Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


серпень 2010

    > Пам’ятаймо Хмельниччину
    > Ювілеї і дати. Серпень.
    > Пам’ятник борцям за волю України
    > Дмитро Бур’ян – національний скульптор
    > Боротьба УПА на Вінниччині
    > Засніжена юність
    > Вільна козачка Ольга Косовська-Михайличенко
    > Бої на лінії Дністра
    > Був час, коли слово мало силу
    > Як то було 31 серпня 1919 р.
    > Отаман Зелений у Білій Церкві!
    > “Дякую, друже Тарасе!”
    > Чи зрозуміють це українці?
    > “Я проживаю на кордоні з Молдовою”
    > Конотопська слава

Пам’ятаймо Хмельниччину

6 серпня 1657 р. (за н. ст.) помер Гетьман України Богдан Хмельницький

Чому українці століттями згадували Хмельниччину з пієтетом, незважаючи на ріки крові і сліз, пролитих їхніми предками?
Відповідаючи на це питання, Михайло Грушевський наводить в “Історії України-Руси” лист глухівського сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, невдоволеного, що до нього звертаються прості українці, мовляв, простолюдин не може звертатися безпосередньо до нього. “Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а рицарі Війська Запорозького, – відповідав Пилип Уманець. – За ласкою Божою, доки його воля свята, в нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”.
Отак!

Хмельницький, поламавши стару ієрархію, яка закріплювала підневільний стан українського народу, підніс дух народу, перетворив гречкосіїв на козаків, витворив вояцьку верству. Ліквідувавши встановлені окупантами національні, класові та спадкові привілеї для їхньої провідної верстви, він створив нову ієрархію, нову еліту, українсько-старшинську, войовничу, державотворчу. “І перед “простим чоловіком”, – слушно зазначав Грушевський, – простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, відкрилась можливість впливати на долю свого народу, бо тепер головними ставили особисті прикмети – героїзм, талант, енергія, бойові успіхи, любов до Батьківщини, вірність їй та Гетьману Війська Запорозького.
У добу Хмельниччини й бідний чоловік міг вибитися в люди, стати окрасою нашого народу. Не те, що зараз, коли успіх визначають не видатні якості особистості, а приналежність до олігархічного клану чи урядової партії, протекція, продажність, чималий статок, відданість дідькові-олігарху, співучасть у розкраданні держави, ворожість до українства. Чесний, талановитий і хоробрий чоловік позбавлений шансів взяти участь в управлінні державою. Він не потрібен владоможцям. Їм простіше мати справу з корупціонерами, політичними повіями, показово банальними людьми…
Справжня національна еліта нині перебуває на маргінесі. Вона не має можливості впливати на процеси державного будівництва, або ці можливості суттєво обмежені. Українська еліта відсторонена від влади. А країна, де національна еліта перебуває на маргінесі, завжди буде маргінальною державою.
Чи не тому про Хмельниччину Михайло Грушевський згадував з натхненням?! “Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, – писав він, – і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіазмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крові і сліз, зв’язаних з викликаними нею потрясіннями. …Велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їх неволі і упослідження. Дало їм почути себе людьми – не простими, а повновартними. Оживила в їх думках невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а “навіки”. Від Хмельниччини бере початок нове українське життя, се я не раз говорив. І Хмельницький, як головний потрясатель, зістанеться героєм української історії”.
Тому треба пам’ятати про Хмельниччину, про часи, коли український народ порядкував у своїй хаті, творив державу для себе, а не для захланних чужинців, які й сьогодні не відмовились від стародідьківської ідеї панувати “у нашій сторонці”. І панують, перетворюючи козацьку націю у гречкосійну…
Еліта може бути тільки національною. Тільки вона відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух.
Поки національна еліта не стане до державного керма, Українська держава не потрапить у світову еліту, а народ український лишатиметься упослідженим.
Отож потрібна нова Хмельниччина, яка породить нових лицарів, нову (українську!) провідну верству, що й приведе до щастя наш народ, поверне йому гідне місце у світовій ієрархії.

Роман КОВАЛЬ

 



Ювілеї і дати. Серпень.

