20 березня 2009 р. о 18.00 в залі Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії (вул. Іллінська, 9; біля метро “Контрактова площа”)
відбудеться презентація документального двосерійного фільму “Вільне козацтво” (Національна телекомпанія України, 2009)
та 10-го видання історичного роману Юрія Горліса-Горського “ХОЛОДНИЙ ЯР” (про козацько-селянські повстання у 1920 році).

На презентації виступлять автори фільму Роман Коваль, Андрій Данильченко, Олександр Рябокрис, видавці книги, заслужений артист України, кобзар Тарас Силенко, лідер гурту “ТІНЬ СОНЦЯ” Сергій Василюк, учасники гурту “Рутенія”, бард Сергій Шишкін, інші митці й письменники.
Письменник Василь ШКЛЯР презентуватиме свій новий роман “Залишенець” – про останніх гайдамаків Холодного Яру.
Початок о 18.00. Вхід вільний.

Ще задовго до падіння російського самодержавства Микола Міхновський остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”...
Пророцтво збулося швидко: 29 – 30 січня 1918 р. муравйовська орда розгромила київських студентів під станцією Крути... 27 юнаків, які відступаючи, зайшли на станцію, вже захоплену більшовиками, потрапили в полон. Всіх їх більшовики по-звірячому замордували... Особливо лютували петроградські й московські робітники... Вони відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи, розбивали кольбами рушниць голови...
Невдовзі червона орда вступила до Києва...
І кривавий жах навис над Золотоверхим. Тисячами розстрілювали старшин та козаків, які з тих чи інших причин залишилися в Києві. Вдень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не повертались. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради, міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, прихильників радянської влади. Нещадно розправлялися муравйовці і з російськими офіцерами, яких чимало зібралося в Києві. Загальні жертви за два тижні становили близько п’яти тисяч розстріляних та закатованих.
Звірства більшовиків протверезили зросійщене громадянство Києва, тому 1 березня 1918 року київські обивателі радісно вітали українське військо, яке разом із союзними німецькими частинами вступило до столиці...
19 березня було влаштовано врочистий похорон крутянців. З-під Крут привезли близько 40 тіл героїв...
На похороні, біля Центральної Ради, з якої тільки в той день було збито двоголового імперського орла, виступив Михайло Грушевський. Він заявив, що “солодко і гарно вмерти за вітчизну...”
“Солодко і гарно! – повторив з пафосом голова Центральної Ради. – Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави...”
Не знаю, як кому, а мені ці слова видаються цинічними... Тим більше, що Грушевський знав, в який спосіб позбавили життя нашу молодь...
Справді, за Батьківщину померти солодко і почесно. Але чи Грушевському це було говорити? Адже саме він разом із своїм “побратимом” Володимиром Винниченком демобілізував українські легіони, а отже саме він (і Винниченко теж) ніс відповідальність за смерть цих “жертв урядової легковажності”, жертв політики роззброєння українського народу...
До речі, Володимир Винниченко назвав загиблих за Україну “дорогими жертвами за чужу справу”. І продовжував: “...Не можна без великого болю й сорому згадати, як ми, цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність...” Коментарі, як кажуть, зайві...

Героїв Крут провели в останню дорогу гідно. В похороні взяло участь духовенство, співав студентський хор під орудою Олександра Кошиця, грав військовий оркестр, струнко стояли військові відділи, а головне, здавалось, – весь Київ вийшов провести в останню путь українських героїв-крутянців.
На другий день у газеті “Нова Рада” було опубліковано заклик лікаря Сергія Коломійцева побудувати пам’ятник загиблим під Крутами. Одним із перших він вніс щедрий даток на цей пам’ятник. Сергій Коломійцев писав у газеті: “Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним до “зубів” большевикам-росіянам, і на ст. Крути... наклали своїм молодим життям за щиро люблену ними Батьківщину. Честь і слава молодим героям і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасати, але не зробив цього”.
За кілька днів “Нова Рада” вмістила статтю письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. В ній вона переповіла розмову з матір’ю одного із загиблих юнаків. “Я мала одного сина... – казала жінка, – і він пішов проти більшовиків. Коли б (я) йому сказала єдине слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався зі мною, але я не сказала і слова. Коли Україні потрібні наші діти: хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться... що Україна не загинула і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися за єдиними моїм сином”.
“Заради цих матерів, – писала Людмила Старицька-Черняхівська, – заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися... віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя Україні можемо поквітувати їх жертви...”
Що ж до громадян Російської Федерації, які пишаються силою російської зброї, то пропоную їм відзначати “Дєнь Красной арміі і флота” не 23 лютого, а 29 січня, адже саме в цей день червоне військо здобуло свою першу знамениту військову перемогу...
Роман КОВАЛЬ

