19 березня 1918 р. у Києві врочисто поховали крутянців
Ще задовго до падіння російського самодержавства Микола Міхновський остерігав, що панування “московського пролетаріату” над українським народом буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської буржуазії”...
Пророцтво збулося швидко: 29 – 30 січня 1918 р. муравйовська орда розгромила київських студентів під станцією Крути... 27 юнаків, які відступаючи, зайшли на станцію, вже захоплену більшовиками, потрапили в полон. Всіх їх більшовики по-звірячому замордували... Особливо лютували петроградські й московські робітники... Вони відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи, розбивали кольбами рушниць голови...
Невдовзі червона орда вступила до Києва...
І кривавий жах навис над Золотоверхим. Тисячами розстрілювали старшин та козаків, які з тих чи інших причин залишилися в Києві. Вдень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не повертались. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради, міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, прихильників радянської влади. Нещадно розправлялися муравйовці і з російськими офіцерами, яких чимало зібралося в Києві. Загальні жертви за два тижні становили близько п’яти тисяч розстріляних та закатованих.
Звірства більшовиків протверезили зросійщене громадянство Києва, тому 1 березня 1918 року київські обивателі радісно вітали українське військо, яке разом із союзними німецькими частинами вступило до столиці...
19 березня було влаштовано врочистий похорон крутянців. З-під Крут привезли близько 40 тіл героїв...
На похороні, біля Центральної Ради, з якої тільки в той день було збито двоголового імперського орла, виступив Михайло Грушевський. Він заявив, що “солодко і гарно вмерти за вітчизну...”
“Солодко і гарно! – повторив з пафосом голова Центральної Ради. – Се затямили вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави...”
Не знаю, як кому, а мені ці слова видаються цинічними... Тим більше, що Грушевський знав, в який спосіб позбавили життя нашу молодь...
Справді, за Батьківщину померти солодко і почесно. Але чи Грушевському це було говорити? Адже саме він разом із своїм “побратимом” Володимиром Винниченком демобілізував українські легіони, а отже саме він (і Винниченко теж) ніс відповідальність за смерть цих “жертв урядової легковажності”, жертв політики роззброєння українського народу...
До речі, Володимир Винниченко назвав загиблих за Україну “дорогими жертвами за чужу справу”. І продовжував: “...Не можна без великого болю й сорому згадати, як ми, цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність...” Коментарі, як кажуть, зайві...
Героїв Крут провели в останню дорогу гідно. В похороні взяло участь духовенство, співав студентський хор під орудою Олександра Кошиця, грав військовий оркестр, струнко стояли військові відділи, а головне, здавалось, – весь Київ вийшов провести в останню путь українських героїв-крутянців.
На другий день у газеті “Нова Рада” було опубліковано заклик лікаря Сергія Коломійцева побудувати пам’ятник загиблим під Крутами. Одним із перших він вніс щедрий даток на цей пам’ятник. Сергій Коломійцев писав у газеті: “Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним до “зубів” большевикам-росіянам, і на ст. Крути... наклали своїм молодим життям за щиро люблену ними Батьківщину. Честь і слава молодим героям і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасати, але не зробив цього”.
За кілька днів “Нова Рада” вмістила статтю письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. В ній вона переповіла розмову з матір’ю одного із загиблих юнаків. “Я мала одного сина... – казала жінка, – і він пішов проти більшовиків. Коли б (я) йому сказала єдине слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався зі мною, але я не сказала і слова. Коли Україні потрібні наші діти: хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться... що Україна не загинула і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися за єдиними моїм сином”.
“Заради цих матерів, – писала Людмила Старицька-Черняхівська, – заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися... віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя Україні можемо поквітувати їх жертви...”
Що ж до громадян Російської Федерації, які пишаються силою російської зброї, то пропоную їм відзначати “Дєнь Красной арміі і флота” не 23 лютого, а 29 січня, адже саме в цей день червоне військо здобуло свою першу знамениту військову перемогу...
Роман КОВАЛЬ |