1 серпня 1913 р. померла Леся УКРАЇНКА
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
1 серпня 1960 р. помер Петро ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
2 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
2 серпня 1941 р. мадяри розстріляли Петра ВАСКУЛА, сотника УГА, члена Проводу ОУН.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА сплюндрували Київ.
3 серпня 1894 р. народився Мирон НИЖАНКІВСЬКИЙ, санітарний медик Гуцульської сотні УСС, лікар 1-ї бригади УСС УГА, курінний і полковий лікар дивізії “Галичина”.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
5 серпня 1882 р. народився Петро БУДЗ, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади Галицької армії,  полковник Армії УНР, співредактор щомісячника “Український Скиталець”, директор Бережанської дівочої гімназії.
5 серпня 1899 р. народився письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
5 серпня 1940 р. помер історик Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ.
6 серпня 1657 р. (за н. ст.) помер Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
7 серпня 1897 р. народився Леонід МОСЕНДЗ, старшина Армії УНР, письменник, член Легії українських націоналістів.
8 серпня 1819 р. народився український письменник Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький перемагає поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі під Лубнами розбивають половців.
12 серпня 1925 р. помер поет Володимир САМІЙЛЕНКО.
14 серпня 1893 р. народився Ілля БОДРУГ, командант 24-го Коломийського піхотного полку УГА.
14 серпня 1897 р. народився Микола ДРУЧКІВ, стрілець УСС та УГА, голова Брустурської “Просвіти”, кооперативний діяч.
14 серпня 1922 р. загинув Марко ШМЯХОВИЙ, отаман, автор спогадів.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Зборовим.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Адріан МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР, історик.
18 серпня 1881 р. народився Клим ГУТКОВСЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
18 серпня 1948 р. у московській катівні загинув Василь ВИШИВАНИЙ (Вільгельм фон ГАБСБУРГ), австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
19 серпня 1945 р. москалі замордували Юрія ЛИПУ, письменника та лікаря УПА.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
21 серпня 1925 р. помер поет Осип МАКОВЕЙ.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 серпня 1897 р. народився Степан СУЛЯТИЦЬКИЙ, командант чоти і скорострільної сотні Гуцульського куреня УГА, командант Карпатської Січі, керівник ОУН у Західній Німеччині.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
26 серпня 1878 р. народився Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
27 серпня 1920 р. створено Українську військову організацію.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, співзасновник Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
28 серпня 1886 р. народився Олександр БОЙКІВ, десятник УСС, підхорунжий УГА, член ПУН, член Сенату ОУН.
28 серпня 1922 р. у Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Лозовика, Михайла Гудимовича, Настю Гудимович, Івана Тарасенка, Марію Тарасенко, Коломійця (разом 82 особи).
30 серпня 1673 р. почався похід Івана Сірка на Крим.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.



Пам’ятник борцям за волю України

22  серпня о 12.00 на Холодноярщині, в селі Матвіївка Чигиринського району Черкаської області, відбудеться відкриття пам’ятника козакам і козачкам села Матвіївка, які боролися за Самостійну Україну в 1917 – 1920-х роках.
Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять борців за волю України!
Їхати з Києва трасою Київ – Дніпропетровськ через Обухів, Кагарлик, Смілу, Кам’янку, Косарі, за Фундукліївкою поворот ліворуч на Чигирин і далі через села Китайгород, Триліси та Любомирка, в центрі якої поворот ліворуч і за 3 км буде вже село Матвіївка. З Черкас їхати через Чигирин, село Іванівку та хутір Вдовичин.
До зустрічі в Холодному Яру!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



Дмитро Бур’ян – національний скульптор

Двадцятилітнього Дмитра поки більше знають у рідних Черкасах – газети “Нова Доба”, “Черкаський край”, “Молодь Черкащини” не раз писали про нього. Автори публікацій звертали увагу, що вже шкільні роботи Дмитра Бур’яна нагадували роботи зрілого майстра.
Ніхто й повірити не міг, що автор – школяр. Дмитро захопився історією, насамперед Визвольною боротьбою 1917 – 1920-х років, звичайно ж і Холодним Яром.
Він прагне увіковічити пам’ять героїв українського народу, і не в останню чергу холодноярців. Про героїв і героїчне і склалась наша розмова з Дмитром Бур’яном.

– Хто для Вас герой?
– Якщо говорити про початок ХХ ст., то це насамперед Микола Міхновський,  ідеолог самостійності, організатор перших полків українського війська, а також брати Чучупаки. А загалом героїв величезна кількість. Тільки мало хто згадує.
– Як Ви дізнались про Холодний Яр?
– Моїх батьків завжди цікавила історія нашого народу. У моїй сім’ї, правда, більше говорили про Голодомор і Другу світову війну. А коли почалось національне відродження, батьки відкрили для себе й історію Холодного Яру. Це передалось і мені. У 15-літньому віці я прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського.
– Ваші родичі були серед повстанців?
– Моя мама з Недригайлова Сумської області, а батько з Кіровоградщини, з великого повстанського села Глодоси, яке дало цілий полк, що воював на боці Центральної Ради. Можливо, хтось із моїх прадідів був у цьому полку. Що ж до реставрації подій Визвольної боротьби українців на початку ХХ століття, то тут особливо вражають праці Романа Коваля. Вони надихають мене. Вважаю, що дуже важливо для молоді знати, що наші ровесники скільки всього робили, що вони жили боротьбою.
– Чи є для Вас авторитети у скульптурі?
– Нещодавно зліпив портрет Михайла Гаврилка, скульптора з Полтавщини, січового стрільця й отамана. Бути митцем і одночасно вояком важко, але Гаврилко зумів пов’язати мистецтво і військо. Що ж до скульптури, то для мене, як і для Михайла Гаврилка, авторитетом є Мікеланджело. Серед сучасників шаную автора монументу на Майдані Незалежності Анатолія Куща, Михайла Горлового, Василя Корчового. У кожного з них є щось таке, що хочеться перейняти.
– Як Ви охарактеризуєте розвиток сучасної української скульптури?
– А чи є він? Коли влада мало турбується про розвиток мистецтва, то воно й не розвивається. Тримається на подвижниках, що не дбають про заробіток, а живуть мистецтвом і для мистецтва. Без підтримки скульптура розвиватись не може. Монументальна скульптура не для бідних. Скульптура на ентузіазмі існувати не може. Українському мистецтву не дають розвиватись, а із заходу суне лжемистецтво, його пропагують, роблять модним, але воно не справжнє. Не тільки в Україні немає розвитку, застій – скрізь. Для мене мистецтво – це те, що має душу, що хвилює, захоплює, викликає емоції, сльози, радість. Чи багато є митців, які пропускають через свою душу образи великих українців?
– Хочете сказати, що державна політика спрямована проти мистецтва?
– У кінематографі і мультиплікації – так. Якщо ліпитимеш зразкових українців, можуть і майстерню спалили. Скульптору Михайлові Горловому, який зробив погруддя отамана Зеленого, спалили майстерню з готовою роботою. Це було років 4 тому. Винуватців так і не знайшли.
– Коли невдоволені, знищуєте свої скульптури?
– Коли ліпиш із пластиліну або із глини, то з часом розбираєш. Я ж ще навчаюсь. Нещодавно Байду Вишневецького розібрав, бо треба був пластилін для нової роботи. Не вистачає місця для нових робіт. Надіюсь, що я росту як майстер. Байда Вишневецький, якого був зробив, уже мене не захоплює, для мене це дитяча робота. Тому краще розібрати її і зробити щось краще.
– Ви родом з Черкас. Як відомо, там уже не один рік збираються поставити пам’ятник Василеві Симоненку…
–  Якщо нарешті поставлять, це буде переломний момент у розвитку Черкас, великого села. Але це не потрібно навіть патріотичним партіям, це нікому не треба. Я думав, що можна щось змінити, організував виставку, присвячену Василеві Симоненку. Однак побачив, що поки це безнадійно. Є дані, що пам’ятник уже виліплений Назаром Біликом, але не дають кошти, щоб його поставити. В той же час великі ресурси витрачають на культурні пленери. Якби їх двічі не провести, то був би пам’ятник Василеві Симоненку.
– Кого Ви насамперед хотіли б зробити?
– Миколу Міхновського.
– А з якого матеріалу?
– З граніту. Він був сильною людиною.

Дмитро планує організувати виставку портретів видатних діячів боротьби 1917 – 1920-х років. Побажаймо йому в цьому успіху.

Наталка МІНЯЙЛО
Київ – Черкаси

На світлині автора – Дмитро Бур’ян.

 



Боротьба УПА на Вінниччині

Центральна Україна, в тому числі й Вінницька область продовжують бути полем запеклої ідеологічної боротьби між україноненависниками та сповідниками національних цінностей нашого народу. Послідовники окупантів здавна насаджували думку про те, що збройний опір СССР відбувався лише в Західній Україні, мовляв, то явище місцеве, нехарактерне для всієї України. Натомість у Подніпров’ї люди наче були інші: працювали собі в колгоспах та віддавали життя на фронтах “великої вітчизняної”. Насправді ж усі, хто жив у воєнний та повоєнний час, добре знали, що у сталінських газетах була одна “правда”, а в житті інша. Комуністична спадщина та сучасні антиукраїнські ідеологічні проекти дають нове життя старим енкаведистським побрехенькам про УПА та весь Визвольний рух. Нова хвиля облуди поширюється з путінсько-мєдведівської Росії.
Не мовчать і сини України. Нова книга “Нескорені: національно-визвольний рух на Вінниччині 40-50-х років ХХ ст.” стала зброєю в руках українських патріотів. Збірник вийшов завдяки дослідницькій праці провідних фахівців та представників Державного архіву Вінницької області, Вінницької обласної організації товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, Краєзнавчого товариства “Поділля” та Історичного клубу “Холодний Яр”. Це кандидати історичних наук Костянтин Завальнюк і Олександр Петренко, а також Василь Гурин і Тетяна Стецюк. У збірці чотири розділи: літературно-публіцистична спадщина Степана Бандери; визвольний рух на Вінниччині у працях дослідників і мемуаристів; документи про діяльність ОУН (б) та УПА на Вінниччині; фотодокументи. Найбільш цінними є друга і третя частини. У збірці вміщено спогади і дослідження понад двадцяти авторів та 26 тематичних документів з архівів МҐБ-КҐБ.
Зі сторінок книги можемо дізнатися про діяльність ОУН на Вінниччині в 1941 – 1944 рр., про боротьбу українських підпільників, німецького гестапо та більшовицьких провокаторів, про бої підрозділів УПА зі спецгрупами НКВС.
Відкласти “Нескорених”, не дочитавши до кінця, неможливо: в рядках занотовано безліч цікавих порад та епізодів – виявів героїзму, зрадництва, невигаданих історій, наприклад, про вдалий замах на організатора переслідувань прибічників ОУН – голову хмільницької управи фольксдойча Чорнія, ризикова праця редактора газети “Калинівські вісті” Лященка, що, нелегально друкуючи і поширюючи патріотичні видання, зміг викрутитися з лабет гестапо; про героїчну загибель військового референта Вінницького обласного проводу ОУН, уродженця с. Нова Миколаївка Немирівського району Вінницької області колишнього капітана Красної армії Федора Білотченка. Наповнені драматизмом спогади про останні бої групи командувача УПА-“Південь” Омеляна Грабця-“Батька”. Завдяки книзі стало відомо, що в 1943 р. одну з груп українських підпільників німці розстріляли в місцевості між Вінницею та с. Тяжилів, де й зараз є кілька братських могил 1941 – 1944 років.
Додають оптимізму рядки про відвідання Вінниччини Романом Шухевичем та описи кількох вдалих боїв УПА проти смершу в 1944 році. Я з подивом дізнався, що в 1949 – 1951 рр., у складний для Визвольного руху час, на Вінниччині діяла бойова група УПА, яка спиралася на підтримку сільського населення.
Безславно гинули в боях з нашими партизанами смершівці, енкаведисти та їхні прислужники, які поспішали “ловити бандьор” по лісах та ярах. Та ось парадокс: заборонивши згадувати про Визвольний рух на Вінниччині, скривши місця вічного спочинку українських героїв, окупанти піддали забуттю і могили своїх прислужників.
Місцевий “культ” пошани до “борців з оунівцями” так і не склався. Тож маємо шанс відновити справедливість. Святу правду не можна сховати навічно.
Дякуємо авторам книги за збереження безсмертних імен наших героїв!