Леонід Безклубий походив із передружжя старовинних українських козацьких родів, яких ХХ сторіччя випробувало на міцність.
Родовий Кут (хутір) Безклубівщина, що на Холодноярщині, було знищено 1921 року. Дід по батькові, Григорій Безклубий, був “заморений у 33-му голодом, коли не було в нашого народу вже зброї в руках, щоб боронитися од четвертої сталінсько-бундівської революції”.
Його діда Трохима Гладкого (з боку матері) вороги розстріляли 1937-го. “Реабілітація є, але до сих пір справи не показують, – писав Леонід Безклубий. – Видно, живі ще кати. Ходять поміж нас, пенсії отримують, а онуки їх посилено приватизують все. Поспішають. Навіть позбавивши нас у паспорті графи “національність”. Вроді можна душу одібрати”.
Дід Трохим був із “роду того Гладкого, що в Берестейському таборі був Чорною Радою обраний похідним (наказним) гетьманом”. Родовий Кут (хутір) Гладких – Гладківщина – зараз село на Переяславщині. “Дружина Трохима Гладкого Наталка (дівоче прізвище Чорна) оселилася в селі Фарбованому (Карбоване за старою назвою), що в Супойській долині, неподалік Яготина, де з давніх часів жили Куліші – ще одна родинна лінія по батькові. Сама ж Наталка Гладка, як і її брат Сергій Чорний – з чорноморців Передслав-Кочубею (Одеси), станиці Маслівка (зараз селище Маслове), що на березі Хаджибейського лиману. Сергій Чорний жив на Італійському бульварі, працював у “Бельгійському” трамвайному депо, до 1914 року був членом Козацької громади Одеси.
Відомо, що десь від 1711-го року починаючи, у нас одбиралося все. Земля роздавалася німцям, сербам, руським дворянам. Тому багато козацьких родів і пішло в 1917-му за більшовиками, бо з козацьким Звичаєм українського народу багато в чому той брехливий лозунг збігався. У 1919-му пішов за тими гаслами і Сергій Чорний. Деякий час воював у Червоній гвардії. Але не те сталося, що бажалося. Тож потім був з Чучупакою і махновцями. У 1923 р. в Одесі Чорного було заарештовано більшовиками. Від розстрілу врятував Лев Зіньковський-Задов.
Саме через Чорних та Гладких дійшла до нас традиція українського Звичаю – козацький Спас, унікальні перекази, карби, застороги характерні. Зберегли роди Звичай-віру козацьку – духовну сутність українців, вічну і незмінну – Віру Правди. Зберегли й передали у спадщину”.

