Продовжуємо публікацію спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці”. Цей фрагмент – про події кінця серпня 1920 р., в час українсько-польської “співпраці”, яка відбувалася на тлі польського грабунку українського населення. Але Головний отаман цим не обурювався, його обурювало, що його армія, не забезпечена ним ні харчуванням, ні амуніцією, мусила сама шукати можливостей самозабезпечення 
О 3-й годині Окрема кінна дивізія вирушила на м. Нижнів, куди вже були вислані квартирмайстри. Не дійшли ми ще до Нижнева, коли прибув командир дивізії і від нього довідались, що Нижнів весь заповнений військом і для нас там місця немає. Довго чекали в полі на зміну наказу і нарешті маємо перейти до села Братишева. Прийшли, і тут виявилося, що село зайняте Київською дивізією. Прийшлось розташуватись у полі. Мало це кому подобалось, бо ночі настали холодні, та й земля ще не обсохла після дощів. Лаючись і одночасно жартуючи, козачата, покормивши коней, лягли спати.
27 серпня о 4-й ранку ціла Українська армія перейшла в наступ. На фронті чути густу стрілянину. Маємо відомості, що Київська дивізія вже форсувала Дністер. Десь перед полуднем дістали наказ вирушити на Нижнів, куди за годину і прийшли. Розташувались на майдані. Командир дивізії був викликаний до штабу армії. Повернувшись, наказав дивізії приготуватись до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на приїзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові... Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому Головний отаман і двоє польських генералів.
Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронті, став посередині й наказав усім командирам полків зголоситись.
Під’їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що “козаки граблять польські маєтки”, беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не увесь світ знає… Більш як 10 хвилин продовжувалась ця “прочуханка”. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду… Всі мовчки повернулись і від’їхали, один тільки я не витримав, щоб не відповісти:
– Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!
По тому на те саме місце викликано по одному козакові з кожної сотні і їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же кормити коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знов повторив, що він вимагає “аби грабунки припинилися”.
Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками: інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…
Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестру Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим. Петро ДЯЧЕНКО, командир полку Чорних запорожців З книги Петра Дяченка “Чорні запорожці”, яка має вийти у серпні 2010 року. |