Тарас БЕДНАРЧИК, кандидат філософських наук, Історичний клуб “Холодний Яр”

 



Засніжена юність

На одному подиху прочитала “Новели неволі” в’язня московських таборів Михайла Іванченка. Книжка написана майстерно. Кожна новела не просто епізод із зеківського життя – це художньо осмислені події з несподіваним оптимістичним завершенням. Велика любов до рідної Землі гріла автора в тій неймовірній жорстокості, в нелюдських гулагівських умовах давала йому сили вижити і не зламатися. В новелі “Забіліли сніги”, якою починається книжка, пан Михайло написав: “Залишаюсь із піснею, частинкою рідного краю, моєю підпорою і полегкістю”. Віру, що “ще зійде наше сонце”, він проніс через усе невольницьке життя.
Основна думка в кожній новелі підкріплена авторським малюнком. Вміло, в декількох словах, подано пейзаж.
Мені довелось побувати в заполярній тундрі, можливо, тому сприйняття написаного таке загострене – читаючи, бачила, як змучені, замерзлі на лютому морозі люди в оточенні конвою і собак важко долають по бездоріжжі білу безмежну пустелю, а то і сірі від вивітреної породи гори.
Вражає, як по-єзуїтському вибрано час арешту. Залишалось останні дні дослужити в совєтській армії сержанту Іванченку. Юнак налаштувався на зустріч з матусею і сестричкою після багаторічної розлуки і раптом… трибунал, безглузді запитання слідчого, чому не став партизаном, не організував партизанського загону…
Трибунал вимагав найвищої міри покарання за те, що в остарбайтерській неволі написав антисовєтського вірша. Та “змилувались” – засудили на 10 років мук у крижаному Заполяр’ї, не забувши дописати, що тікав з німецьких таборів. На “Дєлє” зазначили “Склонен к побегу”, тож, надзирателі, стережіть його найпильніше.
Замість очікуваної зустрічі з рідною домівкою пішов Михайло на етап, шепочучи щойно народжені рядки:

І знову дорога
В снігах заметена печаль –
До нового мого острога
По дикій тундрі в сиву даль.

Заповітом і засторогою всім живущим звучать такі слова Михайла Іванченка: “Будь проклята “501-я стройка коммунизма”. На шпалах із трупів дороги у прийдешнє нема. Не забувайте”.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА

На світлині Олександра Рябокриса – Михайло Іванченко в рідному селі Гусакове. 2008 р.



Вільна козачка Ольга Косовська-Михайличенко

“Згадаємо”

Рік тому, 25 червня 2009 р., відійшла у вічність Ольга Іванівна Косовська-Михайличенко, дочка сотника Армії УНР, член ОУН з весни 1943 року, учасниця боротьби за Соборну Україну в час Другої світової війни, діяч Братства вояків УПА, “Просвіти”, Союзу українок, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, також Конгресу українських націоналістів, прекрасна і добра українка.
Дорога Ольго Іванівно, ми любили Вас. І любимо…
Вічна Пам’ять! Вічна слава нескореній родині Косовських!



Бої на лінії Дністра

Продовжуємо публікацію спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці”. Цей фрагмент – про події кінця серпня 1920 р., в час українсько-польської “співпраці”, яка відбувалася на тлі польського грабунку українського населення. Але Головний отаман цим не обурювався, його обурювало, що його армія, не забезпечена ним ні харчуванням, ні амуніцією, мусила сама шукати можливостей самозабезпечення