Леонід Безклубий народився 2 січня 1947 р. в Харкові в родині офіцера-артилериста. Мама, Марія Трохимівна, 1922 р. н., працювала у госпіталі фельдшером. Батько Леоніда, Петро Степанович, 1920 р. н., майор запасу, інвалід війни, та мати після служби оселилися в Одесі. “Я виховувався у стариків у м. Одесі по вулиці Чорноморського козацтва, 17, де після служби мешкали батьки, – розповідав Леонід Безклубий. – 1965 року закінчив одеську школу №113. У 1966 – 1968 рр. служив радіотелеграфістом у Російській Федерації, в м. Дзержинськ, в Окремому охоронному полку шеренговим. Після служби в армії з 1968-го по 1975 рік працював майстром пресвулканізаційного процесу (6 розряд) на Одеському заводі гумовотехнічних виробів. У 1972 р. одружився з Подвашецькою Галиною Володимирівною. Шлюб розірвано 1985 року”.
Закінчивши юридичний факультет Одеського державного університету ім. Іллі Мечнікова, здобув кваліфікацію юриста.
У 1981 – 1990 рр. працював майстром-бригадиром окремої бригади монтувальників-висотників вахтовим методом будівельного потягу № 456 управління “Тюменьнафтогазбуд” у с. Муравленкове Тюменської області Ханти-Мансійського округу. Від 1990-го до 2003 р. Леонід Безклубий працював свердлувальником на одеських заводах, у державній охороні. Від березня 1995 р. до травня 1996 р. обіймав посаду заступника директора МПП “Нікі”, а потім – тренера з української боротьби “Спас” у спортивно-оздоровчому комплексі “Одессільмаш”.
З 1990-го до 1996 р. брав участь у становленні Української держави в лавах Українського козацтва. Був одним з натхненників та найактивнішим учасником скликання у вересні 1990 р. в Одесі Установчої козацької ради Українського чорноморського подунай-гуляйпільського козацтва (УЧПК) та серпневої “Ночі Козацьких Багать України” (Олексіївська затока, Капулівка – Чортомлик). Його почерк відчувається в ухвалі Ради. Козаки “засудили і визнали недійсними укази імператриці Катерини ІІ про ліквідацію Запорозького козацтва, указів про ліквідацію городового і слобідського козацтв”. Вимагали вони й повернення в Україну козацьких клейнодів, скарбів, архівів та документів. Звернулися до з’їзду народних депутатів СССР та Верховної Ради СССР з вимогою скасувати людиноненависницькі укази, постанови та циркуляри Центрального виконавчого комітету РФРР та ЦК ВКП(б) про ліквідацію козацтва в Україні, Дону, Кубані та перерозподіл козацьких земель, зокрема, циркуляр від 29 січня 1919 р. про розкозачування (геноцид) та депортацію населення України, Кубані й Дону.
“Ми підійшли до “порогу” генного запасу поколінь, – розмірковував Леонід Безклубий. – Такі нам створювали обставини суспільного життя, протиприродного, вороги наші… Дуже довгою була наша війна за життя. Жити на Світовому Перехресті (у Краю Предків, Землі-Україні) може тільки унікально сильний народ. Ми такі і є. Але багатотисячолітньому ресурсу без поповнення чи повернення хоч на 300 – 400 років до свого Ладу (Інтересу) настає кінець. Нас врятувала не одвойована, а “дарована”, через “гріхи” вражі, незалежність 1991 року. Себто зупинились біля самої прірви в останню мить. Поспішаймо закріпитись. Скористаймось подарунком Долі. Це реально.
Укріпимо Культуру досвіду Ладу, будемо багаті.
Почнемо з багатства – згинемо.
Або будемо багаті всі (крім хворих і ледачих), або згинемо всі: багаті, хворі, ледачі і “так собі”. Та година, про яку писали Боровиківський і Шевченко, припала на нас... Шанс дали ті, хто загинув заради нас раніше, і вони це знали. Вклонимось їм за цей Подвиг. Чи змогли б і ми так тоді? А зможемо сьогодні, коли набагато легше, хоч і небезпечно?”.
До програми УЧПК 1992 року, що свято виконувалася, було включено, зокрема, такі пункти: “Чорноморське козацтво за контроль Конституції України і присягає їй, а не уряду комуністо-демократів, які б’ються між собою за панування над трударями… Згідно з козацьким Звичаєм – зброю трудовим сім’ям, як віковічну традицію українського народу, як гарантію проти сучасного та майбутнього тоталітаризму… Козак, праця його й заступництво землі тієї, здобутку рук його – захищається волею його, козацькою волею гордої, незалежної людини”. Ця програма, як і “Чотирнадцятирик”, лягли в основу діяльності багатьох козацьких громад та “започаткували суттєву позначку в ряду великого козацького Відродження в Україні 1990 – 1994 років”.
Учасники тих подій пам’ятають, яку роль зіграло Українське козацтво у відстоюванні незалежності та територіальної цілісності України, пам’ятають якою “гарячою точкою” міг би стати Крим, якби не українські козаки, зокрема чорноморці, які прибули на півострів, щоб стати поруч з українським спецназом на захист рідної землі. “Ми, Українське Козацтво, зберігачі і захисники Звичай-віри українського народу через тисячоліття сумлінням і обов’язком перед славними і нескореними предками та нині живущими і Святою Землею-матір’ю Україною звертаємось до представника української влади у Криму – Мєшкова – з вимогою дати пояснення щодо розташування там збройних формувань Росії – козаків Війська Донського, полковником яких Ви є, – карбували вимоги українські козаки. – З моменту отримання Вами цього листа відповіді чекаємо тиждень. Після цього лишаймо за собою право негайно збройно витісняти непрошених придністровських вбивць з України (Криму)... Отаман УЧПК Лашкевич зі старшиною і козаками. Прийнято одностайно на Загальній Раді УЧПК 17 березня 1994 р. в Одесі”.
Заслуга Леоніда Безклубого та козаків-чорноморців полягає в тому, що Придністровський конфлікт не поширився на Україну. “Гостей” з Придністров’я обеззброювали та відправляли на батьківщину”, – стверджував Анатолій Бондаренко-Бульба з Донецька.
Участь у створенні національної армії, охорона козацьких святинь від знищення, збереження та упорядкування козацьких могил колишнього 1-го Християнського кладовища (Чорноморські гробки) та Шкодівського цвинтаря біля селища Усатове, створення козацьких господарств, покозачення Національної гвардії України, створення Козацької партії, сітка координаційних рад при адміністраціях по роботі з козацтвом – далеко не повний перелік сходинок життя Леоніда Безклубого.
“Прохаю козаків та адміністрацію приєднатися до рішення козаків про одселення станції технічного обслуговування автомобілів фірми “Іван” од Козацького дуба “Чорна ніч” (Одеса) та пана Бакая з його палацом з козацького цвинтаря в Трахтемирові, – звертався Леонід Безклубий. – Поставити огорожу на могилі 4-х козаків, загиблих 1789 р. при нічному штурмі Єні-Дуньї (Передслав-Кочубею) в Одесі”. Завдяки “енергії дії” Звичаєвої громади козаків Одеси та безпосередньо Леоніда Безклубого пам’ятник української історії дуб “Чорна ніч”, якого в 1792 році на знак розставання посадили козаки-чорноморці, було врятовано.
Та чи не найбільшу шану і повагу здобув Леонід Безклубий за збереження та поширення української бойової традиції – рукопашу Спас.
Надзвичайна життєва сила, талант до Слова, повага до спадщини, щирість, гумор та гострий розум Безклубого надихали всіх, хто звертався до нього в пошуках козацького мистецтва бою. Характерний прийом – переконати нового знайомого в його неперевершеності у Спасі – завжди потужно спрацьовував: енергетичного заряду вистачало на декілька років. “Хто не схибив”, йшов далі, всотував суть родового та бойового Звичаю, зміцнюючи лави борців за Україну і українське. У тому й полягає історична роль Леоніда Безклубого. “Те, що це справа життя вашого, ви зрозуміли, – вкарбовував він у серця учнів. – А що то для нашого народу і України в час цей зорезаповітний через діло своє зрозумієте пізніше… Радий, що виросли, що спадщина дала сходи і майбутній господар України, як і колись, пішов у Бій за свій-наш Інтерес – Лад!”
Ще на початку 1990-х років Леонід Петрович розпочав впроваджувати рукопаш Спас, як елементу козацького вишколу і виховання до системи фізичного виховання України (у вигляді відокремленого, адаптованого до умов спортивної діяльності виду бойових одноборств), та до програм підготовки фахівців силових відомств у межах їх спеціалізації. Звертався й до міністра спорту Валерія Борзова із пропозицією легалізувати козацьку традицію нашого народу – Спас-гопаку.
Станом на листопад 1993 р. було підготовлено декілька груп фахівців Спасу для роботи у спорті та військової підготовки. Серед них і два офіцери Збройних сил України та старшина роти Національної гвардії.
З того часу минуло п’ятнадцять років. Наприкінці 2007 року, висловлюючи певне невдоволення справами (відсутність методичної бази, неякісне висвітлення питання в переважній більшості друкованих видань, перекручування принципів та методів підготовки, віддалення спортивних утворень від суті та змісту бойового рукопашу), Безклубий запросив нас до себе зі всіма матеріалами та напрацюваннями, щоб продовжити написання книги з рукопашу Гоп-спасу (ця робота почалася ще 1998 року). Книга повинна була б стати гармонійним доповненням до роботи Олександра Косухи “Вільний спосіб життя”. На четвертий день роботи Леонід Безклубий раптом запитав: “А знаєте, старі, що таке Спас?”
Потім узяв зі столу шило, попросив одного піднятися і із силою та спритністю, у тій особливій манері хвиль-гойду, смикнув однією рукою на себе, а іншою, що з шилом, наніс добрячого удару. Від серйозної травми врятував тільки завбачливо виставлений вздовж шила великий палець. “Як, гарно? Отак – зі своїми, а з ворогом – тільки до кінця! Про це й напишете потім”.
 26 січня 2008 р. Леонід Петрович Безклубий пішов з життя.
Земля йому пухом-пашницею та яблучком!

Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл”
Історичний клуб “Холодний Яр”

Примітка
Використано цитати Леоніда Безклубого з листів, офіційних документів, аудіо-відео записів, що зберігаються в архіві Братства “Сокіл”.

3 стор.

Отримавши призначення на посади командира Запорозького корпусу та командувача військ Лівобережної України, Петро Болбочан на заклик Українського національного союзу в ніч на 15 листопада 1918 р. зі своїми запорожцями прибув до Харкова встановлювати владу Директорії. Але це було не так просто, адже повстання відкрило кордони, і червоні російські війська посунули на Україну. Підпільні структури більшовиків – де тільки вдавалося – провокували виступи збитих із пантелику класовою агітацією селян. Почалися заворушення і серед робітників Харкова. Підняли голови й білі “єдінонєдєлімщікі”.
Петро Болбочан видав наказ, в якому оголосив, що не допустить ні Совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. “Підкреслюю, – говорилося в наказі, – що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька”.
11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою в Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема, 20 грудня розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку у клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які оголосили страйк. Коли ж “Совєт рабочіх дєпутатов” намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці розігнали його силою зброї. Не допустив командир Запорозького корпусу й робітничого з’їзду, який скликали меншовики, теж вороже налаштовані до української держави.
Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав або вів агітацію проти Української держави, незважаючи на те, членом якої партії був агітатор. Винниченка і його мостивих однодумців страшно обурювало те, що під суд час від часу попадали й соціал-демократи. А гасло Болбочана: “Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації” вони вважали “недемократичним, антинародним”.
Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків “недемократичним”, був вкрай обурений діями Болбочана, назвав його “виразним і свідомим реакціонером”, який “убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії”. Винниченко навісив на нього наліпку “найлютішого противника і ворога” Директорії.
Згодом Петро Болбочан писав Симонові Петлюрі: “Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам – більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до “єдиної Росії”.
Ненависть Володимира Винниченка до Миколи Міхновського, Павла Скоропадського і Петра Болбочана мала катастрофічні наслідки для української державності. Петро Болбочан точно підмітив причину цього: “Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар’єристів”.
Вже не важливо, що стало першопричиною негативного почуття Петлюри і Винниченка до визначних військовиків – страх за своє життя чи бажання обійти конкурента, важливо те, що головною причиною поразки України було те, що державу очолили абсолютно невідповідні люди, які чи кожним своїм кроком руйнували українське військо, а з ним і державу.

