5 лютого 2011 р. від нас відійшла Віра Георгіївна Ткаченко – велика трудівниця на українській ниві, живий осередок культурного життя
Віра Ткаченко відійшла тихо – так, як і жила. Вона нікому ніколи не завдавала клопоту, лише допомагала, як могла, полегшуючи життя і просуваючи нашу справу вперед.
У моєму житті Віра Георгіївна з’явилася в середині 1990-х років – запропонувала допомогу редакції нашої газети. Підписувала конверти, писала листи нашим читачам, відносила кореспонденцію на пошту, власним коштом передплачувала добрим, але бідним людям “Незбориму націю”, купувала наші книги і дарувала-розсилала їх учасникам Визвольного руху.
Ось типовий приклад.
– Мені з Канади прийшло 20 доларів, – телефонує пані Віра, – хочу книг купити. Ви будете вдома?
І їде з лівого берега через весь Київ.
Кошти їй часом надсилала дочка генерала-хорунжого Всеволода Змієнка – Галина Змієнко-Сенишин. Висилала на особисті потреби, а пані Віра використовувала їх, щоб зробити подарунок борцям за волю України.
Пані Віра охоче виконувала чорнову роботу, хоч була кандидатом психологічних наук, старшим науковим співробітником Інституту психології. “Вона найменше турбувалася про свій статус і про облаштування свого життя”, – стверджував Євген Сверстюк.
Євгена Сверстюка Віра Георгіївна знала з 1956 року, знала і допомагала йому понад 50 років свого життя. Поширювала його статті та інший самвидав, зокрема працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм і русифікація”.
У 1960-ті Віра Ткаченко спілкувалася з Данилом Шумуком, Оксаною Мешко, Валерією Андрієвською (дружиною Євгена Сверстюка), Зоряном Попадюком та його матір’ю Любомирою, Олексієм Братком-Кутинським та іншими достойниками. Майже всі вони були в колі зору КҐБ.
Невипадково 1963 року її звільнили з роботи за спеціальністю. Попри це, вона продовжувала підтримувати зв’язки з репресованими та їхніми сім’ями. Життя її було непросте: мізерні заробітки, обшуки, гоніння, але вона продовжувала допомагати родинам борців.
1972 року Віру Ткаченко викликали до суду як свідка у справі Євгена Сверстюка, піддавали психологічному тиску, але нічого не добилися. Навесні того ж року у її київському помешканні проведено обшук. Якось, провідуючи Оксану Мешко, стала свідком нальоту каґебістів та обшуку помешкання пані Оксани. Віру Георгіївну також обшукали.
1973 року її звільнили з роботи нібито за власним бажанням. Віру Ткаченко неодноразово запрошували на “профілактичні бесіди” до КҐБ, звинувачували в націоналістичних поглядах, “непевних” знайомствах, листуванні з політв’язнями – Євгеном Сверстюком та Зоряном Попадюком.
“Віра Ткаченко була живою історією своєї рідної Звенигородщини і добре пам’ятала ту стражденну історію ще з довоєнних років. Її прихильність до учасників руху опору народилася з вірності традиціям свого роду, з виняткової совісливості. Це й лежало в основі її любові до ближнього”, – так написав про Віру Ткаченко в прощальному слові Євген Сверстюк.
Я би додав, що Віра Ткаченко була живою історією боротьби 1950 – 1990-х років. На жаль, через скромність пані Віри ми не так багато знаємо про її роль у цій виснажливій боротьбі. Василь Овсієнко не раз спонукав її до розмови, щоб записати цінні свідчення про ті часи, але вона відмовлялася, мовляв, що там про мене розповідати, є важливіші люди. Так вона і мені відповідала, коли я намагався переконати записати хоч би епізоди свого життя.
Та я не відступав, нарешті дотиснув – пані Віра, щоб одчепитися від мене, написала кілька новел про життя своєї родини в роки німецької окупації у Корсуні, але просила не друкувати, поки вона жива. Я слова такого їй не дав і одну з новел опублікував у “Незборимій нації”. Вона на мене розсердилася: мовляв, навіщо папір марнувати, є щось важливіше, ніж її особа.
Отака була ця прекрасна жінка.
Особисте життя у неї не склалося. Вона не мала сім’ї, не мала дітей.
В енциклопедичному довіднику “Рух опору в Україні: 1960 – 1990 (Київ: Смолоскип, 2010) про неї є невеличка стаття. З неї довідуємось, що Віра Георгіївна народилася 16 березня 1926 р. у м. Корсунь-Шевченківський, тепер Черкаської області. 1946 року закінчила середню школу в Лисянці. В 1948 – 1952 рр. навчалася в Київському педагогічному інституті на філологічному факультеті. Її було рекомендовано до аспірантури, але не прийнято через те, що проживала на окупованій німцями території. У 1953 – 1956 рр. вона – лаборант лабораторії профгігієни праці Південно-Західної залізниці. Від 1956 р. працювала в Київському інституті психології лаборантом, спочатку молодшим, а згодом старшим науковим співробітником. Захистила кандидатську дисертацію на тему про розвиток мислення у молодших школярів. У 1973 – 1981 рр. працювала в Науковій організації праці Міністерства будівництва УССР.
Від дня створення допомагала Всеукраїнському товариству політв’язнів та репресованих, членом якого була з 1992 р., допомагала в листуванні та розповсюдженні літератури, зокрема часопису “Зона”.
У пам’яті тих, хто її знав, Віра Ткаченко залишилася тихою, скромною, відданою справі національного визволення своєї Батьківщини. Була вона делікатна, але тверда і небоязка. За своє життя корсунська козачка Віра Ткаченко зробила багато добрих справ, але ніколи на цьому не наголошувала, навіть сердилася, коли хтось звертав на це увагу, хвалив її.
Для мене вона залишилася ідеальним прикладом українки.
Вічна Їй пам’ять!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ |
