З Віктором Лісоволом ми познайомилися у березні 1996 р. у Спілці письменників на презентації книжки “Невольницькі плачі” Зеновія Красівського. Підказав запросити його поет Микола Самійленко, який допомагав мені в організації того чудового вечора. Взяли в ньому участь і народні артисти України Павло Громовенко, Галина Яблонська, історики Ярослав Дашкевич, о. Ігор Онишкевич, Левко Лук’яненко, Євген Свестюк, Анатолій Сопільник, Максуд Хужбаров із Чечні, велика делегація прекрасних земляків із Прикарпаття.
Віктор Лісовол співав тоді геніальну пісню “До кобзи” на власну музику та слова Пантелеймона Куліша. Засмакувавши мелодику Лісовола, я вже його від себе далеко не відпускав. Скільки ми провели з ним прекрасних вечорів, скільки здійснили поїздок! Черкащина, Вінниччина, Житомирщина. Були і в Тернополі. В одному тільки Києві Віктор Лісовол взяв участь у кількох десятках вечорів, організованих Історичним клубом “Холодний Яр”. Я завжди довіряв йому перший виступ, адже він умів створити оту душевно-родинну-щемливу ноту. Переконаний, що від першої ноти – вдалої чи ні – залежить успіх чи невдача вечора. Всі вечори, які він розпочинав, були чудові! Віктор Лісовол ставав не тільки окрасою вечора, але і його камертоном. Його щирість, сердечність і безпосередність зачаровували всіх.

Віктор Лісовол народився 21 лютого 1931 р. на Полтавщині в районному центрі Семенівка. Дитинство провів у селі Оболоні, що за 25 км від райцентру. “Ах, що за село!.. – казав Лісовол Віктору Гаману. – На головних вулицях росли такі акації, що й мій батько обняти не міг. А як зацвітуть, як хлюпнуть пахощами!.. А як здіймуться пісні на різних кутках. Це тобі одразу і хор Верьовки, і ансамбль Вірського...”
Першу українську пісню Віктор сотворив (у 1965-му чи 1966 р.) – на слова Івана Драча “Та летіла гуска додому”. а вже 1967 року виспівав геніальну пісню “Нащо мені женитися”, яку вважаю однією з вершин його творчості.
Перший публічний виступ Віктора Лісовола як бандуриста відбувся в жовтні 1971 року в музеї Тараса Шевченка в Києві. 10 травня 1978 р. у Спілці письменників під час вшанувань старосвітського кобзаря Георгія Ткаченка Лісовол із величезним успіхом виконав “Думу про трьох самарських братів” і пісню на слова Тараса Шевченка “Нащо мені женитися”. “Подуріли всі, – згадував Лісовол, – хотіли, щоб я знов співав”...
А як оцінювали Віктора Лісовола ті, кому він співав?
Художник Олександр Фисун, прослухавши пісню “Кину пером”, дорікав кобзарю, що той не знає ціни своєму таланту:
– Такими червінцями на вітер будь-де не кидаються.
Володимир Іванович Северин про пісню “Наливаймо, браття” висловився так:
– Бандитська пісня, вибачайте, бунтарська, – поламала всі канони української народної пісні.
А Бориса Списаренка принаджувала в особистості Лісовола “непогамовна жага творення”. Списаренко називав Віктора “Прометеєм пісенного вогню”.
Віктор Гаман, даруючи Лісоволові свою книгу, підписав: “За пісню, що палить душу”. А от поет Володимир Забаштанський, увібравши у себе весь сум Лісоволових пісень і дум, охолодив кобзаря:
– Не співай таке... Душа кригою береться.
– Вікторе, не край мені душу, – вислухавши Лісоволове квиління, сказав Володимир Кравченко, брат дружини.
Додаю своє спостереження і я:
– Сумні пісні й думи Віктора Лісовола звеселяють душу.
Керамік Олександр Олійник про пісню “Кину пером” сказав захоплено:
– Навально... А останню строфу – притишено. Коли б ти так і далі продовжував (ураганно), я б здурів. Віктор, ти диявол...
Та найкраще висловився Вадим Крищенко у вірші “Вечір під бандуру”, який присвятив Віктору Лісоволу. Ось його початок і закінчення:

Наслухавшись козацьких гордих дум,
Заснуть не можу – мучать давні муки,
Я чую як пищаль стріляє в глум
І кривду б’ють освячені шаблюки...

Дзвенить в струні історія моя,
В живій бандурі міниться душа,
Спасибі їй, що нагадала знову,
З якого роду, кореня, коша,
Яку в душі ношу цупку основу.

Хоч найвідомішим твором полтавського козака стала “Наливаймо, браття, кришталеві чаші” на слова Вадима Крищенка, я найчастіше прошу пана Віктора заспівати пісню на слова Тараса Шевченка “Нащо мені женитися”.

А я буду красуватись у голубім жупані,
На конику вороному перед козаками.

Хоч і не в жупані, але з бандурою “красується” він уже 40 років перед козаками – і холодноярськими, і подільськими, і київськими... І його пісні розкривають українські серця, “засвічують душі”, допомагають нам відшукати в історичній пам’яті битий шлях історичних перемог.
Довгих років, Вам, дорогий батьку-отамане!