Далі буде

Роман КОВАЛЬ

Зазнайомився я з ним у червні 1917 р. у Проскурові. Виписала його Українська громада на кілька концертових виступів. Покійний Трохим Верхола (голова проскурівської “Просвіти”, проскурівський повітовий комісар. – Ред.) разом з Митяєм були на засланні в Сибіру в Томську. Звідти і їхня приязнь. По концерті забрав я Антона до себе на село. Пробув він у мене кілька тижнів, розказував про своє гірке минуле.
Уродився в році 1886 на Канівщині, в м. Медвині, – це кілька кілометрів від Кирилівки, родинного села Тараса Шевченка. Походив з бідної селянської родини, осліп малим хлопцем. Чув раз бандуриста і з того часу мрія його була навчитись грати на бандурі. Зробили йому бандуру коваль і тесля таки в Медвині, довбану з верби. Пригадую собі, що Антін Митяй оповідував мені, що в 1905 р. був у Київі і учився грати на бандурі у Гната Хоткевича. Грав Антін і харківським способом, і полтавсько-чернігівським. Учив мене грати на бандурі і завше приговорював: “Як будете грати на бандурі, то постарайтесь мати кількох учнів, аби передати їм своє знання, щоб не гинули наші козацькі думи. Я маю учнів: Вас і одного учителя з Канівщини. Як умру, Ви передасте другим кобзарське мистецтво, щоб розширялось воно по всій Україні!”
Ентузіяст був із нього великий, знав добре історію України, навіть у мене місцеві учительки годинами читали йому історичні оповідання. Поводиря мав сусіда з Медвина Марушевського, сина козака, – хлопець 18 літ, мав шість клясів гімназії. Захопився думами і пішов у світ з Антоном Митяєм.
– Хоч клопоту, – каже, – маю з ним багато, але не можу його покинуть, наче прив’язав мене до себе.
А сам мов дуб кремезний; як проводив Антона, то трохи прихилявся.
– Який же, – кажу, – клопіт?
– Та як який, – оповідає, – гострий дуже Антін, стерпіти не може як почує, що хто зле говорить про Україну. Їхали оце ми з ним з Київа до Проскурова поїздом, так між Козятином і Жмеринкою учинив у вагоні таку баталію, що я ледве його угомонив. Бачите, тепер у вагонах усі дебатують за Центральну Раду і Україну. Слухав мій Антін Огійович, терпів, терпів, далі зробився червоний як рак, як не скочить, як не закричить на весь вагон: “Ах ви, христопродавці, то ви, анахтемські душі, їсте наш хліб і ще лаєте Україну!” Та до своєї торби, витягнув револьвера “Нагана” і люфою наводить на голоси і кричати: “Уб’ю анахтемську душу!” Ті – врозтіч, хто куди попав, а далі почали тікати і ті, котрі тільки слухали, бо сліпий міг убити навіть того, хто не лаяв України. Ледве, ледве угомонив я його і заспокоїв. Правда, до кінця подорожі ніхто і слова злого не сказав на Україну. Боялися. А ви кажете, клопоту не маю!
Усміхнувся і я, і уявив собі цілу сцену. Ця розмова велась на веранді, а в садку під яблунею за столом сидів Антін і з захопленням слухав оповідання [Адріана] Кащенка. З цікавістю придивляюсь до нього. Струнка, худа постава, чорні, невеличкі, до низу опущені вуса і рухливе, продовгувате обличчя.
Грав Митяй на бандурі гарно, особливо виходили в нього добре думи. Хотілося годинами слухати його приємний сумний тенор. Здається, не співав він, а плакав…
Руки мав з довгими артистичними пальцями, які так і літали по струнах бандури.
Розпитував я Антона Огійовича, як він попав у Сибір. Розказував, що випросив у студентів у 1906 р. в Київі якісь відозви, щоб розліпить в Київі на Подолі, і розліпив їх верх ногами. Поліція і догадалась, що розліпив їх сліпий. Арештували і вислали на Сибір, у Томськ. Українська студентська громада в Томську заопікувалась ним. Вернув до дому в Медвин аж у 1912 році. Заборонили йому грати на бандурі. Вірите, говорить, мусів вечорами по горищам ховатись, щоб хоч для себе заграти. Все хотіли стражники бандуру побить! Особливо дався йому в знаки батюшка, що вічно доносив на нього в поліцію. Але прийшов 1917 рік.
– Антін як почув за революцію, – розказував поводир Марушевський, – та – у волость, зволік із стіни царський портрет і всіх порозганяв. А попа Москаля таки випровадив з мужиками з містечка. Завзятий він у нас!
Антін Митяй виїхав від мене за пару тижнів на Канівщину. Обіцяв, що зробить там для мене бандуру.
Зустрінулись ми з ним знову в 1918 р. у грудні в Київі. Сиджу я в Оперовому театрі в одній із горішніх льож; чекаємо відкриття Трудового конгресу. Чую, хтось унизу тихо грає на кобзі. Нахиляюсь і бачу Антона Огійовича. Закликаю його по імени, і через хвилину вже обнімаємось. Зрадів дуже.
– А де ж моя кобза? – питаю.
– Вибачте, зробив, але забрав мій учень учитель, так просив, що не міг відмовити, – виправдовується, почервонівши.
Заспокоїв його, що вже кобзу маю.
А Митяй у ті часи грав по полках козакам. Розказував мені, що ходив навіть до гетьмана Павла Скоропадського, як карні відділи почали на Канівщині гуляти. Добився таки, що його прийняв гетьман, і він розказав йому про кривди селян. Обіцяли розслідувати, але все одно нічого не помогло.
–  Чого це ви ходили до гетьмана, а не хто другий? – питаю.
– А як же я міг не йти, як нам кривду роблять! Він же ж був все таки наш гетьман, а я – кобзар, то і мусів йому правду сказати, що діється в Україні!
В ті часи большевики вже насувались на Київ і мені відомо було, що в Київі довго не всидимо. Забрав я Антона до вагону з поводирем Марушевським і вивіз у Проскурів. Жив у вагоні і кожного дня приходив до мене розпитувати, що чувати нового на фронті. Як почув, що Київ зайняли большевики, розплакався.
– Невже ж нема кого, аби з’єднав усіх і оборонив Україну?..
Як я міг, заспокоював я схвильованого кобзаря. Нарешті Антін не витерпів, прийшов раз до мене і заявив, що від’їжджає з одним із полків.
– Навіть і шаблю вже маю, – каже. – Маю і пістоля, але “Наган”, а хотів би мати “Бравнінґа”, чи не дасте мені? – питає.
“Бравнінґа” я не дав, бо боявся, щоб через необережність кого не пострілив, але умовити його, щоб зостався, не міг. Виїхав на Жмеринку.
В Кам’янці у місяці червні 1919 р. знову прийшов до мене Антін. У гарній чорній чумарці, смушкова шапка з червоним верхом, темно-сині шаровари, а за плечима, в полотнянім чехлі, бандура. За поводиря йому хлопець Василько, 12-ти літ, по-козацьки убраний. Розказував мені, що виїхавши з частинами на фронт за Жмеринку, попав у військову частину “Запорозька Січ” отамана Божка. Відступав з козаками на Тирасполь, а опісля через Румунію в Галичину.
– Навіть коня маю, – хвалився мені.
І дійсно, вже на еміграції оповідав мені сотник Запорозької Січі Дмитро Ґонта, що Митяй весь похід відбув з ними в кінноті. Як ставали в степу у байраці на відпочинок, зараз же саджали кобзаря під деревом, а навколо старшини і козаки слухали думи.
Довго не всидів Антін в Кам’янці, обійшов усі полки і Юнацьку школу, співав у Кам’янецькому університеті, й одного дня прийшов до мене попрощатись.
– Іду, – каже, – знову до Січі, козаки тужать за мною!
Показує листи. В одному з них читаю: “Батьку Кобзарю! Приїжджай до нас, бо заскучили ми за твоїми думами!” Показує цілу купу посвідок, де в якій частині співав.
– Навіщо це збираєш, Антоне Огійовичу? – запитую.
– То, бачите, як мене не стане, то, щоб по цих посвідках знали, що і я на щось таки здався, як воювали за Україну!
І дійсно, мав сотки посвідок з 1917 року. Невідомо, де ті посвідки, може зігнили з тілом, а може, і є на Канівщині, куди рвався покійний. Бачилися ми з ним уже востаннє. Як виїхав на Київ, повернув на Канівщину, а тут добровольці Денікіна знов зайняли Київ.
Залишився кобзар Митяй у рідних сторонах. У червні 1921 р. вже на еміграції передавав мені оден залізничник повстанець Х. поклін від нього, а у вересні того ж року Антін Митяй уже був розстріляний…
Цим закінчую свої спомини про кобзаря Митяя.