О 3-й  годині Окрема кінна дивізія вирушила на м. Нижнів, куди вже були вислані квартирмайстри. Не дійшли ми ще до Нижнева, коли прибув командир дивізії і від нього довідались, що Нижнів весь заповнений військом і для нас там місця немає. Довго чекали в полі на зміну наказу і нарешті маємо перейти до села Братишева. Прийшли, і тут виявилося, що село зайняте Київською дивізією. Прийшлось розташуватись у полі. Мало це кому подобалось, бо ночі настали холодні, та й земля ще не обсохла після дощів. Лаючись і одночасно жартуючи, козачата, покормивши коней, лягли спати.
27 серпня о 4-й ранку ціла Українська армія перейшла в наступ. На фронті чути густу стрілянину. Маємо відомості, що Київська дивізія вже форсувала Дністер. Десь перед полуднем дістали наказ вирушити на Нижнів, куди за годину і прийшли. Розташувались на майдані. Командир дивізії був викликаний до штабу армії. Повернувшись, наказав дивізії приготуватись до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на приїзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові... Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому Головний        отаман і двоє польських генералів.
Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронті, став посередині й наказав усім командирам полків зголоситись.
Під’їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що “козаки граблять польські маєтки”, беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не увесь світ знає… Більш як 10 хвилин продовжувалась ця “прочуханка”. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду… Всі мовчки повернулись і від’їхали, один тільки я не витримав, щоб не відповісти:
– Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!
По тому на те саме місце викликано по одному козакові з кожної сотні і їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же кормити коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знов повторив, що він вимагає “аби грабунки припинилися”.
Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками: інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…
Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестру Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим.

Петро ДЯЧЕНКО, командир полку Чорних запорожців

З книги Петра Дяченка “Чорні запорожці”, яка має вийти у серпні 2010 року. 



Був час, коли слово мало силу

“10 років тому”

Ведучий вечора з нагоди 70-ліття Михайла Гориня – підкреслено млявий Євген Сверстюк – слово надавав лише репресованим: виступали Іван Дзюба, Микола Руденко, Панас Заливаха, Петро Розумний, Василь Овсієнко, Ольга Горинь, Богдан Горинь… Всі промовці, як замагнетизовані, говорили про часи, коли сиділи. Один лиш Михайло Горинь згадав часи, “коли слово мало силу”, тобто про 1989 – 1991 роки, і про девальвацію слова нині. Не сказав тільки, хто ж винен, що слово вже не рве до бою – ні душу, ні тіло.
Звісно, що ювілеї не є підставою аналізу діяльності ювіляра, швидше, це підстава для віншувань та од. Тому вечір пахнув не тільки квітами, а й фіміамом. Не дивно, що, підводячи риску хвальним промовам, Михайло Горинь запитав: “Це все про Михайла Гориня говориться? То не про нього мовиться”.
Може, й мав рацію ювіляр, адже його діяльність було оцінено однобічно. Добрі слова, звичайно, справедливі, але ніхто з промовців не сказав головного: під час Національно-визвольної боротьби 1989 – 1990 років Михайло Горинь, спокусивши разом із Лук’яненком та Чорноволом “нарід” свободою, злякався бурхливої енергії мас і раптом вирішив, що народ той “ще не готовий” здобути свободу революційним шляхом, “бо не має структур”. І почав допомагати Павличкові, Яворівському та іншим вогнегасникам заливати водою демагогії очищувальний вогонь революційних мас, засипати жар і жагу народну піною нескінченних, і, звісно, розумних слів про спокій, мир і злагоду… Міжнаціональну, “конєшно”…
Попри мою симпатію до нього, змушений сказати, що пан Михайло, на жаль, не є людиною боротьби, швидше, людиною переговорів із ворогом. Переговорів, коли компромісу можна досягти тільки за наш рахунок.
Вечір завершився.
Виходячи із конференц-залу Київського міського будинку вчителя, у дверях я наштовхнувся на Володимира Голобородька і кинув йому, як мимовільному змовнику: “А все ж таки Горинь під час Національно-визвольної революції був контрреволюціонером”. Голобородько несподівано збудився і досить голосно (а ми знаходилися в натовпі шанувальників ювіляра), радісно блискаючи очима, вигукнув:
– Гориня виключили з УРП за моєю пропозицією!
Вже недалеко опівночі, коли після фуршету стомлений ювіляр із квітами йшов до виходу, я перепинив його і, звичайно, невчасно і нечемно сказав:
– Все, що вам сьогодні говорили, – безперечно, правда, пане Михайле. Але не вся. Вам не сказали головного – під час Визвольної революції ви, попри ланцюг єднання та святкування 500-ліття козацтва були контрреволюціонером…
Ввічливий і вічно чемний Горинь вибухнув. Він схвильовано сказав, що в ті (тобто революційні) часи було “два дурні”: Роман Коваль і Степан Хмара.

  • Де ваш правий рух?! У що він перетворився? В нуль! – збурено вигукував він, вважаючи це переконливим аргументом.
  • Пане Михайле! – не менш голосно заперечив я. – А що, ваші центристи не є нулем?! А хто зараз не є нулем?! Скажіть? А коли всі нулі, значить ми програли революцію. А якщо програли, то хтось же винний у цьому. Чи не лідери? Чи не ви, пане Михайле, разом із Чорноволом і Лук’яненком на початку 1990-х були харизматичними постатями? Слово яких мало силу…

Після темпераментної, та все ж дружньої сутички оцінок і самооцінок, Михайло Горинь міцно потис мені руку і промовив, що готовий і хоче мати зі мною справу. І запрошував на засідання для вироблення “технологій”, от тільки не сказав – технологій виборчих, коли все вирішують гроші, які смердять розкраданням Батьківшини, чи технології боротьби, коли все вирішує воля і віра?

Роман КОВАЛЬ
17 червня 2000 р.



Як то було 31 серпня 1919 р.