Роман КОВАЛЬ

1 квітня 1907 р. народився Зенон КОССАК, бойовий референт УВО, оборонець Карпатської України.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
5 квітня 1882 р. народився історик В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
6 квітня 1984 р. помер бандурист Григорій КИТАСТИЙ.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР.
8 квітня 1709 р. укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман БОГДАН.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1622 р. помер гетьман України Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Семен ГРИЗЛО, звенигородський кошовий Вільного козацтва.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ МСТИСЛАВ.
10 квітня 1931 р. поляки замордували Степана ОХРИМОВИЧА, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
11 квітня 1950 р. помер Осип БАБ’ЮК, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, подільський отаман, полковник Армії УНР, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, український діяч Кубані, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер Іван ШОВГЕНІВ, перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах, батько Олени Теліги.
14 квітня 1892 р. народився підполковник Віктор ДЯЧЕНКО, курінний полку Чорних запорожців Армії УНР.
15 квітня 1899 р. народився Юрій АРТЮШЕНКО, хорунжий полку Чорних запорожців, редактор “Українського вісника”.
15 квітня 1918 р. помер письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
15 квітня 1920 р. у бою проти москалів загинув Олексій БАНДУРА, козак полку Чорних запорожців.
15 квітня 1944 р. загинув Андрій ОСЬМАЧКІВ, підстаршина полку Чорних запорожців, вояк протипанцерної бригади “Вільна Україна”, Лицар Залізного хреста Армії УНР
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
16 квітня 1912 р. народилася Галина ДИДИК, зв’язкова головного командувача УПА, політв’язень російських концтаборів.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина впровадила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 квітня 1892 р. народився Іван БАБ’ЮК, сотник УГА та освітній діяч.
21 квітня 1597 р. поляки закатували Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра ОЛІЙНИКА-“ЕНЕЯ” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою СВИСТУНОМ-“ЯСЕНЕМ” проти внутрішніх військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, отаман полку Чорних запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
23 квітня 1967 р. навіки спочив Іван ЛАЗАР, командир батареї полку Чорних запорожців.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 р. народився Валентин СІМЯНЦІВ, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. війська Петра БОЛБОЧАНА звільнили Сімферополь від більшовиків.
24 квітня 1975 р. спочив Володимир ГЕРАСИМЕНКО, старшина полку Чорних запорожців, командувач Українського легіону самооборони (1943), генерал-хорунжий Армії УНР.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, гетьман Української Держави.
26 квітня 1971 р. відійшов у засвіти курінний полку Чорних запорожців Армії УНР підполковник Віктор ДЯЧЕНКО.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1958 р. помер Олександр ПЛІТАС, лікар Армії УНР, лицар Залізного хреста.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, посол УНР у Німеччині та Польщі.
27 квітня 1972 р. – орієнтовна дата загибелі композитора Володимира ІВАСЮКА.
28 квітня 1915 р. почалися бої на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах.
28 квітня 1943 р. у Львові почалося формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Павла СКОРОПАДСЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.

Віра Ткаченко відійшла тихо – так, як і жила. Вона нікому ніколи не завдавала клопоту, лише допомагала, як могла, полегшуючи життя і просуваючи нашу справу вперед.
У моєму житті Віра Георгіївна з’явилася в середині 1990-х років – запропонувала допомогу редакції нашої газети. Підписувала конверти, писала листи нашим читачам, відносила кореспонденцію на пошту, власним коштом передплачувала добрим, але бідним людям “Незбориму націю”, купувала наші книги і дарувала-розсилала їх учасникам Визвольного руху.
Ось типовий приклад.
– Мені з Канади прийшло 20 доларів, – телефонує пані Віра, – хочу книг купити. Ви будете вдома?
І їде з лівого берега через весь Київ.
Кошти їй часом надсилала дочка генерала-хорунжого Всеволода Змієнка – Галина Змієнко-Сенишин. Висилала на особисті потреби, а пані Віра використовувала їх, щоб зробити подарунок борцям за волю України.
Пані Віра охоче виконувала чорнову роботу, хоч була кандидатом психологічних наук, старшим науковим співробітником Інституту психології. “Вона найменше турбувалася про свій статус і про облаштування свого життя”, – стверджував Євген Сверстюк.
Євгена Сверстюка Віра Георгіївна знала з 1956 року, знала і допомагала йому понад 50 років свого життя. Поширювала його статті та інший самвидав, зокрема працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм і русифікація”.
У 1960-ті Віра Ткаченко спілкувалася з Данилом Шумуком, Оксаною Мешко, Валерією Андрієвською (дружиною Євгена Сверстюка), Зоряном Попадюком та його матір’ю Любомирою, Олексієм Братком-Кутинським та іншими достойниками. Майже всі вони були в колі зору КҐБ.
Невипадково 1963 року її звільнили з роботи за спеціальністю. Попри це, вона продовжувала підтримувати зв’язки з репресованими та їхніми сім’ями. Життя її було непросте: мізерні заробітки, обшуки, гоніння, але вона продовжувала допомагати родинам борців.
1972 року Віру Ткаченко викликали до суду як свідка у справі Євгена Сверстюка, піддавали психологічному тиску, але нічого не добилися. Навесні того ж року у її київському помешканні проведено обшук. Якось, провідуючи Оксану Мешко, стала свідком нальоту каґебістів та обшуку помешкання пані Оксани. Віру Георгіївну також обшукали.
1973 року її звільнили з роботи нібито за власним бажанням. Віру Ткаченко неодноразово запрошували на “профілактичні бесіди” до КҐБ, звинувачували в націоналістичних поглядах, “непевних” знайомствах, листуванні з політв’язнями – Євгеном Сверстюком та Зоряном Попадюком.
“Віра Ткаченко була живою історією своєї рідної Звенигородщини і добре пам’ятала ту стражденну історію ще з довоєнних років. Її прихильність до учасників руху опору народилася з вірності традиціям свого роду, з виняткової совісливості. Це й лежало в основі її любові до ближнього”, – так написав про Віру Ткаченко в прощальному слові Євген Сверстюк.
Я би додав, що Віра Ткаченко була живою історією боротьби 1950 – 1990-х років. На жаль, через скромність пані Віри ми не так багато знаємо про її роль у цій виснажливій боротьбі. Василь Овсієнко не раз спонукав її до розмови, щоб записати цінні свідчення про ті часи, але вона відмовлялася, мовляв, що там про мене розповідати, є важливіші люди. Так вона і мені відповідала, коли я намагався переконати записати хоч би епізоди свого життя.
Та я не відступав, нарешті дотиснув – пані Віра, щоб одчепитися від мене, написала кілька новел про життя своєї родини в роки німецької окупації у Корсуні, але просила не друкувати, поки вона жива. Я слова такого їй не дав і одну з новел опублікував у “Незборимій нації”. Вона на мене розсердилася: мовляв, навіщо папір марнувати, є щось важливіше, ніж її особа.
Отака була ця прекрасна жінка.
Особисте життя у неї не склалося. Вона не мала сім’ї, не мала дітей.
В енциклопедичному довіднику “Рух опору в Україні: 1960 – 1990 (Київ: Смолоскип, 2010) про неї є невеличка стаття. З неї довідуємось, що Віра Георгіївна народилася 16 березня 1926 р. у м. Корсунь-Шевченківський, тепер Черкаської області. 1946 року закінчила середню школу в Лисянці. В 1948 – 1952 рр. навчалася в Київському педагогічному інституті на філологічному факультеті. Її було рекомендовано до аспірантури, але не прийнято через те, що проживала на окупованій німцями території. У 1953 – 1956 рр. вона – лаборант лабораторії профгігієни праці Південно-Західної залізниці. Від 1956 р. працювала в Київському інституті психології лаборантом, спочатку молодшим, а згодом старшим науковим співробітником. Захистила кандидатську дисертацію на тему про розвиток мислення у молодших школярів. У 1973 – 1981 рр. працювала в Науковій організації праці Міністерства будівництва УССР.
Від дня створення допомагала Всеукраїнському товариству політв’язнів та репресованих, членом якого була з 1992 р., допомагала в листуванні та розповсюдженні літератури, зокрема часопису “Зона”.
У пам’яті тих, хто її знав, Віра Ткаченко залишилася тихою, скромною, відданою справі національного визволення своєї Батьківщини. Була вона делікатна, але тверда і небоязка. За своє життя корсунська козачка Віра Ткаченко зробила багато добрих справ, але ніколи на цьому не наголошувала, навіть сердилася, коли хтось звертав на це увагу, хвалив її.
Для мене вона залишилася ідеальним прикладом українки.
Вічна Їй пам’ять!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