Кость МІСЕВИЧ
Літопис Червоної Калини. – 1931. – IX. – С. 11 – 12.

Примітки
Автор пише: “Антін Агейович Мітяй”. У мемуарній літературі зустрічається і вуличне ім’я Антона Митяя – Петюх.
Наприкінці спогаду є примітка Костя Місевича: “В 1927 р. в большевицькім журналі “Глобус” (ч. 13) у статті “Кобзарське мистецтво на Україні” читаю дослівно таке: “За цієї доби деякі кобзарі проводять, крім своєї мистецької роботи, і громадянсько-політичну. Таким був на Київщині кобзар Митяй, який загинув від Німців через свою повстанчу роботу проти гетьманства і німецької окупації”. Якби не гостив я кобзаря Митяя в 1919 р. у себе і якби не було ще тут живого свідка сотника Д. Ґонти, з яким був кобзар у Запорозькій Січі, можна б подумати, що справді кобзаря Митяя розстріляли гетьманці. Вістка ця зовсім неправдива”.

Про автора
МІСЕВИЧ Кость (1893, с. Лезневе Проскурівського пов. Подільської губ., нині Хмельницької обл. – 1943, с. Попівка, тепер Кременецького р-ну Тернопільської обл.). Державний діяч, бандурист, бандурний майстер, пасічник; член Центральної ради (з 8.08.1917), почесний козак Синьої дивізії (1918), делегат Трудового конгресу (січень 1919), комісар Подільської залізниці (до кін. 11.1920).
Учень бандуриста Антона Митяя. Працюючи на станції Проскурів телеграфістом, Місевич познайомився з командиром 34-го корпусу Павлом Скоропадським. Брав участь у роззброєнні московського війська, що поверталося із фронту. Наприкінці листопада 1920 р. емігрував до Польщі, залишивши в Україні дружину і чотирирічну донечку Галю, світлина якої завжди була при ньому.
Місевич був і пасічником, виготовляв гарні вулики з українськими мережками, заснував взірцеву пасіку. Учитель бандуриста Дмитра Ґонти, з яким гастролював у Галичині, Польщі, Німеччині. Під час Другої світової війни – в УПА. Вбитий німцями.

4 стор.

Як відомо, у грудні 1917 р. в Україну посунули московські орди. Частина, на чолі з полковником Муравйовим, рухалася на Київ, інша, керована Руднєвим, здобувши Харків, прямувала на південь. Проте в Лозовій шлях їм заступили козаки Українського полку та гайдамаки Павлограду й Лозової. Запеклий бій відбувся 14 – 15 грудня. Лише за допомогою панцерного потяга червоні оволоділи станцією.
Росіяни ніколи не відрізнялися повагою до мертвих. Загиблих вояків прикидали снігом, а навесні тіла скинули в рівчак. Декого родичі перепоховали на лозівському цвинтарі. Поки встановлено лише два прізвища оборонців Лозової – це гайдамаки Семен Стефанович Горбатенко та Андрій Михайлович Мовчан.     
Пам’ять про оборонців рідної землі жила в народі. Тож, коли почалося відродження, вирішено відновити до них справедливість. Хрест запланували поставити на Покрову 1990 року. До Лозової тоді прибули представники РУХу, СНУМу, інших організацій. Проте на той час комуністичний монстр ще мав сили. Місцева влада скликала юрбу затятих комуністів і шовіністів, які не дали вшанувати полеглих. Міліція сприяла ворогам української державності.
Проте вже наступного року, 13 жовтня 1991 р., активісти Молодіжної ліги Харківщини насипали курган і встановили дерев’яний хрест. Священики УГКЦ з Івано-Франківська освятили його. Окрім лозівчан, серед учасників вшанувань було й чимало гостей – члени УНС із Полтави, молодь УРП та СНУМу з Києва, патріоти із Сум, Львова, Івано-Франківська, Харкова. Було відправлено службу Божу, заслухано промовців, зокрема заступника голови молодіжної організації УРП Євгена Дикого, представника київського СУМу Олеся Вахнія, в. о. голови СУМу м. Лозової Романа Авраменка, інших.
Та вороги не вгамувалися – і хрест кілька разів зазнавав ушкоджень. 1995 року замість дерев’яного встановлено металевий хрест…
І ось наприкінці січня 2009 р. вандали знову нагадали про себе.
Наруга над Гайдамацьким хрестом – це не подія місцевого масштабу. Це виклик українству.
Представники лозівської ВО “Свобода” подали заяву до відділу УМВС, проінформували місцеву владу про злочин. Побачимо які будуть їхні дії.
Злочинці мають бути покарані.
А хрест ми відновимо…

В’ячеслав ТРУШ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Лозова Харківської обл.