“Московські злочини”

Болючі спогади очевидця подій
У житті кожної людини бувають дні, яких ніщо не може стерти з пам’яті. Таким стало для мене 31 серпня 1919 р., день зайняття Києва майже одночасно українцями та денікінцями. Напередодні, ще вполудне, кияни спостерегли з високого берега Дніпра артилерійський двобій між білими та червоними на лівому боці ріки. Можна було думати, що большевики ще кілька днів протримаються в місті, тим більше, що вони мобілізували всіх урядовців – мужчин для копання окопів і помічної служби на фронті.

Втеча червоних

Нагло ввечері того самого дня з цілком протилежного боку залунали гарматні постріли. Звідти нікого не сподівалися, і большевики нараз опинилися під двостороннім обстрілом. То були, як ми пізніше довідалися, українці. Почався поспішний відступ червоних, навіть не можна назвати цього відступом, бо це була панічна втеча по єдиній вільній дорозі через Ланцюговий міст на Дніпрі, а далі на Чернігів.
Образ цей важко змалювати. Червоноармійці збігалися до мосту з цілого міста і його околиць і там утворився страшний стиск. Міст, широкий, на яких кільканадцять метрів, не міг умістити всієї навали. Людей придушували до бар’єру, другі лізли через них та падали у воду, потручені (зіштовхнуті. – Ред.) новими втікачами... Вантажні авта, вози, кулемети, коні та люди, все змішалося в одну масу, що здригалася в конвульсіях божевільного страху...
Цілу ніч стрілянина не припинялася, білі промені прожекторів перетинали зоряне небо... Тепер ми вже напевно знали, що до Києва із заходу підійшов Петлюра на чолі Галицько-Надніпрянської Армії. Наявність денікінців тут під самим Києвом викликала деяке затривоження, однак ми так бажали вірити у визволення, самостійну та незалежну Батьківщину та ще в наш, український, Київ, що заспокоювалися і нетерпляче чекали на ранок.
Нарешті він прийшов той ранок – чудовий, свіжий, з ясним сонцем на синьому небі. Гармати вже не гриміли і через контраст здавалося, що скрізь панує якась особлива лагідна тиша.

Криваве марево ЧК

Треба сказати, що кияни за часів постійних змін жили – з браку газет – винятково словесними інформаціями. Носіями таких інформацій були служниці, перекупки та інша тодішня “аристократія”. Але найдивнішим було, що вони приносили-таки правдиві новини. Тому ще вдосвіта знали ми, що в поспіху большевики не встигли вивезти 157 закладників, бо не вистачило місця на пароплавах (большевицький уряд тікав Дніпром на південь, до Черкас), і що їх спішно розстріляно в чрезвичайках. Імена цих 157 осіб були відомі з большевицьких комунікатів. І ці вісті пройняли нас жахом, бо це були, в більшості, представники громадянства та вищого судового урядництва, особливо багато загинуло тоді судових діячів, радників, прокураторів, адвокатів та слідчих суддів.
Усі знали, що їх мають вивезти як закладників, боліли душею за них, бо вже знали, що це значить сидіти в чрезвичайці. А тепер... Невже їх усіх забито гуртом як худобу на різниці тільки тому, що не було як вивезти? Ні, цьому я не могла повірити. Але інформатори обстоювали свої відомості й казали, що вже скрізь по ЧК ходять люди, шукають рідних і що там можна побачити страшні речі. Бажаючи перевірити ці поголоски, я вирішила сама обійти три “найславніші” ЧК, що були при вулицях Лизаветській, Садовій та Катеринівській.
Ще далеко від них помітно було рух у напрямі колись найгарнішої, аристократичної, дільниці Липки. Там, у найкращих віллах. містилися всі головні уряди большевиків та чрезвичайки. Щоб дотримати певного порядку і наблизитися до можливої об’єктивності, я подам окремий опис кожної ЧК.
Лизаветська вулиця майже не має високих камениць і вся, як і більшість вулиць у Липках, тоне в зелених садах. Число 3 – невелика вілла. Через побиті шиби та відчинені двеpi видно скрізь порозкидані папери, перевернуті меблі, забуті каламарі. Ясно: тут поспішали. Задніми дверима виходиться до гарного садка з фонтаном, із клумбами і газонами. Але як це все тепер виглядало... За садом – господарські забудування: стайня, возівня... і там згромадилися люди. Дехто став на коліна... Підходжу – невеличке подвір’я і просто перед очима стайня з відчиненими дверима. Звідти виходять люди навшпиньках, наче з церкви, в декого на очах сльози. Долівка стайні бетонна, посередині темний отвір і з усіх боків до цього отвору провадять рівчаки. Рівчаками спливає кров у чорну яму, а під стінами – людський мозок й останки розторощених черепів...
Що ж приявні? Мовчали, хто молився на колінах, а я сама відчувала, що я цей момент не у стані була ані слова вимовити.
На Катерининській вулиці, де була централя ЧК, нікого не впускав сторож, замкнувшись із середини за високим парканом, наче у твердині. Але ще взимку бачила я, як з-попід паркану, через хідник, на дорогу випливав червоний струмок крови.
Ідучи за юрбою, я прийшла на Садову вулицю, ч. 5. Ще не доходячи до самого дому, мене вразив запах вина в повітрі. Він, як я опісля довідалася, видобувався з відчинених вікон сутерин (підвалів. – Ред.). Я зазирнула до середини. Там лежало розкиданих по підлозі багато порожніх пляшок від вина та бляшанок від консервів. Очевидно, в останній хвилині тут відбувався бенкет, може, ще кілька годин тому. Підлога та меблі були залиті вином.
Через браму дуже гарної одноповерхової вілли ввійшла я на подвір’я, а потім до садка. Народу було багато і настрій його став загрозливий. Ридали... Тут, очевидно, відбулися головні події.
Ідучи садовою стежкою, я зауважила, що мої обцаси (каблуки. – Ред.) починають якось дивно заглиблюватися в пісок. Стежка широка на півтора метра, посипана чистим жовтим піском... Одночасно дався відчути сопух трупів.
Я побачила страшну картину. Стежку переді мною розкопували і, не глибше як на півметра лежали під свіжо насипаним піском ряди мертвих тіл, одні на других. То були ті 157… їх видобували зі страшної братерської могили і укладали на травнику. Я нарахувала до 40 тіл, а працю тільки почали, і стежка провадила далеко, аж до самого дому. Це був жах. Але ще більший жах відчула я, коли довелося вертати тією самою, м’якою, стежкою...
Я описую тільки те, що бачила на власні очі й тому не спиняюся над тим, що ще знайшли у страшній віллі, бо це мені оповідали мої знайомі пізніше.
Думала я, що переживання мої в той час осягнули кульмінаційного пункту і що ніщо в житті не викличе вже в мені міцніших емоцій. Я грубо помилилася, бо в той самий день і доля обдарувала мене ще глибшими враженнями. Криваві жертви чрезвичайки видавалися мені окупом (платою. – Ред.) за наше світле майбутнє, і я поспішила тепер йому назустріч на майдан перед Міську думу, де вже повівав жовто-синій прапор.