У Музеї гетьманства відбулася виставка “Володарі гетьманської булави”. На ній представлено портрети українських діячів минулого від князя Святослава Хороброго та козацьких гетьманів до борців за волю у ХХ столітті. Намалювала ці образи Анна Діденко на замовлення і коштом сільського голови Здвижівки Тараса Черненка.
Тараса обрали сільським головою 2006 року. Своє життя він вирішив присвятити вихованню юних односельчан. Втіленням його планів стало будівництво у Здвижівці стадіону з полем європейського рівня. Тарас Михайлович залучив до спорту не тільки молодь рідного села, але й навколишніх сіл, обладнав зал для занять вільною боротьбою, запросив тренера. Згодом у селі з’явився інтернат спортивного профілю, в якому діти опановували секрети вільної боротьби. Чотири роки поспіль у Здвижівці відбувалися міжнародні спортивні змагання. Про маленьке село взнали не тільки на Київщині, а й за його межами.
Тарас дбав, щоб діти росли не лише здоровими і сильними, а й українськими патріотами. Для цього він подарував сільській бібліотеці портрети гетьманів, князів і дисидентів, а також фоліант “Україна – козацька держава”. Запрошував до рідного села кобзарів, зокрема Тараса Силенка. З дітьми завжди вітався словами “Слава Україні!”. Вони бадьоро відповідали: “Героям слава!”. Тарас Михайлович називав їх козаками, мріяв створити Здвижівську Січ, вірив, що в селі виросте олімпійський чемпіон. Та іншої думки були його противники. Вони й довели його до самогубства.
Тарас Черненко пішов із життя 6 липня 2010 року. Було йому 29 років.
У труну Тарасова мати, Тетяна Іванівна, поклала “Кобзар” Тараса Шевченка, який колись подарував їй двоюрідний дядько, борець за волю України Олекса Тихий. Саме на цьому дідовому “Кобзарі” зростав Тарас Черненко.
На 40-й день по смерті Тараса Черненка у Здвижівці відбувся футбольний турнір його пам’яті. Хлопці грали з чорними стрічками. І художню виставку в Музеї гетьманства було присвячено пам’яті здвижівського голови. Організувала виставку Ніна Михайлишина, художній керівник Київського обласного центру народної творчості. Промовляли голова Київської організації Товариства політв’язнів Григорій Куценко, письменник Василь Овсієнко, друзі та рідні, серед них і брат Тараса, Артем. Виступив і фольклорний гурт “Здвижаночка”.
Поруч з образами Василя Стуса і Олекси Тихого, замучених у московських концтаборах, – портрет Олеся Бердника. З іншого портрета дивиться В’ячеслав Чорновіл. До портретів борців за волю України долучили й фотографію Тараса Черненка. Він хоч і виріс у незалежній Україні, але прагнув зміцнити її, зробити кращою. І робив такою.
Під час виступу Ніна Михайлишина рекомендувала присутнім прочитати книгу “Отаман Орлик”, де йдеться й про козацьке село Здвижівку, яке дало чимало козаків до загону Орлика – Федора Артеменка. Отаман та його козаки теж загинули молодими. Але своє коротке життя ці ідеалісти присвятили Україні, відтак і залишилися в пам’яті народу.
Присвятив своє життя Україні і Тарас Черненко. Переконані, що пам’ять про нього допоможе виховати нове покоління борців за волю України.
І у Здвижівці, і поза нею.
Вічна пам’ять!
Висловлюємо щире співчуття Тарасовій дружині Олені та його донечці Софійці, якій йде четвертий рік і яка мріє дочекатися татка.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, Роман КОВАЛЬ

Народився він у родині вояка Армії УНР, голови сільської “Просвіти” Андрія Геля. Мати, Февронія Тершаковець, – зі старовинної української інтелігентної родини з глибокими традиціями Національно-визвольної боротьби. Першу сутичку з совєтською владою мав у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Йвана, який намагався захистити батьків.
Першим свідомим актом громадянської непокори була публічна відмова вступити в комсомол, за що в 1952-му, після закінчення першої чверті 10-го класу, Івана вигнали зі школи. Вперше арештований 24 серпня 1965 року. Засуджений за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УССР (“антирадянська агітація і пропаганда”, “організаційна діяльність”) до 3 р. таборів суворого режиму. Після звільнення видрукував у самвидаві та розповсюдив 11 книжок, у тому числі “Серед снігів” Валентина Мороза (передмовою до книжки була стаття Івана Геля “Тоталітаризм, український рух і Валентин Мороз”), працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, збірку віршів Миколи Холодного “Крик з могили”, книжку листів Михайла Гориня з неволі, багато статей.
7 грудня 1970 р. Іван Гель виступив на похороні Алли Горської у Києві. В листопаді 1970 р. послав до Верховного суду УССР заяву протесту проти вироку в справі Валентина Мороза. 12 січня 1972 р. Іван Гель арештований вдруге. Засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливого (камерного) режиму, 5 р. заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та в Пермській області (Кучино), заслання – в Комі АССР.
У таборах Гель брав участь у багатьох правозахисних акціях і голодівках протесту, зокрема, в голодівці з вимогою статусу політв’язня. Одна з його голодівок тривала 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.). 1975 р. шлюб зареєстровано. Усього Гель голодував понад 300 діб.
Іван Гель – автор книжки “Грані культури”, яку написав в ув’язненні в 1970-х роках (її вивезла з побачення дружина). Книга розповсюджувалася в самвидаві, нелегально потрапила за кордон і вперше під псевдонімом Степан Говерля була видана в Лондоні 1984 року Українською видавничою спілкою. В Україні книжку “Грані культури” під справжнім іменем автора видано у Львові 1993 року.
17 січня 1987 р. Гель повернувся в Україну. Рік жив у рідному селі, працював пастухом. Влітку 1987 р. разом з В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем, Павлом Скочком відновлює журнал “Український вісник”, стає його відповідальним секретарем. Співзасновник Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. У 1987 р. створює і очолює “Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви”, редагує журнал “Християнський голос”, організовує перші масові релігійні та політичні акції у Галичині, зокрема, збори 250 тисяч вірних УГКЦ 17 вересня 1989 р. біля собору Святого Юра у Львові, та поетапну голодівку на Арбаті в Москві, що тривала півроку, – тоді катакомбна Церква здобула офіційне визнання. Брав активну участь у створенні “Меморіалу” і НРУ, добився перед обласною владою офіційного визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні.
У 1990 – 1994 рр. Іван Гель – 1-й заступник голови Львівської обласної ради народних депутатів. До 2002 р. очолював обласну комісію відновлення прав реабілітованих.
Нагороджений орденами Ярослава Мудрого ІV і V ступенів та орденом Свободи.
Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі поруч із пам’ятним знаком Романові Шухевичу. Вічна пам’ять!

