(6.12.1940, Львів – 31.07.2012, Львів) Перестало битися серце, здавалось, вічно бадьорої духом, наснаженої до боротьби Ірини Калинець. Ще недавно, вітаючи пані Ірину із сімдесятиліттям, редакція “Незборимої нації” бажали довгих років, наповнених творчою працею на добро України. А залишилося їй півтора роки хвороб… Сумно!
Поетеса, філолог, учителька, художник, невтомний борець за Українську державність, багатолітній політв’язень московських тюрем і таборів, вродлива і смілива жінка, принципова людина.
Ірина з дитинства мріяла про незалежність України. Вона все життя сміливо відстоювала права нашої нації на вільне життя. В липні 1970 р. підписала протест дев’яти громадян Львова проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком, Ігорем Калинцем, надіслала петицію до прокуратури УССР із проханням дозволити бути присутньою на судовому розгляді справи Валентина Мороза. Написала листа голові Ради міністрів СССР О. Косигіну від імені родичів і друзів В. Мороза та листа до Верховної Ради УССР із протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 р. поставила підпис під декларацією про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої, до якого увійшли В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.
12 січня 1972 р. КҐБ арештував Ірину Калинець. Під час слідства на допити викликали її учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у справі, лише двоє чи троє дали покази проти неї: читала вірші, присвячені Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. В липні Львівський обласний суд засудив Ірину Стасів-Калинець до 6 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. За півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня донька Звенислава (1963 р. н.) була розлучена з батьками на довгі 9 років.
Ірина брала участь у всіх акціях жіночої політичної зони: підписала листа прокурору, в якому звинувачувала табірне начальство в перешкоджанні святкування Великодня; листа Генеральному секретареві ООН із проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; заяву на захист тяжко хворого Василя Стуса. Взяла участь у голодуванні з вимогою статусу політв’язня; відмовлялася від тяжкої фізичної праці у зв’язку з Міжнародним роком жінок (1975); написала лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника; голодувала на знак протесту проти відмови надати побачення з ріднею… Ірину неодноразово ув’язнювали в карцері.
Починаючи з 1987 р. Ірина Стасів-Калинець бере найактивнішу участь у пробудженні українського культурного та громадського життя Львова, в русі за відродження УГКЦ, у створенні Товариства української мови, “Меморіалу”, Народного Руху України. В листопаді 1989 р. керувала перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого в Києві.
Вона прямо казала, що Росія – ворожа нам держава.
Ірина Стасів-Калинець усе зробила для того, щоб 24 серпня 1991 року було проголошено самостійність Української держави. У той сонячний день вона була щаслива. Фотографія, яку публікуємо, засвідчує це.
Тепер її вже немає з нами. Редакція газети “Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр” щиро сумують і висловлюють Ігореві Калинцю, Звениславі та іншим членам родини щирі співчуття. Вічна Слава! 
На світлині у 1-му ряду (зліва направо) Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів. Київ, 24 серпня 1991 р. |