Валентина ЗАВАДСЬКА
Вільне слово (Торонто). – 1959. – 29 серпня. – Ч. 35.
Публікація Володимира Семеніва.



Отаман Зелений у Білій Церкві!

20 – 22 серпня в Білій Церкві відбудеться фестиваль “Отаман Z”. Його метою є привернути увагу до творчої спадщини будівничого Української держави отамана Зеленого (Данила Терпила).
Про початок фестивалю сповістять тачанки, які проїдуть вулицями Білої Церкви – на цей раз без повстанських кулеметів. Увечері першого дня відбудеться демонстрація фільмів “Отаман Зелений”, “Отамани Холодного Яру”, “Устим Кармалюк” та інших.
21 серпня о 9.00 агітатори знову роз’їдуться містом, сповіщаючи про свято.
На узбережжі річки Рось у районі центрального пляжу (берег зі сторони Заріччя) розпочнеться “Свято обжинок”, відкриється й виставка робіт білоцерківських митців Олега Мусієнка та Леоніда Гука. Далі – низка театралізованих постановок: бій за станцію Роток 25 серпня 1919 р., зустріч отамана Зеленого з Остапом Вишнею та Максимом Рильським. Потім Роман Коваль презентує свою книжку для юнацтва “Таємниця отамана Зеленого”, після чого почнеться “Кубок отамана Зеленого” з пейнт-болу та метання гранат.
Під час свята співатимуть бандуристи Стрітівської школи кобзарського мистецтва Данило Носко, Ярослав Джусь, Ольга Корбун, а також заслужений артист України кобзар Тарас Силенко.
Після “революційної вечері” (куліш, узвар, мед, печиво) – концерт рок-гуртів “За край”, “Ілюзія” та ін. Фіналом другого дня фестивалю стане вогняне шоу у виконанні екстрим-групи “Вогняний тигр”. А недільний ранок фестивалю розпочнеться катанням на човнах дітей з обмеженими функціональними можливостями. Відбудуться й майстер-класи з лозоплетіння та виготовлення дідухів. Дівчата водитимуть танок навколо дідуха, символізуючи свято врожаю. Лунатимуть повстанські пісні, зокрема й “Пісня про отамана Зеленого”.
О 15:00 22 серпня – урочисте закриття фестивалю та прибирання території.
Організатори фестивалю: Молодіжна громадська організація “Ліга української молоді”, Реабілітаційний центр для дітей з обмеженими функціональними можливостями “Шанс”, Рольовий рух “Сузір’я єдності”, Товариство відродження української нації за участю Історичного клубу “Холодний Яр”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



“Дякую, друже Тарасе!”

Був на “Країні мрій”. Це явище українського духу, на яке чекаю кожний рік. Особливо запам’ятався виступ на кобзарській сцені Тараса Силенка. Всі його пісні були про Визвольну боротьбу нашого народу в різні віки: “Слово о полку Ігоревім”, “Про Северина Наливайка”, “Обріс мохом сірий камінь” (слова Левка Боровиковського), а також пісні на слова Олега Ольжича, Михайла Старицького, Володимира Косовського, Спиридона Черкасенка, Ананія Волинця, Наталки Кобзи, Руслана Морозовського і Василя Хитрука.
Серед слухачів особливо багато було дівчат, Тарас Силенко розповів їм про подвиг юної просвітянки з Фастова Євгенії Вовкової, яка ціною власного життя спричинила аварію двох більшовицьких потягів, переповнених московською чортівнею.
Потім Тарас заспівав про отаманів 1917 – 1920-х років: про Івана Савченка-Нагірного, Василя Чучупака, Зеленого (Данила Терпила) та інших. Коли заспівав про Зеленого, почалася злива, але Тараса це не спинило.

Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями стріла.
Наш отаман як грім: у Черкасах сідає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.

Це було щось неймовірне. Злива, грім! А всі біля Тараса – слухають його. Відключилася підсилююча апаратура, згуртувалися ближче, декілька чоловік затуляли кобзаря парасольками, дощ заливав бандуру, над головою тріщало небо, а слова пісні наче були написані, щоб співати їх за такої погоди. Так усе співпадало: Тарас співає щось про грозу, а тут над головами: бах-ба-бах!
Неймовірно! Дякую, друже Тарасе!

Максим СЕЛЮЗКІН
Київ



Чи зрозуміють це українці?

“З інших видань”

(Допис з Грималівщини)

У судовій грималівській окрузі живе, не зважаючи на дуже численну повоєнну колонізацію із заходу, все ще около 60 проц. українців. Крім цього, є тут 32 проц. латинників із поляками та около 3 проц. жидів. Цю людність обслуговує у всіх потребах ціла маса жидівських купців, що не продають нічого з українського промислу, 5 жидів адвокатів на двох українців, 4 лікарів жидів та один технік-дентист жид і лиш 1 лікар українець. Усі ті купці, адвокати і лікарі-жиди живуть головно з українських мас і то дуже добре, наслідком малого нац. освідомлення тих мас та вміло веденої конкуренції супроти українців-адвокатів та лікарів (бо купців-українців нема!).
Та відношення тут жидів до їх українських хлібодавців далеко нeпоправне. Ані один купець, адвокат чи лікар-жид не має у себе хоч-би одної української книжки, не передплачує ніякого українського часопису чи журналу, не дає ніколи нічого на ніякі українські ціли, навпаки, не один з них ставиться з погордою, а то й ненавистю до всього, що українське. Одначе на цьому не кінець. Українці у декого з них – це також  “кабани”, “петлюрівські  погромщики” і т. д.
Дня 2 квітня ц. р. відбулася у городському суді в Грималові до ч. II. кґ. 171/35 карна розправа проти українця Віктора Кльована, обвинуваченого лікарем-жидом, д-ром Крайзлєром, за те, що обвинувачений В. Кльован, без причини спровокований д-ром Крайзлером, грозив йому нібито побиттям. В. Кльован боронився тим, що д-р Крайзлер перед ріжними особами прозиває його згірдно “кабан” та осуджує його у забиранні фір з хорими пацієнтами (до речі, з українськими селянами) та в спрямовуванні їх до “кабаньского д-ра”, себто до українського лікаря д-ра М. Добромиля. Вислід тої розправи неважний, а важне те, що для д-ра Крайзлєра українець – це тільки “кабан”, але дуже болить його, коли цей “кабан” свій тяжко запрацьований гріш занесе до свого лікаря, a не до нього.
Чи зрозуміють це українці?

Діло. – 1935. – 12 квітня.
Особливості мови збережено.



“Я проживаю на кордоні з Молдовою”

“Листи, листи, листи…”

Дуже приємно було взнати, що існує Історичний клуб “Холодний Яр”, який висвітлює події української історії, що за час панування “рад” майже стерлася з пам’яті наших громадян та перетворила більшу частину українців в бездумну армію, яка приймає все, що нашепчуть їй наші, та й не тільки наші горе-політики.
Коли побачила книгу “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років”, яка була надрукована під вашим патронатом, зраділа. І хочу вам щиро подякувати. Ця книга цінна для мене ще й тому, що я проживаю саме там, де відбувались деякі описані в книзі події. На жаль, книга потрапила мені тільки на декілька днів. Прочитавши її, я багато зрозуміла про події тих часів. На жаль, про них я змогла прочитати тільки з вашої книги. Хоча все життя прожила в Ямполі, навіть і не чула про те, що у нас колись існувала “Ямпільська республіка”.
Звернувшись у бібліотеки та книгарні, я не тільки не знайшла цієї книги, а навіть схожих. І не тільки в Ямполі, а й в обласних книгарнях також. А дуже шкода. Хочеться, щоб дану книгу могли читати й інші мешканці нашого міста та району.
Ще раз дякую вам за розбудову сильної, впевненої, мудрої, що знає свою історію,  української (і україномовної!) нації.

Наталія ДОРОШ
м. Ямпіль Вінницької обл..



Конотопська слава

Ніби хмара, стали раттю
Вої українські.
Огляда Виговський-батько
Многолюдне військо.

І відлунює долина
Біля Конотопу:
– Гей, ми вражу москалину
У болоті втопим!

На узліссі й на галявах
Шикувались вої,
Загукали: “Слава! Слава!”
І пішли до бою.

Вже не знайдуть москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом козаченьки
Річку загатили.

Пам’ятайте, шовінюки,
Вольфичі московські!
В бій, як треба, й праонуків
Поведе Виговський!

Пилип ЮРИК, член НПСУ





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