Борис ЗАХАРОВ, Василь ОВСІЄНКО

З Мирославою Лещенко я познайомився ранньою весною 1989 р. – на толоці на Байковому кладовищі. Це була ініціатива новоствореного “Меморіалу” – прийти на Байкову гору, щоб прибрати занедбані могили. Оскільки добровільних помічників на центральній алеї виявилося чимало, я запросив пані Мирославу та її подругу на дільницю, де спочивають мої рідні. Поруч їхніх поховань, або, як я кажу, нашого клаптика землі, була захаращена могилка світом забутої дитини. З відродження цього поховання ми й почали наше знайомство.
На цьому ж кладовищі я і прощався з пані Мирославою 20 березня 2011 р. – разом з хлопцями з УНСО – Русланом Зайченком, Валерієм Бобровичем, Сергієм Грінчуком, головою КУНу Степаном Брацюнем, головою секретаріату КУНу Володимиром Маньком. Пані Мирослава була членом обох цих організацій. Прийшов попрощатися і Степан Хмара, громадським захисником якого вона виступила в 1991 році, коли комуністична влада кинула його за ґрати. Була й Роксолана Хмара. Прийшла і Люба Стасів, депутат Верховної Ради V скликання. На відспівуванні у Володимирському соборі помітив я й генерала Олександра Скипальського та історика Сергія Білоконя. Звичайно, в останню дорогу проводжали й рідні: дочка – Наталка Чангулі, син – Тарас Кінько, онуки Юрко та Гліб, який прилетів на похорон з Аргентини, та правнучка Мирослава.
Не помітив я офіційних представників з Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, хоча вона з давніх-давен була їхнім членом. Напевно, через непрості стосунки з колегами – в роки УССР пані Мирослава була головним редактором і директором видавництва “Радянський письменник”. Можна лише уявити скільки невдоволених і ображених було тоді через комуністичну цензуру! І цим немилосердним цензором мав бути головний редактор ідеологічного видавництва. В той же час, як стверджували діти Мирослави Лещенко, за часів її керівництва у видавництві “Радянський письменник” не було знищено жодного рукопису, не було розсипано набору жодної книжки.
Напевно, мала гріхи Мирослава Лещенко, принаймні в мене весь час було враження, що її активна праця на українській ниві від 1989 р. була спробою їх замолити. До речі, вона вже в літньому віці вдруге прийняла хрещення – її перші хресні батьки були репресовані. Тепер її хресним батьком став діяч УНСО – шляхетний Ігор Мазур-“Тополя”, вдвічі молодший за свою похресницю).
Приїхали проститися з пані Мирославою і рідні з Володарки, де народився її батько – Пилип Петрович Тиміш-Ліщенко. Одразу впадає в око, що батько і дочка мають різні прізвища. Про це й написала в останньому своєму листі до мене пані Мирослава. Лист датовано 12 березня, отримав я його 16 березня, а наступного дня мені вже зателефонувала Наталка Чангулі, щоб запросити на похорон.
Батько Мирослави, Пилип Тиміш-Ліщенко, народився 21 грудня 1891 р. в родині повного Георгіївського кавалера, учасника російсько-турецької війни. В Київському військо-фельдшерському училищі Пилип навчався в одній групі з Павлом Губенком, більш відомим як Остап Вишня. У 1910 – 1914 рр. Пилип працював у Боярській лікарні, жив на дачі письменника Володимира Самійленка, який спонукав його взятися за перо.
Як вибухнула війна, військового фельдшера Тиміша-Ліщенка мобілізували до російського війська. Мирослава писала, що батько за хоробрість здобув Георгіївського хреста та звання офіцера.
Взяв він й участь у Лютневій революції, став, як пише пані Мирослава, членом “Українського офіцерського клубу”. Очевидно, йдеться про військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, створеного з ініціативи Миколи Міхновського.
1918 року, в добу Української Держави, Пилип поступив на історико-філологічний факультет Київського університету ім. Св. Володимира, але навчання змушений був перервати та йти до війська. 1919 року працював кореспондентом щоденної газети штабу Армії УНР “Україна”.
Восени 1920 року разом з українською армією відступав до Збруча. Була з ним і вагітна дружина. Первісток народився на кулеметній тачанці. За день він помер. Уже по смерті Пилип назвав свого сина Олександром, поклав його в колиску з лози і поховав з військовим священиком в якомусь переліску під Шепетівкою. Поховав без дружини, яка перебувала в тяжкому стані. Юстина так і не побачила свого хлопчика.
Мирослава народилася 12 травня 1923 р. в селі Шмирки Базалійського району Хмельницької області. 1925 року в сім’ї з’явився Тарасик, а 1929 року – Гайнріх.
Пилип Тиміш-Ліщенко розумів, що йому життя в УССР не буде. Щоб приховати своє минуле, змінив прізвище на Лещенко. Мав і легенду: я, мовляв, син робітника з Києва, учився в гімназії, тепер учителюю, щоб заробити на життя родині. Та легенда легендою, а краще на одному місці не засиджуватись.
Родина не раз змушена була міняти місце проживання, але від рятівного кордону далеко не від’їжджала: Пилип не втрачав надії емігрувати. “Батько вірив, – писала Мирослава, – що втече на захід, або більшовизму настане кінець”.
До нього не раз приходили вночі якісь люди. Про це згадувала Мирослава. Дівчинка розуміла, що це невипадково. У прикордонні в середині 1920-х рр. продовжували боротьбу проти московської комуни брати-отамани Овчаруки, Микола Кушнір, Яків Орел-Гальчевський, Іван Трейко та інші.
Мирослава теж чекала-сподівалась на допомогу народних месників, навіть ходила, до лісу, щоб розвісити на деревах записки “легендарному Базюку – вчителеві, який став на шлях Кармелюка, наганяючи страх на посіпак окупаційної влади”.
У березні 1930 р. Ямпільщиною, де опинилися Лещенки, прокотилася хвиля народних повстань. Узяв у них участь і Пилип. Мирослава стверджувала, що він був одним з організаторів виступів проти совєтської влади. Таке могло бути, адже Пилип був чоловіком авторитетним: як-не-як учитель, фельдшер та ще й петлюрівський старшина. Гасла повстання тоді були: “Поверніть нам Петлюру!”, “Геть СРСР!”, “Геть радвладу!”, “Геть комуністів!”. “Хай живе вільна Україна, геть СОЗи й комуни!”, “Колгосп – це стара панщина”, “Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо… Не хочемо крові послєдньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить”, “Звільнимо Україну від московської влади. Хай живе Україна! Хай живуть захисники ваші!”.
Після придушення повстання Пилип не став чекати арешту, а вирішив спробувати щастя та перейти кордон. Заплатив немалі гроші провідникові, але той так і не з’явився. Родина дві доби просиділа в очеретах Збруча, сподіваючись, що провідник прийде. Мирослава згадувала, що “менший брат, якому не було ще й року, навіть не заплакав за весь цей час”. Не дочекавшись, родина змушена була повертатися.
Пилипа арештували. Мирослава стверджувала, що батька катували. Напевно, так і було. І все ж із тюрми йому пощастило вийти.
Улітку 1936 року Пилип з дочкою приїхав до Києва, як сказала Мирослава, “щоб з’ясувати ситуацію”. В той час Україною уже кружляли чутки про неминучу війну Заходу і СССР, а це давало надію. В Києві жили рідні й друзі, серед них і Агатангел Кримський. Від них і хотів почути, чи є надія.
Обходили пам’ятні місця: будинок Центральної Ради, приміщення військово-фельдшерської школи, де навчався, філармонію (колишнє Купецьке зібрання, де не раз бував 1917 року). Відвідали й Кирилівську церкву, де співав на хорах. На вулиці Пилип натягував кепі на очі, – щоб не пізнали. Ночували у Печерській Лаврі в убогій кімнатці товариша. Мирослава спала на підшивках газет під солдатською шинелею.
На другий день Пилип зустрівся зі своїм братом Іваном, який за УНР був ректором Учительського інституту. Тепер працював літературним редактором. Він теж побував у жорнах ҐПУ. Били так, що повністю втратив слух.
Напевно, нічого втішного Пилип не довідався. З тим і повернувся на Поділля.
1937 року Мирослава закінчила школу. Верталась із випускного вечора з батьком та його приятелем із сусіднього села. Савчук був комуністом, відтак і знав більше. Він попередив Пилипа.
– Якби ти знав, що навколо тебе затівається, тікав би світ за очі. Тікай у Росію, тікай, бо знищать разом із сім’єю.
– Чого я маю тікати? Нехай тікають злочинці! Та й тікати мені нікуди, – відповів Пилип.
Коли ж дійшли додому, батько став перед порогом і сказав дочці:
– Мирославо, якби щось трапилося зі мною, то ти маєш стати главою сім’ї, бо мама тяжко хвора. Запам’ятай!
31 серпня раненько він вийшов з дому “подихати, поки чудове повітря і поле пахне зжатою стернею”. Назад його вже привезла чорна “емочка” у супроводі начальника НКВД Гершкевича, начальника районної міліції Волкова та голови Михайлівської сільради Якимчука. Ті, що “брали”, трималися не так впевнено як арештований. Стискаючи йому руки вище ліктів, вони аж спітніли. Дітей грубо відштовхнули:
– Убірайтєсь, нє мєшайтє нам работать!
Мирослава зрозуміла, що в цей момент вона стає главою сім’ї.
Дві години діти у тривозі чекали в садку. Нарешті Мирослава не витримала і послала в розвідку малого Тараса. Невдовзі він повернувся.
– Ходімо, тато хоче попрощатися з нами.
“Картина в хаті була страшна: все перевернуто, посеред рейваху лежала непритомна мати, тато поривався їй допомогти, але його не допустили”.
– Ні шаґу! Стаять всєм на мєстє! Ваш атєц пад арєстом!
Батька заштовхали в машину, а родину того ж дня викинули з хати, дозволивши взяти із собою лише постіль та одяг. Ніч провели в садочку, а на другий день їх взяла до себе в хатину вдова Зінька. “Це був лише початок поневіряння сім’ї, але про то вже має бути окрема розповідь”, – написала Мирослава Лещенко. Але на “окрему розповідь” доля їй часу вже не виділила. За кілька днів вона померла.
А її батька розстріляли – як “керівника української націоналістичної терористичної фашистської організації”. Його онук, Тарас Кінько, розповідав мені, що останні дні перед арештом, коли неминучість розправи над ним ставала все очевиднішою, він демонстративно одягнув вишиванку і вже не скидав її до самого арешту. Даючи останні настанови 14-літній Мирославі, яка ось-ось повинна була стати главою родини, Пилип сказав: “Забудь і пам’ятай!”. Забудь – щоб вижити, і пам’ятай, щоб перемогти.
Мати Мирослави, Юстина Міхелівна Шульц, донька сілезького чи то німця, чи то поляка й українки Марії Хохи, загинула в муках голодного 1947 року.
1938 року Мирослава Лещенко за сприяння Костя Волинського та Агатангела Кримського, батькових приятелів ще з часів УНР, вступила до Київського педінституту. 1941 року вона, ворошиловський стрілок, захищала “родіну”, яка відібрала у неї батька та Батьківщину. У 1942 – 1943 рр. була зв’язковою партизанського загону в Медвині, що на Богуславині. Діяв загін під проводом медвинця Івана Сарапуки та кубанця Івана Кучерявого, колишнього совєтського парашутиста-диверсанта. Хлопці боролися і проти німців, і проти червоних партизанів. У бою проти німців, на греблі, вистрілявши набої, Івани обнялися і підірвалися однією гранатою. Цих хлопців досі не вшановано. Мирослава не раз ставила про це питання в Медвині. Може, козаки з УНСО і КУНу виконають оцю її останню мрію-бажання.
1946 року Мирослава з відзнакою закінчила українське відділення філологічного факультету педагогічного інституту, а 1949 року – аспірантуру при кафедрі української літератури. Працювала викладачем української мови в Київському театральному інституті, згодом у Держлітвидаві України “Дніпро”. Пройшла всі професійні щаблі – від коректора до заступника головного редактора. Написала Мирослава й книжки – про Ванду Василевську та Ольгу Кобилянську. 1973 року вона очолила видавництво “Радянський письменник”. Її кар’єра в системі окупанта була успішною. Мала від цієї влади і нагороди.
1989 року, як дочка репресованого, взяла участь у створенні Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, була відповідальним секретарем цієї організації. Була й членом Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, Братства вояків ОУН-УПА, Всеукраїнського комітету захисту прав людини. Стала лауреатом премії ім. братів Шеметів.
Найдорожчою нагородою вважала медаль УНСО – за участь у боях 18 липня 1995 р. на Софіївському майдані під час похорону патріарха Володимира. Того дня Мирослава Лещенко перетворила своє помешкання в Михайлівському провулку на лазарет для покалічених, переховувала й тих, кого розшукували для арешту.
Мирослава Лещенко цінувала роботу Історичного клубу “Холодний Яр”, була читачем моїх книг та учасником їхніх презентацій. Взагалі, за останні 20 років мало який патріотичний захід у Києві обходився без неї. Передплачувала нашу “Незбориму націю”. Напередодні смерті вислала пожертву на її видання.
Ось така доля людини. Трагічна як і доля її Батьківщини.
Яка страшна система стояла проти нас – вона змусила працювати на окупантів мільйони своїх жертв та ідейних противників!
І все ж ми зламали СССР. У цьому є заслуга й Мирослави Лещенко.
Спочивайте в мирі, пані Мирославо, Ви вже навоювались!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