Місцем дислокації 4-го Карачаївського червоного полку було визначено місто Богуслав. Упродовж всього 1919 року полк не раз брав участь у боях проти повстанців отаманів Пирхавки, Цюрупи, Музики, Танцюри… Довелося червоним башибузукам спробувати свої сили і проти батька Зеленого.
Об’єднавшись із канівським загоном “тов. Федоренка”, москальня на кораблі “Гоголь” відпливла на Трипілля. Висадилися у Халеп’ї. Командир послав у село розвідку, а та зеленівців у селі не виявила. Це додало духу москалям, і вони “пошли в наступление на село”. Так висловився “ком. полка Молчанов”. “Не прошли мы еще село, – згадував він, – как вдруг раздался по селу набат церковного колокола, а это был условный знак бандитов”.
І стало нальотчикам жарко. Кулі летіли в них звідусіль – навіть із бур’янів. Москальня кинулася до свого пароплава, а той уже відпливав, огризаючись із кулемета.
З “Гоголем” у повстанців були давні порахунки – він не раз запалював їхні села. Тож козацтво куль не шкодувало.
Багато пробоїн отримав у тому бою “Гоголь”. Вода заливала трюми. Хоч до лівого берега було зовсім близько, але корабель уже плисти не міг. І над Дніпром залунав жалісно-розпачливий сигнал біди: “В-ві-ві-ві-ю...”
Москальня одразу посипалася у воду. Мусив стрибати у Дніпро і двічі поранений командир Молчанов. Попри кровотечу, він таки добрався до берега.
Переночував у лозах. З першими сонячними променями, озираючись, обережно рушив до найближчого села. Виглядів хату на околиці. Все ж до оселі побоявся проситися. Другу ніч провів у сіні, – “чтоб дядька не видел, а то добил бы” (визнання Молчанова).
Побачивши, що господар із сином раненько пішли в поле, а в хаті “осталась одна тетка”, поранений наважився звернутися по допомогу. Господиня спершу перелякалася скривавленого незнайомця, але, коли побачила, що той ледь тримається на ногах, її чуйне серце налилося добротою. Окупантові допомагала щиро – нагріла води, омила і перев’язала рани, дала білизну, попрала сорочку, нагодувала, ще й хліба дала на дорогу. Мабуть, й перехрестила, щоб з цим дідьком у дорозі нічого не сталося…
Невдовзі червоний командир повернувся до виконання своїх кривавих обов’язків. На чолі роти він не раз бився проти українських повстанців, серед яких, може, й були син та чоловік тієї сердечної тітоньки.

Роман КОВАЛЬ

Відійшов за край світу відомий український правооборонець і педагог Іван Бровко. Його життєвий шлях зупинився в День Соборності України…
Це було так природно щороку 15 січня завітати до його гостинної домівки на вулиці Будівельників, що в Дарниці, й привітати із Днем народження, віншуючи: “Многії літа Бенедіктикамусу!” В Івана Бенедиктовича завжди збиралося добірне товариство: Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Микола Шудря, Василь Лісовий, Броніслав Лапідус, Василь Скрипка, Петро Розумний, Василь Горбачук, Ольга Бобуська-Стадник, Василь Василашко, Марія Голець... Свого часу Іван Бенедиктович був знайомий із Василем Стусом, дружив із Борисом Антоненком-Давидовичем та Оксаною Мешко.
Іван Бровко – учасник трьох воєн і свідок трьох голодоморів. В екстремальних умовах виявив себе безстрашним і принциповим громадянином. Був командиром однієї з перших батарей “Катюша” та учасником запуску першої балістичної ракети ФАУ-2. Його шанував генеральний конструктор Сергій Павлович Корольов.
Іван Бровко впродовж десятиліть будив українську свідомість. У 1970-х рр. ми, студенти Інституту культури, саме від нього вперше почули про музей Івана Гончара, про Михайла Грушевського, Василя Симоненка. На лекціях Івана Бенедиктовича завжди був аншлаг. Студенти захоплювались його блискучою ерудицією.
Ще за життя Івана Бровка вийшло кілька випусків книги спогадів про нього –  друзів, учнів, студентів під шевченковою назвою “Добром зігріте серце”.
І ось це серце перестало битися...
На похороні лунала його улюблена народна пісня:

Йшли корови із діброви,
а овечки з поля,
заплакала молода дівчина
з козаченьком стоя...
Куди їдеш, куди від’їжджаєш,
сизокрилий орле?..

Ольга СТРАШЕНКО