українського війська восени 1920 р. відійшов на територію Польщі.
У травні 1921 р. полковник Яворський під псевдонімом “Карий” повернувся в Україну як командувач Другою (Північною) повстанською групою, що охопила територію Київщини, Волині та більшої частини Поділля. Та вже через рік, на Великдень 1922-го, чекісти арештували його, а 1923 року розстріляли в Лук’янівській в’язниці Києва.
І ось тепер, до 120-ліття від дня народження отамана, його вшановано в рідному селі.
Священики УПЦ Київського патріархату провели панахиду й освятили хрест, у підніжжі якого викарбовано напис: “Полеглому за самостійну Україну Сергію Івановичу Яворському-“Карому” (1892, с. Нова Гребля – 1923 р., Київ, Лук’янівська в’язниця) – повстанському отаману, полковнику Армії УНР, командувачу ІІ Північної повстанської групи. Слава Україні! Героям слава!”
На меморіальному мітингу сільський голова Нової Греблі Анатолій Андріюк оголосив, що разом із сільськими депутатами підтримує шляхетну ініціативу. Згідно з рішенням 12-ї сесії 6-го скликання Новогребельської ради територіальна громада у зв’язку із 120-річчям від дня народження вирішила вшанувати Сергія Яворського, а також звернутися до Генеральної прокуратури України з проханням переглянути справу щодо нього й ухвалити рішення про реабілітацію та визнання його учасником збройної боротьби за незалежність України.
На мітингу від імені Історичного клубу “Холодний Яр” виступив кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк, дослідник повстанського руху на Поділлі, зокрема і подвижницького шляху Сергія Яворського. Промовляли також голова Вінницької обласної організації ВО “Свобода” Олексій Фурман та громадські діячі Вінниччини. Ініціатор вшанувань Костянтин Васюк зазначив: “Ми повертаємо із забуття імена героїв України, борців за її самостійність. Це означає, що національна й історична справедливість на Вінниччині відновлюється”.
Сімейний ансамбль “Соната” з міста Калинівка на честь борців за волю України виконав повстанські й стрілецькі пісні.

Варто нагадати оцінку, яку дав Сергієві Яворському отаман Подільської повстанської групи Яків Орел-Гальчевський. “В нього не було авантюрництва… – стверджував Яків Гальчевський. – Він твердо підходив до справи боротьби за Україну, був безкорисливий і з посвятою віддавав себе цілого, щоб вплинути на долю своєї поневоленої та плюндрованої Батьківщини”.
Напередодні, 17 серпня, в с. Нова Гребля Калинівського району відбувся Перший міжобласний футбольний турнір імені Сергія Карого-Яворського. Змагання відбулися за підтримки Калинівської районної та міської організацій Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.
Участь в поєдинках взяли команди з Калинівки, Калинівського району, Вінниці та Деражні Хмельницької області. Загалом 6 команд і дві вікові групи – разом близько сотні молодих спортсменів.
“Ми започаткували не тільки спортивні змагання для молоді, а й нагадали про  боротьбу на Вінниччині проти червоних окупантів  за волю України, – сказав голова Калинівської районної організації ВО “Свобода” Володимир Павлюк. – Нехай учасники змагань – нащадки і односельчани отамана – бережуть пам’ять про нього та інших наших героїв, гартують тіло і здобувають перемоги”.
Переможцями в обох групах стали команди Калинівки. Учасникам і переможцям вручено кубки, грамоти і призи. Завершилися дводенні вшанування виконанням національного гімну “Ще не вмерла Україна”.
Слава борцям за волю України!

Володимир БАРЦЬОСЬ
050-156-88-95

Ця осінь повстанська двадцятого року
у нас відгукнулася болем живим.
Соснівка… село понад шляхом широким,
спіткнувся об неї свавільний режим.
Застряг “продотряд” на розібраних рейках,
зайнявсь керосином облитий вітряк;
і спротив селянський ступив навперейми
навалі отих вовкулак.

Оце ж хлібороби Соснівки, Дев’ятки,
Скаржинки, Тирнавки й навколишніх сіл –
повстали за волю, врожайні достатки,    
бо голод уже їх узяв на приціл.
Тоді хлібодари зійшлись, як на віче –
хоч сили нерівні, та дух не померх;
і борони звезли, знаряддя одвічні,
немов барикади – зубцями наверх!