16 квітня 2011 р., в суботу, опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області розпочнеться вшанування отамана Чорного Ворона, після чого в сільському клубі відбудеться демонстрація двосерійного документального фільму Романа Коваля і Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський”.
Орієнтовно о 17.00 відбудуться вшанування селян, порубаних червоними кавалеристами післяжнивної пори 1920 року під селом Соснівкою Олександрівського району (тепер при трасі Київ – Знам’янка).
Орієнтовно о 18.00 відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
У неділю, 17 квітня, о 10.00 розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його осавула Юрія Горліса-Горського, автора документального роману “Холодний Яр”.
Збір о 10.00 в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області.
З Лівобережжя їхати через Черкаси – Медведівку або через Кременчук – Медведівку, із Правобережжя їхати через Київ – Обухів – Кагарлик – Смілу – Кам’янку – Грушківку, або через Знам’янку – Чигирин – Суботів – Новоселицю – Медведівку, або через Кіровоград – Олександрівку – Суботів – Медведівку.
На головній вулиці села Мельники (Холодноярській) на повороті на вулицю братів Чучупаків буде виставлено пікет, який вказуватиме дорогу до могил Головного отамана Холодного Яру та закатованих козаків-холодноярців, де відбудеться панахида.
Далі план такий:
10.15 – 11.15 – панахида на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярців.
11.30 – 12.00 – покладання квітів до пам’ятника Героям Холодного Яру та до пам’ятника Юрію Горлісу-Горському (в центрі с. Мельники, біля школи).
12.15 – 13.15 – покладання квітів до меморіалу Холодноярським героям та меморіальний мітинг (околиця с. Мельники, 400 м праворуч від Креселецького лісництва)
13.30 – 14.30 – реконструкція бою холодноярців з більшовиками (400 м праворуч від місця проведення мітингу).
15.00 – 15.30 – освячення зброї на берегах Гайдамацького ставу (неподалік Мотриного монастиря, табличка Монастирський став).
15.45 – 16.30 – поминальний обід.
16.45 – 17.30 – екскурсія до дуба Максима Залізняка.
17.30 – від’їзд делегацій.
Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів “Незборимої нації”, “Шляху перемоги”, “Літературної України”, всіх небайдужих.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Довідки: 066-270-20-98 (Максим), 066-709-83-16 (Владислав), 067-597-19-97 (Оля), 096-75-30-369 (Наталка), 097-53-01-865 (Олена), 097-233-95-24 (Люба), 063-626-36-03 (Люба), 067-726-30-36, 044-242-47-38.

Сто п’ятнадцять років тому на Верецькому перевалі (тодішній кордон Угорщини), на честь тисячоліття “гонфоглалашу” (завоювання угорськими племенами нової батьківщини) було споруджено пам’ятник, котрий мав стати символом віковічності угорського панування на Закарпатті. Позаяк у краї панував репресивний шовіністичний режим, русини-українці не могли виступити проти будівництва. Зробила це українська інтелігенція Галичини на чолі з Іваном Франком, а по закінченню Першої світової війни монстр-пам’ятник добрі люди знесли.
1996 року угорські реваншисти спробували таємно відновити символ, який декларував їхню параноїдальну мрію – відновлення кордону Великої Угорщини. Пам’ятник планували спорудити на місцях поховань розстріляних у 1939 році карпатських січовиків, але через протести української громадськості підлий намір не вдався – кабмін заборонив будівництво.
Другу спробу шовіністи зробили 2008 року. Попри те, що Закарпатська обласна рада згоди на це не дала, будівництво почалося. Здійснювалося воно за відсутності необхідної нормативно-правової бази. Зокрема, було проігноровано наказ Державного комітету України з будівництва та архітектури “Про затвердження Порядку спорудження (створення) пам’ятників і монументів” від 30 листопада 2004 року №231/806.
Виступили проти будівництва Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська обласні ради, партії та громадські організації нашого краю. Але пам’ятник на Верецькому перевалі, хоч і незаконно, все ж було побудовано. Він і досі не зареєстрований як пам’ятка. На жаль, влада не демонтувала його, чим і викликала самочинні дії українських патріотів. Але позаяк він не є пам’ятником, то і притягувати до відповідальності членів ВО “Свобода” за “підпал пам’ятника” немає підстав.
Дивно, але дії нинішньої влади суголосні настроям угорських шовіністів. Влада переслідує тих, хто захищає територіальну цілісність України та відстоює національну гідність українців.
Вимагаємо припинити незаконне переслідування людей та зобов’язати організаторів будівництва на Верецькому перевалі знести незаконно навалену та забетоновану купу каміння, споруджену з метою встановлення символічного “прикордонного стовпа між Угорщиною та Україною”.
Якщо це не зробить влада, то, враховуючи те, що символ великоугорського реваншизму, будувався без дотримання вимог українського законодавства і не зареєстрований у передбаченому законом порядку, закликаємо всіх громадян докласти зусиль, щоб його там не було.

Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

В Інтернеті багато чого можна прочитати. Ось С. Сухобок ще 3 листопада 2009 р. вивісив спогад про те, як у лютому 1989 р. Д. Табачник читав лекції на курсах підвищення кваліфікації у Тернопільській вищій комсомольській школі. Сухобок пише, що його зацікавило прізвище “Табачник” – фонетично українське, але лінгвістично чуже. Табачник відповів Сухобоку, що його дід насправді був Тютюнником, але через повстання Юрка Тютюнника проти совєтської влади, щоб не мати проблем із совєтською владою, змінив на Табачник. Йому повірили. Лектор же! “А насправді виявилося, що дід Табачника воював проти Тютюнника”, – підсумував С. Сухобок.
Того ж дня написав про Д. Табачника і Сергій Погорілий. Він назвав його “відомим антифашистом з нацистськими поглядами”. Сергій Погорілий розповів про книжку Георгія Зубченка “Дмитро Табачник”, яка з’явилася у видавництві “Фоліо” в серії “Знамениті українці”. Перед тим у серії вийшли книги про Павла Скоропадського, Степана Бандеру та Нестора Махна.
Сергій Погорілий наводить цитати з цієї книжечки: “Дедушка (Д. Табачника. – Ред.) родился в семье бедного ремесленника-еврея… Летом 1920 года Исер Табачник вступил добровольцем в отряд ЧОН, действовавший под Винницей. ЧОН можно сравнить с современным спецназом – его задачей была ликвидация терроризировавших местное население банд” (С. 12 – 13). Насправді ж “Части особого назначения” палили українські села, знищували діячів Визвольного руху, грабували родини повстанців, ґвалтували жінок.
З цієї книги дізнаємося також, пише Погорілий, що Д. Табачник – нащадок червоноармійця, схиляється перед ідеалами білого руху. Згадує автор і епізод, як прихильник білої гвардії Д. Табачник дав ляпас людині, яка розповіла анекдот про Чапаєва. Шляхи господні незвідані!
Автор книги запевняє, що без Табачника не було б Кучми, що, якби Кучма слухався Табачника, то був би президентом до 2014 року. А ще Георгій Зубченко запевнив читача, що потенціал Д. Табачника до кінця не розкрито і що “свою головну роль у вітчизняній історії він поки ще не відіграв”.
Невже буде Гетьманом України?

Володимир ВОВКОДАВ
Вінничина

Розв’язалася криза, що склалася на Криворіжжі після того як 25 лютого ц. р. Ганнівська сільрада постановила перенести пам’ятник видатному діячеві повстанського руху, отаманові Степової дивізії Костеві Блакитному (Пестушку) на задвірки села.
Село розташоване на Кіровоградщині, але межує із Криворізьким районом Дніпропетровщини. Більшість його мешканців працює на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті холдінгу “Метінвест” у Кривому Розі. Відтак ініціатор рішення про перенесення пам’ятника, Олександр Поворознюк, депутат Петрівської районної ради від партії регіонів, пояснив своє бажання прибрати пам’ятник як реалізацію волі голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Олександра Вілкула, до якого ганнівці прислухаються як до працедавця.
Голова Ганнівської сільської ради “регіоналка” Ніна Цапенко, підтримала Поворознюка, та “протягла” на сесії рішення про перенесення пам’ятника. Тим самим перекресливши рішення сільської ради №201 від 10 жовтня 2008 р. про виділення ділянки під пам’ятник.
Допомогла відстояти культурно-історичну спадщину села Криворізька міська та Дніпропетровська обласна організації ВО “Свобода” (голова Анатолій Галілей). Їхня рішуча позиція охолодила малоросійський запал депутатів Ганнівської сільської ради та Олександра Поворознюка. Місцева влада, наполігши на перенесенні пам’ятника, постановила це зробити власними силами, до того ж облаштувати територію та висадити дерева. Рішення Ганнівської сільради від 25 лютого такого не передбачало.
Ганнівські депутати пообіцяли все зробити так, щоб пам’ятник українському повстанцю став гордістю не лише двох областей, а й всієї України.

Радію виходу Холодного Яру на передову політичної боротьби. Сильно! Це збурило все українське суспільство. Як на мене, то це і є зародження нової політичної сили, на яку всі очікували. Хочеться лише одного, щоб не вдалось українофобам збити цю хвилю піднесення, щоб українські сили почали гуртуватися в потужний рух, який здолає ворожу навалу. Добре, що Шкляру вдалося об’єднати сили сходу і заходу. От Андрухович виступив з підтримкою. Прочитав на сайті УНІАН статтю Анатолія Крима “Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературою”. Гарно написав! Цією статтею він вибив усі козирі у спекулянтів, які намагалися натравити євреїв на Шкляра, приписуючи йому ксенофобію. Пан Василь діє сильно і виважено. Отаман! Єдине, від чого треба його застерігати, щоб сам себе не хвалив. Хай залишить це іншим. Приєднуюсь до всіх вітань на адресу холодноярців з цим потужним наступом. Посилаю свою лепту на фільм про “Чорного Ворона”.
Хай щастить! Будьмо!

Вадим ШМИРЬОВ
Новосибірськ

Подивився по Інтернету кінострічку “Отамани Холодного Яру”. Я майже зневірився, що побачу такий шедевр мистецької творчості на схилі свого життя. Ви з Олександром Домбровським робите більше задля ствердження Соборності Держави Україна як оті недолугі 30 – 40 партій, які так і не можуть усвідомити “хто вони і чиї вони діти”. Дивився кінострічку зі сльозами на очах. Прийміть сердечні побажання міцного козацького здоров’я та сповнення Ваших задумів.

ЛЕОНІД

Сумно і соромно

Працюю таксистом у Києві. Таксував і в Шевченківські дні. Вирішив попитати пасажирів, хто такий Шевченко і за що йому така шана? Відповіді були, як правило, російською. “Пісал харошіє стіхі… Нікто нічеґо лучшеґо на украінском язике нє напісал… Боролся с крєпостним правом і пабєділ єво… Ето всьо палітіка”.
Ще скажу, що кожному третьому пасажирові ставити такі питання взагалі було недоречно. Сумне враження справили на мене кияни. І гості столиці теж!

Петро БИЛИНА

Хто хоче бути причетним до видання книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, просимо надсилати кошти у гривнях на такий рахунок: Львівський обласний благодійний фонд “Надії нації”, Україна, 79034, Львівська область, м. Львів, вул. Литовська, буд. 8, кв. 1; №Р 26002010019859 у Львівському відділенні ПАТ “Укрсоцбанк”, код банку (МФО) 300023; ІН 20856878, Україна, 79000, м. Львів, площа Міцкевича, 10.

Історичний клуб “Холодний Яр”