У пам’яті будуть і Йосип Павловський,
і Орлик Герасим, і мужній Андрон…
На них кавалерія – покруч московська,
з Єлисаветграда ішов ескадрон!
“У нас шість гвинтівок, це ж мало для бою”, –
гарячих повстанців Кузьма завернув.
І вдарив по селах умить бронепоїзд,
як Бог є на світі – той гуркіт почув!

Прямою наводкою били снаряди,
і сіяли трупом дядьки-сіячі,
шаблі їх стинали, гула канонада,
ховали загиблих… не вдень, а вночі.
Ще довго шниряли роз’їзди червоні,
“пабєда” далась – по коліна в крові.
Ось пам’ять нащадків стоїть в обороні
в Соснівці стражденній на вольній землі.

Ольга СТРАШЕНКО

 Гра у козацький квест “Броднія. Лицар степу” пройшла 11 серпня на території Іванівської селищної ради Антрацитівського району на Луганщині.
У цей день мешканці Іванівки з подивом розглядали групи молодих людей, що сходилися до сільради. Рюкзаки, розвантажувальні жилети з ліхтарями, компаси, камуфльований одяг – все це впадало в око селянам. Ще більше приваблювали увагу громадян козаки в національних одностроях, рідкісних у цих краях. Українські національні вишиванки, шаровари та чуби не залишили байдужими мешканців Іванівки.
Селищний голова Сергій Кузькін оголосив про початок гри. Удачі учасникам побажав ініціатор проведення, отаман Мечетнянського історико-археологічного куреня Українського козацтва Сергій Кендзеєрський.
Родзинкою свята став виступ заслуженого артиста України, бандуриста Тараса Силенка. Його пісні про лицарів-запорожців створили відповідний настрій, налаштували учасників на героїчний лад.
Суть гри така: є маршрут, який потрібно пройти якомога швидше, але учасники не знають ні кінцевої точки прибуття, ні проміжних станцій. Щоб дізнатися, потрібно виконувати певні завдання. Знайдені відповіді на чергову загадку треба “забивати” на сайті в Інтернеті і там же знаходити координати чергової точки, до якої слід дістатися. Найчастіше ці координати також зашифровані.
На руїнах церкви належало знайти кілька кодів, так званих “чеків”. “Вбивши” їх, команди знову отримали географічні координати, які привели їх до руїн колишнього панського маєтку Раскіна, в найнесподіваніших місцях якого були приклеєні папірці із зображенням контурної карти Луганської області. Ось тільки назви міст на них не було написано. Лише 4 точки.
На руїнах старого будинку належало не тільки знайти “чеки” та коди, а й виявити історичні знання. Як, приміром, називався стіл, за яким споживали їжу козаки? Хто швидше всіх правильно відповів на сайті, той раніше отримав нові координати.
Гра передбачала пошуки “чеків” і з допомогою біноклів та фотоапаратів, які мають хороший оптичний зум. Але користувалися допомогою техніки не завжди. Приміром, на одній з точок “чеки” були прописані на верхівці стовпа. Учасники команди “Квадрат 19” – порахували, що набагато швидше код можна прочитати, якщо залізти на стовп. Організатори дивувалися як таке вдалося здійснити. Адже їм, щоб написати код, довелося користуватися спеціальним обладнанням.
Шлях проходив, вірніше пробігав (команди переважно бігли) мальовничою місцевістю. Найбільше учасникам сподобалися бойові елементи з життя козаків. Добігши до певної точки, можна було заробити додаткові бали влучним киданням списів, метанням ножів або поціливши з лука в мішень.
На цих етапах кращими стали члени команди “Квадрат 19”. На подив суддів, більше всього вибити очок команді допомогла єдина дівчина – Катерина Кожина. На відміну від багатьох хлопців вона змогла кілька разів точно метнути ножі й потрапити списом у мішень.
Захоплення викликала й канатна переправа. Хоч було небезпечно, але всі з величезним задоволенням одягалися в альпіністське спорядження і “перелітали” над річкою.
Близько 14 км по пересіченій місцевості команди здолали за 5 годин.
До фінішу добралися виснажені, але радісні. Підняв дух і запаморочливий запах козацької юшки. Серце ж полонили пісні та розповіді кобзаря Тараса Силенка.
“Лицарями степу” стали Алчевська команда “Пінгвіни”, краснолуцькі команди “Алкотрек” і “Квадрат 19”. Усі отримали у нагороду футболки з логотипами гри і козацьким девізом: “Душу – Роду, життя – Україні, честь – собі” та книжку Сергія Кендзеєрського “Казан життя”.
Перед учасниками гри виступив представник “Фонду Мошенського” Сергій Єдєлєв.
– Коли до нас звернулися з проханням допомогти провести цю незвичайну гру, Валерій Мошенський ні секунди не вагався, – сказав він. – Тому що розумів – козацький квест не тільки підніме морально-патріотичний дух і фізичний рівень розвитку молоді, заснованого на бойових традиціях українського козацтва, а й прищепить людям смак до здорового способу життя, пробудить цікавість до історичної спадщини України, сприятиме вивченню рідного краю.
– На Луганській землі виступаю вперше, – признався Тарас Силенко. – Інструмент мій має назву старосвітська бандура. Для неї притаманний зіньківський спосіб гри. Це рідкісній інструмент, який дивом дійшов до наших днів. Саме на ньому грали козаки. Відповідно й репертуар у мене козацький. Приємно бачити тут небайдужих людей, красиву природу. Усе це разом створило святкову атмосферу, й у мене залишилися чудові враження.
Олександр Гнибіда з Донецька, відроджувач козацтва в Україні:
– Сподобалося, що тут мало спиртного. Небагато й тих, хто палять. Хотілося б – щоб команд було більше. Упевнений – гра набере популярності. Добре, що й дівчата беруть участь. Я бачив, як Катерина метала ножі й списи. Молодець!
Денис Гуляєв, співавтор гри, підвів підсумок:

Андрій ТКАЧЕНКО
Луганщина

ДОЛУД Андрій Данилович (15.10.1893, с. Плетений Ташлик Єлисаветградського пов., нині Кіровоградської обл. – 6.09.1976, м. Куритиба, штат Парана, Бразилія). Командир козацького загону ім. Івана Ґонти (12.1918 – 1919), 2-ї бригади 1-го Галицького корпусу УГА, начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу, командир 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР, голова Генерального управління УАПЦ у Бразилії і Парагваї, генерал-хорунжий Армії УНР.
Під час Листопадового зриву в Галичині виявив “безприкладне геройство і відвагу”, здобувши “прихильність і любов не тільки серед вояків, а й усього (українського) населення”. Герой бою за Вознесенськ (16.04.1920). Лицар Залізного хреста.

Тиха війна” проти Москви

Рената Польового я бачив ще на початку вже подаленілих 1970-х років у хорі “Гомін” Леопольда Ященка. Цього колоритного чоловіка не можна було не помітити. Однак юнацька сором’язливість не дала мені, студентові, ось так просто підійти й познайомитися з ним. Уже в 1990-х бачив його на багатьох патріотичних заходах. Але й тоді не познайомився ближче, про що вельми жалкую.
По-справжньому я зрозумів якої висоти то був чоловік по виході книжки “Тиха війна Рената Польового”. Та це ж один з найславетніших людей другої половини ХХ століття! Саме він і такі як він, не дозволили згаснути вогню свідомості та національної пам’яті. Вклоняюся Ренатові Польовому за ту “тиху війну” проти Москви!

Олег КНЯЗЕНКО, письменник
м. Переяслав-Хмельницький

“Слово істини”

Від письменника Олекси Різникова дізнався про існування “Незборимої нації”. Це дуже корисна галузина нашої національної культури, що дає можливість екскурсу в минуле, яке або зовсім не висвітлювалось, або подавалось у перевернутому стані. Я дуже вам вдячний за напрямок, в якому подається слово істини.

Яків ПЕРЕСУНЬКО, поет
Одеса

“Переворот у свідомості”

Пане Романе! Прочитав Вашу книжку “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. Вона зробила переворот у моїй свідомості. Ні в школі, ні на історичному факультеті ми не вивчали повстансько-партизанського руху. Після прочитання цієї книжки концепція історії Української революції 1917 – 1920-х рр., якої я дотримувався, рухнула, наче картковий будинок.
Дякую за можливість доторкнутися до справжньої історії!

Ігор КАЛИНИЧЕНКО, історик, поет
Запоріжжя

Януковича готують до канонізації

Є на Луганщині нардеп-комуніст С. Кілінкаров. Має маєток з охороною, яка може й собак пустити на того, хто із зацікавленням зупиниться біля того маєтку. Цей вболівальник за народну долю відомий на Луганщині не лише своїм “Червоним ранчо”, але і як спонсор виставки ікон. Серед них є й ікона із зображенням Януковича.
Залишилося канонізувати нашого “святого”.
Мені здається, що він не буде проти.

Андрій МАРТИНЕНКО
Київ